Бен-Ґуріон. Держава за будь-яку ціну

Але «Бар-Гіора», місцевий «елітний підрозділ», лишився для Бен-Ґуріона недосяжним. Знову глибоко образившись, він поїхав із навчальної ферми та запропонував свої послуги трудівника одному з фермерів мошави.

* * *

Будинки селища стояли на схилі пагорба, на вершині якого була навчальна ферма. Коли охорона ферми була передана «Бар-Гіора», інші фермери також почали наймати єврейських охоронців. «Це була перша мошава, яка залучила єврейських охоронців», – пізніше писав Бен-Ґуріон; для нього важливо було стверджувати, що він там був присутній серед «першої нічної охорони».[277]

Його роботодавець Авраам Рогачевський прийняв його у себе як члена сім’ї, і Бен-Ґуріон почувався там добре. «Як приємно та легко орати!», – нахвалював він. Час від часу віл заважав його думкам, відхиляючись від шляху і вимагаючи повернутися на місце. «Коли ми їдемо прямо, я повертаюся до своїх мрій», – писав він. Ця людина залишила тепло у його серці на все життя.[278] Напередодні він розважався зі своїми друзями; онук Рогачевського писав, що Бен-Ґуріон цілувався у зерносховищі з дівчатами мошави.[279] Він багато чого читав, а іноді задля розваги спускався до Тіверії. Але попри тепле ставлення роботодавця та його відносно комфортне життя Бен-Ґуріон почувався самотнім. 5 травня 1908 року він надіслав батькові один зі своїх найщиріших листів, сповнених туги та крику про допомогу. Кілька місяців до цього батько надіслав йому десять рублів і запропонував повернутися додому. Це образило Бен-Ґуріона, і він повернув гроші. Пізніше Рахель Бейт Халахмі розповіла, що більшість молоді робили так само. Тим часом, однак, його гордість похитнулася. Він попросив у батька грошей і рушив до Плоньська.[280]

«Ми знали, що один із нас заплатить життям»

Напередодні поїздки у нього було багато сумнівів – подруга Рахелі збиралася вийти заміж за Єгезкеля Бейт Халахмі. Бен-Ґуріон, схоже, намагався надихнутися історією ще одного чоловіка, який також втратив Рахель: «Чи не страждав Патріарх Яків від спеки дня і холоду ночі за своє кохання?», – написав він своєму батькові, пояснюючи, що якщо любов до жінки вартувала таких страждань, тим більше варта любов до землі Ізраїлю.[281] У день їх одруження Бен-Ґуріон уже був у Плоньську. Практична причина його поїздки була пов’язана з військовим обов’язком у російській армії, якій він підпорядковувався. Якби Бен-Ґуріон залишився в Палестині, його вважали б дезертиром, а його батькові довелося б сплатити великий штраф. Як не дивно, росіяни не накладали штрафу на громадян, чиї сини були зараховані, а потім дезертували. Саме це і зробив Бен-Ґуріон, використовуючи підроблені документи та хабарі, як і багато хто тоді. Шломо Цемах також повернувся до Плоньська, щоб розв’язати питання про свій військовий обов’язок.[282]

* * *

Удома Бен-Ґуріон і далі наполегливо переконував батька оселитися в Палестині, можливо, у Седжері. Йому це не вдавалося, але він не здавався. Після свого візиту – шести місяців простою, як висловився Давид, – він продовжував тиснути на свою сім’ю щодо від’їзду. Нарешті, за два з половиною роки після того, як Бен-Ґуріон вперше приїхав до Палестини, здалося, що його батько був готовий відрядити туди своїх інших дітей. Бен-Ґуріон вагався: він заздалегідь пообіцяв, що якщо вони приїдуть, приєднається до сімейного господарства, але насправді у нього не було бажання цього робити. «Я ненавиджу право власності на землю, яка прив’язує і зачаровує її власників, і усім своїм єством люблю свободу, свободу тіла і душі», – писав він після повернення до Палестини. Бен-Ґуріон вирішив вивчати право у Стамбулі; навряд чи він міг обрати більш «єврейську» професію чи настільки протилежну до землеробства. «Я маю одну мету: працювати на користь єврейського працівника у Палестині. Це сенс мого життя, і я віддаватимусь цій справі за будь-яких умов», – писав він. Іншими словами, політика. І це була для нього «сакральна праця», більш того, він робив це з радістю.[283]

