Бен-Ґуріон. Держава за будь-яку ціну

Дефіцит кадрів вимагав від усіх співробітників «Га-Ахдут» писати по кілька статей для кожного випуску, тому іноді їхні статті лишалися без авторства або використовувались псевдоніми. Інша стаття Бен-Ґуріона в тому самому випуску нарікала на кількох активних громадян Петах-Тікви, які не дозволили робітникам зустріти рабина Наума з прапором сіоністів. Як це було заведено тоді в журналістській практиці і як він це робив раніше в деяких своїх листах, Бен-Ґуріон використовував певні емоційно насичені слова, описуючи інцидент: «Жахлива галюцинація під час страшної ночі… ганебна жахлива зрада… національна провокація».

Третім унеском Бен-Ґуріона до першого випуску був звіт із поля, заснований на його особистому досвіді як трудівника у Цихрон-Яков. Він подав більш-менш збалансований рахунок і підписав твір «Цофе», що означає «Спостерігач».[304] Одного разу, перебуваючи в Хайфі, Бен-Ґуріон помітив помилку у новинах, коли дізнався про напад на фермерів Явне’ел, він телеграфував зі свого кабінету: «Я їду до Галілеї».[305] Але зазвичай його статті були сповнені аналітики та самовпевненості.

«Духовна перевага»

Перше радикальне соціалістичне періодичне видання івритом з’явилося спочатку як щомісячне на 44 сторінках, а потім стало щотижневиком. Його тираж становив 450 примірників.[306] На обкладинці було вказано, що його публікувала соціал-демократична партія єврейських робітників Палестини. Ці слова були ретельно підібрані, як пізніше розповідала Янаіт; вони свідчили, що партія більше не позиціює себе як марксистська. З назви було видно, що партія не відкидала соціалізм, але, як висловився Бен-Цві, «тоді найважливіше завдання – створення єврейського суспільства в Палестині та залучення робітників до захисту своїх інтересів»[307].

Саме у цьому контексті сіоністський рух ставився до євреїв Ємену, частина яких прибула до Палестини наприкінці ХІХ століття, стверджуючи, що вони можуть і повинні замінити арабських робітників. «Це простий, нормальний тип працівника, здатний займатися чим завгодно, без сорому, філософії та поезії, – пише одна з газет. – І містера Маркса, безумовно, тут не знайти ані у кишені, ані у мозку».[308] Артур Руппін, керівник Палестинського відділення, також виступав за використання єврейських робітників замість арабських. Він шукав «єврейських арабів», які б погодились на умови та заробітну плату, на які погоджувалися араби, і жителі Ємену відповідали цим вимогам. Хоча їм платили краще, ніж арабам, вони отримували менше, ніж робітники європейського походження. Руппін вирішив перевезти до Палестини більше єменських євреїв. Для нього це стало непростим рішенням, оскільки вони були темношкірі. Руппін стверджував, що не існує такого поняття, як темношкірий єврей, але він головним чином сподівався знайти у Ємені сумлінних робітників.[309]

Уперше сіоністський рух узяв на себе ініціативу перевозити євреїв до Палестини не для притулку чи повернення, а тому, що вони були потрібні для досягнення сіоністських цілей. Залучення робочої сили з Ємену стало актуальнішим через масовий відтік єврейських іммігрантів з Європи, що їхали у Другу алію. Саме з цього приводу одного з друзів Бен-Ґуріона, Шмуеля Варшавського, було відправлено до Ємену. Тоді він був секретарем нового кварталу, який згодом став Тель-Авівом. Вони з Бен-Ґуріоном вперше зустрілися в Явне’ел; пізніше Варшавський змінив своє прізвище на Явне’елі. Переодягнений у рабина, який шукав відповіді на галахічні питання, він знаходив працездатних євреїв у Ємені й давав їм гроші на переїзд до Палестини.[310]

