Надходить та година

Міністр закордонних справ Західної Німеччини сидів лише за два крісла від генерального секретаря, але Джайлзу було нескладно втямити, що чоловік між ними мав бути російським колегою Вальтера, бо той аплодував запекліше, ніж будь-хто інший за цим столом.

Коли всі в кімнаті нарешті сіли, Джайлз уперше побачив Карін. Вона сиділа за двома міністрами закордонних справ. Йому одразу пригадалося, чому він так захопився нею. Під час обіду він не міг перестати кидати погляди у її бік, але вона жодного разу не глянула на нього.

Обід із трьох страв тягнувся водночас нескінченно та був геть неїстівним: зупа з кропиви, варена яловичина та квашена капуста і, нарешті, шматок твердого пляцка, вкритого заварним кремом, котрий будь-який поважаючий себе школяр залишив би неторканим. Його супутниця взялася ставити йому запитання, явно намагаючись відволікти від постійного зиркання на Карін. Вона запитала, які мюзикли зараз модні у Лондоні. Джайлз не знав. Чи бачив він «О! Калькутта!»?[19] Ні, не бачив. Які зараз виставки у галереї Тейт? Уявлення не мав. Вона навіть поцікавилася, чи не зустрічав він принца Чарльза.

– Так, одного разу, але лише на коротку мить.

– Хто та щаслива дівчина, яка вийде за нього заміж?

– Не знаю, але це буде хтось, кого схвалить королева.

Вони продовжували спілкуватися, але вона жодного разу не згадала про Карін і не запитала, як вони познайомилися.

Нарешті офіціанти почали збирати тарілки із залишками їжі. Мер Східного Берліна, котрий головував на зборах, повільно підвівся зі свого місця і кілька разів постукав по мікрофону. Він не озивався, поки не запанувала цілковита тиша. Відтак оголосив трьома мовами десятихвилинну перерву до того, як до них звернеться генеральний секретар Соціалістичної єдиної партії Німеччини.

– Удачі! – прошепотіла жінка і відійшла раніше, ніж він устиг їй подякувати.

Чоловік спостерігав, як вона зникала серед натовпу, не знаючи, що буде тепер. Йому довелося стиснути бильця крісла, щоб угамувати тремтіння.

Десять хвилин здалися вічністю. А потім він помітив, як вона йде між столиками до нього. На ній був такий самий темний костюм, що і на його колишній супутниці, червоний шарф і чорні мешти на підборах, але на цьому вся подібність завершувалася. Карін сіла біля нього, але нічого не сказала. Драгомани не базікають, як сказала вона йому колись.

Джайлз хотів підхопити її на руки, відчути тепло її тіла, її ніжний дотик, відчути запах парфумів, але вона залишалася професійно байдужою, не виказуючи нічого, що могло б видати, як він насправді ставиться до неї.

Після того як усі знову зайняли свої місця і подали каву, голова вдруге підвівся і лише раз торкнувся мікрофона, перш ніж аудиторія замовкла.

– Маю честь на правах вашого господаря представити сьогодні нашого спікера, одного з найвидатніших державних діячів світу, людину, котра самостійно…

Коли голова присів через двадцять хвилин, Джайлз міг лише дивуватися, скільки часу триватиме основна промова.

Хонекер розпочав із подяки усім іноземним делегатам і відомим журналістам, які прибули з багатьох куточків світу, щоб послухати його виступ.

– Це не та причина, через яку приїхав я, – пробурмотів Джайлз.

Карін проігнорувала його коментар і продовжувала сумлінно перекладати слова генерального секретаря.

– «Я радий вітати вас усіх у Східній Німеччині, – промовила Карін, – цьому цивілізаційному маяку, який є еталоном для всіх тих країн, які прагнуть нас наслідувати».

– Я хочу до тебе торкнутися, – прошепотів Джайлз.

– «Я з гордістю повідомляю, що у НДР ми повністю подолали безробіття», – продовжувала Карін.

