Надходить та година

– Доброго ранку, Гаррі, – привіталася вона. – Мене звуть Енн, і я ваша спеціальна помічниця. Я проведу вас прямо до гримерки.

– Спасибі, – подякував Гаррі, котрий так і не звик до того, що люди, яких він раніше не зустрічав, звертаються до нього на ім’я.

– Як ви знаєте, ви опинитесь в ефірі о сьомій двадцять чотири на шість наступних хвилин, а вашим інтерв’юером буде Метт Джейкобс.

Гаррі подумки застогнав: «Чи прочитав він книгу цього разу?»

– Чудово, – сказав він уголос.

Гаррі подумки ненавидів гримуватися. Він прийняв душ і поголився лише за годину до цього, але це був ритуал, від якого, як знав чоловік, відмовитися неможливо, незважаючи на те, що наполягав: «Якнайменше, будь ласка». Після того як на щоки намазали щедру порцію крему, чоло і підборіддя вимастили пудрою, гримерка запитала:

– Мені видалити кілька сивих волосків?

– Певна річ, ні! – вигукнув Гаррі.

Вона виглядала розчарованою й задовольнилася підстриганням брів.

Щойно гість звільнився, Енн провела його до зеленої кімнати, де Гаррі міг спокійно посидіти у кутку, поки зірка фільмів категорії «б», чийого імені він не вловив, розповідала уважній аудиторії, як знімалася у сцені з Полом Ньюменом. О сьомій двадцять двері відчинилися, й Енн з’явилася знову, щоб виконати свою найважливішу функцію дня:

– Час відвести вас до студії, Гаррі.

Він схопився і пішов за нею довгим коридором. Чоловік занадто нервував, аби щось казати, та вона, здається, звикла до такого. Жінка зупинилася біля зачинених дверей, над якими блимала вивіска: «Не заходити, коли світиться червоне». Коли світло спалахнуло, вона відчинила важкі двері й провела гостя до студії розміром із авіаційний ангар, заповнений вогнями рампи та камерами, де технічні працівники та персонал метушилися туди-сюди під час рекламної паузи. Гаррі посміхнувся глядачам студії, котрі, судячи з порожніх виразів на їхніх обличчях, явно не здогадувалися, хто він такий. Письменник звернув увагу на ведучого Метта Джейкобса, який сидів на канапі, схожий на павука, що чекає, коли прилетить муха. Один асистент передав йому примірник «Дядька Джо», а другий припудрив носа. Джейкобс поглянув на обкладинку, перш ніж прочитати на задньому клапані біографію автора. Нарешті він повернувся до переднього клапана і прочитав анотацію. Цього разу Гаррі був готовий. Поки він чекав, що його підведуть ближче, уважно вивчав свого інквізитора. Здавалося, Джейкобс за останні двадцять років не постарів ні на день, хоча Гаррі підозрював, що це заслуга макіяжу, який дозволяє кинути виклик плину часу. Чи йому підтягували обличчя?

Керівник студії запросив Гаррі підсісти до Джейкобса на канапі. З ним привіталися: «Доброго ранку, пане Кліфтон», але потім господаря студії відволікла записка ще одного помічника, яку поклали перед ним.

– Шістдесят секунд до ефіру, – почувся голос звідкілясь згори.

– Де це буде? – запитав Джейкобс.

– Сторінка з’явиться на камері номер два, – повідомив менеджер згори.

– Тридцять секунд.

Це була мить, коли Гаррі завжди хотів підвестися і вийти зі студії. «Дядько Джо», «Дядько Джо», «Дядько Джо», – повторив він собі під ніс. «Не забувайте постійно повторювати назву книги, – нагадував йому Аарон, – бо на обкладинці не ваше ім’я».

– Десять секунд.

Гаррі ковтнув води, коли перед його обличчям з’явилася рука, що показувала п’ять розчепірених пальців.

– П’ять, чотири…

Джейкобс кинув свої нотатки на підлогу.

– Три, два…

Він поглянув просто в камеру.

– Один.