Після свого повернення наприкінці 1908 року Бен-Ґуріон переїжджав з місця на місце замість того, щоб відправитися негайно до Седжери. Він шукав себе, але не мав певного плану. Він багато де працював, і трохи у справах «По’алей Ціон». «Усе було диким, кинутим і порожнім», – писав він згодом. Коли наблизився Песах 1909 року, він поїхав до Седжери, щоб взяти участь у загальних зборах членів своєї партії в Галілеї. Намагаючись догодити черкесам, члени «Бар-Гіора» залишили Седжеру минулого літа.[284]

Наближався Седер. Під час підготування робітники звільнили велику кімнату, в якій спали, і прикрасили прохід гілками евкаліпту та перцевого дерева, а також мотиками, вилами, гвинтівками та мечами. Замість столів вони розмістили дошки на ящиках і накрили їх білими скатертинами. Робітники хотіли провести Седер «як удома», з вином і мацою. Бен-Цві декламував Аґаду. Пізніше присутні мали суперечливі погляди на події, але зійшлися в одному: «як удома» не вийшло. У середині церемонії з’явився Моше Пахтер, якого просили фотографувати під час Седеру. Він розповів їм, що їх із товаришами підстерегли недалеко від ферми кілька арабів із села Куфр-Кана, забрали всі їхні речі, також і його камеру. Пахтер застрелив одного з розбійників із пістолета. «Ми негайно схопили зброю і кинулись на вулицю, – написав Бен-Ґуріон. – Ми довго шукали сліди грабіжників, але дарма. Проте на місці інциденту ми побачили плями крові. Довга червона смуга зигзагувала дорогою, а потім зникла». Наступного дня люди на фермі дізналися, що пораненого араба із Куфр-Кана був привезли до лікарні Назарету. За словами його односельців, стався нещасний випадок зі зброєю – він поранив себе.

Асамблея «По’алей Ціон», що відкрилася наступного дня після Седеру, була напруженою. Це й досі була невелика партія: більшість членів знали одне одного. «Члени виглядали старшими за свій вік», – розповідала Рахель Янаіт. Її погляд був прикутий до одного з них, який сидів у кутку і здавався замкненим. «У ньому було щось, що вирізняло його серед решти – писала вона набагато пізніше. Він виділявся бо «його брови, зсунуті близько одна до одної, повністю приховували очі; про нього могло розповісти лише саме чоло. Це було широке та високе чоло, його незвично велику голову увінчували кучері». То був Давид Грюн. Рахель упіймала на мить його погляд та зазначила, що «подумки він далеко». Ззовні чоловік виглядав безтурботно, але його проникливий погляд видавав, як вона помітила, що глибоко всередині вирувала буря. Тоді він носив вуса.

Один з організаторів Асамблеї Ізраель Корнгольд представив їх обох. Він призначив Бен-Ґуріона головою зустрічі, а Янаіт – однією з двох членів секретаріату. Іцхак Бен-Цві запропонував основну адресу. Бен-Ґуріон слухав лише уривками. «Моя рука не рухалася зі шкіряної кобури мого браунінга», – як він згадував пізніше. Упродовж засідання надійшла звістка, що араби викрали кілька голів худоби з тренувальної ферми. Засідання було зупинено, і більшість учасників пішли. Янаіт і Бен-Цві вирушили до Месхи, яку ще називали Кфар-Тавор.