Бурхливі оплески декотрих вдало розміщених апаратчиків дозволили генеральному секретарю зробити паузу й перегорнути ще одну сторінку своєї пухкої промови.

– Я хочу стільки тобі сказати, але розумію, що доведеться зачекати.

– «Зокрема, наша програма ведення фермерського господарства є прикладом того, як використовувати землю на користь тих, хто цього потребує найбільше».

– Перестаньте витріщатися на мене, сер Джайлз, – прошепотіла Карін, – і зосередьтесь на словах нашого лідера.

Джайлз неохоче знову звернув увагу на Хонекера і спробував виглядати зацікавленим.

– «Нашим лікарням заздрять на Заході, – правила далі Карін, – а наші лікарі та медсестри – найбільш висококваліфіковані у світі».

Джайлз обернувся назад лише на мить, щоб почути:

– «Дозвольте мені зараз звернутися до будівельної галузі та натхненної роботи, яку наші першокласні інженери виконують, споруджуючи нові будинки, заводи, мости, дороги».

– Не кажучи вже про стіни, – докинув Джайлз.

– Будьте обережні, сер Джайлз. Не забувайте, що кожна друга людина в цьому приміщенні – шпигун.

Він знав, що Карін мала рацію. Маски повинні залишатися на місці, поки вони не перетнуть кордон і не досягнуть західної свободи.

– «Комуністичний світогляд сприймають мільйони товаришів по всьому світу – на Кубі, в Арґентині, Франції та навіть у Великій Британії, де торік подвоїлося число членів Комуністичної партії».

Джайлз приєднався до вимушених оплесків, хоча й знав, що насправді їх удвічі зменшилося.

Коли він уже не міг цього терпіти, врешті-решт обернувся і знуджено глянув на Карін, то був нагороджений суворим поглядом, який стримав його іще на п’ятнадцять хвилин.

– «Наша військова міць, яку підтримує Росія-матір, не має собі рівних, що дозволяє нам протистояти будь-яким викликам».

Джайлз думав, що він лусне, але не від оплесків. Скільки ще могло тривати це сміття, і як багато людей, присутніх тут, могли цьому вірити? Минуло півтори години, перш ніж Хонекер нарешті опустився у крісло, виголосивши промову, яка, як здавалося Джайлзу, могла б за часом конкурувати з «Перснем нібелунґів» Ваґнера, однак не за якістю лібрето.

До чого Джайлз був не готовий, то це до п’ятнадцятихвилинних овацій, що вибухнули після виступу Хонекера, які влаштували кілька зумисне посаджених апаратчиків і прихильників, котрі, ймовірно, насолоджувалися пляцком із заварним кремом. Нарешті генеральний секретар покинув сцену, але його затримали, щоб він міг потиснути руки захопленим делегатам. Оплески тривали навіть після того, як він покинув залу.

– Яка чудова промова, – схвалив колишній італійський міністр, чиє ім’я Джайлз досі не міг згадати.

– Можна й так сказати, – зауважив Джайлз, посміхаючись Карін, котра насупилася у відповідь.

Джайлз усвідомив, що італієць уважно до нього придивляється.

– Чудовий взірець ораторського мистецтва, – додав він, – але мені доведеться уважно її перечитати, щоб переконатися, що не пропустив жодного ключового моменту.

Копію промови Хонекера відразу вклали до рук Джайлза, що лише нагадало йому, наскільки пильним слід бути. Його слова, здавалося, задовольнили італійця, який відволікся, коли повз нього проходив інший делегат, обійняв його і запитав:

– Як справи, Джане-Лусіо?

– І що буде тепер? – прошепотів Джайлз.

– Чекатимемо, поки нас відведуть назад до автобуса. Але важливо, щоб ви продовжували виглядати так, ніби вас це вразило, тому, будь ласка, продовжуйте робити компліменти своїм господарям.

Джайлз відвернувся від Карін і взявся тиснути руки кільком європейським політикам, із якими Ґріфф Гаскінс відмовився б поділитися навіть пінтою пива.

