Бен-Ґуріон. Держава за будь-яку ціну

Деякі з його листів додому, здається, мали на меті змусити батька відчути провину. Якось він написав, що відсутність у нього грошей мало не вбила його. Його підкосила цингв внаслідок сильного браку в раціоні вітаміну С. Лікар пояснював такий стан «хронічним неприйняттям їжі». Бен-Ґуріон жалівся батькові, що страждає від жахливого болю в усьому роті: «Я не міг ані спати, ані їсти». Іноді він брав позику. «Я вже переживав у своєму житті кілька важких моментів, але такий, як цього разу – ніколи», – писав він наприкінці другого року навчання. Здоров’я його погіршувалося, «як і завжди», у найважчі моменти він залишався без грошей. Настав час підбити підсумки. «Мабуть, ми обидва жахливо помилилися, – писав він батькові. – Ти взяв на себе те, що виявилось за межами твоїх можливостей, і я погодився жити в умовах, які можуть зруйнувати всі мої фізичні та моральні сили».[347] У січні 1914 року він настільки захворів, що кілька тижнів провів у лікарні.[348]

Бен-Цві ділив кімнату з Бен-Ґуріоном у невеликому пансіонаті. Йозеф Струмса із Салонік приїхав до Стамбула, щоб закінчити навчання, і Бен-Ґуріон запропонував йому приєднатися до них. Це була багатолюдна кімната для студентів-бакалаврів, не надто чиста, але, мабуть, усупереч написаному Бен-Ґуріоном, жоден із них ніколи не голодував. Бен-Цві працював учителем, щоб оплачувати навчання; Бен-Ґуріон жив за кошти батька і не працював. «Вони були ніби два брати, – згадував Струмса згодом. – Більше ніж два брати – вони завжди були разом». У Бен-Цві була його Рахель, і в інших теж були подруги; деякі вже були одружені. За словами Бен-Ґуріона, у нього були турецькі та арабські друзі, але з ними не міг обговорювати єврейські питання.[349]

Іноді Бен-Ґуріон просив вибачення за своє нетерпіння. Очікування грошей зводило його з розуму, пояснював він. «Мені здається, що я взагалі не такий вже й озлоблений тип, але коли ти живеш у Стамбулі в таких умовах, як мої, і перебуваєш у такому настрої, як мій, навіть залізні нерви можуть натягнутися і луснути». Але у нього не було підстав боятися лишитися без засобів існування. Роками пізніше Струмса свідчив, що Авігдор Грюн виплачував щомісячну допомогу своєму синові. Він надсилав небагато, але ніколи не запізнювався, стверджував Струмса. Якщо це так, то гроші, які надходили із запізненням, не могли б занурити Бен-Ґуріона в таку глибоку кризу, яку він описував. Він скаржився на «нервовий гнів і депресію» та «горе і біль», додаючи: «Я не можу переносити психічні страждання – для мене це внутрішнє пекло». Кількома днями пізніше він писав: «Є моменти, у які я міг би бути щасливим, якби хоч міг плакати, як маленька дитина – можливо, сльози вилили б з мене гнітюче психологічне страждання, яке шукає та не знаходить виходу». І знову вибачався: «Іноді, навіть не підозрюючи про це, крізь мою стриманість пробиваються важкі зітхання».[350]

Його батько та сестра Рівка запропонували Бен-Ґуріону повернутися додому, як батько вже раніше пропонував. Бен-Ґуріон був розлючений. Мета, яку він поставив собі, була «питанням життя», написав він, і лише смерть могла б завадити її досягненню. Запропонувати відмовитись від своєї мети було рівноцінно у «моральному і духовному сенсі» сказати, що він покінчив життя самогубством. Тому Бен-Ґуріон поцікавився, чи готовий батько продовжувати йому допомагати. Рівка також часто надсилала йому гроші. Він сказав їй припинити – якщо вона буде наполягати, він відправлятиме допомогу назад. У будь-якому разі, вона відправляла більше своїй сестрі Фейгеле до Берліну, і він з обуренням зазначив: «Робіть усе, що завгодно, зі своїми грошима, але дайте мені спокій».[351] [352]