Рука зникла.

– Ласкаво просимо в студію, – промовив Джейкобс, читаючи прямо із телесуфлера. – Моїм наступним гостем є автор детективів Гаррі Кліфтон, але сьогодні ми обговорюємо не один із його творів, а книгу, яку він незаконно вивіз із Радянського Союзу.

Джейкобс підняв свій примірник «Дядька Джо», який заповнив увесь екран.

«Гарний початок», – подумав Гаррі.

– Але дозвольте мені пояснити, – продовжував Джейкобс, – що пан Кліфтон вивозив не саму книгу, а лише слова. Він запевняє, що, поки його тримали в російських казематах із Анатолієм Бабаковим, автором «Дядька Джо», він за чотири дні вивчив напам’ять увесь рукопис, а після звільнення написав його слово в слово. Декому, можливо, буде важко у це повірити, – додав Джейкобс, перш ніж уперше обернутися до Гаррі, і з недовірливого погляду на його обличчі стало зрозуміло, що він явно один із них.

– Дозвольте мені спробувати второпати, що ви стверджуєте, пане Кліфтон. Ви розділили камеру з видатним письменником Анатолієм Бабаковим, людиною, котрої ви раніше зроду не зустрічали.

Коли камера зосередилася на ньому, Гаррі ствердно кивнув.

– Упродовж чотирьох днів він процитував увесь зміст своєї забороненої книги, «Дядька Джо», розповідь про одинадцять років, протягом яких він працював у Кремлі тлумачем Йосипа Сталіна.

– Все правильно, – сказав Гаррі.

– Отже, коли вас звільнили з в’язниці через чотири дні, ви знали весь текст напам’ять як професійний актор.

Гаррі помовчав, оскільки тепер стало зрозуміло, що Джейкобс має свій власний порядок денний.

– Я впевнений, що ви погодитесь, пане Кліфтон, що жоден актор, хоч який досвідчений, не зможе запам’ятати сорок вісім тисяч слів лише за чотири дні репетицій.

– Я не актор, – заперечив Гаррі.

– Даруйте, – сказав Джейкобс, усім своїм виглядом демонструючи небажання вибачатися, – але підозрюю, що ви дуже досвідчений актор, котрий вигадав усю цю історію, маючи на меті не що інше, як просування своєї останньої книги. Якщо це не так, можливо, ви дозволите мені вас перевірити.

Не дочекавшись, поки Гаррі відповість, Джейкобс звернувся до іншої камери і, піднявши книгу, заявив:

– Якщо вірити вашій історії, пане Кліфтон, у вас не повинно виникнути труднощів у цитуванні сторінки, яку я вибрав із книги пана Бабакова.

Гаррі насупився, а Джейкобс додав:

– Я оберу навмання сторінку, яка з’явиться на екрані, щоб усі наші глядачі могли її побачити. Ви будете єдиним, хто цього зробити не зможе.

Серце Гаррі мало не вискакувало з грудей, бо він не читав «Дядька Джо» відтоді, як передав рукопис Аарону Гінзбурґу.

– Але спершу, – правив своє Джейкобс, обертаючись до свого гостя, – дозвольте попросити вас підтвердити, що ми ніколи раніше не зустрічалися.

– Це було лише раз, – відповів Гаррі. – Ви брали у мене інтерв’ю у своїй радіопрограмі двадцять років тому, але ви явно про це забули.

Джейкобс виглядав розгубленим, але швидко опанував себе.

– Тоді будемо сподіватися, що ваша пам’ять краща за мою, – сказав він, не намагаючись приховати свій сарказм.

Він узяв книгу й переглянув кілька сторінок, перш ніж зупинитися навмання.

– Я почну читати перший рядок сторінки сто двадцять сім, – продовжив він, – а потім побачимо, чи зможете ви продовжити.

Гаррі намагався максимально сконцентруватися.