Чоловік не міг повірити своїм вухам. Хтось справді свиснув, аби привернути увагу іноземних делегатів. Потім їх зібрали і, як непокірних учнів, повели назад до автобуса.

Коли всі тридцять два пасажири щасливо опинилися в салоні і їх знову порахували, автобус у супроводі чотирьох поліційних мотоциклів із увімкненими сиренами розпочав повільний шлях назад до кордону.

Джайлз уже збирався взяти Карін за руку, як голос за спиною промовив:

– Ви сер Джайлз Беррінґтон, чи не так?

Джайлз озирнувся, щоб побачити обличчя того, кого впізнав, хоча й не міг згадати його імені.

– Кіт Брукс.

– А, звісно ж, – відповів Джайлз, – «Телеграф». Приємно бачити вас знову, Кіте.

– Позаяк ви представляєте Лейбористську партію, сер Джайлз, чи можу я припустити, що ви все ще сподіваєтесь повернутися до активної політики?

– Я намагаюся підтримувати з нею зв’язок, – сказав Джайлз, не бажаючи вести тривалу бесіду з журналістом.

– Мені шкода, що ви не взяли участі у довиборах, – зронив Брукс. – Філдінґ здається доволі приємним хлопцем, але я сумую за вашими виступами з передньої лави.

– Коли я був у палаті, ви такого не казали.

– Як ви добре знаєте, така політика газети, але у вас є шанувальники в інформаційному бюро, зокрема й Білл Дідс, тож можу вам сказати, що ми всі вважаємо теперішніх міністрів тіньового кабінету доволі безбарвними.

– Так кажуть про кожне нове покоління політиків.

– Тим не менш якщо ви все ж вирішите повернутися, зателефонуйте мені, – журналіст подав Джайлзу візитівку. – Ви будете здивовані нашим ставленням до вашого другого пришестя, – додав він, перш ніж зайняти своє місце.

– Він здається доволі приємним, – озвалася Карін.

– Ніколи не можна довіряти «Телеграф», – заперечив Джайлз, кладучи візитівку у свій гаманець.

– Думаєте повернутися?

– Це було б не так просто.

– Через мене? – Карін узяла його за руку, коли автобус зупинився біля шлагбаума на відстані кількох сотень ярдів від свободи.

Чоловік збирався відповісти, але двері відчинилися, впускаючи досередини струмінь холодного повітря.

Троє офіцерів в уніформі знову зайшли в салон. Джайлз із полегшенням побачив, що ранкова зміна вже звільнилася. Коли вони почали повільно й прискіпливо перевіряти кожен паспорт та візу, Джайлз раптом щось згадав. Він витягнув гаманець, дістав маленьку фотографію Карін і швидко передав їй. Вона вилаялася під ніс, вийняла з торбинки паспорт і за допомогою пилочки для нігтів почала обережно здирати попередню світлину.

– Як я могла забути? – прошепотіла Карін, використовуючи такий самий маленький тюбик клею, щоб приліпити власну фотографію на місце.

– Це моя провина, а не твоя, – сказав Джайлз, визираючи у прохід й пильно стежачи за повільним просуванням варти. – Будемо просто вдячні, що не сидимо у передній частині автобуса.

До того часу коли Карін завершила процедуру, правоохоронці були ще за кілька рядів від них. Джайлз обернувся і побачив, що її трусить, тож міцно стиснув коханій руку. На щастя, прикордонникам знадобилося набагато більше часу, щоб перевірити кожне ім’я, ніж тоді, коли автобус в’їжджав до країни, бо, незважаючи на хизування Хонекера, стіна доводила, що набагато більше людей бажають виїхати зі Східної Німеччини, ніж потрапити туди.

Коли біля них з’явився молодий офіцер, Джайлз безтурботно передав йому свій паспорт. Той перегорнув кілька сторінок і, перевіривши візу англійця, повернув її і поставив галочку навпроти прізвища Джайлза. Не так кепсько, як він боявся.

