Надходить та година

– Він і досі так вважає. Але він більше не директор, а я вирішив, що настав час підняти ставки. Нещодавно мені зробив привабливу пропозицію Рекс Малберрі з «Малберрі-хаус».

– «Старий порядок відходить, поступаючись місцем новому».

– Нагадайте мені, звідки це.

– Теннісон[9]. «Смерть Артура».

– Отже, ви готові поступитися місцем новому?

– Хоча я і не знаю Рекса Малберрі, з радістю підтримую ваше рішення, – промовив Гаррі.

– Гаразд. Тоді мені негайно підготують обидва контракти. Якщо зможете вмовити пані Бабакову підписати свій, я підготую ваш до повернення з Пітсбурґа.

– Вона, мабуть, чинитиме опір отриманню авансу або навіть роялті, тому я буду змушений нагадати їй останні слова Анатолія перед тим, як його витягли з камери: «Переконайтесь, щоб Олена витратила решту свого життя в тюрмі іншого типу».

– Це, мабуть, такий виверт.

– Можливо. Але я знаю, що вона все ще вважає своїм обов’язком зазнавати тих самих злиднів, що і її чоловік.

– Тоді необхідно їй пояснити, що ми не можемо видати книгу, якщо вона не підпише контракт.

– Контракт вона підпише, але лише тому, що хоче, щоб увесь світ знав правду про Йосифа Сталіна. Але не впевнений, що вона коли-небудь обміняє чек.

– Спробуйте застосувати свій непереборний шарм Кліфтона, – підвівся з-за столу Аарон. – Пообідаємо?

– В Єльському клубі?

– Аж ніяк. Тато досі харчується там щодня, а я не хочу, щоб він дізнався, що я задумав.

* * *

Гаррі рідко читав ділову вкладку будь-якої газети, але сьогодні зробив виняток. «Нью-Йорк таймс» присвятила об’єднанню «Вікінґ-прес» і «Малберрі-хаус» половину шпальти поряд із світлиною, на якій Аарон тисне руку Рексу Малберрі.

«Вікінґ» отримував тридцять чотири відсотки нової компанії, тоді як «Малберрі» набагато більше – шістдесят шість відсотків. Коли кореспондент «Таймс» запитав в Аарона, як до цієї угоди ставиться його батько, він відповів: «Кертіс Малберрі і мій батько були близькими друзями упродовж багатьох років. Я дуже радий, що налагодив партнерські стосунки з його сином, і сподіваюся на таку ж довгу та плідну співпрацю».

– Дякую, – сказав Гаррі, коли офіціант налив йому другу філіжанку кави.

Він глянув у вікно, помітивши, як хмарочоси Мангеттена дедалі меншають в той час, коли потяг продовжував мчати до Пітсбурґа.

Гаррі відкинувся на спинку сидіння, склепив повіки й подумав про свою зустріч із Оленою Бабаковою. Він лише сподівався, що вона виконає бажання свого чоловіка. Тож намагався пригадати точні слова Анатолія.

* * *

Аарон Гінзбурґ піднявся рано, схвильований перспективою свого першого дня на посаді заступника директора нової компанії.

– «Вікінґ-Малберрі», – пробурмотів він у дзеркало для гоління. Йому сподобалося, як це звучить.

Перша зустріч того дня була призначена на дванадцяту годину, коли Гаррі мав повідомити про результати свого візиту до пані Бабакової. Аарон планував видати «Дядька Джо» у квітні і був радий, що Гаррі погодився поїхати в турне. Після легкого сніданку – тости й оксфордська мармуляда, яйце, варене три хвилини, й горнятко чаю «Граф Ґрей» – Аарон удруге прочитав статтю у «Нью-Йорк таймс». Він визнав, що деталі його домовленості з Рексом Малберрі висвітлені достовірно, і був радий переконатися, що його новий партнер повторює те саме, що багато разів казав і Аарону: «Я пишаюся тим, що об’єднався з видавництвом, яке має такі чудові літературні традиції».