– «Однією з багатьох тем, які ніхто не наважувався зачіпати зі Сталіним…»

Гаррі спробував зібратися з думками, і з плином секунд аудиторія зашепотіла між собою, а посмішка Джейкобса стала ширшою. Він якраз збирався озватися знову, коли Гаррі продовжив:

– «Однією з багатьох тем, які ніхто не наважувався зачіпати зі Сталіним, була роль, яку він зіграв під час облоги Москви, коли результат Другої світової війни все ще висів на волосині. Чи, як і більшість міністрів і урядових чиновників, він планував поспішну евакуацію до Куйбишева на Волзі, чи, як він стверджував, відмовився покидати столицю та залишився в Кремлі, щоб особисто керувати обороною міста? Його версія стала легендою, частиною офіційної радянської історії, хоча кілька людей і бачили його на платформі за кілька хвилин до того, як потяг вирушив до Куйбишева, і немає надійних підтверджень того, щоб хтось знову бачив його в Москві, поки російська армія не відігнала ворога від воріт міста. Мало хто з тих, хто сумнівався у версії Сталіна, залишився живим, аби розповісти правду».

Гаррі зазирнув у камеру і продовжував без вагань цитувати наступні двадцять два рядки.

Він знав, що коли дійде до кінця сторінки, аудиторія в студії вибухне оплесками. Джейкобсу знадобилося трохи більше часу, щоб відновити самовладання, але врешті-решт він сказав із приємною посмішкою:

– Я навіть сам міг би прочитати цю книгу.

– Це був би значний поступ, – сказав Гаррі й одразу пошкодував про свої слова, хоча частина аудиторії засміялася й зааплодувала іще гучніше.

Джейкобс обернувся обличчям до камери.

– Зараз зробимо невелику перерву й повернемося після реклами.

Коли спалахнуло зелене світло, Джейкобс вирвав у гостя мікрофон, зістрибнув із канапи і підійшов до менеджера:

– Заберіть його звідси!

– Але ж у нього є ще три хвилини, – заперечив менеджер, звіряючись із нотатками.

– Мені наплювати. Кличте наступного гостя.

– Ви справді хочете брати інтерв’ю у Троя Донаг’ю аж шість хвилин?

– Будь-хто, окрім цього хлопця, – заявив Джейкобс, енергійно жестикулюючи у напрямку Гаррі, перш ніж поманити Енн. – Зніми його зі зйомок негайно.

Енн поквапилася до канапи.

– Будь ласка, ходімо зі мною, пане Кліфтон, – сказала вона, і це прозвучало не як прохання.

Вона вивела Гаррі зі студії і не зупинялася, доки вони не вийшли надвір, де вона покинула свого головного гостя, хоча не було й сліду шофера, який чекав би біля відчинених дверцят лімузина.

Гаррі гукнув таксі й, повертаючись до «Шеррі-Нідерландів», перевірив сторінку сто двадцять сім свого примірника «Дядька Джо». Чи він сказав «поспішну»? Не міг бути впевненим. Відтак зайшов до свого номера, зняв грим і прийняв другий ранковий душ. Не знав, чи це величезні вогні рампи, чи манера Джейкобса спілкуватися змусили його так рясно пітніти.

Одягнувши чисту сорочку й інший костюм, Гаррі спустився ліфтом униз. Коли зайшов до ресторану, то дуже здивувався, зауваживши, скільки людей кидали на нього погляди. Замовив сніданок, але «Нью-Йорк таймс» не розгорнув, міркуючи про те, якими сердитими будуть Гінзбурґи після того, як він принизив одного з провідних телевізійних ведучих уранці. Письменник мав зустрітися з видавцями у кабінеті Аарона о дев’ятій, щоб обговорити деталі його національного турне, але він припускав, що тепер його шлях лежить назад до Хітроу першим же доступним рейсом.

Гаррі підписав рахунок і вирішив пройтися до нового офісу Аарона на Лексинґтон-авеню пішки. Він покинув «Шеррі-Нідерланди» заледве після восьмої сорок, і до того моменту, коли дістався до Лексинґтона, був уже майже готовий витримати гнів директора. Піднявся ліфтом на третій поверх, а коли двері відчинились, там уже чекала Крісті. Вона сказала лише: «Доброго ранку, пане Кліфтон», перш ніж провести його до кабінету керівника.