Коли ж розгорнув паспорт Карін, Джайлз помітив, що її фотографія трохи перекосилася. Молодий лейтенант неквапливо вивчав деталі, дату народження, найближчих родичів – принаймні цього разу вони були правдивими. Джайлз молився, щоб той не спитав її, де вона живе в Англії. Однак коли почав її допитуватися, з його інтонації швидко стало зрозуміло, що відповіді його не переконали. Джайлз уже й не знав, що робити. Будь-яка спроба втрутитися лише приверне до них іще більше уваги. Прикордонник віддав команду, і Карін повільно підвелася зі свого місця. Джайлз уже збирався протестувати, аж тут Брукс вистрибнув з-за них і почав фотографувати молодого офіцера. Двоє інших правоохоронців негайно рушили вперед, щоб приєднатися до свого колеги. Один схопив камеру і вирвав плівку, а інші двоє безцеремонно потягли Брукса з автобуса.

– Він зробив це навмисно, – сказала Карін, яка все ще тремтіла. – Але чому?

– Бо здогадався, хто ти така.

– Що з ним тепер буде? – запитала Карін, і її голос звучав стурбовано.

– Проведе ніч у буцегарні, а потім його депортують назад до Англії. Йому вже ніколи не дозволять повернутися до Східної Німеччини. Не надто велике покарання, і воно вартує такого ексклюзиву.

Джайлз усвідомив, що зараз усі в автобусі лупають очима в їхній бік, намагаючись кількома мовами розгадати те, що сталося. Джан-Лусіо поманив Джайлза, щоб він із Карін приєднався до нього у передній частині автобуса. Ще один ризик, але Джайлз вважав, що він того вартий.

– Йди за мною, – звелів Джайлз.

Вони зайняли два порожні місця через прохід від Джана-Лусіо, і Джайлз почав пояснювати колишньому міністру, що сталося, коли двоє прикордонників з’явилися знову, але того, хто допитував Карін, не було. Ймовірно, йому довелося пояснювати вищому керівництву, чому він витягнув із автобуса західного журналіста. Двоє прикордонників перейшли в кінець салону й хутко перевірили паспорти і візи, що залишились. Хтось, мабуть, пояснив їм, що нікому не потрібен дипломатичний інцидент у день, коли їхній лідер виступив із революційною промовою.

Джайлз продовжував спілкуватися з Джаном-Лусіо, ніби вони були давніми друзями, тоді як один із офіцерів ще раз порахував голови. Тридцять одна. Він уважно всіх оглянув, а потім разом із колегами вийшов із автобуса. Коли двері за ними зачинилися, пасажири вперше того дня вибухнули щирими оплесками.

Автобус проїхав кілька сотень ярдів через нейтральну смугу – гектар голого пустиря, на який жодна з країн не претендувала, і зупинився в Американському секторі. Карін досі тремтіла, коли до автобуса зайшов сержант морської піхоти США.

– Ласкаво просимо додому, – сказав він голосом, який прозвучав так, ніби він сам себе в цьому переконував.

11

– Чи саме це мають на увазі східні політики, коли називають Захід декадентським?

– Декадентським? – повторив Джайлз, наливаючи Карін ще один келих шампанського.

– Валятися у своєму готельному номері до одинадцятої години ранку, а потім замовляти сніданок у ліжко.

– Звісно ж, ні, – спростував Джайлз. – Одинадцята година – це вже не сніданок, це пізній сніданок, тому він цілком прийнятний.

Карін засміялася й хильнула шампанського.

– Ніяк не можу повірити, що врятувалася і нарешті зможу возз’єднатися з батьком. Приїдеш до нас у Корнуолл?

– Ні, я маю намір оселити тебе у Лондоні як свою економку.

– А, професор Гіґґінс…

– Але твоя англійська і так ідеальна, також не забувай, що вони не кохалися.

– Вони б це зробили, якби Шоу писав тепер.