Бен-Ґуріон отримав на більшості з іспитів найвищі десять балів. Якось він надіслав листівку Рахель Бейт Халахмі, в якій розповів їй про свої високі оцінки – він зазначив, що Бен-Цві отримав лише шість на завданні, на якому він сам отримав десятку, і на якому Ізраїль Шохат, що також перебував у місті, заробив лише вісім. У своїх розповідях батькові він також часто зазначав, що більшість його друзів отримували нижчі оцінки, ніж він.[353]

«Я спробував і зробив це», – повідомив він наприкінці сесії батькові. Спочатку Бен-Ґуріон намагався дискредитувати рівень університету, ніби взагалі тільки він володіє турецькою та східною культурою. Коли він просунувся та відзначився у навчанні, то перестав робити такі коментарі. Насправді факультет був досить хорошим.[354]

* * *

Вони були групою юнаків із Палестини, яких у Стамбулі вабив революційний дух молодотурок; багато було й арабів. Деякі з них пізніше працювали у правовій системі в Палестині; троє були призначені суддями, а один служив у Верховному суді. Інші знайшли свій шлях у політичній еліті. Там були також і Ізраїль та Маня Шохат. Йозеф Струмса згадував, що час від часу Шохат відвідував Бен-Цві, свого близького друга з «Га-Шомер». Якщо в кімнаті був Бен-Ґуріон, вони з Шохатом знаходили причину для сварок та підвищення голосу.[355]

Шохат позиціював себе лідером нації, головою уряду у вигнанні. Коли спалахнули війни на Балканах, він стверджував, що переконав турецького військового міністра створити в турецькій армії єврейський полк, який би захищав Палестину. Коли нічого з цього не вийшло, Шохат запропонував туркам п’ятдесят добровольців, яких він зарахує з-поміж палестинських студентів та членів «Га-Шомер». Він стверджував, що його призначили командиром підрозділу зі званням офіцера. З цього варіанту теж нічого не вийшло. Бен-Цві, зі свого боку, даремно намагався переконати моряків-євреїв із Салонік переїхати до Палестини.[356] Вони з Бен-Ґуріоном були активістами єврейської студентської асоціації у Стамбулі. Їх запросили на конвенцію «По’алей Ціон» у Кракові та сіоністський конгрес у Відні. Це був перший сіоністський конгрес у житті Бен-Ґуріона; більшість делегатів випереджали його у досвідченості. Тоді він, здавалося, уже примирився з Рівкою; він поїхав на Песах до Лодзя, і батько також був там. Це став його третій візит до Польщі з моменту від’їзду.

* * *

Двадцять восьмого липня 1914 року, коли іспити були позаду, Бен-Ґуріон і Бен-Цві сіли на російський пасажирський корабель у Стамбулі. Вони мали прибути до Яффи за десять днів. За місяць до цього було вбито австро-угорського коронного принца, і у Європі подуло вітром війни. У суботу, 1 серпня, незабаром після того як вони відпливли після зупинки в Ізмірі, до корабля надійшла звістка, що Російська імперія оголосила війну Німеччині. Бен-Ґуріон і Бен-Цві опинилися перед своєю третьою війною. Серед мрій, що цієї миті були розбиті майже скрізь по всьому світу, ще існувала надія Бен-Ґуріона на те досягнення, яким його батько ніколи не користувався – стати справжнім юристом.

