Надходить та година

– Особливо коли він майор, а ти просто капрал із двома личками, – сказав Пенґеллі. – Звісно, я спостерігав за кожним днем судового розгляду пані Кліфтон у газетах і, як і всі решта, прочитав листа, якого Фішер написав перед самогубством. Якби це допомогло, я був би радий сказати будь-кому, що в цьому не було й дрібки правди.

– Добре було б, Джоне, хоча боюся, що для цього вже запізно.

– Але лише вчора я почув по радіо, сер Джайлз, що ви все ще розмірковуєте про участь у довиборах у Бристолі.

– Уже ні. Я відкликав свою кандидатуру. Не можу нічого робити, поки знову не побачу Карін.

– Природно, що як її батько я вважаю, що вона того варта, але це все одно пекельна жертва.

– Ви гірші за мого агента, – Джайлз уперше засміявся.

Він ковтнув іще пива, і чоловіки сиділи якийсь час мовчки, перш ніж Джайлз наважився запитати:

– А Карін справді вагітна?

– Та де там. Це й допомогло мені зрозуміти, що все, сказане Фішером про вас, – купа брехні і його єдиною метою була помста.

– А я хотів би, щоб вона була вагітною, – тихо зронив Джайлз.

– Чому?

– Тому що було б набагато легше вивезти її звідти.

– Останні замовлення, панове.

9

– Яка ця стара гра в політику смішна, – зауважив Джайлз. – Я побував у пустелі, а ви стали міністром закордонних справ Західної Німеччини.

– Але наші позиції можуть змінитися за одну ніч, – відказав Вальтер Шеєль, – і ви це занадто добре знаєте.

– Для мене це була б неабияка зміна, адже я навіть не беру участі у довиборах, і моя партія зараз не при владі.

– А чому ви не кандидат цього разу? – здивувався Вальтер. – Навіть із моїми поверховими знаннями про вашу виборчу систему можна сказати, що лейбористи неодмінно відвоюють своє місце у парламенті.

– Це цілком можливо, але місцевий осередок уже обрав собі молодого кандидата, Роберта Філдінґа, який займе моє місце. Він енергійний і запальний, як нещодавно призначений шкільний староста.

– Так само як і ви колись.

– Я й досі такий, правду кажучи.

– Тоді чому ви самоусунулися?

– Це довга історія, Вальтере. Насправді це причина, через яку я й хотів зустрітися з вами.

– Краще спершу щось замовити, – Вальтер розгорнув меню. – Тоді ви зможете не кваплячись розповісти мені, чому вам знадобилася допомога міністра закордонних справ Західної Німеччини.

Вальтер узявся вивчати меню.

– Страва дня – ростбіф і йоркширський пудинг. Мої улюблені, – прошепотів він. – Але не кажіть нікому ні з ваших співвітчизників, ні з моїх, інакше викриється моя таємниця. А яка ваша таємниця?

І Джайлз усе розповів своєму давньому приятелю про Карін та про те, що його не пустили до Східної Німеччини, поки вони обоє насолоджувались кавою.

– То ви кажете, що це була молода жінка, яка опинилася у вашому готельному номері, коли ми зустрічалися приватно?

– Ви її запам’ятали?

– Ще б пак, – сказав Вальтер. – Вона колись перекладала для мене, але ніколи не дозволяла собі більшого, й це не через відсутність спроб із мого боку. Тож скажіть мені, Джайлзе, чи готові ви битися на дуелі за цю молоду жінку?

– Назвіть свою зброю та свого секунданта.

Вальтер засміявся.

– А якщо серйозно, Джайлзе, чи маєте ви підстави вважати, що вона хоче перебігти?

– Атож, її мати нещодавно померла, а влада Східної Німеччини не дозволить її батькові, англійцю, який проживає в Корнуоллі, приїхати в країну.

Обмірковуючи проблему, Вальтер ковтнув кави.

– Чи змогли б ви полетіти зараз зі мною до Берліна?

– Першим же літаком.

