Бен-Ґуріон. Держава за будь-яку ціну

Більшість єврейських іммігрантів їхали з чіткою упевненістю, що вони досягли землі, яка належить їм, землі, яку Бог заповідав Аврааму. Єврейські переселенці Другої алії, переважна більшість яких походили зі Східної Європи, називали арабів «іноземцями» та «прибульцями».[236]

Розпочинаючи кар’єру з організації місцевої праці, Бен-Ґуріон був зацікавлений, головним чином, поступово замінити арабських робітників єврейськими. Саме тому він вивчав історію профспілки робітників Реховота, статут якої за п’ятнадцять років до його власного приїзду до Палестини зазначав, що єврейські робітники країни – це наче «кровоносні судини для тіла здорової людини; вони несуть йому життя і зберігають від занепаду та смерті»[237].

«Узяття під контроль ринку праці у Палестині мало б допомогти євреям знову стати „нормальними людьми”», – зазначив він. Соціалістична ідеологія, яку він і його друзі привезли із собою з Російської імперії, освятила фізичну працю та обробіток землі як найвищу чесноту. Відсталість арабів і поблажливе ставлення до них у мошавах лише зміцнили їхню думку про необхідність створення окремої єврейської економіки, вільної від упереджень та експлуатації.[238]

Сміланський відкидав арабську працю, серед іншого і з економічних міркувань. Кожен єврейський фермер забезпечував існування трьох арабських сімей, вважав він. Без єврейських робітників земля не повернеться до «Ізраїлю», тобто до єврейського народу.[239] У цьому сенсі Сміланський схвалив роботу «Бурів» у Південній Африці, за його словами, він обрав їх за зразок для єврейського населення Палестини[240]. Саме на цьому тлі Бен-Ґуріон поставив себе керівником боротьби за єврейський ринок праці. Він розглядав це як «фундаментальне питання, яке визначатиме долю сіонізму загалом».[241] Це було логічним продовженням тези, яку він привіз із собою з Варшави: інтереси працівника та національні інтереси були ідентичні. Оскільки євреї експлуатували арабів, то ліпше їх взагалі не наймати. «Як і кожен інший робітник, арабський ненавидить свого наглядача та експлуататора, – писав він. – Але оскільки поряд із класовим протистоянням тут є і національні відмінності між робітниками і фермерами, ця ненависть зростає до рівня національної ненависті, і насправді національний елемент переважає класовий, тож у серцях арабських робітників запалюється потужна ненависть до євреїв».[242]

Кампанію зі звільнення арабів із місць їхньої роботи та заміні їх євреями називали «захопленням ринку праці». Цей термін був вигаданий Шломо Цемахом.[243] Бен-Ґуріон та інші позначали арабських робітників змістовним терміном із біблійним та релігійним підтекстом «авода зара», буквально «іноземна робоча сила», але він походить з єврейських релігійних текстів, де має значення «ідолопоклонство», заборонене у єврейського народу. І коли Бен-Ґуріон та його однодумці говорили про «захоплення ринку праці», то мали на увазі завоювання країни.[244]

«Увесь мій вільний час»

Бен-Ґуріон, перебуваючи у Варшаві, виступав проти працевлаштування арабів. Сіоністська програма Усишкіна, яку він відправив Фуксу, називала робочу силу арабів «раковою пухлиною». Усишкін побоювався, що арабські робітники колись прозріють і вимагатимуть частки мошав, які вони ретельно будували. «Коли кінь починає усвідомлювати власну силу, – попередив він, – то скидає свого вершника на землю». І додав, що зайнятість арабів може підняти їх в економічному плані, і вони більше не погодяться продавати свою землю євреям.[245] Він запропонував самотнім молодим людям створити «всепалестинську організацію робітників», які взяли б на себе зобов’язання залишатися в Палестині протягом трьох років «і виконувати свій військовий обов’язок перед єврейським народом, не мечем чи гвинтівкою, а лопатою та плугом». Маючи міцне тіло та дух, вони можуть їхати до мошав та пропонувати себе як робітників за ту саму зарплату, яку отримують араби.