– І п’єса закінчилася б їхнім шлюбом, – додав Джайлз, підхоплюючи її на руки.

– О котрій годині наш рейс?

– Двадцять хвилин по третій.

– Гаразд, тоді у нас більш ніж достатньо часу, – сказала Карін, і її готельний халат упав на підлогу, – щоб переписати останню сцену «Піґмаліона».

* * *

Востаннє Джайлза зустрічав гурт телевізійних камер, фотографів і журналістів, вітаючи з поверненням до Англії, коли він майже став наступним лідером Лейбористської партії.

Спускаючись із Карін трапом літака, Джайлз обняв її за плечі й обережно провів крізь галасливу зграю журналістів.

– Карін! Карін! Які ваші відчуття після втечі зі Східної Німеччини? – волав якийсь голос, коли блимали спалахи, а телевізійники намагалися триматися дистанції в один метр, відступаючи назад.

– Нічого не кажи, – твердо порадив Джайлз.

– Сер Джайлз уже освідчився вам, панно Пенґеллі?

– Ви будете ще балотуватися до парламенту, сер Джайлз?

– Карін, ви вагітна?

Карін розгублено лупала очима на журналіста і промовила:

– Ні, не вагітна!

– Ти не можеш бути впевненою після минулої ночі? – прошепотів Джайлз.

Карін посміхнулася й уже намірилася поцілувати коханого в щоку, коли той обернувся до неї, і їхні вуста ненадовго торкнулися, і ця світлина з’явилася на більшості перших шпальт, про що вони дізналися за сніданком наступного ранку.

* * *

– Кіт Брукс дотримав свого слова, – повідомила Карін, відводячи погляд від «Телеграф».

– Я згоден, він напрочуд великодушний. А редактор – тим більше.

– Редактор?

– Оглядач подій дня.

– Еге ж. Ми ніколи не отримували таких новин по наш бік муру. Всі газети друкували одне й те ж повідомлення, написане речником партії й опубліковане редактором, якщо той прагнув зберегти свою роботу.

– Це полегшує життя, – зауважив Джайлз, коли з’явив-ся Маркгем із тацею з гарячими тостами і поставив її на стіл.

– А Маркгем – декадент? – поцікавилася Карін, коли мажордом зачинив за собою двері.

– Безумовно, – підтвердив Джайлз. – Бо я достеменно знаю, що він голосує за консерваторів.

Джайлз читав редакційну статтю «Таймс», коли задзеленчав телефон. Маркгем з’явився знову.

– Це пан Гарольд Вілсон, сер, – сказав він, подаючи слухавку.

– Хоче повернути мене назад? – запитала Карін.

Джайлз не був упевнений, чи вона жартує.

– Доброго ранку, Гарольде.

– Доброго ранку, Джайлзе, – привітався голос із непомильним йоркширським акцентом. – Хотів поцікавитися, чи зможете знайти час, щоб завітати до Палати громад сьогодні, позаяк є тема, яку я хотів би з вами обміркувати.

– Коли вам буде зручно? – уточнив Джайлз.

– У мене є вікно об одинадцятій, якщо це вас влаштує.

– Упевнений, що влаштує, Гарольде, але чи можу я бути певен?

– Природно.

Джайлз прикрив рукою мікрофон і запитав:

– Карін, коли можна очікувати твого батька?

– Близько десятої, але мені до того доведеться купити трохи одягу.

– Можемо піти на закупи сьогодні вдень, – сказав Джайлз, прибрав руку і сказав: – Побачимось у палаті об одинадцятій, Гарольде.

– А що мені носити до того часу? – розгубилася Карін, коли він поклав слухавку.

Мажордом кахикнув.

– Слухаю, Маркгеме?

– Пані Кліфтон завжди залишає змінний одяг у спальні для гостей, сер, на випадок надзвичайної ситуації.

– Це, безперечно, надзвичайна ситуація, – зрадів Джайлз, узяв Карін за руку й вивів з кімнати.