– Нестримний, як ніколи, – видихнув Вальтер, коли офіціант поставив перед ним коньяк.

Він потримав келишок, перш ніж сказати:

– Ви не знаєте, вона розмовляє російською?

– Вільно. Це була її спеціалізація у мовній школі.

– Добре, бо я буду влаштовувати двосторонню торгову зустріч із росіянами наступного місяця, і вони могли б погодитись…

– Чи можу я чимось допомогти?

– Просто забезпечте їй отримання британського паспорта.

* * *

– Мене звуть Роберт Філдінґ, і я кандидат від лейбористів на довиборах від Бристольських доків, які відбудуться двадцятого травня.

Молодик намагався тиснути руку жінці, завантаженій торбами для покупок.

– Що ви робите у справі «Конкорда»? – поцікавилася вона.

– Усе, що в моїх силах, щоб літак побудували у Філтоні, а не в Тулузі, – запевнив Філдінґ.

Жінка виглядала задоволеною.

– Тоді я буду голосувати за вас. Але я воліла б проголосувати за нього, – сказала вона, вказуючи на Джайлза.

Коли жінка відходила, Філдінґ виглядав розчарованим.

– Не переживай через неї. Двадцять першого травня ти станеш депутатом, а я – лише історією.

– А «Конкорд»?

– Ти дав єдину правильну відповідь. Французи битимуться пекельно, адже вони мають на літак повне право, тож підозрюю, що роботу розподілять між двома країнами приблизно порівну. Тільки ніколи не слід бути категоричним, – радив Джайлз. – Можна було запитати, чи працює її чоловік у Філтоні, оскільки, підозрюю, саме тому вона й поставила своє запитання.

– От халепа. Я мав би про це подумати. Щось іще?

– Можливо, Боб Філдінґ, а не Роберт. Не треба постійно нагадувати своїм прихильникам, що ти закінчив приватну школу й Оксфорд.

Філдінґ кивнув і звернувся до наступного перехожого:

– Вітаю! Мене звуть Боб Філдінґ, і я кандидат від лейбористів на довиборах від Бристольських доків, які відбудуться двадцятого травня. Сподіваюся, ви мене підтримаєте.

– Шкода, що це ви висуваєтесь, а не сер Джайлз.

– Приємно чути, сер, але ми обрали чудового кандидата. Сподіваюся, що ви проголосуєте за Боба Філдінґа у четвер, двадцятого травня.

– Якщо ви так кажете, сер Джайлз… – сказав чоловік і поспішив піти.

– Четвер, четвер, четвер. Завжди кажи четвер, – мовив Філдінґ. – Ви казали мені це достатньо часто.

– Не турбуйся про це, – заспокоїв Джайлз. – Це скоро стане звичкою, і, чесно кажучи, ти набагато кращий кандидат, ніж я був на перших виборах.

Молодик уперше посміхнувся.

– Вітаю! Мене звуть Боб Філдінґ, і я кандидат від лейбористів на довиборах від Бристольських доків, які відбудуться двадцятого травня, – промовив він, коли до Джайлза підійшла Емма.

– Ти вже починаєш шкодувати, що не висунув власну кандидатуру? – прошепотіла вона, продовжуючи роздавати листівки. – Адже цілком зрозуміло, що виборці або пробачили, або забули про Берлін.

– Але я не забув, – заперечив Джайлз, тиснучи руку іншому перехожому.

– Вальтер Шеєль не телефонував?

– Ні, але він не зателефонує, поки не матиме чого сказати напевне.

– Будемо сподіватися, що ти маєш рацію, – здалася Емма. – Інакше ти справді пошкодуєш.

– Аякже, але що з цим робитимете ви? – наполягав якийсь виборець.

– Що ж, переводити країну на триденний тиждень не можна, – зазначив Філдінґ. – А пріоритетом Лейбористської партії завжди була проблема безробіття.

– Ніколи не кажи «безробіття», – прошепотів Джайлз. – Працевлаштування. Треба завжди намагатися звучати позитивно.