Приватні листи й щоденникові записи, зроблені євреями того часу, були конкретнішими. Деякі з них були створені на багато років раніше, ніж Бен-Ґуріон приїхав до країни, і навіть до його народження. 1882 року Володимир (Зеєв) Дубнов написав своєму братові, історику Шимону Дубнову, про те, що він називав кінцевою метою: «Узяти під контроль Палестину і з часом відновити політичну незалежність євреїв, у якій їм було відмовлено останні дві тисячі років». «Для досягнення цієї мети він запропонував» спробувати переконатися, що земля і все виробництво були підконтрольні євреям. Дубнов не відкидав силове захоплення євреями влади у країні. «Тоді євреї піднімуться і зі зброєю в руках (якщо буде потрібно), голосно заявлять про себе як про господарів своєї давньої батьківщини».[246] Бен-Ґуріон цитував його листи у своїх спогадах повністю і схвалював за ясний погляд на сіоністську концепцію.[247]

На з’їзді «По’алей Ціон» у Яффі проти пропозиції Бен-Ґуріона про те, що нова робітнича організація приймає у члени лише євреїв, виступили деякі ліві. Він відстоював свою позицію на патріотичних засадах, і вона була врешті решт прийнята.

На з’їзді в Яффі було обрано Центральний Комітет; Бен-Ґуріон був призначений одним із п’яти його членів. Першим завданням Комітету була підготовка партійного маніфесту. З цією метою вони зібралися в арабському готелі в Рамлі.[248] «Ми дуже зайняті», – написав Бен-Ґуріон батькові з таємної зустрічі, через що мав час лише на коротку вечірню прогулянку навколо Рамли. Зазвичай він сідав після цього і складав докладний опис побаченого. Він піднявся по 127 сходинках до Білої вежі, з якої спостерігав один із тих заходів сонця, які завжди змушували його тремтіти, розпалюючи уяву. «Хто знає, – запитував він себе. – Можливо, наші герої воювали тут тисячі років тому з людьми, які займали їхню землю».[249] Протягом наступних років Рахель Янаіт заперечувала значущість цієї події. «Кілька приємних молодих хлопців із розпущеним волоссям, які сперечалися на філософські теми – це і все, що було, – писала вона, – але про реальні потреби єврейських робітників країни вони насправді уявлення не мали».[250]

У січні 1907 року члени «По’алея Ціон» знов зібралися у Яффі, щоб ратифікувати те, що називалося Маніфестом Рамли. Бен-Ґуріон був одним з основних доповідачів. Він заявив, що місією пролетаріату є створення міцної єврейської держави, що повторює ідею, яка існувала тоді в Російській імперії. Там соціалісти проголосили, що те, що добре для робітників, є корисним для всієї російської нації.[251]

Бен-Ґуріон почав шукати себе та своє політичне призначення.

«Я витрачаю весь свій вільний час на громадські справи», – писав він батькові, пояснюючи, чому не пише частіше. Уперше він ставив державні справи вище сімейного обов’язку.[252] Тим часом він переїхав до Яффи. Арабське місто, яке він ненавидів, частково через велику кількість єврейських іммігрантів, які збираються на його вузьких вулицях, пропонувало Бен-Ґуріону більше, ніж Петах-Тіква, так само, як і Варшава пропонувала більше, ніж Плоньськ.