За кілька місяців він уже розмірковував про наслідки війни для майбутнього сіонізму. «Хто не може жодним чином отримати країну, той її завойовує», – заявив він за кілька тижнів після початку Великої війни. «Ми підкоримо Палестину шляхом її розвитку», – писав він. У цьому була суть практичного сіонізму, який вийшов на перший план після смерті Герцля та його невдалих зусиль здобути Палестину дипломатичними методами. Але провідна ідея статті могла піти від самого Герцля: головним завданням єврейського народу була підготовка до мирної конференції, яка мала бути скликана після війни. Світ повинен надати єврейському народові автономну батьківщину в Палестині, куди євреї могли б іммігрувати без обмежень. Обережно і дуже дбайливо підбираючи слова, Бен-Ґуріон заявив, що «Палестина належить Туреччині» і наголосив, що єврейська громадськість у Палестині, «як завжди», є вірною Османській імперії.[357]

«Я закрив би країну»

Сімнадцятого грудня 1914 року в четвер удень, незабаром перед тим, як настав час запалити свічки в п’яту ніч Хануки, турецькі поліційні війська оточили єврейські квартали на околиці Яффи – Тель-Авів, Неве Цедек і Неве Шалом – і ввели комендантську годину. Вони вривалися до будинків, витягали їхніх мешканців і відводили їх до сусіднього підрозділу поліції. Кілька годин по тому поліція посадила євреїв на італійські кораблі, які вирушили з Яффи тієї самої ночі. Кораблі відвезли їх до Єгипту, який англійці проголосили своїм протекторатом місяць тому.

Очевидець описав страхітливі сцени цього дня: «Шестимісячну дитину кинули у колисці, бо її матір захопили на вулиці й посадили на корабель, не даючи їй можливості забрати дитину… дітей відправляли на кораблі без батьків… багато хто впав у море і дивом був врятований, тоді як те, що трапилося з іншими, невідомо і на сьогодні». До цього влада видала наказ про вигнання всіх громадян ворожих країн, включно з 50 тис. євреїв із 85 тис., які тоді мешкали у Палестині. Майже всі вони були російськими підданими. У суботу відбулося нове масове висилання.[358]

У відділеннях «Га-Ахдут» у Єрусалимі спалахнули бурхливі дебати. Протягом трьох місяців із моменту повернення Бен-Ґуріона та Бен-Цві зі Стамбула вони намагалися переконати євреїв у Палестині відмовитися від російського громадянства і подати заявку на отримання османського. Безпосередньою метою було запобігти перспективі виїзду з країни тисяч євреїв, немає значення – за власним бажанням чи внаслідок вигнання. Політична думка Бен-Ґуріона з цього приводу було трохи дивною: Туреччина була малоймовірним союзником для євреїв. Він був добре знайомий із внутрішньою гниллю, яка мучила «слабку європейську людину», а до турецької культури він ставився як до явно східної. Крім того, він був свідком фіаско імперії у Балканських війнах. Попри все це, перемога Туреччини була, на його думку, цілком можливою.

Бен-Ґуріон вважав себе патріотом-османом і тішився, коли турки скасували вищі права, якими користувалися іноземні піддані в Палестині. «Туреччина залишає рабство заради свободи», – заявляв він. Він називав Османську імперію «нашою країною». Тисячі євреїв залишилися без захисту від консульств країн, з яких вони родом, але Бен-Ґуріон вважав, що вірність османському режиму після війни сприятиме розвитку сіоністських інтересів. Він думав про єврейський національний округ у складі Османської імперії. Він також не відмовився від своєї мрії представляти єврейську громадськість як міністр Туреччини.[359] Разом із Бен-Цві він відродив ініціативу створення єврейської добровольчої міліції для захисту Єрусалиму. Тим часом Бен-Ґуріон щоранку ходив до кабінетів головного рабина, де сидів за письмовим столом, укритим зеленою тканиною, і реєстрував євреїв, які вирішили прийняти османське громадянство. Він і Бен-Цві носили червоні фески. «Справжні турецькі чиновники!» – так описував їх Аарон Реувені у своєму романі.