– Доброго ранку, мене звати Боб…

– Це вона? – запитала Емма, споглядаючи через дорогу.

– Безперечно, – підтвердив Джайлз.

– Познайомиш?

– Ти, мабуть, жартуєш. Ніщо не могло б втішити цю даму більше, ніж світлина на першій шпальті кожної газети завтра вранці, на якій вона тисне руку колишньому депутату.

– Ну, якщо тобі не можна, мені доведеться зробити це самій.

– Ти не можеш…

Але Емма вже перетинала вулицю. Опинившись на іншому боці, вона просто підійшла до державного секретаря з питань освіти та науки й простягнула їй руку.

– Доброго ранку, пані Тетчер. Я сестра сера Джайлза…

– І що іще важливіше, пані Кліфтон, ви перша жінка, яка очолила акціонерну компанію.

Емма посміхнулася.

– Жінки ніколи не мали права голосувати! – лементував чоловік, погрожуючи п’ястуком із автомобіля, що проїжджав повз них.

Пані Тетчер помахала йому рукою і великодушно посміхнулася.

– Не знаю, як ви собі даєте із цим раду, – промовила Емма.

– У моєму випадку я ніколи не хотіла робити щось інше, – сказала Тетчер. – Хоча й визнаю, що диктатура могла б трохи полегшити нам роботу.

Емма засміялася, але пані Тетчер залишилася серйозною.

– До речі, – сказала вона, кидаючи погляд через дорогу, – ваш брат був чудовим депутатом, а також дуже шанованим міністром як удома, так і за кордоном. На жаль, у парламенті його не вистачає, але не кажіть йому, що я так сказала.

– Чому ні? – здивувалася Емма.

– Тому що це не відповідає його уяві про мене, і я не впевнена, що він повірить.

– Я б хотіла йому сказати. Зараз він дещо пригнічений.

– Не хвилюйтеся, він невдовзі повернеться в якусь із палат. Це у нього в крові. А як щодо вас? Ви не думали коли-небудь піти у політику, пані Кліфтон? У вас є всі належні для цього дані.

– Ніколи, ніколи, ніколи, – енергійно захитала головою Емма. – Я не впораюся з таким тиском.

– Ви впоралися з ним доволі добре під час нещодавнього судового розгляду, і підозрюю, що тиск вас не турбує, коли йдеться про протистояння з вашими колегами-директорами.

– Це інший тиск, – заперечила Емма. – І в будь-якому разі…

– Мені шкода, що перебиваю вас, пані державний секретар, – втрутився схвильований помічник, – але, схоже, що кандидата спіткало лихо.

Пані Тетчер звела погляд і побачила, як якась бабега погрожувала пальцем кандидату від торі.

– Це не лихо. А ця пані, мабуть, ще пам’ятає, як цю вулицю бомбили німці. Оце були справжні клопоти. – Вона повернулася до Емми. – Мені доведеться покинути вас, пані Кліфтон, але сподіваюся, що ми ще зустрінемося, можливо, за спокійніших обставин.

– Державний секретар?

– Так-так, уже йду, – відгукнулася пані Тетчер. – Я ж не можу вічно тримати його за руку. Але якщо він не може впоратися з однією старенькою, то як він сподівається протистояти грізній опозиції в Палаті громад? – додала вона, перш ніж відійти.

Емма посміхнулася і перейшла через дорогу, щоб знову приєднатися до брата, який намагався втовкмачити військовому на вигляд джентльмену версію, чому не він балотується на довиборах.

– І що можеш про неї сказати? – запитав Джайлз, коли зумів спекатися настирливого виборця.

– Вона чудова, – відповіла Емма. – Справді чудова.

– Погоджуюся з тобою, – сказав Джайлз. – Але не кажи їй про це.

* * *

Телефон задзеленчав тоді, коли він найменше цього очікував. Джайлз увімкнув світильник біля свого ліжка і виявив, що було лише кілька хвилин після п’ятої, тож здивувався, хто б міг телефонувати йому в такий ранній час.