Вона постукала й відчинила двері, щоб відкрити погляду копію кабінету директора, як його запам’ятав Гаррі. Гемінґвей, Фіцджеральд, Ґрін і Бакен дивилися на нього з обшитих дубовими панелями стін. Гаррі зайшов досередини і побачив, як батько і син сидять один навпроти одного за столом для партнерів. Угледівши його, вони одразу ж схопилися на рівні й зааплодували.

– Вітаємо героя-завойовника! – вигукнув Аарон.

– Але я думав, що ви будете…

– Захоплений, – закінчив Гарольд Гінзбурґ, ляскаючи його по спині. – Телефон упродовж останньої години не замовкає, вас хоче запросити кожне велике ток-шоу по всій країні. Але будьте обережні, після вашого сьогоднішнього тріумфу ведучі вибиратимуть кожен іншу сторінку.

– А як щодо Джейкобса?

– Він перетворив вас на зірку. Можливо, вас більше ніколи не запросять на його шоу, але всі інші беззастережно готові вас прийняти.

* * *

Наступні сім днів Гаррі перебивався з летовища на летовище: Бостон, Вашинґтон, Даллас, Чикаґо, Сан-Франциско, Лос-Анджелес. Він поспішав від студії до студії, намагаючись виконати кожне зобов’язання, яке втискали в його графік.

Щоразу, коли письменник перебував у повітрі, в салоні лімузина або в зеленій кімнаті, навіть у ліжку, він читав і перечитував «Дядька Джо», вражаючи глядачів по всій країні своєю надзвичайною пам’яттю.

На той момент, коли він закінчив тур у Лос-Анджелесі, журналісти та телевізійні команди з’являлися в аеропортах, сподіваючись узяти з ним інтерв’ю, навіть у дорозі. Знесилений, Гаррі нарешті повернувся з червоними очима до Нью-Йорка для останньої появи у ролі головного гостя Джонні Карсона у «Вечірньому шоу», а потім його ще в одному лімузині відвезли до офісу його видавництва на Лексинґтон-авеню.

Коли Крісті відчинила двері кабінету голови, Гарольд і Аарон Гінзбурґи тримали в руках список бестселерів «Нью-Йорк таймс». Гаррі аж підстрибнув, коли побачив, що «Дядько Джо» потрапив на перше місце.

– Як би я хотів, щоб Анатолій міг насолодитися цим моментом.

– Ви дивитеся не на той список, – зауважив Аарон.

Гаррі перевів погляд на інший бік шпальти й побачив, що «Вільям Ворвік і задимлений пістолет» очолив список бестселерів у галузі художньої літератури.

– Це щось нове навіть для мене, – сказав Гарольд, відкорковуючи пляшку шампанського. – Номер один у художній літературі та документальній в один день.

Гаррі обернувся й побачив, як Аарон вішає на стіну його світлину – між Джоном Бакеном і Ґремом Ґріном.

Джайлз Беррінґтон

1971

8

– Боюся, що це неможливо, – сказав Джайлз.

– Чому ні? – здивувався Ґріфф. – Більшість людей навіть не згадають, що сталося в Берліні, і погодься, що ти не єдиний розлучений депутат парламенту.

– Двічі, й обидва рази за перелюб, – нагадав Джайлз.

Це змусило на мить замовкнути його парламентського агента.

– Боюся, є ще одна проблема, про яку я тобі не розповів.

– Нумо здивуй мене, – перебільшено зітхнув Ґріфф.

– Я намагаюся відновити контакти із Карін Пенґеллі.

– Тобто?

– Зараз їду до Корнуолла, щоб дізнатися, чи може її батько допомогти.

– Ти з глузду з’їхав?

– Цілком можливо, – зізнався Джайлз.

Агент від округу Бристольські доки затулив обличчя руками.

– Це була пригода на одну ніч, Джайлзе. Чи ти забув?