– А вона не заперечуватиме? – стурбувалася Карін, коли вони підіймалися сходами на другий поверх.

– Важко заперечити те, чого не знаєш.

– Можливо, буде краще їй зателефонувати?

– Маю відчуття, що Емма має нагальніші справи, ніж турбуватися про те, який одяг вона залишила в Лондоні, – заперечив Джайлз, відчиняючи двері в гостьову спальню.

Карін відкрила великий гардероб, щоб знайти не один, а кілька костюмів і сукенок, не кажучи вже про цілу стійку взуття, про яку можна було лише мріяти у кооперативній крамниці.

– Вибери собі щось і виходь, коли будеш готова, – сказав Джайлз.

Наступні сорок хвилин він згаяв на те, щоб прочитати ранкові газети, при цьому його регулярно перебивали телефонні дзвінки з вітаннями або спробами домовитися про інтерв’ю. Він навіть знайшов час подивуватися, чому Гарольд Вілсон вирішив із ним зустрітися.

– Пан Кліфтон на зв’язку, сер, – поінформував Маркгем, передаючи йому слухавку.

– Гаррі, як справи?

– У мене все добре, але, прочитавши вранішні газети, вирішив зателефонувати, щоб дізнатися, як тобі ведеться після другої втечі від німців.

Джайлз засміявся:

– Як ніколи раніше.

– Мені здається, що це возз’єднання з панною Пенґеллі спричинилося до того, що ти здаєшся цілком задоволеним собою.

– Усе в одному. Окрім того, що вродлива, Карін ще й найчарівніша, найдобріша, найвдумливіша й найуважніша істота, яку я коли-небудь зустрічав.

– Чи не зарано робити такі однозначні висновки? – не повірив Гаррі.

– Ні. Цього разу я справді натрапив на «золото».

– Будемо сподіватися, що ти маєш рацію. А як ти ставишся до преси, що описує тебе як щось середнє між Річардом Генні та Даґласом Бадером?

– Вважаю себе ближчим до Гіткліфа[20], – засміявся Джайлз.

– То коли нам дозволять зустрітися із цим ідеалом?

– У п’ятницю ввечері ми їдемо до Бристоля, тож якщо ви з Еммою вільні, можемо пообідати у суботу…

– Себастьян приїжджає у суботу, й Емма сподівається поговорити з ним про посаду голови правління. Але ви можете до нас приєднатися.

– Ні, гадаю, що я це пропущу, але чому б вам усім не прийти на недільний обід до Беррінґтон-холу?

– Хіба це не надто сильний стрес для Карін? – висунув припущення Гаррі.

– Коли більшу частину свого життя живеш в умовах комуністичного режиму, не думаю, що можна розглядати обід із Кліфтонами як стрес.

– Якщо ти впевнений, тоді побачимося в неділю.

– Я впевнений, – підтвердив Джайлз, коли пролунав дзвінок на вхідних дверях. – Маю йти, Гаррі.

Він відклав слухавку й глянув на годинник. Чи можливо, що вже десята година? Він мало не вбіг у хол і побачив, як Маркгем відчиняє вхідні двері.

– Доброго ранку, пане Пенґеллі, сер Джайлз чекає на вас.

– Доброго ранку, – привітався Пенґеллі, трохи вклонившись дворецькому.

– Заходьте, – запросив Джайлз, коли вони потиснули один одному руки. – Маркгеме, зваріть, будь ласка, свіжої кави, а я відведу пана Пенґеллі до вітальні.

– Так, сер.

– Карін трохи затримується. Це довга історія, але вона намагається вирішити, яку одежину моєї сестри вдягнути.

Пенґеллі засміявся:

– Для жінки справжні клопоти вирішити, що саме треба вдягнути.

– Чи виникли у вас якісь труднощі з тим, щоб знайти нас?

– Ні, таксист дуже допоміг. Рідкісний досвід для мене, але це особливий випадок.

– Безумовно, – погодився Джайлз. – Шанс возз’єднатися з донькою, коли вважаєш, що вже більше ніколи її не побачиш.

