Бен-Ґуріон. Держава за будь-яку ціну

Бен-Ґуріон знав деяких американських прихильників сіонізму ще до свого приїзду, і вони всі також про нього чули. Нахман Сиркін, визнаний інтелектуальний лідер партії в Америці, розповів, як кілька років тому намагався викупити Палестину у турецького султана. Він запропонував заручитися десятками тисяч молодих людей у русі «Ге-Халуц» («Піонер»), члени якого були зобов’язані розселитися у Палестині та займатися фермерством. Пінхас Рутенберг, російський революціонер і терорист, ознайомив Бен-Ґуріона з планом створення єврейської армії, яка мала відвоювати Палестину.[377]

* * *

Ті євреї, яких Бен-Ґуріон спочатку зустрічав в Америці, здебільшого здавалися йому жалюгідними. Він ледве впізнав свого двоюрідного брата. «Обличчя стало змученим, постава зігнулася – він дуже постарів», – зазначив Давид, додавши, що діти його двоюрідного брата розмовляли англійською та їдиш знали лише трохи.[378] Один із братів Рахель Бейт Халахмі представив його в Асоціації молодих вихідців із Плоньська в Америці. Бен-Ґуріон визнав тих людей неприємними. «Духовно порожні, не містили в собі нічого та ні до чого не прагнули», – написав він у своєму щоденнику.[379]

Шмуеля Фукса серед них не було – тоді його не було й у місті. Бен-Ґуріон зустрів свою дівчину, яка була бундисткою. Минуло кілька тижнів, але Фукс так і не повернувся. У неділю, 7 липня 1915 року, Бен-Ґуріон написав про це у щоденнику: «Сьогодні у «По’алей Ціон» пікнік. Ось звідки я чув, що Ш. Фукс приїде. Ми не бачились дванадцять років… завтра я маю їхати». Наступного дня Бен-Ґуріон вирушив із місією до партійного відділення Рочестеру в Нью-Йорку. Це була перша зупинка лекційного туру, який охопив і кілька інших міст. Його щоденник розповідає: «Я розраховував виїхати звідси о такій-то годині, але спізнився на поїзд усього на кілька хвилин, втративши цілий день, тепер дістануся Рочестеру лише об одинадцятій ночі». Про Фукса не було жодного слова. Може, він був на пікніку, а може й ні. Можливо, Фукс був там, а Бен-Ґуріона не було; може, таки не з’явився. Або, можливо, вони обидва прийшли та побачились, і Бен-Ґуріон вирішив не оприлюднювати той момент і навіть не згадувати про це у своєму щоденнику. Багато років по тому, у бутність прем’єр-міністром, він зазначив, що зустрічався з Фуксом у Нью-Йорку. «Я розповів йому про наші починання в Палестині, і він поступово повернувся до сіонізму», – писав Бен-Ґуріон. Але це було не зовсім так.[380]

Коли Фукс уперше приїхав до США, то входив до «По’алей Ціон», але, схоже, поступово втрачав інтерес до партії. Він вивчав стоматологію в нью-йоркському університеті, одружився, мав професійний успіх і купив багатоквартирний будинок. Він публікував вірші та оповідання їдишем, деякі з них під псевдонімом «Еммануїл», ім’ям, яке пізніше дав своєму синові. Шмуель мав зв’язок з іншими їдишськими письменниками та поетами, давав їм гроші та підтримував їдишський театр.[381]

«Якби я був негром»

Лекції Бен-Ґуріона у відділеннях «По’алей Ціон» по всій країні були спрямовані на пошук молоді, яка могла б переїхати до Палестини, а тим часом вербували їх до «Ге-Халуц», який, начебто, сприяв розвитку піонерських поселень у Палестині.[382] У межах туру Центральний Комітет партії закликав членів приєднатися до цієї організації. Але ретельне дослідження показує, що іммігранти «Ге-Халуц» мали насамперед виконувати військовий обов’язок. Її цілі формулювали кілька разів, і в якийсь момент наказали: «створити спеціальну групу самооборони в Палестині». У відхиленій версії, що зберігається в архіві Бен-Ґуріона, цей уривок їдишем супроводжується двома єврейськими словами в дужках, що означають «оборонна група».[383] У статуті «Ге-Халуц», який цитував Бен-Цві у своїх спогадах, зазначається, що організація має функціонувати як «фізкультурно-спортивні та військові тренувальні клуби». Члени повинні були самі на себе взяти зобов’язання прийняти дисципліну, накладену керівництвом.