Два дні по тому арабський грабіжник, якого підстрелив фотограф Моше Пахтер під час нападу на себе, помер від поранень. На смертному одрі він зізнався, що не ранив себе випадково, як розповідав своїй родині раніше; його підстрелив єврей із Седжери. Це зізнання посилило напруженість. «Ми знали, що звичай кровної помсти й досі розповсюджений серед арабів, і ще ми знали, що один із нас заплатить своїм життям», – писав Бен-Ґуріон.[285]

Останнього дня Песаху, 12 квітня 1909 року, о другій годині дня, з’іявився Корнгольд, озброєний рушницею та пістолетом. Він сказав що зіткнувся з двома незнайомими арабськими юнаками, які безцеремонно сиділи на пагорбі. Вони запитали в нього про щось, але він не зрозумів їх і пішов шукати когось, хто міг би звернутися до них арабською. Це був один із фермерів, на ім’я Адлер. «Зараз, – сказав він своїм товаришам, – ми їх тут провчимо». Минуло пів години, і раптом люди почули постріли, а кілька хвилин по тому Адлер повернувся і сказав, що Корнгольд застрелений.

«Ми схопили зброю і побігли, – згадував Бен-Ґуріон, – на задньому плані дзвонили у дзвін, щоб сповістити тривогу». Вони знайшли Корнгольда за пагорбом у передсмертній агонії. Бен-Ґуріон помітив на грудях невеликий темно-червоний слід. «Куля прорізала серце і вийшла крізь спину», – писав він. Його гвинтівку вкрали. Двоє чоловіків залишилися з Корнгольдом, а інші вирушили на пошуки вбивць. За словами Бен-Ґуріона, він був серед останніх. Нікого так і не знайшли. «Серед валунів і печер Галілейських пагорбів є багато сховищ», – пояснив він. Вони повернулися «зневіреними, сповненими безпорадного гніву та гіркого відчаю».

З настанням ночі всі зібралися на пагорбі поруч із навчальною фермою. Одним із них був Шимон Меламед. Бен-Ґуріон писав, що в мошаві не було щасливішої людини за Меламеда, який здійснив свою мрію стати успішним фермером. Бен-Ґуріон оспівував його мужність. Почувши постріли, він кинувся до навчальної ферми. Завзятий колекціонер і записувач дрібних деталей, Бен-Ґуріон відзначав, що Меламед поспіхом забув взяти шапку і пістолет. «Його молода дружина зняла гвинтівку і кинулася за ним, щоб передати йому зброю. Вона пішла додому доглядати за їх дитиною, а чоловік пішов на ферму».

У цій частині своєї розповіді Бен-Ґуріон повідав про низку подій, деталі яких були неясними. Основною з них були три араби, що бігли у бік арабського селища Седжера і переслідувалися двома чоловіками з навчальної ферми. Бен-Ґуріон, Меламед та третій чоловік вийшли, щоб перекрити шлях утікачам-арабам. Вони підійшли до арабів і стріляли в них, і двоє опинилися в пастці з обох боків. І тут седжерські араби вийшли на допомогу своїм друзям. Але Бен-Ґуріон та його супутники їх не бачили. Чоловіки, що залишилися на полігоні, побачили жителів села і з тривогою задзвонили у дзвін. Бен-Ґуріон та його супутники зрозуміли, що їм загрожує небезпека, і почали відступати. «І раптом я почув голос Шимона: «Вони підстрелили мене!», – писав Бен-Ґуріон. – Він упав на землю. Я поспішив до нього – він був уже мертвий». За словами Бен-Ґуріона, кулю в серце фермера пустив араб, що заховався за огорожею опунцій. Тіла Корнгольда та Меламеда, приготовлені до спільного похорону наступного дня, були загорнуті в білі простирадла та покладені в одній із кімнат. «У великій кімнаті, де ми влаштовували Седер», – уточнив Бен-Ґуріон. Було щонайменше ще дві розповіді очевидців цього інциденту. Жоден із них не згадує Бен-Ґуріона.[286]

Це був перший випадок причетності Бен-Ґуріона до перестрілки з арабами. Доки все це відбувалося, у Кфара-Тавор йому було завдано один із найболючіших ударів по його політичній кар’єрі, який він будь-коли переживав, можливо, найгірший за всю історію.

«Чому ви відмовились від мене?»