Бен-Ґуріон не брав участі в цій операції, але захоплено підтримував її. «Ашкеназькі робітники, безумовно, перевершують єменців», – стверджував він, оскільки вони були «культурними» і мали «ментальну перевагу», але, як він визнавав, лише невелика їх кількість пристосувалася до умов Палестини. Єменці були досить різноманітним «людським матеріалом». Вони звикли з дитинства до праці та не були вибагливими. «Із цих елементів можна створити клас прив’язаних до землі працівників», – помітив він. Бен-Ґуріон підтримував їх перевезення ще й тому, що єменці були османськими громадянами. «Ввезення єменських робітників зміцнює нашу політичну позицію», – писав він. «Явне’елійські іммігранти» налічували понад дванадцять сотень. Багато хто з них зіткнувся з упередженим ставленням і приниженнями в країні. Бен-Ґуріон виступив на їх захист, вимагаючи «повної рівності, без виключень, ніде і ні в якому разі».[311]

У газеті Бен-Ґуріон від самого початку зосередився на політичних цілях сіонізму – ніші, яку він обрав для себе і якої досвідченіші автори взагалі не торкалися. Робота у «Га-Ахдут» дала йому можливість зосередитися на кількох основних питаннях, зумовлених перспективою життя в єврейській державі. Він вважав, що знає, як розв’язати єврейське питання в Палестині, і готувався взяти у цьому процесі безпосередню участь.

Бен-Ґуріон ще не знав, як керувати. Його партії бракувало впливовості, і він ще не був у ній великим авторитетом. У цьому не було нічого дивного. Професійні вміння Бен-Ґуріона були не у формуванні нових ідей, а у їх реалізації.[312] Але його властивість робити політичний аналіз раптом забезпечила йому позицію експерта, гідного уваги. Коли одного разу Бен-Ґуріону була потрібна допомога американського консульства, про це знали там заздалегідь. У таких умовах Бен-Ґуріон прийняв одне з найважливіших рішень свого життя: він позбувся свого первісного прізвища та обрав собі єврейське, яке з цього моменту і надалі використовував для підписання своїх листів. До того часу воно було лише літературним псевдонімом.

* * *

Йозеф Бен-Ґуріон був давньоєврейським державним діячем першого століття. Він взяв на себе керівництво Єрусалимом у тандемі з першосвященником. Саме тоді єврейські бунтівники почали організовуватися для протистояння римському правлінню. Серед євреїв спалахнув кривавий конфлікт. Історик того часу Йозеф бен Матітьяху, більш відомий як Йозефус, похвалив Бен-Ґуріона за приналежність до знатного роду, а також за те, що вільно висловлювався «за демократію»; він, «як ніхто з євреїв, мав велику сміливість і свободу духу». Бен-Ґуріон присвятив себе зміцненню Єрусалиму. Його вбили під час однієї з хвиль фанатичного божевілля, що прокотилося містом. За словами Йозефуса, Бен-Ґуріон знайшов свій кінець не тільки через високе походження, але і через «вільні висловлювання». Складалося таке враження, ніби він пішов із життя, намагаючись врятувати людей від самого себе. Йозефус перелічує лише його благородні риси як державного діяча, наче той був людиною без минулого і вже народився героєм, так само, як Бен-Ґуріон любив казати, що народився сіоністом. Зміна прізвища тоді була прийнятою практикою. Вона мала на меті відокремити людину від життя у вигнанні та створити нову єврейську ідентичність у Палестині. Ім’я історичного Йозефа Бен-Ґуріона також добре підходило Давиду Йозефу Грюну. Можливо, він читав Йозефуса задовго до цього або вперше зіткнувся з істориком у Єрусалимі. Рахель Янаіт, колишнє ім’я якої було Голда Лишанські, завзята прихильниця Йозефуса, викладала за його книгами в Єрусалимській єврейській гімназії. Бен-Ґуріон, можливо, також чув, що Міха Йозеф Бердичевський, автор, яким він так захоплювався, узяв ім’я Бен-Ґуріон 1899 року. Було і щось інше – великим противником історичного Бен-Ґуріона був Симон Бар Гіора. Йозефус зображує останнього бандитським ватажком жорстокої банди терористів, який прагнув зробити себе диктатором Палестини. Мабуть, убивця Бен-Ґуріона був одним із поплічників Бар Гіори. Давид Йозеф Грюн, беручи нове ім’я, зробив ворожнечу до «Бар-Гіора» і «Га-Шомер» частиною своєї нової ідентичності.[313]