– У цьому й проблема. Я не забув, і є лише один спосіб дізнатися, чи для неї це було чимось більшим.

– Я розмовляю із чоловіком, котрий отримав воєнний хрест, утік від німців, а потім завоював грізну репутацію міністра, і коли йому кидають рятувальне коло, що дозволяє йому повернутися до Палати громад, відхиляє це?

– Знаю, що це не має жодного сенсу, – погодився Джайлз. – Але якщо це була лише пригода на одну ніч, маю тобі сказати, що я ще зроду не мав такої ночі.

– За що вона, без сумніву, отримала гарну винагороду.

– То що ти робитимеш, бо я вже прийняв своє рішення? – проігнорував коментар Джайлз.

– Якщо ти справді не маєш наміру боротися за це місце, мені доведеться зібрати підкомітет для відбору нового кандидата.

– У вас буде потік заявок, і хоча інфляція сягає десяти відсотків, а єдиним рішенням торі є триденний тиждень, зможете обрати навіть пуделя з червоною кокардою.

– Саме тому не треба викидати рушник.

– Ти не почув жодного слова, яке я сказав?

– Вислухав кожне слово. Але якщо ти справді все вирішив, сподіваюся, що ти зможеш проконсультувати того, кого ми виберемо кандидатом.

– Але що я можу їм сказати такого, чого не можеш сказати ти, Ґріффе? Погодься, ти організовував вибори, ще коли я ходив у коротких штанцятах.

– Але не як кандидат, це унікальний досвід. То ти будеш його супроводжувати…

– Або її… – посміхнувся Джайлз.

– …або її, – погодився Ґріфф, – коли вони вийдуть на вулиці та обходитимуть оселі?

– Якщо ти думаєш, що це допоможе, я згоден, тільки гукніть.

– Це може забезпечити різницю між перемогою та досягненням достатньої більшості, щоб унеможливити на наступних виборах перемогу торі.

– Боже милий, як Лейбористській партії пощастило з тобою, – сказав Джайлз. – Я допоможу чим зможу.

– Спасибі, – подякував Ґріфф. – Перепрошую за свою попередню витівку. Правда в тому, що я завжди був циніком. Гадаю, це нерозлучне з цією роботою. Тож будемо сподіватися, що цього разу я помиляюся. Май на увазі: я ніколи не вірив у казки. Тож якщо ти все ж передумаєш і захочеш балотуватися, я можу відкласти призначення комісії з відбору кандидатів щонайменше на кілька тижнів.

– Ти ніколи не здаєшся?

– Не тоді, коли існує хоч найменший шанс, що ти станеш кандидатом.

* * *

Коли Джайлз сидів сам-один у вагоні першого класу дорогою до Труро, то ретельно задумався над тим, що сказав Ґріфф. Чи пожертвує він своєю політичною кар’єрою заради жінки, яка, можливо, навіть не згадувала про нього після Берліна? Чи дозволить він своїй уяві перевершити його здоровий глузд? І якби він знову зустрів Карін, чи не луснула б бульбашка?

Існувала також імовірність, дуже сильна, яку він намагався заштовхати у глиб душі, що Карін була не більше, ніж знаряддям Штазі, і просто виконувала свою роботу, доводячи, що його ветеран-агент був не циніком, а реалістом. На той час, коли «Пензанс-флаєр»[12] в’їхав на станцію Труро відразу ж після шостої, Джайлз мудрішим не став.

Він дістався на таксі до «Мейсон-армз», де домовився про зустріч із Джоном Пенґеллі пізніше того ж вечора. Підписавши реєстраційну картку, піднявся сходами до свого номера й розпакував несесер на ніч. Прийняв ванну, перевдягнувся й спустився в бар за кілька хвилин до сьомої, оскільки не хотів змушувати батька Карін чекати.

Коли Джайлз увійшов до бару, то помітив чоловіка, що сидів за столиком у кутку, на якого він не звернув би уваги, якби той не піднявся і не помахав рукою.