* * *

Політика й досі не годувала його, тому, як і у Варшаві, у Яффі він заробляв на життя як учитель. Час від часу Бен-Ґуріон відвідував Петах-Тіква, де заснував робітничу організацію, саме тому, і з тієї ж причини він колись їздив із Варшави до Плоньська. «У Петах-Тіква ми заснували першу профспілку», – писав він пізніше, перефразовуючи відому заяву Герцля: «У Базелі я заснував єврейську державу».[253] Надсилаючи звіти про свою діяльність до американського відділення «По’алея Ціон», він звернувся за фінансовою підтримкою і попросив, щоб відправляли її на його приватну адресу. Бен-Ґуріон додав, що не проти поширення його листа нью-йоркськими товаришами; вони так і зробили. Написаний їдишем, це був його перший опублікований твір.[254]

На початку січня 1907 року серед єврейських робітників спалахнув страйк на винзаводі «Рішон-ле-Ціон». Він супроводжувався насиллям, лунали постріли. Бен-Ґуріону вдалося допомогти його урегулюванню. Жоден із них не переміг, не зазнав поразки та не був задоволений. Між однією зустріччю та іншою майже всі звинувачували Бен-Ґуріона в заподіянні збитків партії. Його політичний підйом було зупинено. Коли він спробував захиститися, на сцені з’явилася нова постать – Іцхак Шимшелевич, відомий старший лідер «По’алей Ціон» із Російської імперії, який на два роки раніше за Бен-Ґуріона закінчив середню школу. У Палестині він називав себе Бен-Цві. Тим часом закінчилося партнерство Бен-Ґуріона з його першим товаришем із «По’алей Ціон» Шохатом. Центральний Комітет, який вони вдвох створили, розвалився, і тепер Бен-Цві реорганізував партію. Його третя Конвенція була скликана у вересні 1907 року в школі для дівчат у Яффі.

«ЯКЩО МИ ОДРУЖИМОСЯ, НАРОДЯТЬСЯ ДІТИ»

Бен-Цві зустрівся із Шохатом під час попереднього візиту до Палестини; у нього склалося враження, що перед ним молода особа, яка любить секретність і відкрита для отримання політичних рекомендацій від російської партії. Бен-Ґуріон був для нього новим, але Бен-Цві швидко зрозумів, що він схильний діяти без інструкцій. Делегати Конвенції «По’алей Ціон» проголосували за те, щоб відправити Бен-Цві та Шохата на наступний Сіоністський конгрес, який відбудеться в Гаазі. Бен-Ґуріон не був обраний одним із двох членів Центрального Комітету. Бен-Цві лишив йому лише третє місце. З погляду його політичного оточення на той час це було пониженням у посаді.

Тим часом Шохат мріяв про формування підпільного ополчення. Він зібрав навколо себе таємне товариство, натхненний легендами про героїзм козаків та євреїв. Вони мали намір зайняти місце арабських гвардійців, найнятих у єврейських поселеннях. Послідовники Шохата вклонялися і підкорялися йому.

Наприкінці третього дня обговорень на з’їзді у Яффі Бен-Цві запросив Шохата та близько пів дюжини своїх людей до власної кімнати. За словами Бен-Цві, це була «спеціальна рада з особливою метою, яку необхідно обговорити серед невеликого кола обраних членів». Згідно з «Книгою історії «Хагани», атмосфера під час зустрічі була сповнена «таємничості та романтизму підпільних акцій». Головним оратором був Шохат. Усі були вражені його палкою особистістю; вони вирішили встановити таємний військовий порядок, і називатися «Бар Гіора», ім’ям одного з ватажків єврейського повстання проти римлян 66–70-х років н. е. Бен-Цві запропонував девіз: «У крові та вогні Юдея впала; у крові та вогні Юдея встане». «У людей, які були на засіданні, склалося відчуття присутності під час акту Творіння», – писав Бен-Цві.[255] Ізраїль Шохат був призначений командиром. Бен-Ґуріона не запросили. Хоча він не був одним із прихильників Шохата, це його сильно засмутило. Нова організація повинна була перетворитися на військове крило його партії, але була створена за його спиною. Браха Хабас, напівофіційний біограф Бен-Ґуріона, запитав Шохата, чому Бен-Ґуріона було виключено. Це був 1952 рік; Бен-Ґуріон був прем’єр-міністром, а Шохат був старшим чиновником Міністерства поліції. Шохат висловився дуже обережно. «Зважаючи на його натуру та підхід до життя в Палестині, він мав бути одним із нас», – пояснив він, але вони вже знайшли у Бен-Цві свого духовного лідера, свого «соціалістичного рабина», який би казав їм, що дозволено і що заборонено. «Ми були зацікавлені мати додаткового духовного лідера», – пояснив він.[256] Іншими словами, Бен-Ґуріон не прийняв би керівництво Шохата і Бен-Цві. Та цьому могла бути й інша причина.