«Очищення від бруду»

Друкарня та приміщення редакції «Га-Ахдут» деякий час розташовувались у кварталі Ізраїлю Езрат, на північ від дороги на Яффу. Мабуть, це невипадково, бо то була відносно недорога і ліберальна зона. Там також мешкали дехто із членів штабу. Старожил Яків Єгошуа згадував, що вони були схожі на російських революціонерів, одягнених у вишиті руські сорочки та латані штани, з шапкою на голові та у сандалях без шкарпеток. Їхніми місцями зустрічі були місцева перукарня та аптека; вони пили багато чаю, у недовгі нічні години вели дискусії, і принаймні раз на тиждень, у суботу ввечері, співали пісні івритом та російською.

Аарон Реувені, брат Бен-Цві, написав про них роман із ключем, у якому замінив назву «Га-Агдут» на Га-дерех (шлях), а Бен-Ґуріона – на Гівоні, похмурого чоловіка «з льодяним обличчям із ледь контрольованою руйнівною упертістю». Інші автори журналу говорять про нього, коли його немає поруч, і сміються за спиною. Гівоні полюбляє дуже солодкий чай, пліткують вони – він наповнює цукром пів склянки. Один персонаж каже, що пристрасть до солодкого поділяють усі, хто відстоює піднесені ідеали; усі сміються. Він відрізняється від них – його цікавлять абстрактні ідеї. Вони посилаються на нього як на фанатика і порівнюють із Савонаролою, домініканським монахом і проповідником судного дня, який протягом деякого часу мав вплив у Флоренції XV століття. Коли Гівоні з кимось не погоджувався, він кидав на того зневажливий погляд. Його не любили. «Йому не вистачає хоча б якихось живих почуттів до живих людей», – каже головний герой роману.[314]

Колись Бен-Ґуріон написав коротке оповідання, у якому прославляв єрусалимських каменярів протягом поколінь. Він намагався писати кумедно. В оповіданні була помітна певна дитячість, і про нього було варто згадати лише тому, що цього разу колеги не завадили його опублікувати. Минув місяць, і він написав коротку драму на честь травневого свята з назвою «Свято праці». Вона також не заслуговувала на публікацію, але ніхто не завадив йому робити із себе дурня. Ніхто не сказав: «Давиде, тільки не цю». Обидва ці твори були підписані псевдонімом «Ба’ал га-Халомот», що означає «Мрійник». Принаймні одного разу Бен-Ґуріон пішов до театру та опублікував жахливу критику під ім’ям Дан. Сюжет, режисура та акторська гра «любителів єврейського театру», які поставили цю виставу, були «бездушними», не вистачало психології, стверджував він.[315]

Незабаром після того, як Бен-Ґуріон оселився у Єрусалимі, те ж саме зробив і Шломо Цемах. Вони часто зустрічалися, іноді разом із Бен-Цві. Цемах публікував оповідання в іншому журналі «Га-Поель га-Цаір» («Молодий пролетаріат»). Раз на тиждень вони спілкувалися під час прогулянки вздовж стін Старого міста, відвідували Західну стіну та будинок турецької лазні, повертаючись додому майже на світанку.[316] У Цемаха була подруга, яка незабаром мала стати його дружиною. У Бен-Ґуріона не було нікого. Іноді він намагався зв’язатися з Рахель Бейт Халахмі, яка вже народила дівчинку. У листівці, яку він надіслав їй, підписану також і Шломо та Хемдою Цемах, він запросив її побути кілька днів у Єрусалимі. Вона не приїхала.[317]