* * *

Бен-Ґуріон їздив один, зазвичай поїздом; він тимчасово проживав у партійних активістів, але не завжди був упевнений, що на нього чекатимуть; іноді й не чекали. Часом його господарі забували організувати лекцію. «Товариші нічого не підготували», – скаржився він одного разу. Це сталося, «як і очікувалося», у Янгстауні та Кантоні, а до того ще й у Піттсбурзі. Кантон був невеликою втратою, як казав він; з самого початку його не варто було відправляти туди. Але Бен-Ґуріона не прийняли в більших єврейських спільнотах Янгстауна та Піттсбурга, і це було суттєво.[384]

Члени партії в Нью-Йорку вважали його своїм емісаром і, ймовірно, сподівалися, що його виступи допоможуть зібрати гроші для партії та залучити передплатників газеті. Але він не був вправним оратором і не збирав великі натовпи; дехто згадував, що Бен-Ґуріон виступав нудно і без фантазії. Інші промовці розповідали історії; він наводив факти. Іноді його виступи справляли сильне враження, але ліричними вони не були. Як результат, речник із нього був не надто популярний. Іноді Бен-Ґуріон виступав перед аудиторією, яка ледь сягала двадцяти осіб; сорок – це була вже хороша явка. Одного разу він скасував захід у Цинциннаті, тому що суддя Луї Брендайс збирався виступити недалеко від нього того самого вечора.[385]

* * *

Наприкінці серпня 1916 року Бен-Цві та Бен-Ґуріон попросили Брендайса разом із послом Моргентау у Стамбулі втрутитися та отримати для них дозвіл на повернення до Палестини.[386] Тоді вони обидва все ще вважали, що Палестина може бути під Османським сюзеренітетом, хоча й розуміли, що можливий, безумовно, й інший розвиток подій. Тож вони не знали, на чиєму боці діятиме військова сила, яку планували зібрати: на боці чи проти турків. У будь-якому разі «Ге-Халуц», мабуть, мав намір діяти проти арабів під контролем Бен-Ґуріона. Але цього не сталося. «Реакція не була масовою», – писав Бен-Ґуріон; американська філія «Ге-Халуц» налічувала лише близько ста членів.[387] Це був провал. Бен-Ґуріон пройшов довгий шлях задля того, щоб американські євреї почали переїжджати до Палестини.

Більшу частину часу він проводив з іншими членами своєї партії, але часто виходив із того вузького світу і озирався навколо. Він стежив за президентською кампанією і пізніше згадував тривожне очікування, що передувало обранню Вудро Вільсона на другий термін. «Результат світової війни багато в чому залежав від результатів виборів», – писав він. У Нешвіллі Бен-Ґуріон вперше побачив те, що називав «поселенням блідих негрів», «блідий» – це термін для району, у якому російська влада змусила жити євреїв. Коли він заходив у міський транспорт, то бачив два знаки, що свідчать про те, що місця спереду були для білих, а ззаду для «кольорових», як тоді в Америці називали негрів. «Коли ви заходите в транспорт, білі сидять на передніх сидіннях», – писав Бен-Ґуріон до Бен-Цві. – Якщо якесь місце звільняється, чорним також дозволяють сісти (але Бог любить однаково і тих, і тих). Коли люди виходять, спочатку виходять білі, а потім чорні». Бен-Ґуріон також бачив окремі ванні кімнати для чорношкірих та білих. Його, хто виріс на «Хатині дядька Тома», охоплювали злість, біль та сором, як писав він і розповів Бен-Цві, що коли пішов дивитися фільм, то сів поруч із неграми. Білетер негайно підійшов до Бен-Ґуріона і зажадав, щоб він пересів від них подалі.[388][389]

Він відпочивав від політики у різних місцях: наприклад, спостерігаючи видовище Ніагарського водоспаду, яким був настільки приголомшений, що майже забув про з’їзд, на який їхав до Буффало, попри те, що він мав проходити у великій, переповненій залі. Бен-Ґуріон часто писав про воду, але зустріч із цією «магічною дивною прірвою» подарувала майже релігійний досвід. «Сиди тут мовчки, сину Адама, і слухай цей рев, який не припиняється з часів шести днів творіння», – написав він у своєму щоденнику. «Сиди тут і дивись мовчки, і спостерігай за бризками піни, які заплямували цей мальовничий вид».[390]

Деякі його листи та записи доводять, що і в Америці Бен-Ґуріон мав різкі перепади настрою. Його почерк був, як звичайно, рівномірним і розбірливим, розташованим охайними рядками, з більш-менш однаковими полями та пробілами. Але були часи, коли його каліграфія погіршувалася, букви ставали незграбними, важко читалися, ставали агресивними на вигляд. Рядки прямували без полів, різко поринали вниз у лівий нижній кут сторінки.[391] Протягом наступних місяців він присвятив себе передусім письменництву. Це було мудре рішення; завдяки писемній роботі Бен-Ґуріон був незабаром визнаний фігурою, навіть важливішою за Бен-Цві.