Оскільки був ясний погідний ранок, Аарон вирішив пройтися на роботу пішки й насолодитися думкою про те, що розпочинає життя заново.

Він замислився, скільки часу мине, перш ніж його батько визнає, що син ухвалив правильне рішення, якщо компанія зможе грати у вищій лізі. Чоловік перейшов дорогу й опинився на Сьомій авеню, і його посмішка ширилася з кожним кроком. Підходячи до знайомої будівлі, він помітив двох шикарно вдягнених швейцарів, які стовбичили біля входу. Такі витрати його батько не схвалив би. Один із чоловіків ступив крок уперед і віддав честь.

– Доброго ранку, пане Гінзбурґ, – Аарон був вражений, що вони знають його ім’я. – Нам доручено, сер, не пускати вас усередину.

Аарон остовпів.

– Але це якась помилка, – врешті-решт спромігся сказати він. – Я заступник директора компанії.

– Даруйте, сер, але такі маємо вказівки, – озвався й другий охоронець, ступивши вперед, аби перекрити йому шлях.

– Але це якась помилка, – повторив Аарон.

– Ніякої помилки немає, сер. Вказівки були вкрай чіткими. Якщо ви спробуєте увійти до будівлі, ми маємо запобігти цьому.

Аарон трохи повагався, перш ніж відступити. Він витріщився на нещодавно викарбувану вивіску, на якій красувалася назва «Вікінґ-Малберрі», а потім ще раз спробував увійти до будівлі, але швейцари не поступилися ні на дюйм. Тож неохоче відійшов, гукнув таксі й назвав водієві свою домашню адресу.

– Пояснення мало бути простим, – казав видавець собі, коли таксі під’їжджало до 67-ї вулиці.

Опинившись у своєму помешканні, Аарон узяв слухавку й набрав номер, який не треба було довго шукати.

– Доброго ранку, «Вікінґ-Малберрі», чим можу вам допомогти?

– З’єднайте мене з Рексом Малберрі, будь ласка.

– Хто питає?

– Аарон Гінзбурґ.

Він почув клацання, і миттю пізніше інший голос промовив:

– Приймальня директора.

– Це Аарон Гінзбурґ. Покличте мені Рекса.

– Пан Малберрі зараз на зустрічі.

– Тоді викличте його звідти! – звелів Аарон, нервуючи.

Ще одне клацання, короткі гудки. Він набрав номер іще раз, але цього разу не дістався далі комутатора. Впавши у найближче крісло, чоловік спробував дати лад думкам. Минув ще якийсь час, перш ніж він знову взяв слухавку.

– «Фрідман, Фрідман і Яблонський», – озвався голос.

– Це Аарон Гінзбурґ. Мені потрібно погомоніти з Леонардом Фрідманом.

Його негайно ж з’єднали зі старшим партнером. Аарон неквапливо розповів, що сталося, коли він з’явився у своєму офісі цього ранку, і про результат двох наступних телефонних дзвінків.

– Тож ваш батько весь час мав рацію.

– Що ви маєте на увазі?

– Рукостискання завжди було достатньо для Кертіса Малберрі, але коли ви маєте справу з його сином Рексом, слід переконатися, що ви прочитали написане дрібним шрифтом.

– Ви припускаєте, що рація на боці Малберрі?

– Звісно ж, ні, – сказав Фрідман, – лише закон. Поки контролюватиме шістдесят шість відсотків акцій компанії, він може диктувати свої умови. Ми вас попереджали про права міноритарних акціонерів, але ви були впевнені, що це не стане проблемою. Хоча змушений визнати, що просто вражений швидкістю, з якою Малберрі скористався своєю позицією.

Після того як Фрідман витлумачив своєму клієнту відповідні нюанси контракту, Аарон пошкодував, що вивчав не право в Гарварді, а історію в Єлі.

– Тим не менш, – сказав адвокат, – нам вдалося додати пункт 19А, про що Малберрі, безумовно, буде жалкувати до кінця свого життя.

– Чому пункт 19А такий важливий?