* * *

Наприкінці 1910 року Бен-Ґуріон виступив із закликом створити «національну політичну організацію», яка б представляла інтереси євреїв Османської імперії та лобіювала б уряд та парламент для реалізації єврейських прав. До цього часу такої центральної установи не існувало. На цю тему була опублікована його перша політична стаття. Важко було б здогадатися, що він новачок у цій справі – Бен-Ґуріон писав як досвідчений оглядач. Поряд із похвалою Імперії за поводження з євреями протягом всієї історії, він скаржився на підозру, з якою уряд молодотурок розглядав сіоністські поселення. Він описав тривалі арабські напади на єврейських поселенців: «Мошави перебувають у стані війни, – заявив він, і ризикнув висунути сміливе твердження. – Місцева влада, можна сказати, допомагає вбивцям і грабіжникам, які продовжуватимуть свої справи, та не боїться покарання». Він акцентував, зокрема, на ненависті до арабів-християн. У цьому контексті Бен-Ґуріон згадав Нагіба Азурі, першого арабського націоналіста, який заявив 1905 року, що єврейським та арабським національним рухам судилося битися один з одним, доки хтось із них не переможе. «Послідовники Азурі, – писав Бен-Ґуріон, – посіяли ненависть до євреїв у всій арабській нації».[318]

На початку 1911 року єврейський світ та сам Бен-Ґуріон були обурені статтею, яку опублікував єврейський романіст Йозеф Хаїм Бреннер у «Га-Поель га-Цаір». Предметом статті були євреї, які прийняли християнство.[319] Бренер стверджував, що єврейська національна ідентичність незалежна від релігії, і що ця ідентичність не потребує дотримання заповідей юдаїзму. Прихильники «Га-Поель га-Цаір» в Одесі, серед яких і Агад Га-ам, вимагали вилучення публікації Бреннера, у разі відмови вони погрожували припинити фінансову підтримку журналу.

«Га-Поель га-Цаір» був конкурентом «Га-Ахдут», але Бен-Ґуріон став на бік Бреннера. Він особливо наголошував на порушенні його свободи слова. «Як можна обмежувати те, що в серці?» – питав він. Він не втручався у суперечку, заявляючи лише про те, що не слід змішувати релігію та політику. «Релігія окремо, а нація окремо», – запевняв він, але не міг звертатися до харедім інакше як до «чорних».[320]

Бен-Ґуріон та його колеги в «Га-Ахдут» жили у світському анклаві, проте не позбавляли себе всіх релігійних обрядів. Рахель Янаіт пізніше розповідала, яким був один із вечорів напередодні Йом Кіпур. «Ми підходили до синагог і зазирали всередину через їхні зачинені вікна, – писала вона. – Жодна з причин не змусила б нас увійти всередину, можливо, через наше світське вбрання, можливо тому, що ставши сіоністськими працівниками «По’алей Ціон», ми припинили ходити до синагоги».[321]

Тоді населення Єрусалиму складало близько сімдесяти тисяч, сорок п’ять тисяч з яких – євреї. Бен-Ґуріон ніколи раніше не був частиною такої великої єврейської спільноти. Він хотів перетворити це на об’єднану силу і зробити харедім партнерами уряду Єрусалиму в повному складі. Але в цьому контексті він говорив про «завоювання цих громад», що означало революцію в способі життя харедім, і виступав за єшивот – релігійні семінарії, де навчалася більшість чоловіків харедім, щоб отримати загальну та професійну освіту. Але спосіб життя харедім був надто суворим, щоб прийняти такі зміни; Бен-Ґуріон ще не розумів цього.