– Даруйте, що дзвоню вам так рано, Джайлзе, але не можу телефонувати зі свого офісу.

– Розумію, – Джайлз прокинувся остаточно.

– Якби ви змогли бути у Берліні двадцять другого травня, – сказав Вальтер, – я зміг би доправити ваш пакет.

– Це чудова новина.

– Але не без певного ризику, адже для цього знадобиться трохи удачі й особливої сміливості від двох молодих жінок.

Джайлз опустив ноги на підлогу, сів на край ліжка й уважно вислухав усе, що розповів йому міністр закордонних справ Західної Німеччини. Коли Вальтер закінчив, надворі вже розвиднилося.

* * *

Джайлз іще раз набрав номер, сподіваючись, що до телефону підійдуть. Цього разу слухавку взяли одразу.

– Доброго ранку, Джоне.

– Доброго ранку, сер Джайлз, – привітався Пенґеллі, який миттю впізнав голос.

Джайлз замислився, скільки часу мине, перш ніж він перестане називати його «сер».

– Джон, перед тим як контактуватиму з відповідним департаментом Міністерства внутрішніх справ, я маю знати, чи подавала Карін заявку на отримання британського паспорта.

– Подавала. Точніше це я робив від її імені, коли вона все ще думала вступати до Оксфорда, – повідомив Пенґеллі.

– Тільки не кажіть мені, що його зберігають десь у Східному Берліні.

– Ні, я особисто його забрав із Петті Франс[16] і мав намір повернути його, коли поїду до Східної Німеччини, але, звісно, так цього і не зробив. Це було кілька років тому, тож лише небо знає, де він зараз. Та навіть якби паспорт і потрапив до моїх рук, термін його дії, либонь, уже скінчився.

– Якщо ви його знайдете, Джоне, цілком можливо, що зможете побачитися зі своєю донькою набагато швидше, ніж очікували.

* * *

Хоча Ґріфф Гаскінс і запросив Джайлза взяти участь у підрахунку результатів у міській раді, останній не зміг скористатися запрошенням. Потоптавши вулиці з кандидатом у депутати упродовж останніх чотирьох тижнів, відвідавши незліченні публічні мітинги і навіть роздаючи листівки, що нагадували про голосування, у маєтку Вудбін, у четвер двадцятого травня, коли годинник вдарив десяту, Джайлз потиснув руку Бобу Філдінґу, побажав йому успіхів і поїхав до Беррінґтон-холу.

Прибувши додому, налив собі велику склянку віскі й полежав у гарячій ванні. Він заснув уже за лічені хвилини після того, як упав у ліжко. Прокинувся одразу після шостої, це був найдовший його сон за цей місяць. Чоловік підвівся, пішов до лазнички і вмився холодною водою. Потім одягнув халат, капці й спустився униз.

Чорний лабрадор бігав вітальнею, махаючи хвостом, припускаючи, що, мабуть, настав час його ранкової прогулянки. Яка ж іще причина могла бути у господаря для того, щоб встати так рано?

– Сидіти! – звелів Джайлз, і Старий Джек сів біля нього, ляскаючи об килим хвостом.

Джайлз увімкнув радіо і знову розмістився у зручному фотелі, щоб послухати ранкові новини. Прем’єр перебував у Парижі, де проводив перемовини з президентом Франції щодо можливого вступу Великої Британії до ЄЕС. Раніше Джайлз був би першим, хто визнав історичне значення такої зустрічі, але не сьогодні. Усе, що він хотів знати, – це результат довиборів у Бристольських доках.

– Пан Гіт обідав із президентом Помпіду в Єлисейському палаці вчора ввечері, і хоча жодне офіційне комюніке не оприлюднили, очевидно, що зараз генерал де Ґолль вже не є тією політичною силою, з якою варто рахуватися, тому заявку Об’єднаного Королівства нарешті сприймають серйозно.

– Продовжуйте, – сказав Джайлз, і диктор наче почув його, облишив Теда Гіта і повернувся до Англії.