На початку 1904 року в Палестині з’явилася двадцятип’ятирічна жінка. Її звали Маня Вільбушевич, і вона несла на своїх юних плечах наслідки радикалізму та насильства. Вона була російською революціонеркою й убивцею, яка визнавала свою провину. Нав’язлива і суїцидальна, вона, здається, була трохи не сповна розуму.[257] У Палестині Маня познайомилася з Ізраїлем Шохатом, і незабаром після заснування «Бар Гіора» вони одружилися. Вона була на сім років старша за нього. Пізніше Бен-Ґуріон розповів про фундаментальну дискусію серед робітників своєї молодості. «Ми, члени Другої алії, зустрічалися й обговорювали між собою, чи був ідеологічно припустимим шлюб», – написав він. Це питання виникло, за його словами, тому що тоді вони не мали коштів належним чином ростити дітей і, зрештою, «якщо ми одружимось – народяться діти». Тоді у нього не було дівчини; у розмовах зі своїми друзями він був одним із противників шлюбу. Ідеальним сімейним укладом, у його розумінні, було угруповання з двох братів, які працюють, і сестри, яка б дбала про приготування їжі та прибирання. «І правда полягає у тому, що тоді небагато хто одружиться», – зауважив він. «Першим, хто одружився усупереч нашому становищу, був Ізраїль Шохат».[258] Шохат, отже, мав більше причин виключити Бен-Ґуріона зі свого кола довірених осіб. У спогадах Бен-Ґуріона, «Бар Гіора» згадується лише один раз і до того ж у дужках.[259] [260]

* * *

Поряд зі своєю політичною діяльністю, Бен-Ґуріон продовжував працювати в мошаві. Його листи до батька залишалися оптимістичними. Пройшли перші дощі, потім зимові опади, потім завершальні весняні зливи.

Небо було ясним, повітря – чистим і цілющим, а робота у цитрусовому гаю – легкою та приємною.[261] Він працював у мошавах Кфар Саба, Ріховот і Рішон-ле-Ціон, і якось спробував себе в роботі, про яку навіть не згадував у листах додому – провів тридцять шість годин просто в бочці, майже голий, топчучи виноград. «Кілька місяців по тому я не сприймав запах вина», – говорив він пізніше.[262] Це було вагомим приводом шукати інший спосіб заробляти на життя.

5. Седжера

«Година нуль»

Зимового ранку 1908 року, тільки-но розвиднилося, на одному з ланів Седжери, глибоко замислившись, ніби вві сні, Бен-Ґуріон топтав борозни за плугом і групою волів. Седжера була мальовничим арабським селом, розташованим у безтурботному ландшафті в Нижній Галілеї; європейський мандрівник, який потрапляв туди у дев’ятнадцятому столітті, зазвичай милувався фіолетовим цвітінням топінамбура, що оточив село. Археологічні знахідки показують, що християни або євреї, що колись жили в цьому районі, перекрутили оригінальну назву Шаджар, що арабською означає «дерево». Наприкінці 1890-х років єврейська колонізаційна асоціація придбала значну частину землі в селі та навколо нього, а на вершині невисокого пагорба спорудила ферму для навчання єврейських аграріїв.[263]