Джайлз рушив, щоб приєднатися до нього, і потиснув простягнуту руку. Представлятися необхідності не було.

– Дозвольте запропонувати вам випити, сер Джайлз, – сказав Джон Пенґеллі з виразним акцентом Вест Кантрі[13]. – Місцеве гірке цілком непогане, але ви можете віддати перевагу віскі.

– Пів пінти гіркого буде просто чудово, – погодився Джайлз, сідаючи за маленький, забруднений пивом стіл.

Поки батько Карін замовляв трунки, Джайлз уважніше придивився до нього. Йому, мабуть, було років п’ятдесят, може, й п’ятдесят п’ять, хоча волосся вже цілком посивіло. Його твідовий піджак «Гарріс» був добряче поношений, але все ще ідеально сидів на плечах, що дозволило припустити, що чоловік набрав не більше кількох фунтів зі своїх армійських днів і, можливо, регулярно займався спортом. Хоча він і здавався стриманим, навіть невпевненим, чоловікові явно не було чужим це місце, бо один із місцевих жителів, котрий сидів у барі, привітав його, ніби давно загубленого брата. «Як же йому було самотньо, – подумав Джайлз, – маючи дружину та доньку, котрі не змогли бути з ним з однієї-єдиної причини: бо вони опинилися по інший бік стіни».

За кілька хвилин Пенґеллі повернувся, несучи дві гальби по пів пінти, одну з яких поставив на стіл перед Джайлзом.

– Як мило з вашого боку здійснити таку довгу подорож, сер Беррінґтон.

– Будь ласка, називайте мене Джайлз, оскільки сподіваюся, що ми будемо не лише приятелювати, але й зможемо допомагати один одному в справах.

– Коли ти старий солдат…

– Не такий уже й старий, – Джайлз ковтнув пива. – Не забувайте, що ми обоє були на минулій війні, – додав він, намагаючись заспокоїти співбесідника. – Краще розкажіть, як ви зустрілися зі своєю дружиною?

– Це було після війни, коли мій підрозділ дислокувався у Берліні. Я служив капралом на складі, де Ґрета була пакувальницею. Єдина робота, яку змогла отримати. Напевно, це було кохання з першого погляду, бо вона не знала ні слова англійською, а я не міг спілкуватися німецькою.

Джайлз посміхнувся.

– Але вона була яскрава. Втямила мою мову набагато швидше, ніж я її. Природно, я із самого початку знав, що це буде справа непроста. Не в останню чергу тому, що мої товариші вважали, що будь-яка німецька спідниця годиться лише для одного, але Ґрета була не така. На момент завершення мого відрядження я збагнув, що хочу побратися з нею, якими б не були наслідки. Тоді у мене й почалися проблеми. Переспати з жінкою за межами інституту[14] – це одне, але бажання одружитися з нею – це неабиякий клопіт, внаслідок чого вам не довіряла жодна зі сторін.

Коли я повідомив черговому офіцеру, що маю намір одружитися з Ґретою, навіть якщо це означатиме, що мені доведеться залишитися в Берліні, вони поставили на моєму шляху всі можливі перепони. За кілька днів мені вручили демобілізаційні документи й поінформували, що мене відправлять упродовж тижня. Я був у відчаї, навіть думав про дезертирство, що означало б роки за ґратами, якби мене спіймали. А потім адвокат у казармі повідомив мені, що вони не можуть заборонити мені пошлюбити Ґрету, якщо вона буде вагітна. Я їм так і сказав.

– І що сталося тоді? – запитав Джайлз.

– Розверзлося пекло. Мої документи вже прийшли. Ґрета втратила роботу, і я не міг знайти роботу для себе. Не допомогло й те, що за кілька тижнів вона й справді завагітніла Карін.

– Я хочу почути про Карін все, але не раніше, ніж замовлю ще.

Джайлз узяв два порожніх кухлі й пішов до шинквасу.

– Повторіть те саме, але цього разу по пінті.

Пенґеллі довго мовчав, перш ніж продовжити свою розповідь.