«Спочатку була дія»

Через деякий час після заснування «Га’Ахдут» Бен-Цві написав статтю на честь одного з загиблих у Седжері Якова Плоткіна. Стаття була надрукована в «Іцкорі», меморіальній книзі, виданій у Яффі 1911 року; це мало стати наріжним каменем героїчної міфології робітничого руху на землі Ізраїлю. Згідно з обкладинкою, книга вшановувала пам’ять загиблих єврейських робітників – вони не були зазначені як члени «Га-Шомер». Книга була присвячена восьми чоловікам, шість з яких загинули у Седжері. Поряд із висловлюваннями, книга також містила літературні твори, зокрема матеріали Самуїла Йозефа Агнона та один Шломо Цемаха, і була досить нерішучою спробою сформувати світську культуру національної пам’яті. Були переглянуті слова традиційної молитви Іцкора, що промовляли у синагогах у святкові дні; вступні слова «Бог пам’ятатиме» було змінено на «Єврейський народ пам’ятатиме». У статті про цінність відданого за справу життя показане те, що тисячі побожних євреїв, які прийняли мученицьку смерть «заради освячення імені Бога», зробили це лише заради порятунку власної душі, тоді як робітники, про яких йдеться у книзі, «були вбиті, щоб відстояти честь всієї нації». Вступ містив політичний заклик до арабів працювати разом з єврейськими поселенцями, щоб допомогти розквітнути «нашій безплідній землі». Книга вийшла івритом; її редакторами були літні Ю. З. Рабіновіч та Йозеф Хаїм Бреннер. Було багато друкарських помилок; Бен-Ґуріон не брав у цьому участь.[392]

Через кілька місяців як вони приїхали до США, після того як вони почали читати лекції перед партійними главами, Бен-Цві та Бен-Ґуріон зрозуміли, що бракує письмових матеріалів їдишем про «По’алей Ціон» і Палестину. За їх пропозицією, партія вирішила випустити видання «Іцкору» на їдиші. Це була спроба створити загальну легенду для євреїв Палестини та Америки. Завдання підготувати матеріали було покладено на кількох досвідчених редакторів «Га-Ахдут», які тоді мешкали у Нью-Йорку, серед них і Бен-Цві. Вони брали літературні твори, додавали імена жертв, які не були включені до єврейського видання, і описували їх славетність.

Книга отримала ще один вступ, написаний Яковом Зерубавелем, надрукований невеликим, щільним шрифтом на шести сторінках, який важко читався. Основною метою було звеличення світського юдаїзму та засудження побожного способу життя. Це можна було побачити в принизливій статті Бреннера, що так і не з’явилася в оригіналі. На обкладинці був малюнок, на якому зображений конкретний член «Га-Шомер». Подібні малюнки, у стилі модерн, з’явилися й у самій книзі. У підзаголовку було зазначено, що книга вшановувала пам’ять «охоронців та робітників» Палестини; у своєму вступі Зерубавель посилався на Шимона Бар Гіора. Бен-Ґуріон написав захопливу автобіографічну повість про свої перші роки в Палестині. Вона була надрукована майже наприкінці книги.[393]

Це був величезний успіх. Пам’ятні вечори пройшли по всій Америці, і Бен-Ґуріон став бажаним гостем. Зрештою, у нього була реальна історія: як він приїхав до Палестини, як його підкосили малярійна лихоманка та голод, як він при цьому почувався.[394] Цілком природно, його настрій різко поліпшився. «Ти ще не познайомився з Вудро?» – запитував він Бен-Цві, який тоді був у Вашингтоні.[395]

Більшість відгуків на книгу були позитивними. Але прибічник «Бунду», який підписувався ім’ям Мойсей Іозеф Ольгін, опублікував свої «думки» про книгу під назвою «Єврейські колонії в Палестині були засновані на катастрофі арабського народу». Його провідною думкою було те, що араби – давні хазяї Палестини, і що їх війна проти єврейських поселенців була логічною відповіддю.

З цього приводу представників сіоністського руху вже тоді часто просили пояснити, як вони бачили співіснування з арабами. Бен-Ґуріон підкреслив, що країна може бути готова до прийняття чотирьох – п’яти мільйонів євреїв. Він звеличував їхню культурну та моральну перевагу й обіцяв, що розвиток (єврейської держави) також спричинить відродження серед арабського населення. Бен-Ґуріон наводив Петах-Тіква як доказ: у ньому мешкало п’ять тисяч жителів та ще три тисячі арабських заробітчан, гордо розповідав він. Про намір замінити їх на єврейських робітників не йшлося.[396] Коли видання було розпродане, а попит ще не вичерпаний, було вирішено про друге видання, і цього разу відповідальність за проєкт поклали на Бен-Ґуріона.