Коли Фрідман напрочуд детально пояснив значення пункту про вихід із справи, Аарон відклав слухавку і підійшов до шафи з трунками. Він налив собі віскі – вперше у своєму житті до полудня. Дванадцятої години, часу його зустрічі з Гаррі. Видавець глянув на годинник: 11.38. Відтак відклав напій і вибіг із помешкання.

Він проклинав повільний ліфт, коли спускався на перший поверх, відсував решітку і вибігав на вулицю. Чоловік гукнув таксі, на П’ятій авеню із цим ніколи не виникало проблем, але, опинившись на Третій авеню, Аарон потрапив у неминучий корок. Світло, здавалося, ставало червоним саме тоді, коли таксі опинялося першим у черзі. Коли вони зупинилися на наступному світлофорі, Аарон подав водієві п’ятидоларову банкноту й вибрався назовні. Він пробіг останні два квартали, ухиляючись від автівок й не звертаючи уваги на клаксони.

Двоє швейцарів усе ще стояли біля будівлі, ніби очікували його повернення. Аарон на ходу глянув на годинник: за чотири хвилини дванадцята. Він молився, щоб Гаррі запізнився. Та Гаррі ніколи не запізнювався. Видавець побачив його, коли той крокував у його напрямку, приблизно за сотню ярдів попереду, і дістався до дверей будівлі буквально за хвилину до Аарона. Швейцари відсторонилися, дозволяючи йому зайти. Письменника явно чекали.

– Гаррі! Гаррі! – загукав Аарон за кілька кроків від вхідних дверей, але Гаррі вже зайшов досередини. – Гаррі! – знову заволав Аарон, добігши до входу, але обидва швейцари ступили вперед і перекрили йому шлях, як тільки Гаррі зайшов у ліфт.

* * *

Коли двері ліфта відчинилися, Гаррі з подивом виявив, що його не чекає Крісті. «Смішно, як людина до чогось звикає, – подумав він, – і сприймає це як належне». Він підійшов до стійки реєстрації та повідомив незнайомій молодій жінці своє ім’я.

– У мене зустріч із Аароном Гінзбурґом.

Вона перевірила свій список.

– Так, ваша зустріч із директором о дванадцятій, пане Кліфтон. Ви знайдете його у старому кабінеті пана Гінзбурґа.

– Його старому кабінеті? – повторив Гаррі, не спроможний приховати своє здивування.

– Атож, кімната в дальньому кінці коридору.

– Я знаю, де це, – відповів Гаррі, перш ніж рушити до кабінету Аарона.

Він постукав у двері й зачекав.

– Заходьте, – запросив голос, якого він не впізнав.

Гаррі відчинив двері й одразу ж припустив, що помилився кімнатою. Стіни були позбавлені чудових дубових панелей, а світлини видатних авторів замінив набір яскравих репродукцій. Чоловік, із котрим він іще ніколи не зустрічався, але якого впізнав по світлині в ранковій «Нью-Йорк таймс», підвівся з-за столу й простягнув гостю руку.

– Рекс Малберрі. Радий нарешті познайомитися, Гаррі.

– Доброго ранку, пане Малберрі, – привітався Гаррі. – У мене призначена зустріч із моїм видавцем Аароном Гінзбурґом.

– Боюся, що Аарон тут більше не працює, – сказав Малберрі. – Я директор нової компанії, і правління вирішило, що настав час внести у «Вікінґ» радикальні зміни. Але запевняю, що дуже шаную вашу працю.

– Отже, ви шанувальник Вільяма Ворвіка? – запитав Гаррі.

– Авжеж, я шанувальник Вільяма. Сідайте. – Гаррі неохоче сів навпроти нового голови. – Я саме переглядав ваш останній контракт, який, я впевнений, ви визнаєте щедрішим за звичними видавничими стандартами.

– Я публікувався лише у «Вікінґу», тому не маю з чим порівнювати.

– І, звісно, ми виконаємо останній контракт Аарона щодо серії про Вільяма Ворвіка, а також контракт на «Дядька Джо».