– Карін зробила всі наші жертви стерпними, навіть підозри та насмішки, які нам обом довелося пережити. Якщо я обожнював Ґрету, то Карін – поклонявся. Десь приблизно через рік мій старий черговий офіцер на складі попросив мене замінити службовця, який опинився на лікарняному, – час чудово зцілює, – і мене запросили стати цивільним офіцером зв’язку між британцями та німецькими робітниками, бо на той час завдяки Ґреті я вже доволі вільно спілкувався німецькою. Британці мають багато чудових чеснот, але вони ледачі, коли справа доходить до вивчення чужих мов, тому я хутко став незамінним. Заробітна плата була не дуже великою, але я витрачав кожне пенні на Карін і кожну вільну хвильку проводив із нею. І, як і всі жінки, вона знала, що я ласий на обійми. Це кліше, але вона змогла обвести мене навколо мізинця.

«Мене також», – подумав Джайлз, зробивши ще один ковток пива.

– На мою радість, – правив далі Пенґеллі, – англійська школа в Берліні дозволила Карін скласти вступний іспит, і кілька тижнів по тому їй запропонували роботу. Усі вважали, що вона англійка. Вона навіть мала мій корнуолльський акцент, як ви могли помітити. Тож відтоді мені вже не доводилося турбуватися про її освіту. Коли вона перейшла до шостого класу, навіть подейкували про її вступ до Оксфорду, але це було ще до того, як звели мур. Коли спорудили це чудовисько, Карін довелося задовольнитися місцем у Східнонімецькій мовній школі, яка, чесно кажучи, є нічим іншим, як центром вербування Штазі. Єдине здивування викликало її бажання вивчати російську як свою першу мову, але на той час її англійська та німецька вже були для неї рідними. Коли ж Карін закінчила навчання, то єдина серйозна пропозиція, яку вона змогла отримати як перекладачка, надійшла від Штазі. Вони добре попрацювали, тож не залишили їй особливого вибору. Щоразу, коли вона писала, то повідомляла, як їй подобається її робота, особливо міжнародні конференції. Це дало їй можливість зустріти багато цікавих людей із усіх чотирьох секторів міста. Їй зробили пропозицію двоє американців та один західний німець, але Карін сказала, що як тільки зустріла вас, то одразу ж закохалася. Її потішило те, що ви враз вхопили її акцент, хоча вона ніколи не бувала за межами Берліна.

Джайлз посміхнувся, згадуючи ту бесіду.

– Незважаючи на мої кілька спроб повернути свою родину, влада Східної Німеччини цього так і не дозволила, хоча нещодавно Ґрета серйозно занедужала. Гадаю, вони не довіряють мені навіть більше, ніж британці.

– Я зроблю все, що зможу, аби допомогти, – пообіцяв Джайлз.

– Карін пише регулярно, але не всі її листи доходять. У тому, що дійшов, вона повідомила, що зустріла когось особливого, але це катастрофа, бо він не тільки одружений, а ще й англієць і пробув у Берліні всього кілька днів. А найгірше те, що вона навіть не була впевнена, чи він відчуває те саме, що й вона.

– Як вона помилялася, – тихо видихнув Джайлз.

– Певна річ, вона не згадала вашого імені чи того, чому ви відвідували російський сектор, бо вона надто добре усвідомлювала, що влада читатиме її листи. Лише коли ви зв’язалися зі мною, я второпав, що це, мабуть, про вас вона писала.

– Але як до цього був причетний Алекс Фішер?

– За кілька днів після того, як ви подали у відставку з посади міністра, він несподівано з’явився у Труро. Коли він вистежив мене, то заявив, що ви публічно зреклися Карін, вважаючи її повією або шпигункою Штазі, і що ви дали зрозуміти головному батогу[15], що ніколи не захочете бачити її знову.

– Але я відчайдушно намагався з нею контактувати, навіть їздив у Берлін, але мене завернули на кордоні.

– Тепер я це знаю, але тоді…

– Авжеж, – зітхнув Джайлз, – Фішер умів бути дуже переконливим.