Відмова від російського громадянства була непростим рішенням, зокрема, для молодих людей, які ухилялися від служби у царській армії. Це призводило до несення військової повинності у турецькій армії. Обидві партії робітників-сіоністів закликали євреїв залишатися в Палестині, але були й інші думки, зокрема декого зі співробітників «Га-Ахдут». Кілька членів зізналися своїм колегам, що не мали бажання вмирати, захищаючи Османську батьківщину.

Гівоні – персонаж – прототип Бен-Ґуріона у романі Реувені, заявляє, що готовий заплатити дуже високу ціну за людські життя, щоб реалізувати історичну долю свого народу. Кожен, хто виїжджає з країни, є зрадником, заявляє він, додаючи: «Якби у мене був дозвіл на це, я замкнув би країну на замок і не відпустив би жодної душі». Поясненням того, чому Реувені наділяє такою позицією Гівоні, було ось що: «П’ять тисяч євреїв, які потрапляють до Палестини, є важливішими для нас, для нашого майбутнього, ніж десять тисяч, що тікають і рятують свої життя в Єгипті». Його колеги помітили із сарказмом, що він, схоже, не проти взяти на себе відповідальність за великі кровопролиття; дякувати Богу, євреї підкорюються Джемалю-паші, а не Гівоні.[360]

Джемаль-паша був одним із лідерів молодотурок та командувачем сирійським і палестинським фронтом. Він зіграв провідну роль у вірменському геноциді та був відвертим противником сіонізму.[361] Редактори «Га-Ахдут» не були впевнені, чи варто писати про депортації з Яффи. Це було важке рішення, особливо для Бен-Ґуріона як прихильника османів. Він неохоче підтримав публікацію болючої розповіді, яка стверджувала, що депортація насправді не була спрямована на іноземних громадян, а лише безпосередньо на євреїв, серед інших і тих, що мають османське громадянство. За кілька днів влада закрила видання, конфіскувала останні 127 примірників нещодавнього випуску, який знайшла в його приміщеннях, і заблокувала друкарню.[362]

* * *

За кілька тижнів Бен-Цві та Бен-Ґуріон були заарештовані й направлені до помпезного урядового будинку в мусульманському кварталі Старого міста. За словами Бен-Ґуріона, це трапилось через те, що їхні імена фігурували у списку учасників сіоністського конгресу 1913 року. Поводилися з ними досить добре. Бен-Ґуріон писав, що його допитувачем був неотесаний чоловік, «грубий, але не надто агресивний». Цей чоловік хотів знати все про «По’алей Ціон» та «Га-Шомер», і, здавалося, не бачив між ними різниці. Обидві, у його очах, були таємними підривними організаціями. Бен-Цві згадував, що вони настільки подружилися з їхніми охоронцями, що їм дозволяли приходити та йти, коли заманеться.

Щоб уникнути депортації, вони написали турецькою мовою глибоко патріотичного листа Джемалю-паші. Бен-Цві пішов так далеко, що особисто відправився шукати Джемаля у його штаб-квартирі у маєтку Августа Вікторія на Оливковій горі. Рахель Янаіт поїхала з ним і дивилася здалеку, ховаючись серед кипарисів. Бен-Цві вдалося особисто звернутися до турецького командира; Джемаль знав, хто вони такі, але сказав, що говорити нема про що. Вони вдвох збиралися створити єврейську державу в Палестині, тож мають бути депортовані до Єгипту. Бен-Цві та Бен-Ґуріон занурились у глибоку депресію. Їхні друзі влаштовували прощальну вечірку в місцевому готелі, але Бен-Ґуріон вважав за краще залишатися на самоті. Йому було нелегко змиритися із крахом свого переконання щодо турецького майбутнього сіонізму. Зобов’язані владою повідомити про депортацію до Яффи, наступного дня вони взяли в оренду кінний вагон за власні кошти для поїздки. Коли вони приїхали, то були заарештовані на кілька днів. Янаіт отримала дозвіл на прощання. На столі горіла свічка. Коли вона згасла, Бен-Цві та його подруга вийшли у коридор. Він нахилився і поцілував її. Бен-Ґуріон залишився у кімнаті.[363]