Стаття, в якій він виступив із цією пропозицією, не була антирелігійною – у ній він також засуджував тих своїх колег, які ставилися до харедім із презирством. Але мова, як і його ініціатива, була дуже примітивною. Він закликав до «очищення від бруду» та заміни його «здоровими елементами».[322] Бен-Ґуріон не заперечував практику євреїв Палестини шукати фінансової підтримки від євреїв за кордоном. Новий ішув, як називали нещодавніх емігрантів, що не були харедім, був не менш залежним від єврейських філантропів інших країн, ніж харедім, яких називали старим ішувом. Бен-Ґуріон самотужки випрошував пожертви на утримання «По’алей Ціон».[323] Але проблема була у контролі над грошима. Це єдине, що цікавило Бен-Ґуріона, коли його нарешті було обрано одним із делегатів місцевої партії до Всесвітнього союзу «По’алей Ціон», який було скликано у Відні в липні 1911 року. Він поїхав туди із задоволенням. Того літа його знову охопила туга за домом.

Бен-Ґуріон здійснив свій другий за п’ять років із моменту переїзду до Палестини візит до країни, у якій народився. Шломо Цемах тоді теж виявився у Плоньську, як і Рахель Бейт Халахмі; вона приїхала туди народжувати другу доньку. Бен-Ґуріон не наважився їхати в місто, бо був офіційно дезертиром і виїхав із Польщі за чужим паспортом. У Варшаві він був ще більш анонімним. Він запросив Рахель зустрітися з ним там. Вона не погодилася.[324] Але його сестра Рівка тим часом вийшла заміж за успішного бізнесмена з Лодзі, і вони влаштували йому теплу зустріч. Бен-Ґуріон давно припинив тиснути на свою сім’ю щодо переїзду до Палестини; його сестра Фейгеле хотіла вчитися в Берліні, і Бен-Ґуріон попросив батька підтримати її.[325]

* * *

Незабаром Бреннер кинув «Га-Поель га-Цаір» через «Га-Ахдут». Це було важливим придбанням, і Бен-Ґуріон поділився цією новиною з батьком. «Відомий автор Й. Х. Бреннер зайняв моє місце в штаті, – написав він. – Він буде літературним редактором».[326]

У двадцятип’ятирічному віці з досить твердим уявленням про те, ким він був, Бен-Ґуріон розглядав можливість представити Палестину у турецькому парламенті; напевно, він навіть міг стати міністром уряду у справах євреїв.[327] Тим часом Давид мав намір вчитися в Стамбулі, як і дехто з його друзів. Але спершу йому довелося провести деякий час у Салоніках, які також були під владою Османської імперії.

«Тінь війни»

Через кілька днів Бен-Ґуріон приїхав до Салонік, де йому порадили: в жодному разі не слід розкривати своїй єврейській домовласниці, що він ашкеназі. У місті було багато євреїв, і майже всі вони були сефардами. Вважалося, що молоді чоловіки ашкеназі, такі як Бен-Ґуріон, причетні до торгівлі жінками.[328] Час від часу йому доводилося пояснювати, чому він не розмовляє ладіно (сефардською), основною мовою євреїв Салонік. Здебільшого він не розумів їх, а вони його. «Усе навколо мене є світом сефардських євреїв, таких чужих і далеких для мене за своїми звичаями та мовою», – писав він батькові.[329] Бен-Ґуріон жив у маленькій кімнаті; на підлозі лежав матрац, біля нього гасова лампа, навколо якої розсипані книги та папери. Він не засинав, доки не згасала лампа.[330]

На щастя, він не поїхав до Салонік. Оскільки він не мав диплома про середню освіту, Стамбульський університет наполягав на тому, щоб він його отримав. Бен-Ґуріон уважав за краще це робити в іншому місті, перш ніж приєднатися до студентів Бен-Цві та Ізраїля Шохата, які мали дипломи та поїхали одразу до Стамбула. Жити в Салоніках було дешевше, ніж у столиці. У своїх спогадах Бен-Ґуріон писав, що вибрав Салоніки, тому що вони були «найбільш єврейським містом у світі». Він захоплювався, зокрема, великою кількістю єврейських трудящих. І було також «те питання», про яке він натякнув своєму батькові – університет не був задоволений обсягом отриманих у Салоніках знань, і вимагав пред’явити документи з середньої школи Польщі, яких він не мав. Бен-Ґуріон розв’язав цю проблему так само, як розв’язували тоді такі бюрократичні прикрості більшість людей – Бен-Цві отримав фальшивий диплом для Бена-Ґуріона з гімназії, яку відвідував у Російській імперії. Бен-Ґуріон попросив батька заплатити за підробку і негайно знищити той лист.[331]