Гаррі спробував уявити, що зробив би Себастьян за таких обставин, позаяк контракт на «Дядька Джо», який після довгих вмовлянь підписала Олена Бабакова, лежав у внутрішній кишені його піджака.

– Аарон погодився підготувати новий контракт на три книжки, який я мав намір підписати з ним сьогодні, – сказав він, тягнучи час.

– Так, він у мене, – підтвердив Малберрі. – Буде кілька незначних коригувань, жодне з яких не має істотного значення, – додав він і підсунув контракт через стіл.

Гаррі перегорнув останню сторінку, щоб знайти підпис Рекса Малберрі на пунктирній лінії. Він дістав авторучку – подарунок від Аарона – відгвинтив ковпачок і поглянув на слова «Від імені автора». І завагався, перш ніж сказати перше, що спало йому на думку:

– Мені потрібно в туалет. Я приїхав просто з Центрального вокзалу, позаяк не хотів запізнитися.

Малберрі удавано посміхнувся, коли Гаррі поклав елегантний «паркер» на стіл біля контракту.

– Я ненадовго, – додав Гаррі, підвівся і невимушено вийшов із кабінету.

Письменник зачинив за собою двері, шпарко пройшов коридором, проминув стійку реєстрації і не зупинявся, доки не дістався до коридору, де заскочив у ліфт. Коли двері знову відчинилися на першому поверсі, гість змішався з офісними працівниками, які вибиралися з будівлі на обідню перерву. Поглянув на двох швейцарів, але вони навіть не глипнули на нього, коли він пройшов повз них. Здавалося, їхні погляди зосередилися на тому, хто стояв, як сторожовий пес, на протилежному боці вулиці. Гаррі повернувся до Аарона спиною й гукнув таксі.

– Куди?

– Я ще не впевнений, – сказав Гаррі, – але ви можете під’їхати он на той ріг вулиці і забрати пана, який там стоїть?

Таксі зупинилося на іншому боці вулиці. Гаррі опустив скло.

– Стрибайте сюди! – гукнув він.

Аарон підозріло зазирнув досередини, але, побачивши Гаррі, хутко приєднався до нього на задньому сидінні.

– Ви підписали контракт? – такими були перші його слова.

– Ні, не підписав.

– А як щодо контракту Бабакова?

– Він досі в мене, – сказав Гаррі й торкнувся внутрішньої кишені свого піджака.

– Тоді ми на коні.

– Ще ні. Я переконав пані Бабакову, що вона має обміняти чек «Вікінґа» на сто тисяч доларів.

– Рятуйте! – застогнав Аарон.

– Куди їдемо? – знову запитав таксист.

– Центральний вокзал, – звелів Гаррі.

– А ви не можете просто зателефонувати їй? – поцікавився Аарон.

– У неї немає телефону.

6

– Це вперше я дізналася, що ти робиш щось непристойне, – зауважила Емма, наливаючи собі другу філіжанку кави.

– Але це, безумовно, справедливо з точки зору моралі, – виправдовувався Гаррі. – Врешті-решт, мета завжди виправдовувала засоби.

– Дуже сумнівно. Не забувай, що пані Бабакова вже підписала контракт і прийняла чек до оплати.

– Але вона його не обготівкувала й у будь-якому разі була впевнена, що книгу Анатолія видасть «Вікінґ».

– І він видав би.

– Але не Аарон Гінзбурґ, із яким вона уклала угоду.

– Суддя Вищого суду міг би визнати це цікавою юридичною колізією. А хто тоді видаватиме Вільяма Ворвіка, якщо тепер ти вже не з «Вікінґом»?

– «Гінзбурґ-прес». Ми з Анатолієм станемо першими авторами нового видавництва, й Аарон подарує мені нову авторучку.

– Нову авторучку?

– Це довга історія, яку розповім, коли ти повернешся із засідання правління, – мовив Гаррі, розбиваючи вершечок яйця.

– Я все ще дивуюся, як це Малберрі не врахував, що Аарон може створити власне видавництво, і не включив цей пункт у документ про злиття, який забороняє викрадати авторів «Вікінґа».