– Ще одна невдача для торі, – заявив він, – які програли довибори у Бристольських доках учора ввечері Лейбористській партії. Це місце звільнилося після смерті майора Алекса Фішера, депутата від Консервативної партії, який наклав на себе руки. А тепер приєднуємося до нашого кореспондента із Вест Кантрі у Бристолі, щоб почути останні новини.

– Цього ранку Боба Філдінґа, кандидата від лейбористів, оголосили переможцем на довиборах тут, у Бристольських доках, із перевагою у три тисячі сто двадцять сім голосів, що становить одинадцять відсотків відставання консерваторів від лейбористів.

Джайлз аж підскочив, а собака перестав махати хвостом.

– Хоча явка на виборах і була низькою, це була рішуча перемога пана Філдінґа, який у віці тридцяти двох років стане одним із наймолодших членів Палати громад. Ось що він заявив після оголошення результату: «Насамперед я хотів би подякувати керівнику виборчої комісії та його співробітникам за зразкову організацію роботи…»

Телефон на столі задзеленчав. Джайлз вилаявся, вимкнув радіо й узяв слухавку, припускаючи, що це, мабуть, Ґріфф Гаскінс, який, як він знав, іще не лягав.

– Доброго ранку, Джайлзе, це Вальтер Шеєль…

10

У ніч перед тим, як він мав летіти до Берліна, Джайлз ніяк не міг заснути. Він встав задовго до того, як зійшло сонце, не заморочувався на сніданок і замовив таксі від свого будинку на Сміт-сквер до Хітроу за кілька годин до вильоту. Вранішні літаки чи не єдині гарантовано злітали вчасно. Політик прихопив примірник «Ґардіан» у залі для пасажирів першого класу, але навіть не перегорнув першої шпальти, випив філіжанку чорної кави, знову і знову обмірковуючи план Вальтера. У ньому був один значний недолік, який він назвав необхідним ризиком.

Джайлз одним із перших опинився на борту і, незважаючи на те, що літак вилетів вчасно, не переставав зиркати на годинник упродовж усього рейсу. Літак приземлився у Берліні о дев’ятій сорок п’ять ранку, і позаяк у Джайлза не було багажу, він уже за двадцять хвилин сидів у таксі.

– Пункт пропуску «Чарлі», – звелів він водієві, який кинув на нього косий погляд, перш ніж влитися у вранішній рух в напрямку міста.

Незабаром після того як вони минули наполовину зруйновані Бранденбурзькі ворота, Джайлз помітив білий автобус «мерседес», за яким Вальтер наказав йому пильнувати. Позаяк він не хотів стати його першим пасажиром, то попросив таксиста зупинитися за кілька сотень ярдів від переходу. Джайлз заплатив за проїзд і почав розгулювати так, ніби був туристом, хоча там не було нічого, на що варто звернути увагу, окрім стіни, вкритої графіті. До автобуса пасажир наблизився, лише коли побачив, як купка людей заходить у салон.

Джайлз приєднався до гурту іноземних гостей і журналістів, котрі з’їхалися з усієї Європи і були запрошені на урочистий обід, щоб почути промову Еріха Хонекера, нового генерального секретаря Соціалістичної єдиної партії Німеччини. Джайлз усе гадав, чи не завадять йому ще раз перетнути кордон, не залишивши іншого вибору, окрім як повернутися наступним же рейсом назад до Хітроу. Але Вальтер його запевнив, що позаяк він представляє Лейбористську партію Великої Британії як колишній державний секретар із закордонних справ, його з радістю приймуть. Східнонімецький режим, пояснив Вальтер, не зміг розпочати жодного значущого діалогу з теперішнім консервативним урядом і відчайдушно намагається досягти домовленостей із лейбористами, тим більше що здавалося цілком ймовірним їхнє швидке повернення до влади. Коли черга нарешті дійшла до Джайлза, він передав свій паспорт службовцю, який кинув на нього побіжний погляд і вказав на автобус. Першу заваду було подолано.