* * *

Батько також оплачував витрати Бен-Ґуріона у Салоніках. Його юридичний бізнес тоді йшов добре, і він розширив перелік послуг парабанку.[332] Бен-Ґуріон ділився з ним своїми успіхами. «Турецька мова не така й важка, як я гадав», – писав він.[333] Чотири тижні по тому він відчув, що знає мову достатньо, щоб стверджувати, що турецька не гідна взагалі називатися мовою. «Неможливо викласти цією мовою жодної сучасної ідеї», – стверджував він.[334] Крім того, Бен-Ґуріон почав брати уроки французької.

Його вчителем турецької був теж студент, Йозеф Струмса, на три роки молодший за нього. Ці двоє стали друзями, а за три місяці Струмса перестав брати плату за навчання. Вони щодня ходили гуляти вздовж пляжу і спілкувалися турецькою про що завгодно. Здається, це була ще одна дуже міцна дружба. Вони потребували цього спілкування. «Того року це були мої найщасливіші дні, – згадував Струмса згодом. – Я зобов’язаний йому всім». Бен-Ґуріон писав: «Він був моїм учителем турецької мови, а я був його провідником у життя».

Однак складалося таке враження, ніби Бен-Ґуріон ненавидів кожен день зі своїх дев’яти місяців у Салоніках. Він часто писав про свою самотність. Першим бажанням Струмси було заперечити щодо самотності його супутника. «Бен-Ґуріон не мав потреби в людях», – казав він. Але поміркувавши, підтвердив, що Бен-Ґуріон скучив за своєю родиною та друзями дуже сильно і писав їм раз на тиждень.[335]

Листи, що він надсилав із Салонік, як і його попередні, демонстрували різкі перепади настрою між радістю та депресією. У міру дорослішання він усе більше усвідомлював свою психологічну мінливість. «Спершу радісні емоції у мене закінчуються смутком, – писав він одного разу. – Це результат обставин мого життя чи фундаментальна характеристика? Навіть у мої найщасливіші моменти я просто не можу звільнитись від тієї глибокої меланхолії, яка пронизує все моє єство».[336]

Бен-Ґуріон надіслав до «Га-Ахдут» кілька статей, одну з яких турецькою мовою, і слідкував за своєю партією.[337] Тим часом він трохи спробував свої сили у місцевій політиці. Одного разу він увірвався на мітинг, де виступав єврейський член парламенту, і почав протестувати проти того, що спікер нічого не казав про Палестину. Струмса згадував: «Усі євреї там були вражені – що він хоче від них? Що він говорить?» Бен-Ґуріон намагався створити у місті представництво «По’алей Ціон», сподіваючись заручитися підтримкою єврейських моряків, які могли б слугувати ядром єврейського флоту в Палестині. Міські соціалісти, серед яких майже всі – євреї, були налаштовані ворожо. Більшість із них не були сіоністами. У цьому полягав ще один конфлікт між сіоністами та соціалістами, який нагадував його суперечку з Бундом у Плоньську.[338]

Політика вже текла його жилами, але він украй сумував за домом. Домовласник Бен-Ґуріона був релігійною людиною, і все було «кошерним», – писав Бен-Ґуріон, беручи слово «кошерний» у лапки, – але Хаґґада не розмовляє зі мною, а пельмені у супі несмачні». У домі його батька залишились «таємні зітхання … саме з яких і вилися дрібні нитки та полотна горя і туги… з них зіткана моя душа». Подібні переживання були в нього й у Палестині, зазвичай на свята, додав він. Бог дасть, писав Бен-Ґуріон турецькою (Машалла), усі вони возз’єднаються у Палестині.[339]