– Я буду вам довіку вдячний, сер Джайлз. І якщо вірити «Телеграф», це була нелегка справа.

– Брукс усе перебільшив, – мовив Джайлз, коли вони сіли вдвох за стіл, – але навряд чи можна звинувачувати чоловіка після того, що він пережив.

Маркгем повернувся, несучи на таці каву та пісочне печиво, й поставив між ними на столі у вітальні.

– Товариш Хонекер почуватиметься не надто приємно через те, що ви його одурили, – зауважив Пенґеллі, помітивши заголовок «Телеграф». – Але у його промові не було нічого такого, чого б ми не чули раніше.

– І вже не раз, – кивнув Джайлз, аж тут двері відчинилися й увійшла Карін.

Вона побігла до батька, який підвівся й підхопив її на руки. «Як цікаво, – подумав Джайлз, – я зроду не помічав тієї простої білої сукні, коли її носила моя сестра».

Батько й донька горнулися одне до одного, і пан Пенґеллі пустив навіть сльозу.

– Даруйте, що виставляю себе дурнем, – сказав він, – але я так довго чекав цього моменту.

– Я також, – додала Карін.

Джайлз глянув на годинник.

– Прошу вибачити мені, але змушений залишити вас обох, оскільки маю зустріч у Палаті громад об одинадцятій. Але знаю, що вам є що надолужувати.

– Коли ти повернешся? – запитала Карін.

– Близько дванадцятої, можливо, й раніше, а тоді поведу вас обох на обід.

– А після обіду?

– Підемо на закупи. Я не забув. – Джайлз ніжно поцілував її у вуста, а Пенґеллі соромливо відвів погляд. – Побачимося близько дванадцятої, – сказав він, виходячи у передпокій, де мажордом тримав його плаща.

– Планую повернутися приблизно за годину, Маркгеме. Не заважайте їм, оскільки, гадаю, вони будуть вдячні, що отримали трохи часу для себе.

* * *

Карін із батьком мовчали в очікуванні, коли зачиняться вхідні двері, і нічого не казали, доки не почули, як Маркгем замкнув двері до кухні.

– Чи все відбулося за планом?

– Майже все, – сказала Карін. – Поки ми не дійшли до кордону, коли надміру завзятий офіцер не почав ставити занадто багато запитань.

– Але ж я особисто проінформував прикордонників, – зауважив Пенґеллі. – Навіть попросив лейтенанта Енґеля, щоб дав вам нагінку, перш ніж поставити галочку навпроти вашого прізвища, аби Беррінґтон стовідсотково впевнився, що вам пощастило врятуватися.

– Ну, все сталося не зовсім так, як ви планували, товаришу, бо журналіст «Фліт-стрит» вирішив встромити свого носа й навіть узявся фотографувати.

– Кіт Брукс. Так, я наказав його випустити незабаром після того, як ви перетнули кордон. Хотів бути впевненим, що він не запізниться, – додав Пенґеллі, переглядаючи заголовок «Телеграф»:

Сер Джайлз Беррінґтон викрадає свою дівчину із-за «залізної завіси»

– Але ми не можемо дозволити собі розслаблятися, – промовила Карін. – Незважаючи на свій закоханий вигляд, Джайлз Беррінґтон – аж ніяк не телепень.

– З того, що я щойно побачив, здається, він їсть із вашої руки.

– Зараз так, але ми ж не можемо припустити, що це триватиме довго, і було б нерозумно ігнорувати його досвід, коли справа доходить до жінки. Він не цілком надійний.

– Він прожив десять років зі своєю останньою дружиною, – сказав Пенґеллі, – що має бути більш ніж достатньо для того, що мають на увазі наші господарі.

– То які найближчі плани?

– Немає ніяких планів. Маршал Кошевой розглядає це як довготривалу операцію, тому просто переконайтесь, що даєте йому все, чого дві його попередні дружини, вочевидь, йому не дали.