Як і листи, написані у перші дні у Петах-Тіква, перші листи Бен-Ґуріона із Седжери були сповнені ентузіазму та натхнення, ніби надіслані з Галілейського Ель-Дорадо. Здалеку він міг бачити південний край озера Кінерет. Воно мало колір неба, а небо мало колір озера, як Бен-Ґуріон розповідав батькові: «глибокий і замріяний блакитний колір». Коли накочувалися хвилі, він темнішав. «Локони білої піни додають темній воді особливої чарівності, і ви стоїте, вражені від побаченого, і запитуєте: як непокірний вітер знайшов це маленьке море? Можливо, Галілейське озеро розлютилося тим, що потрапило у пастку між високими пагорбами», – припустив він. На півночі підіймалася засніжена гора Ермон «найстарша серед гір, – писав він, – її білі схили дивилися на всю землю Галілеї». На південь, «самотньо здіймаючись», стояла гора Табор. Бен-Ґуріон не міг не мріяти, орючи ґрунт на землі Ізраїлю, стверджував він. Її магія та пишність її відтінків навряд чи могли викликати щось інше, ніж мрії.[264]

Біля підніжжя пагорба деякі випускники навчального господарства заснували мошаву під назвою Іланія, але всі називали її Седжера. Бен-Ґуріон бачив суттєву різницю між мошавою та арабським селом, посилаючись на першу як «наша Седжера». Також він вважав її зовсім не схожою на Петах-Тіква. У його Седжері не було ані крамарів та спекулянтів, ані «іноземних» робітників. Гориста і кам’яниста Галілея виглядає за його листами країною із глибшим корінням, ніж Юдея, як піонери називали край на південному заході Палестини. Це було досить сміливо, але принципова відмінність між двома районами полягала у тому, що в Галілеї не було арабських робітників. Отже, він відчував себе майже як вдома[265].

Насправді єврейські поселенці в Галілеї також наймали арабських робітників, так само це було і у Седжері. Але Бен-Ґуріон віддавав перевагу лише єврейським робітникам.[266] «Седжера була проти Петах-Тікви, як Петах-Тіква – до Плоньська», – пише він. На відміну від фермерів Петах-Тіква, жителі Седжери ставилися до своїх робітників не зневажливо, а швидше як до партнерів у виробництві. «Усі вони обробляли землю, насолоджувались роботою і раділи ручній праці, – писав він. – Чоловіки орали, жінки доїли корів». Він, схоже, бачив їх як нових, гордих, бойових євреїв, про що описав приблизно тоді у листі до батька у дусі того, що читав у Бердичевського в юні роки, а пізніше і в інших авторів. «Відмовтеся від культури своїх батьків», – писав Шломо Левкович, змінивши своє ім’я на Леві, що означає «лев»[267].

* * *

Бен-Ґуріона понад усе, знову й знову, захоплювали діти, їх «погляд на відродження», який вражав його уяву з перших днів перебування в Палестині. «Вони їдуть на конях до своїх батьків у поле. Вони – сільські хлопці; від них пахне дозрілим зерном та гноєм, а обличчя обпалює сонце», – писав він. Бен-Ґуріон п’янів від радості, слухаючи, як вони говорять івритом, і в очах стояли сльози. «Це була «година нуль», – казав він. – Ти відчуваєш себе співучасником акту творення».[268] У Седжері він бачив суть сіоністської мрії; за кілька тижнів до смерті він зауважив, що це був найпроникливіший досвід у його житті: «Я завжди буду пам’ятати ті дні з любов’ю та тугою». Це була невелика й ізольована громада – 1909 року її населення складало близько двохсот осіб.[269]