Кфар-Тавор був мошавою, що лежала приблизно в шести милях на південь від Седжери. Янаіт і Бен-Цві як посланці «По’алей Ціон» були там прийняті добре. Вона написала, що їх зустрічали з «нестримною радістю та захопленими обличчями, які здавалися загадковими, наче вони розкрили глибоку таємницю». Янаіт та Бен-Цві приїхали для того, щоб знайти організацію охоронців, яка відкрито діятиме замість таємної організації «Бар-Гіора», яка мала бути розформована. Але водночас проходили дискусії щодо нової групи «Га-Шомер» («Охоронець») «у внутрішніх приміщеннях та у глибокій таємниці». Рахель була знервована. Крім усього іншого, вона запитувала себе, які ролі у ній будуть призначені жінкам.

Наступного дня, на сьомий день Песаху, у малому будинку в кінці мошави відбулася зустріч. Янаіт й інші учасники ще не знали про події у Седжері того дня. Більшість із них сиділа на підлозі, решта – на вузьких лавках уздовж стін. Атмосфера була «відвертою, збудженою та шалено таємною». Усі вважали заснування «Га-Шомер» актом «сміливості та звільнення».[287] За словами Янаіт, усе це робилося заради «нашого найкращого народу». Організація, яку вони створили, функціонувала десь близько десяти років і у свої найкращі часи мала близько ста членів, серед яких двадцять три жінки. Вони виконували функції охоронців, працювали та засновували поселення. Як і для піонерів Білу на кілька десятків років раніше, важливість «Га-Шомер» полягала в основному у легенді, яку він заповів наступним поколінням. Вона вважається однією з наріжних каменів сил оборони Ізраїлю. І Бен-Ґуріон знову не був запрошений до неї.

* * *

Сутичка на Седжері, яка забрала життя Корнгольда і Меламеда, відвернула його розум від заснування «Га-Шомер», але ненадовго. «Образа не вщухала в Бен-Ґуріоні до останнього дня, – казав Шаул Авігур, один із його найближчих соратників. – Він не міг стримуватися, коли говорив про це зі мною – як таке могло статися?» Багато років по тому він запитав Янаіт, яка одружилася з Бен-Цві: «Чому ви відмовилися від мене?» Янаіт Бен-Цві зробила все можливе, щоб пояснити це для історії. Здебільшого це було дуже схоже на пояснення щодо неприйняття його до «Бар-Гіора». Вона пояснила, що «Га-Шомер» нав’язувала залізну дисципліну своїм членам; Бен-Ґуріон не витримав би цього. Він занадто багато думав і занадто багато говорив – він не міг стримуватися. «Його думки було неможливо опанувати», – стверджувала вона.[288]

Авігур запропонував краще пояснення. Був один начальник, його звали Ізраїль Шохат, і він не хотів іншого начальника, особливо такого як Бен-Ґуріон, бунтівника, який ніколи не приймав жодну владу і з усіма сперечався. У жодному разі Бен-Ґуріон! Авігур додав, що ніколи не розумів, чому з усіх людей очолював організацію лише Шохат. Були й кращі кандидати. Він пояснював це «масовою психологією», під якою, мабуть, мав на увазі містичний вплив, який Шохат чинив на деяких членів.[289][290]

Образа Бен-Ґуріона відбилася в одному з найдраматичніших абзаців, які він колись писав. Це розповідь про пережите ним та іншими мешканцями Седжери після того, як члени адвокатської колегії зібралися на таємну зустріч «Га-Шомер». «Чорна тінь поширилася навколо нас, – писав він, – тінь смерті, що чекає у засідці. Ніхто не сказав це прямо, але кожен із нас про це знав і читав в очах своїх друзів – над нами висів меч помсти й мав упасти на голову одного з нас. Доля мала обрати свою жертву. Ми всі були готові й чекали». Він додав розповідь про похорон Корнгольда і Меламеда: «Замість того, щоб виходити на роботу в поле, ми стояли на кладовищі та копали одну могилу на двох загиблих, могилу для наших двох товаришів. Ми мовчки винесли їх із кімнати робітників, мовчки понесли їх на плечах на кладовище Седжери, і тихо, без надгробних слів, опустили у спільну могилу».