* * *

Коли він жив у Салоніках, Туреччина воювала з Італією. Це була його перша війна. Турки видали наказ про вигнання громадян Італії; у Салоніках майже всі депортовані були євреями. Бен-Ґуріон повідомив про цю трагедію, фактично звинувачуючи у ній самих депортованих. Це були євреї, що століттями жили у місті, але так і не отримали османське громадянство. Бен-Ґуріон зауважив, що «євреї люблять залишатися впертими навіть тоді, коли їм це шкодить, і ніколи не думають про своє майбутнє». Його батько зазначив, що сам Бен-Ґуріон також не отримав османське громадянство, пояснюючи, що спочатку його мали прийняти до університету, оскільки в іншому разі його буде призвано до османської армії. Студентів було звільнено від військової повинності.[340]

Він справді був і та переїхав до Стамбулу, але потім почалася війна між Османською імперією та коаліцією балканських країн. Листи Бен-Ґуріона сприймалися наче повідомлення військового кореспондента. «Тінь війни затягнула все місто», – повідомив він.[341] Він бачив багато військових, частина з яких сиділи на конях; залізничний термінал був закритий, оскільки всі поїзди були залучені на фронті. Це була його друга війна.

«Я спробував і зробив це»

Одного разу, наприкінці другого курсу, ректор університету зайшов до аудиторії та оголосив, що студенти мають піти добровольцями до армії. В університеті навчалося сім тисяч студентів, але записались із них лише двадцять дев’ять. Ректор сказав, що йому соромно за них, і вийшов; студенти пішли додому. Туреччина вела боротьбу за утримання контролю над Балканами. Це була найтемніша епоха в імперії, як думав Бен-Ґуріон, порівнюючи її скрутне становище з єврейським безпосередньо перед руйнуванням Другого храму. Він розглядав війну як зіткнення між ісламом і християнством і стверджував, що навіть якщо Туреччина виграє війну, Європа не дозволить їй смакувати цю перемогу. «Цілком можливо, що ми стоїмо на порозі європейської війни, – припустив він. – У будь-якому разі зрозуміло, що ми є свідками величезних історичних подій, які виведуть політику Європи на абсолютно новий шлях».[342]

Це передбачення могла зробити лише людина, яка живе на узбіччі європейського «театру», дивлячись на нього ззовні. Зсередини все ще виглядало стабільно та обнадійливо. «Сорок років миру подарували світові чудове самозадоволення, – пише Стефан Цвейг, який жив у Відні водночас із Теодором Герцлем. – Ніколи Європа не була сильнішою, заможнішою, красивішою та впевненішою у ще кращому майбутньому».[343]

Лекційні зали університету були заповнені пораненими солдатами; навчання було припинено. Бен-Ґуріон і Бен-Цві повернулися до Палестини. Бен-Ґуріон не був упевнений, що зможе повернутися на навчання. Він розглядав можливість поїхати у Дамаск, щоб вивчити арабську, бо вважав, що як адвокат, він знайде у Палестині арабську більш корисною за турецьку.[344] Але наступними місяцями Бен-Ґуріон мало встиг. Він повернувся до «Га-Ахдут», зустрівся з іншими членами «По’алей Ціон» та приєднався до медичної місії, яка вирушила до Тиберії, коли там спалахнула епідемія холери. «Якщо я помру в Тиберії, то призначаю Вас довіреною особою моєї спадщини», – написав він знайомому.[345] Чотири місяці по тому він знову опинився у Стамбулі.

* * *

Його батько й далі надсилав йому гроші. Банківські перекази з Плоньська часто затримувалися, вочевидь, через війну. Те саме траплялося й у Салоніках. Бен-Ґуріон чіплявся до цього з докірливою нетерплячістю майже у кожному листі. Звичайно, він цінив ту допомогу, яку отримував. «У мене ніколи не буде можливості віддати тобі навіть маленької частини тих жертв, що ти зробив заради мого навчання». Але Давид нагадав батькові, що це була домовленість, яку вони уклали – він має вчитися, а батько – платити.[346]