Седжера приваблювала Бен-Ґуріона не стільки можливістю для обробки землі, а швидше віддаленістю від тих місць, де він зазнав розчарувань протягом перших вісімнадцяти місяців у Палестині. Це дало йому другий шанс. Особою, яка покликала його до Галілеї, був Шломо Цемах; пізніше до них приєднався Шломо Леві. Цемах, як сказав Бен-Ґуріон, «відкрив» Седжеру за рік до того, як оселився у Петах-Тіква роком раніше за Бен-Ґуріона. Цемах був серед засновників групи робітників під назвою «Га-Хореш», що означає «Орач», у своєму новому будинку, і розпочав публікувати оповідання у «Хаоламі», щотижневику, що виходив у сіоністській організації. І він не кинув свого друга у Петах-Тіква. «Він повернувся, – багато років по тому розповідав прем’єр-міністр Бен-Ґуріон, ніби його все ще хвилювало це твердження про їхню дружбу. – Він повернувся і сказав мені: «Це те місце, де ти знайдеш батьківщину. Поїхали зі мною. Ми поїдемо до Седжери». І він повів мене до Седжери пішки». Ця подорож тривала три дні. Потрапивши туди, вони були майже мертві від виснаження.[270]

* * *

Пізніше Бен-Ґуріон казав, що провів у Седжері три роки. Насправді він прожив там лише тринадцять місяців, і не можна стверджувати, що всі вони були щасливі.[271] Причина полягала у тому, що лише за кілька днів після його приїзду в жовтні 1908 року приїхала на тренування і група «Бар-Гіора», яку очолювали Ізраїль Шохат і Маня Вілбушевич. Колектив, наскільки це відомо, налічував двадцять членів, серед інших і шістьох жінок. Вони вміли працювати та закінчувати рік із прибутком. Як згуртована група, вони керували загальною кухнею, пральнями та взяли під контроль суспільне життя єврейських різноробів. Члени «Бар-Гіора» також були лідерами на влаштованих ними пісенних та танцювальних вечірках, що тривали аж до ночі. Цемах зненавидів їх із першої миті. «Вони були дивними, галасливими й зухвалими, – казав він, – і приїхали, щоб заволодіти навчальною фермою, поводячись як завойовники. Незабаром він залишив Седжеру, оскільки, за його словами, не хотів приймати замовлення у Мані Вільбушевіч. Але, можливо, Цемах поїхав через дівчину з Ростова, яка працювала на зерносховищі та з якою фліртували всі хлопці. Йому здавалося, що вона хоче його, але вона обрала іншого. Бен-Ґуріон, залишившись знов без Цемаха, стверджував, що Вільбушевич обмовляла інших працівників перед керівником фермерського господарства.[272]

Члени колективу його віку знали про діяльність Бен-Ґуріона в «По’алей Ціон». Для них були важливі влада і перемога, а тоді партійна діяльність Бен-Ґуріона ще не зробила з нього лідера. Вони жили, як вважали за потрібне, ізольованою групою, майже таємною сектою. У всій Седжері «Бар-Гіора» не могли знайти більш захопленого прихильника, ніж Бен-Ґуріон, але, знов таки, не приймали його до себе.

«Черкес поїхав»

За кілька днів після приїзду до Седжери Бен-Ґуріон зрозумів, що охорону ферми забезпечують наймані арабські та черкеські охоронці, що є порушенням умов єврейської праці. Для цього були причини. Лідери Єврейської колонізаційної асоціації попереджали своїх представників у Палестині, щоб ті підтримували добрі стосунки з арабами Седжери, деякі з яких були змушені полишити землі, що придбала компанія.[273] Місцеві охоронці знали околиці та їх жителів; служба в охороні викликала в них гордість і забезпечувала непоганим доходом. Отже, були вагомі підстави вважати, що вони виконуватимуть свою справу добре. Але члени «Бар-Гіора» планували обійтися без «іноземців» та виставити себе захисниками поселення.

Виправданням було не те, що охоронці «Бар-Гіора» забезпечать кращий захист, а те, що вони євреї. «Ми не могли дозволити охороняти єврейські колонії прибульцям», – писав Ізраїль Шохат. Ця думка хвилювала і Бен-Ґуріона. «Євреї повинні захищати себе самі на власній землі», – писав він. Це було питанням національної честі та критично важливо для відродження єврейського народу на його батьківщині, заявляв він.