Пересуваючись проходом, Джайлз помітив молоду жінку, яка сиділа самотньо позаду, видивляючись у вікно. Йому не довелося перевіряти номер її місця.

– Вітаю! – мовив він до неї.

Вона підвела очі й посміхнулася. Чоловік не знав імені цієї жінки, і, можливо, було б краще, щоб і не знав. Знав лише те, що вона вільно розмовляла англійською, за фахом – перекладачка, приблизно одного віку з Карін, і була одягнена у вбрання, як у неї. Але було одне, чого Вальтер не повідомив. Чому вона була готова піти на такий ризик?

Джайлз озирнувся на своїх колег-делегатів. Він не впізнав жодного з них і був радий, коли побачив, що ніхто не виявив до нього ані найменшого інтересу. Чоловік скористався побаченням наосліп, засунув руку до внутрішньої кишені й дістав звідти паспорт Карін. Бракувало однієї речі, яка залишалася в його гаманці до зворотного шляху. Джайлз нахилився вперед, затуляючи собою молоду жінку, коли та нагнулася і вийняла з торбинки крихітну квадратну фотографію та тюбик клею. Вона завершила процес за кілька хвилин. Було зрозуміло, що вона практикувала цю вправу вже не раз.

Поклавши паспорт до несесера, Джайлз уважніше поглянув на жінку, яка сиділа поруч. Він одразу ж второпав, чому Вальтер обрав саме її. Вона була приблизно такого ж віку та комплекції, як і Карін, можливо, на кілька років старша і на кілька кілограмів важча, але приблизно однакового з нею зросту, з такими ж темними очима та рудим волоссям, яке вона уклала в зачіску в стилі Карін. Очевидно, що на волю випадку залишили якнайменше.

Джайлз знову глянув на годинник. Уже був майже час їхати. Водій порахував пасажирів. Бракувало ще двох.

– Даю їм ще п’ять хвилин, – повідомив він, коли Джайлз визирнув у вікно і побачив дві постаті, що бігли до автобуса.

Він упізнав одного з них – колишнього італійського міністра, хоча й не міг згадати його імені. Але тепер було багато колишніх італійських міністрів.

– Mi dispiace[17], – вибачився чоловік, заходячи у салон.

Після того як двійко спізнілих нарешті сіли, двері зачинилися з тихим шипінням, і автобус пішохідним темпом рушив до прикордонного переходу.

Водій зупинився перед червоно-білою смугою перешкод. Двері автобуса відчинилися, й всередину увійшли два представники американської військової поліції. Вони ретельно перевірили кожен паспорт, переконавшись, що всі візи в порядку. Щойно виконали своє завдання, як один із них побажав: «Хорошого дня», та інтонація свідчила, що він не це має на увазі.

Водій автобуса так і не перемкнув першої передачі, просунувшись іще на триста ярдів до східнонімецького кордону, де знову зупинився. Цього разу в салон зайшли троє офіцерів у пляшково-зеленій формі, шкіряних чоботях до колін і кашкетах. Жоден із них не посміхнувся.

Вони довше перевіряли кожен паспорт, аби переконатися, що кожна віза має правильно вказані дати та печатки, перш ніж один із них ставив галочку проти імені у своєму планшеті й переходив до наступного пасажира. Джайлз не виявив жодних емоцій, коли один із офіцерів попросив його показати паспорт і візу. Він уважно перевірив документ, а потім поставив галочку навпроти імені Беррінґтон. Значно довше він розглядав паспорт Карін, а потім поставив їй кілька запитань. Оскільки Джайлз не міг зрозуміти жодного слова, які промовляв охоронець, тож він неабияк занепокоївся, доки не поставили галочку і навпроти імені Карін Пенґеллі. Джайлз мовчав увесь час, поки всі троє офіцерів вийшли з автобуса, дверцята зачинилися, і автобус перетнув широку жовту смугу, яка вказувала на те, що вони перетинають кордон.

– Вас вітає Східний Берлін! – оголосив водій, явно не підозрюючи іронії у власних словах.