Депортація мала бути безперервною; їх також вигнали зі Стамбульського університету. Вони прибули до Каїра без документів, маючи лише рекомендаційний лист, який отримали від американського консула у Єрусалимі Отіса Глазбрука. Генрі Моргентау, посол Сполучених Штатів у Стамбулі, також стежив за ними. Протягом наступних тижнів вони подорожували, ходили до музею, підіймалися на піраміди і чекали на отримання спеціальних перепусток. Увечері напередодні Песаху Бен-Ґуріон писав у своєму щоденнику: «Ми збираємося розповісти історію Виходу з Єгипту та провести Седер біля гробниць фараона».[364]

Протягом наступних тижнів двоє друзів цікавилися долею тисяч біженців із Палестини й стежили за діяльністю двох уже тоді відомих єврейських діячів із Російської імперії. Один із них був офіцером Йозефом Трумпельдором, стоматологом, який героїчно воював і втратив ліву руку у російсько-японській війні. Він приїхав до Палестини 1912 року з кількома супутниками. Спочатку вони приєдналися до комунального господарства на березі озера Кінерет, але потім поїхали працювати у Деганію.

Другий – відомий сіоністський журналіст, автор і перекладач з Одеси, який підписував свої статті псевдонімом «Альталена», що італійською означає «гойдалка». Його справжнє ім’я було Зеєв (Володимир) Жаботинський. У рідному місті він виступав за створення єврейської самооборони. Трумпельдору вдалося втекти з Палестини ще до погрожувань депортацією; Жаботинський прибув до Єгипту як мандрівний кореспондент. Оскільки Єгипет був під британським протекторатом, двоє чоловіків запропонували британцям зарахувати єврейських біженців до добровольчої військової частини; ідея була схвалена. Результатом цього став загін погоничів мулів, який брав участь у Дарданелльській операції. Робоче припущення полягало у тому, що турки зазнають поразки, і тому було б доцільніше допомогти англійцям.[365]

Бен-Ґуріон і Бен-Цві відхилили ініціативу з двох причин – побоювалися, у доброму сенсі, що надання військової допомоги ворогу Туреччини може мати катастрофічні наслідки для єврейської спільноти у Палестині. Вони також продовжували вірити, що Палестина, цілком можливо, залишатиметься під контролем Туреччини після війни, і тоді її влада зможе надати євреям автономію. Зрештою, Туреччина була на боці Німеччини, а багато людей вірили, що перемога буде саме на її боці. Бен-Ґуріон підтримував Туреччину в дусі давньої єврейської традиції, яка також мала сіоністську версію, згідно з якою завжди й усюди найкраще підкорятися тому, хто на чолі. Крім того, двоє друзів були роздратовані, що Жаботинський і Трумпельдор реалізували ідею, яку вони, Бен-Ґуріон і Бен-Цві, провалили, коли запропонували це туркам. То була ще одна ініціатива щодо єврейських збройних сил, у якій Бен-Ґуріон участі не брав.

Із сіоністського погляду логічним було не допускати виїзду євреїв із Палестини. Логічним було і схвалення отримання євреями османського громадянства заради уникнення депортації. У підсумку деякі євреї були зараховані до турецької армії.

Однак для багатьох рішення лишитися в Палестині коштувало життя, неважливо, чи ними керував сіоністський патріотизм, чи дещо інше. Через війну в Палестині погіршились умови життя, і тисячі померли від голоду. Бен-Ґуріон поставився до цього як до ціни, яку слід заплатити за сіонізм.[366][367]

Він сам ще й досі не отримав османського громадянства, стверджуючи пізніше, що вони з Бен-Цві подали заявку і навіть сплатили необхідний збір; можливо, їх депортували до завершення процесу підготовки документів. Коли Бен-Ґуріон в’їхав до Сполучених Штатів, за документами він був громадянин Російської імперії. На початку 1917 року він також оголосив себе громадянином імперії.[368] Протягом наступних років йому було важко визнати, що він помилявся, коли заохочував євреїв Палестини брати османське громадянство. «Можливо, це була помилка з мого боку, – писав він, – але, незважаючи на такі умови, я б і тепер був проти виїзду з країни».[369]