У цьому полягала основна ідея «Бар-Гіора», яка втілювалась в організації з великою згуртованістю. Вони також розраховували, що їм заплатять як охоронцям, а не як працівникам сільського господарства. До того ж охоронна справа волала до їхнього юнацького брутального духу пригод, який іноді набував форму бандитизму. За іронією долі, вони завжди придивлялися до арабів і дещо від них наслідували: присвоїли ряд емблем корінної арабської ідентичності, носили кеффі (арабський головний убір), готували арабську каву в кавових горщиках із довгою ручкою, приправляли свою мову арабськими виразами та влаштовували демонстрації своїх навичок верхової їзди на честь шанованих гостей. Парадоксально, але вони прагнули позбутися культури іммігрантів, яку привезли із собою з країн свого походження. Вони хотіли бути «новими євреями» і продемонструвати, що належать Палестині, а вона належить їм.[274][275]

Потім Бен-Ґуріон із гордістю розповідав про звільнення місцевих охоронців, усе до найменших дрібниць, завжди використовуючи першу особу однини. У господарстві працював черкеський охоронець, на ім’я Хасан. Члени Колективу вимагали, щоб керівник навчальної ферми замінив Хасана на єврейського охоронця. Керівник Еліяху Краузе відмовився.

«Арабські охоронці, які знають кожне таємне місце в мошавах, усі способи в’їзду і виїзду, будуть першими, хто нападе і пограбує, – попередив він. – Буде кров». Бен-Ґуріон зрозумів, що захист громади не буде передано їм так легко. «Потрібно було йти війною, – писав він, – боротися крок за кроком проти кожного з охоронців». Вони вирішили почати з черкеса Хасана. Однієї ночі вони повели улюбленого коня Краузе до схованки й розбудили керівника, сказавши, що його кінь зник. Краузе намагався викликати Хасана, але дарма.

«Черкес поїхав», – зазначив Бен-Ґуріон. Деякі з робітників, яких Краузе відправив до арабського села в пошуках Хасана, знайшли його в «смертельному угарі» після «пиятики з друзями». Краузе звільнив його і призначив на це місце члена Колективу Цві Беккера. «Перший бій було виграно», – писав Бен-Ґуріон, ніби знову був серед переможців. У січні 1908 року «Бар-Гіора» було покликано на нічне пасовище. Бен-Ґуріон часто розповідав цю історію, а пізніше казав, що якби Краузе не дозволив перемогти єврейським наглядачам, державу Ізраїль не було б збудовано.[276] Черкеси відреагували досить очікувано – стріляли по фермі, ніч за ніччю, протягом кількох тижнів. Зростав ризик початку бойових дій.

Кампанія «Бар-Гіора», розпочата проти неєврейських охоронців, вимагала швидкого реагування. Єврейські робітники, серед яких і Бен-Ґуріон, по черзі патрулювали ферму. Він розповідав про дощову зимову ніч, коли нічого не міг побачити перед собою ані на крок. «Ми з моїм партнером змушені були триматися руками один за одного», – зазначив Бен-Ґуріон. Вони навіть не могли говорити, тому що «наші голоси губилися в штормі». Вони були в захваті, коли Краузе для них закупив прості двоствольні мисливські гвинтівки. «Ми гралися з гвинтівками, як маленькі діти, і не відкладали їх ані на хвилину, – писав Бен-Ґуріон. – Ми їли, гуляли, милися у душі, читали й розмовляли з гвинтівкою в руках чи на плечах». «Ми виглядали як банда злодіїв, – казав він. – Один чистить бочку, інший проводить цільову практику, один навантажує та розвантажує кулі, інший ними наповнює пояс боєприпасів, порівнюють свої гвинтівки, перераховуючи переваги та недоліки кожної, вішають їх на стіну і знову знімають, перекидаючи їх через плече, і не знімають, доки не лягають спати».