– Я впевнений, що він розглядав таку ймовірність, але якби він ввів такий пункт в угоду, адвокати Аарона відразу ж збагнули б, що він задумав.

– Можливо, він сумнівався, що Аарон матиме достатньо ресурсів для створення нового видавництва.

– Тоді він дуже помилився, – зронив Гаррі. – Аарон уже мав кілька пропозицій щодо своїх акцій у «Вікінґ-Малберрі», зокрема й від самого Рекса Малберрі, який явно не хоче, щоб тридцять чотири відсотки акцій Аарона потрапили до рук його суперників.

– Кружляємо по колу, – резюмувала Емма.

Гаррі посміхнувся й посипав яйце дрібкою солі.

– Але як би ти не любив Аарона, – продовжила Емма, – після його очевидної неправильної оцінки партнерства з Малберрі ти впевнений, що він саме той, хто заслуговує бути твоїм американським видавцем? Якби ви підписали контракт із трьох книг, а потім…

– Визнаю, що мав певні сумніви, – мовив Гаррі, – але мене заспокоїв той факт, що батько Аарона погодився повернутися на посаду президента нової компанії.

– Він братиме практичну участь в її роботі?

– Гарольд Гінзбурґ не той чоловік, хто хапає жар чужими руками.

* * *

– Пункт номер один, – оголосила Емма своїм енергійним виразним голосом голови. – Найновіша інформація про спорудження нашого другого комфортабельного лайнера – «Белморал».

Вона поглянула на нового виконавчого директора Еріка Герста, який вивчав уже розгорнуту теку.

– Раді директорів буде приємно дізнатися, – сказав він, – що, незважаючи на кілька неминучих затримок, що не є незвичним для такої великої справи, ми все ще плануємо запуск нового корабля на вересень. Не менш важливим є й те, що ми залишаємось у межах нашого прогнозованого бюджету, передбачивши більшість питань, які так зашкодили при будівництві «Бекінґема».

– За кількома винятками, – докинув адмірал Саммерс.

– Маєте рацію, адмірале, – погодився Герст. – Зізнаюся, я не передбачав потреби розміщення ще одного коктейль-бару на верхній палубі.

– Пасажирам дозволять пити на палубі? – здивувався адмірал.

– Боюся, що так, – відгукнулася Емма, тамуючи посмішку. – Адже це означає додаткові надходження до нашої скарбниці.

Адмірал щось буркнув собі під ніс.

– Хоча мені все ще доводиться пильно наглядати за всім для вчасного запуску, – продовжував Герст, – це не повинно вплинути на час, коли ми зможемо оголосити про початок бронювання поїздок на «Белморалі».

– Цікаво, чи ми не відкусили більше, ніж зможемо проковтнути? – поцікавився Пітер Мейнард.

– Гадаю, що це царина фінансового директора, а не моя, – відказав Герст.

– Без сумніву, так і є, – озвався Майкл Керрік, ніби чекаючи на питання. – Якщо йдеться про загальну ситуацію в компанії, – він поглянув на свій кишеньковий калькулятор, який адмірал вважав якоюсь новомодною машинкою, – це те, що наш товарообіг зріс на три відсотки порівняно з аналогічним періодом минулого року, і це незважаючи на повернення кредиту банку «Барклайз»[10], дозволяє переконатися, що нам під силу сума фінансування кожного етапу будівництва.

– Скільки це? – запитав Мейнард.

– Два мільйони, – відповів Керрік, не маючи потреби перевіряти цифри.

– Чи можемо ми дозволити собі обслуговування такого великого овердрафту?

– Можемо, пане Мейнард, але лише тому, що наші грошові потоки також зросли торік разом зі збільшенням кількості бронювань на «Бекінґемі». Здається, покоління сімдесятників відмовляється помирати, і їм припала до смаку ідея щорічних круїзів. Причому настільки, що ми навіть запровадили програму лояльності для клієнтів, які вирушали з нами у відпустку більше трьох разів.