* * *

Бен-Ґуріон розглядав напад у Седжері як алегорію для Палестини загалом. Він сказав, що цей випадок уперше приніс до його дому «величезну силу арабської ворожнечі». У листі до батька він пояснив підстави свого погляду на «арабське питання», як вони тоді говорили. Проблема була у єврейській слабкості. «Ситуація тут була серйозна і слугувала приводом для занепокоєння щодо майбутнього, тому що всі араби навколо, відчувши нашу слабкість, почали влаштовувати провокації та інші дії, насміхатись та дражнити нас, і це поширилося на інші мошави». Він поділився своїми думками щодо смерті Меламеда з друзями: «Я знав, що мене могли вбити так само, як і його, і те, що я живий – це лише збіг обставин».[291] У Седжері він засвоїв один урок: усе, що трапилось – ціна, яку потрібно заплатити за досягнення сіоністської мрії.

* * *

Пізніше Ізраїль Шохат зробив багато для увічнення пам’яті «Га-Шомер» та розповсюдження його легенди, зокрема пошук втраченого архіву організації. Для цього йому потрібна була фінансова підтримка. Як і у «Бар-Гіора», написання історії «Га-Шомер» вимагало великої виваженості. 1956 року він направив на затвердження прем’єр-міністру Бен-Ґуріону проєкт своїх мемуарів. Бен-Ґуріон відправив відповідь із рядом виправлень. 1957 року Шохат сподівався, що Бен-Ґуріон візьме участь у святкуванні ювілею організації. Він та два інші члени відправили йому запрошення написавши: «Навіть якщо Ви не були членом фактично, ми знаємо, що це не більш ніж випадковість». Але Бен-Ґуріон не відвідав ювілейних святкувань, тільки відправив люб’язне привітання.[292]

Приблизно за півтора року до смерті Шохат продиктував статтю для публікації в газеті «Давар», де розповів, що багато людей досі запитують його, чому ту чи іншу людину не прийняли до складу організації. «Настав час пояснити, – сказав він. – Ми обирали людей, які, на наш погляд, були найбільш підхожі для роботи охоронцями. Ми обирали їх із великою ретельністю після того, як вони проходили – не знаючи про це самі – різноманітні випробування». Він цинічно посилався на дружбу між Бен-Цві та Бен-Ґуріоном: «Якби ми прийняли когось у свої ряди, а з ним і його доброго друга, хто б залишився у партії?»[293] Шість десятиліть по тому, майже десяток років після відставки з посади прем’єр-міністра Бен-Ґуріон усе ще відчував потребу закріпити своє місце в історії додаючи до спогадів те, що написав про нього Ізраїль Шохат: «Юнак, сповнений енергії, відданості та глибокої віри у реституцію нації… готовий до будь-якої новаторської праці».

Бен-Ґуріон залишився у Седжері до літа 1909 року. Час від часу він робив нову спробу переконати своїх сестер приєднатися до нього. Вони не погоджувалися на переїзд, розчаровуючи та гніваючи його – він чекав на них упродовж року, писав батькові, а коли вони не писали у відповідь, просто божеволів. Бен-Ґуріон побоювався, що сталося щось жахливе, про що вони йому не розповідали. Тепер виявилося, що це все просто слова. У них не було волі та характеру. Він писав їм, що у нього залишилося лише одне невелике прохання, щоб вони перестали з ним гратися.[294] Давид усе ще не знав, як йому бути далі. «Що стосується моєї мети, – писав він у серпні 1909 року, – чи залишуся я сільськогосподарським працівником, чи вивчатиму закон, я і досі не визначився». Перед цим він знову не був обраний представляти свою партію на Сіоністському конгресі.