Джайлз підвів погляд на високі цегляні вежі, заселені озброєною охороною, що споглядали на грубий бетонний мур, увінчаний колючим дротом. Йому було шкода його ув’язнених громадян.

– Про що він вас питав? – поцікавився Джайлз.

– Хотів знати, де саме я живу в Англії.

– Що ви йому сказали?

– У Парсонс-Ґрін.

– Чому саме Парсонс-Ґрін?

– Бо я там жила, коли вивчала англійську мову в Лондонському університеті. Він, мабуть, подумав, що я ваша коханка, бо ім’я вашої дружини все ще вказане у вашому паспорті. На щастя, бути чиєюсь коханкою не є злочином у Східній Німеччині. Поки що.

– Хто б повіз свою коханку до Східного Берліна?

– Тільки той, хто намагається її витягнути.

Джайлз завагався, перш ніж поставити наступне запитання.

– Ми обговоримо подробиці того, що робитимемо далі, коли дійдемо до готелю?

– У цьому не буде потреби, – відповіла жінка. – Я зустрічалася з Карін кілька днів тому, коли міністр проводив двосторонні перемовини зі своїм колегою, тому все, що вам варто зробити, це залишатися на своєму місці під час обіду й переконатися, що всі певні, що ви насолоджуєтесь їжею, і не забувайте аплодувати виступу генерального секретаря. Решту залиште нам.

– Але… – почав було Джайлз.

– Ніяких але, – твердо промовила жінка. – Краще, щоб ви нічого про мене не знали.

Джайлз хотів би запитати у неї, що іще вона знає про Карін, але вирішив, що це, мабуть, verboten[18]. Хоча йому все ще було цікаво, чому…

– Не можу навіть сказати, наскільки вдячний вам за те, що ви робите, – прошепотів Джайлз, – і для мене, і для Карін.

– Я роблю це ні задля когось із вас, – запевнила вона. – А роблю це задля свого батька, якого замордували, коли він намагався перелізти через цю стіну, лише через три дні після її спорудження.

– Мені дуже шкода, – знітився Джайлз. – Сподіватимемося, що вона колись впаде, – додав він, озираючись на сіре бетонне чудовисько, – і справедливість переможе.

– Не за мого життя, – зауважила жінка безтурботним голосом, коли автобус рухався до центру міста.

Врешті-решт вони зупинилися біля готелю «Адлон», але минув ще якийсь час, перш ніж їм дозволили вийти з автобуса. Коли двері нарешті відчинилися, пасажирів вивели із салону високі поліцейські в одностроях, котрі тримали ельзасців, що гарчали, на коротких повідках. Делегати були оточені кордоном, доки не дійшли великою, як стодола, залою до їдальні, де їх нарешті відпустили. Усе заради ідеї східних німців, аби гості почувалися як удома.

Джайлз перевірив розклад, вивішений на дошці з одного боку подвійних дверей. Серу Джайлзу Беррінґтону та його перекладачці відвели столик номер сорок три у глибині приміщення, де вони не привертатимуть уваги, як пояснив Вальтер. Британець та його супутниця знайшли свої місця й сіли за столик. Джайлз спершу делікатно, а потім і наполегливо намагався з’ясувати її ім’я та чим вона займається, але натрапив на іншу бетонну стіну. Було зрозуміло, що її особа має залишатися в таємниці, тому довелося вдовольнитися теревенями про Лондон і театр, на що вона із задоволенням відгукнулася, поки кілька людей навколо них не підвелися і не зааплодували – дехто навіть гучніше за інших.

Джайлз стоячи спостерігав, як мініатюрна постать товариша Хонекера увійшла до кімнати в оточенні дюжини охоронців, котрі височіли над ним, тож він лише зрідка виринав з-за них. Джайлз долучився до оплесків, оскільки не хотів привертати до себе увагу. Генеральний секретар підійшов до столу на узвишші і коли піднявся на кілька сходинок, Джайлз побачив, що Вальтер аплодує йому майже так само захоплено, як і він сам.