– І що їм дає ця програма? – втрутився Моріс Брашер, представник банку «Барклайз» у правлінні.

– Двадцять відсотків знижки на будь-який рейс, якщо квитки бронюють частіше, ніж раз на рік. Це заохочує наших постійних клієнтів розглядати «Бекінґем» як свій другий дім.

– А якщо вони помруть до закінчення року? – не вгавав Мейнард.

– Повертаємо кожне пенні, – відповіла Емма. – Беррінґтони займаються подорожами на комфортабельних лайнерах, пане Мейнард, а не похоронами.

– Але чи зможемо ми таким чином отримати прибуток, – наголосив Брашер, – якщо надаємо стільком своїм клієнтам двадцять відсотків знижки?

– Певна річ, – відповів Керрік, – ще є люфт у десять відсотків, і не забувайте, що, потрапивши на борт, пасажири витрачають гроші в наших крамницях і барах, а також у цілодобовому казино.

– Ще одне, чого я не схвалюю, – знову буркнув адмірал.

– Який маємо рівень заповнюваності зараз? – запитав Мейнард.

– Вісімдесят один відсоток за останні дванадцять місяців, на верхніх палубах – переважно сто відсотків, саме тому ми й будуємо більше кают на «Белморалі».

– А який поріг рентабельності?

– Шістдесят вісім відсотків, – поінформував Керрік.

– Цілком задовільно, – схвалив Брашер.

– Хоча я з вами погоджуюся, пане Брашер, проте ми не можемо дозволити собі розслабитися, – сказала Емма. – «Юніон-касл» планують перетворити на комфортабельний лайнер «Рейну-дель-Мар», а «Кунард» і «Пі енд О» нещодавно розпочали будівництво кораблів, які перевозитимуть понад дві тисячі пасажирів.

Запанувала тривала мовчанка, члени правління намагалися перетравити цю інформацію.

– Нью-Йорк і досі є нашим найприбутковішим маршрутом? – нарешті порушив тишу Мейнард, який, здавалося, не надто цікавився думками інших директорів.

– Авжеж, – відповів Герст, – але круїз по Балтії також стає популярним – із Саутгемптона до Ленінграда, через Копенгаґен, Осло, Стокґольм і Гельсінкі.

– Але зараз ми запускаємо другий корабель, із урахуванням того, скільки інших лайнерів уже плаває у відкритому морі, – продовжив Мейнард, – ви передбачаєте якісь кадрові проблеми?

Емма була здивована кількістю запитань, які ставив Мейнард. Вона починала підозрювати його у власному порядку денному.

– Це не повинно стати проблемою, – заспокоїв капітан Тернбулл, який до того часу мовчав. – «Бекінґем» – популярне місце роботи, особливо для філіппінців. Вони залишаються на борту одинадцять місяців, ніколи не покидають корабель і рідко витрачають на щось гроші.

– А як щодо дванадцятого місяця? – поцікавився Себастьян.

– Тоді вони повертаються додому, щоб віддати свої зароблені гроші дружинам і сім’ям. Але через двадцять вісім днів вони повертаються на службу.

– Бідолахи, – зітхнув Брашер.

– Правду кажучи, пане Брашер, – не погодився Тернбулл, – філіппінці – найщасливіші члени мого екіпажу. Вони мені сказали, що набагато краще перебувати на «Бекінґемі», ніж дванадцять місяців сидіти без роботи в Манілі.

– А як щодо офіцерів? Є якісь проблеми, капітане?

– Щонайменше шість кваліфікованих претендентів на кожне місце, адмірале.

– Жінки серед них є? – запитала Емма.

– Аякже, зараз у нас на містку з’явилася перша жінка, – сказав Тернбулл. – Клер Томпсон. Вона перший офіцер і виявилася до біса ефективною.

– Куди котиться світ? – скривився адмірал. – Будемо сподіватися, що я не доживу до жінки на посаді прем’єра.

– Будемо сподіватися, що доживете, – лагідно поглянула на свого улюбленого директора голова правління. – Адже світ рухається вперед, і, можливо, вам також не завадило б.