Бен-Ґуріон виїхав із Седжери до єврейського Нового року, протестуючи, як він заявив, проти несправедливого звільнення одного з працівників. Решта робітників страйкували, але потім повернулися до роботи, усупереч позиції тих трьох, що поїхали, серед них і Шломо Леві. Бен-Ґуріон спакував свої речі в невеликий кошик і рушив до Явне’ел, мошви у кількох милях на південний схід. Дорогою до нього підійшов арабський вівчар, схопив кошик і побіг. Діставшись Явне’ел, Бен-Ґуріон повідомив про крадіжку турецьким поліціянтам, які допитали начальника сусіднього арабського села. Начальник стверджував, що нічого не знає. У присутності Бен-Ґуріона поліціянти кілька разів ударили його батогом, допоки він не підвівся і не привів пастуха з кошиком. Вівчара судили в Акрі та засудили до двох років в’язниці. Але кошик Бен-Ґуріону так і не повернули.[295]

Той факт, що сестри не збиралися поки що переїжджати, переконав його піти у юридичну школу. Протягом наступних місяців він працював у Цихрон Яков, містечку на горі Кармель, з видом на Середземномор’я. Він вивчав арабську та французьку і знову відчув ейфорію. «Якщо Едемський сад навіть трохи схожий на Цихрон, то це справжній Едемський сад», – писав він своєму батькові, працюючи над описом краси мошави. Там було синє море, сади, виноградники, мигдалеві, оливкові та апельсинові гаї, а луки були килимами з лілій. Він заробляв непогані гроші, а доньки фермерів дружили з робітниками.[296]

Але Седжера залишилася в пам’яті Бен-Ґуріона як найбільше життєве досягнення. З часом для нього все більше зростало його значення. «Ми – не робітники, а завойовники. Завойовники землі. Ми – табір завойовників… ми працювали, підкорювали, і раділи перемогам», – писав він за кілька років після того, як покинув мошаву. Якби у нього з’явилась можливість почати своє життя наново, він би обрав бути працівником сільського господарства, як писав Бен-Ґуріон. «Тут я знайшов справжню землю Ізраїлю, про яку мріяв», – писав він. Американські донори були, мабуть, зворушені, коли це почули.[297] Що б там не було, шлях до його справжнього призначення тепер привів його до трьох захопливих міст: Єрусалиму, Салонік і Стамбулу.

6. Депортація

«Жахлива галюцинація»

Єрусалим не приваблював його. Місто було лабіринтом смердючих провулків та мозаїкою релігій, примар, фанатизму, корупції та занепаду. Тут усі між собою вступали у сутички, і більшість жителів міста, арабів та представників Харедім, ненавиділи сіонізм. Упродовж своїх перших двох років у Палестині Бен-Ґуріон мандрував країною, але жодного разу не заїжджав до Єрусалиму. Він мав справи з арабами й побожними євреями у Яффі та Петах-Тіква, вважаючи, що цього цілком достатньо. Його перший візит до міста відбувся лише невдовзі після повернення з Плоньську. Наприкінці 1908 року Бен-Ґуріон поїхав туди, щоб підготуватися вдвох із Бен-Цві до майбутнього з’їзду «По’алей Ціон» у Седжері. На відміну від озера Кінерет, красу якого він яскраво описав, Єрусалим не надихнув його. У наступному листі він поділився з батьком своїми враженнями від піднесеної зустрічі у Яффі з Хаїмом Нахманом Бяликом, але про свій візит до Єрусалиу навіть не згадував.[298] Тим часом Палестина різко змінилася.

На початку 1908 року Сіоністська організація відкрила у Палестині офіційне бюро, яке очолив Артур Руппін, німецький економіст і юрист. Це призначення означило потребу в практичних засобах просування сіоністської мрії, що постійно зростала. До цього часу більшість своїх зусиль рух покладав на дипломатію. Палестинське бюро, що діяло у Яффі, отримувало добре фінансування і незабаром стало відігравати важливу роль у країні. Зрештою Руппіна стали вважати батьком нових єврейських поселень. Серед його досягнень – створення єврейських навчальних ферм, одна з яких розташувалася 1909 року на південному березі озера Кінерет, та інших трудових елементів. Її члени жили комуною, яку називали Деганія, «матір кибуцу».[299]