* * *

Якби Бен-Ґуріон хотів, то напевно б залишився у Єгипті, але він хотів потрапити до Нового Світу. У віці двадцяти дев’яти років, не маючи професії, він знав, що ніколи не стане ані адвокатом, ані, швидше за все, міністром Туреччини. Він більше не займався фізичною працею і залежав від грошей, які отримував з-за кордону, частково від батька. Але у цьому віці Бен-Ґуріон мав одну велику перевагу – він знав, чого хоче досягти, і що здатний вчитися. Наступною його зупинкою була Америка.

Дорогою до Сполучених Штатів Бен-Ґуріон дивувався безмежжю Атлантичного океану. Він поетично описував зображення хвиль та гру світла, як робив це, коли вперше відплив із Плоньська до Палестини.[370] Його друзям та знайомим, які загалом сприймали його як похмурого інтроверта, важко було б повірити, що ним могли бути написані такі романтичні уривки.

* * *

Шістнадцятого травня 1915 року вдалині з’явилися перші хмарочоси. Бен-Ґуріон був приголомшений. Від тоді, як вони з Бен-Цві оселилися в одній із кают третього класу на грецькому кораблі «Патріс», його захопила американська мрія, яку він носив із собою з дитинства на початку того, що всі називали «американським століттям». Америка розпалювала його уяву; він був схвильований майже так само, як під час поїздки до Палестини. Ритм життя у найсучаснішій та найдемократичнішій країні світу зачаровував його, як писав Бен-Ґуріон. Коли чайки почали кружляти над палубою «Патрісу», він більше не думав про жахливу їжу, яку подавали на кораблі; Давид раптом почав асоціювати себе з легендарними батьками – засновниками Америки. У своєму щоденнику він писав: «Нам, охочим побудувати з руїн у пустелі нову країну, потрібно дізнатись, як депортовані та переслідувані люди з Англії заснували величезну багату країну з незрівнянними копальнями та творчим потенціалом». Протягом подальших років він порівнював завоювання американського заходу із завоюванням Палестини. Під час подорожі він почав вивчати англійську.

Час від часу Бен-Ґуріон фантазував у своєму щоденнику – як здивуються його друзі, коли він з’явиться у Нью-Йорку, не повідомивши їм про свій приїзд. Ім’я Шмуеля Фукса не фігурує, але «друзі», про яких він пише, зводяться на наступній сторінці до однієї особи. В очікуванні їхньої зустрічі Бен-Ґуріон знову піддався ностальгії, повернувшись подумки до їхніх «невинних і мрійливих юнацьких років», коли вони ще були «просякнуті ілюзією, одночасно наївною і чистою». Зустрінувшись знову, вони, напевно, зрозуміють, хто з них зробив правильний вибір – мрійник, який поїхав до Палестини та пішов у політику, або його любий друг, який намагався заробляти стоматологом у Брукліні. Так чи інакше, «оскільки мене занесло до Америки, потрібно зробити там щось для Палестини». Він зрадів, коли зрозумів, що приїде до Нью-Йорка вчасно, щоб відсвяткувати Шавуот.[371]

7. Новий світ

«Це трохи смішно»

Америка тепло зустріла його; імміграційні процедури були простими й швидкими. «Американці знають секрет оперативності», – захоплено казав він. Обов’язковий медичний огляд також був менш принизливим, ніж він побоювався. Бен-Ґуріон заявив про намір стати громадянином й отримав візу, яка дозволяла йому жити й працювати в країні. «Ура!», – написав він у своєму щоденнику, як тоді, коли вперше зійшов на берег Яффи. Кілька членів місцевого осередку «По’алей Ціон» чекали на нього біля острова Елліс, імміграційного центру на південній околиці Манхеттену. Вони передали жахливі новини з Плоньська – німецька бомба потрапила у синагогу. Загинуло близько вісімдесяти осіб, серед яких і батько Шломо Цемаха. Бій, що розгорнувся навколо Плоньська тоді докладно висвітлювався газетою «Нью-Йорк Таймс». Батько Бен-Ґуріона та решта його родини були живі й здорові.[372]