Емма поглянула на годинник.

– Ще якісь питання?

Секретар компанії кашлянув на знак того, що має щось сказати правлінню.

– Пане Вебстер, – Емма відкинулася на спинку крісла, усвідомлюючи, що це не той, хто любить поспішати.

– Мені здається, варто повідомити правлінню про те, як леді Вірджинія Фенвік розпорядилася своїми сімома з половиною відсотками акцій компанії.

– Але я думала… – почала було Емма.

– Її акції зареєстровані на ім’я нового власника.

– Але я думала… – повторила Емма, глянувши на свого сина.

– Це, мабуть, була приватна операція, – пояснив Себастьян. – Але можу запевнити, що її акції ніколи не з’являться у відкритому продажі. Якби вони були доступними, мій брокер негайно купив би їх від імені «Фартинґса», а Хакім Бішара став би членом нашого правління як представник банку.

Усі в кімнаті заговорили водночас, ставлячи лише одне запитання.

– Якщо акції придбав не Бішара, то хто?

Секретар компанії зачекав, поки директори вгомоняться, перш ніж відповісти на їхній колективний лемент:

– Пан Десмонд Меллор.

Здійнявся неабиякий галас, який вдалося втихомирити лише завдяки суворому втручанню Себастьяна:

– У мене є відчуття, що Меллор не повернеться до ради директорів. Це було б занадто очевидно й не відповідало б його меті.

Емма зітхнула з полегшенням:

– Гадаю, він обере когось іншого, щоб представляти свої інтереси. Когось, хто ніколи раніше не сидів у правлінні нашої компанії.

Усі погляди тепер були прикуті до Себастьяна. Але лише адмірал запитав:

– І хто, на твою думку, це може бути?

– Едріен Слоун.

7

Чорний елегантний лімузин припаркувався біля «Sherry-Netherland»[11]. Шикарно вдягнений шофер відчинив задні дверцята, коли Гаррі вийшов із готелю. Він усівся на заднє сидіння, ігноруючи ранкові газети, акуратно складені на поличці з напоями навпроти нього. «Хто може пити у такий час уранці?» – дивувався Гаррі. Він склепив повіки і спробував зосередитись.

Гаррі кілька разів торочив Аарону Гінзбурґу, що йому не потрібен представницький лімузин, щоб переїхати з готелю до студії, жовтого таксі було б достатньо.

– Це частина послуги, яку програма «Сьогодні» пропонує своїм головним гостям.

Гаррі поступився, хоча й знав, що його дружина цього не схвалила б: «Екстравагантне марнотратство грошей компанії, яке виявило б керівництво Ен-бі-сі, якби його очолювала Емма».

Гаррі згадав, як уперше з’явився в американській радіопередачі понад двадцять років тому, коли просував свій дебютний роман про Вільяма Ворвіка. Тоді його спіткало фіаско. І без того куций проміжок часу в ефірі обрізали ще дужче, коли двоє попередніх гостей, Мел Бланк і Кларк Ґейбл, перебрали виділений їм ліміт. А коли нарешті настала його черга виступати перед мікрофоном, Гаррі навіть забув згадати назву своєї книжки, і швидко стало зрозуміло, що ведучий Метт Джейкобс її не читав. Два десятиліття минуло, і письменник визнав, що це було передбачувано.

Гаррі твердо вирішив, що його не спіткає така ж доля із «Дядьком Джо», якого «Нью-Йорк таймс» уже назвала найочікуванішою книгою сезону. Всі три ранкові шоу запропонували йому найрейтинговіший час – сьому двадцять чотири ранку. Шість хвилин не здаються довгими, але на телебаченні на стільки могли розраховувати лише колишні президенти та лауреати «Оскара». «Подумайте, скільки нам довелося б заплатити за шість хвилин реклами у прайм-таймі», – сказав йому Аарон.

Лімузин зупинився біля будинку номер тридцять – студії на розі Рокфеллер-стрит і Коламбус-авеню. На тротуарі його чекала бездоганно вдягнена молода жінка.