Одного дня того страшного тижня, який Бен-Ґуріон та його товариші пережили в Седжері у квітні 1909 року, кілька десятків євреїв з Яффи зібралися на пляжі на півночі від міста, щоб взяти участь у лотереї для земельних ділянок, на яких вони планували побудувати новий квартал Ахузат Байт.[300] Це був зародок Тель-Авіва, першого суто єврейського міста. Бен-Ґуріон стежив за цими подіями, але з практичного боку він на разі не виходив за межі його крихітної політичної партії.

Під час Песаху Конвенція «По’алей Ціон» вирішила видавати у Єрусалимі періодичне видання івритом під назвою «Га’Ахдут» (єдність). Кілька людей, яких Бен-Цві запросив приєднатися до штабу, відхилили його пропозицію, тому він запропонував Бен-Ґуріону приїхати до Єрусалиму. Бен-Ґуріон розмірковував, як краще відмовити. Він розумів, що його запрошують тільки тому, що Бен-Цві хоче мати добропорядного працівника. Але для його згоди потрібно було небагато. Бен-Цві запропонував робити те, що він добре вмів і любив, адже був досвідченим письменником, і майбутнє єврейського народу цікавило його більше, ніж майбутнє корів та курей мошав. Робота над газетою мала допомогти йому досягти поставлених цілей. Йому було двадцять чотири роки. Міське життя було непоганим порятунком від самотності.

* * *

Бен-Ґуріон не брав участі у створенні журналу, бо коли він дістався Єрусалиму, майже все було готове. З Російської імперії незабаром мав приїхати інший партійний лідер, з того ж міста, що і Бен-Цві. Яків Віткін, який незабаром змінив прізвище на Зерубавель, став головним редактором «Га-Ахдут». Бен-Ґуріон називав себе редактором, але насправді працював коректором та перекладачем. Його заробітна плата була лише трохи вищою за ту, яку він отримував працюючи у Цихрон-Яков, але жити в Єрусалимі було дорожче. Більшу частину грошей він передавав жінці, що також була членом партії, як плату за те, що вона готувала йому обіди. Інколи він голодував, як розповідав пізніше.[301]

Першим його домом в Єрусалимі став будинок Флойда, побудований одним із тих християн, які приїхали до Єрусалиму з Америки з надією знайти свого Бога. Нерелігійні євреї мали проблеми з пошуком житла у місті, тому що більшість євреїв гареді відмовлялися мати їх як орендарів. Бен-Ґуріон у будинку мав погано освітлену кімнату; замість ліжка він поклав кілька дощок на два ящики. На усіх орендарів будинку була лише одна ванна кімната.[302]

Для Бен-Ґуріона це була авантюра. Лідер партії тоді, Бен-Цві, перешкоджав просуванню Бен-Ґуріона у кар’єрі після його приїзду. Тепер він давав йому роботу. Бен-Цві був співчутливим товаришем. Бен-Ґуріон змирився з його лідерством, і вони почали дружнє співіснування. Янаіт уміла знаходити з ним спільну мову, доки Бен-Ґуріон не починав зводити Бен-Цві з пантелику. Вона пригадувала інтонацію його голосу, завжди виразного і чуйного.[303] Він використовував той самий чіткий і рішучий стиль у статті, яку написав у першому номері. Це був жорсткий особистий напад на головного рабина Османської імперії. Рабин Хаїм Наум, який мешкав у Стамбулі, був не лише найбільшим єврейським релігійним авторитетом імперії, але й головним представником єврейської спільноти в османській владі. Він відвідував Палестину під час виходу статті, виконуючи суто політичну місію. Бен-Ґуріон вимагав від Наума, «релігійного чиновника», як він його називав, обмежити свою діяльність до виключно релігійних питань. Протидіючи пропаганді суворого розділення між релігією та державою, він також нападав на Наума за те, що той не просував єврейські національні інтереси, як це робили інші нації після молодотурецької революції.