Бен-Ґуріон не був застрахований від легендарного культурного шоку, який часто вражає людей, що вперше відвідують Нью-Йорк. Він звалився на нього наче «злива», і Бен-Ґуріон не міг забути цього враження впродовж життя. Під час своїх перших днів у місті він безцільно та до повного знесилення блукав проспектами Манхеттену. Третього дня йому вже здавалося, ніби він тут перебуває не менше ніж тиждень. Щоденник Бен-Ґуріона передає почуття захоплення і подекуди сарказму щодо багатоповерхових будівель, величезних магазинів, нескінченних вулиць, карет та автомобільного руху, маси пішоходів, вихору кольорів і голосів, постійного поспіху, нестримного бажання кожного щось рекламувати.

Америка поставила Бен-Ґуріона перед двома основними викликами, які вимагали від нього переглянути свої найфундаментальніші переконання. Як самопроголошений соціаліст, він зіткнувся з тим, що влада Америки – це влада капіталізму, на соціалізм великого попиту не було. Як сіоніст він прагнув почати діалог із більше ніж двома мільйонами євреїв, які, знайшовши нову батьківщину в США, почувалися тепер як вдома. Не було великого попиту і на сіонізм. Американські євреї нагадували йому власного батька: «Вони заявляють, що є сіоністами, але не переїжджають до Палестини»[373]. Тільки незначна їх кількість розуміла іврит; а йому все ще бракувало вільного знання англійської. Здебільшого він говорив їдишем. Це був не найкращий спосіб для знайомства з Америкою.

* * *

Після прибуття до Сполучених Штатів Бен-Ґуріон та Бен-Цві взяли за правило представлятися емісарами з Палестини, підкреслюючи, що приїхали лише на короткий строк. Якщо йому доводилося називати свою професію в офіційній формі, Бен-Ґуріон писав «журналіст». Це ставило його поряд з іншими письменниками, які прагнули розповсюдити сіонізм, серед них Герцль і Жаботинський. Дорогою Бен-Ґуріон розглядав можливість видання у Сполучених Штатах свого щоденнику івритом.[374]

Американські покровителі розмістили його за невисоку плату. Вони вирішили направити Бен-Ґуріона разом із Бен-Цві у лекційну поїздку по партійних відділеннях, бо емісари з Палестини були цікавіші за біженців та вигнанців. Тим часом вигнанці влаштували низку святкових зустрічей, виголошуючи довгі промови на свою честь та повідомляючи про свій приїзд єврейській пресі. «Це було трохи смішно», – зауважив Бен-Ґуріон.[375] Їхні покровителі розглядали Бен-Цві як старшого з них двох. Спочатку життя в орендованій на двох кімнаті у Брукліні було досить скрутним: Бен-Цві давав уроки, Бен-Ґуріон писав статті. Іноді їх підтримувала і Партія.

«По’алей Ціон» в Америці був створений як осередок партії Російської імперії. Активісти, майже всі іммігранти, серед яких дехто з родичів Бен-Ґуріона, привезли із собою як платформу партії, так й ідеологічні розбіжності, що непокоїли їх у Старому світі, з усіма інтригами, змовами та суперництвом. Існували відділення в кількох американських містах, але нараховували вони лише близько трьох тисяч членів та прихильників, що становили десь половину представників сіоністського робітничого руху в США. Рух випускав у Нью-Йорку газету їдишем, «Дер Їдишер Кемпфер», накладом у шість тисяч екземплярів.[376]