Він показав себе рішучим редактором: заявив, що вступ Зерубавеля – це не що інше, як «надута полеміка в нібито ліричному стилі». Бен-Ґуріон відкинув його та написав новий, удвічі коротший, лише на три сторінки. На відміну від Зерубавеля, він писав короткими потужними реченнями. Герої, про яких він згадував, виходили схожими на богів: «Вони прийшли не як жебраки, а як завойовники», – почав Бен-Ґуріон. Потім пройшов якийсь період, а потім: «Спочатку була дія». У такому дусі він і продовжував. Звернення було націоналістичним та світським і стосувалося особистостей загиблих героїв. Вони створили «релігію праці» і пролили кров, захищаючи рідну землю. На відміну від Зерубавеля, Бен-Ґуріон не публікував заклику до миру з арабами. Він зауважив, що вони поважають лише тих, хто вміє захищатись. Він перемістив свій автобіографічний твір на початок нового видання, одразу після вступу. Переглядаючи послідовність, у якій опинилися загиблі, він поставив на перші позиції двох людей, які померли внаслідок інциденту, до якого він сам був причетний у Седжері. Бен-Ґуріон навмисно написав у такій послідовності – «робітники та охоронці». Крім того, він видалив усі згадки про «Бар Гіора».

Бен-Ґуріон редагував, а також керував підготовкою до друку майже власноруч. У процесі роботи йому довелося освоїти нову професію і ухвалювати нескінченні рішення, що вимагали володіння найдрібнішими деталями. Вони стосувалися й того, який папір використовувати, у якому форматі друкувати книги, а також графіку й ілюстрації. Підсумком цього став високоякісний альбом зі сріблястою тканинною палітуркою, елегантно надрукований на добротному папері. Він справляв «величезне враження», як писав Бен-Ґуріон батькові.[397]

Схоже, Бен-Ґуріон почав усвідомлювати, якою була його цільова аудиторія. Книга, яку він редагував, пропонувала читачам єврейський патріотизм та усвідомлення власної праведності зі сльозами на очах. Це поєднання дало їм змогу привернути увагу нових героїв, їдишських перспективних ораторів, таких, як вони самі, щоб дізнатися про них та пишатися ними. Годі було й сподіватися, навіть опосередковано, що вони залишать країну, яка їх прийняла, заради руху за прикладом своїх героїв. Це було основною відмінністю між двома виданнями – «Іцкор» Бен-Ґуріона був оптимістичнішим. Він, схоже, зрозумів ту роль, яку відіграє надія в американському етносі.

Ніщо з того, що Бен-Ґуріон робив у своєму житті до цього часу, так не сприяло його репутації, як редагування цієї книги. Усі статті, які він написав, і всі лекції, які він читав – це все разом не сприяло появі такої широкої аудиторії, як видання «Іцкору». Несподівано він став однією з найвизначніших постатей своєї партії. Під час роботи над книгою Бен-Ґуріон попросив Бен-Цві повернутися до Нью-Йорка з Вашингтона, щоб допомогти йому в редагуванні, натякнувши, що він не буде рівноправним партнером у цій роботі. Бен-Цві не приїхав. Масштабна робота з редагування, яку планував Бен-Ґуріон, незабаром після виходу попереднього видання, і, без сумніву, заміна вступу, стали ляпасами для Бен-Цві. Бен-Ґуріон навіть видалив ім’я свого друга зі списку редакторів; він міг бути більш врівноваженим. Запаморочливий успіх книги, здається, був ще однією провокацією для Бен-Цві. «Між мною і Бен-Ґуріоном виникла суперечка», – зауважив він у своїх спогадах.[398] Але Бен-Ґуріон запропонував йому новий проєкт, набагато амбітніший і складніший, над яким обидва чоловіки мали працювати разом – комплексну наукову роботу їдишем із географії та історії Палестини. Бен-Цві погодився. Бен-Ґуріон проводив щоранку у нью-йоркській публічній бібліотеці на П’ятому проспекті та Сорок другій вулиці, проходячи щоразу повз кам’яних левів, що причаїлися на початку сходів, сидячи за одним із дерев’яних столів у величезній читальній залі. Йому дуже подобалася ця робота. Він зосередив увагу на книгах, які були написані дослідницькими делегаціями та християнськими туристами Палестини у ХІХ столітті.

«Велике диво»

Вони визначилися, хто яку частину книги писатиме. Бен-Цві писав переважно про історію та географію країни; Бен-Ґуріон – про її назви, кордони та правовий статус, і, зокрема, про її мешканців. Вони обмінювалися чернетками написаних глав і коментували один одного. Деякі свої дослідження товариші проводили в Бібліотеці Конгресу у Вашингтоні та інших. «Я нехтував усією своєю діяльністю і повністю віддався цьому дослідженню», – розповідав Бен-Ґуріон батькові. Він працював із дев’ятої ранку до десятої ночі, навіть обмежив час читання щоденних газет дорогою з дому до бібліотеки. Бен-Цві також присвятив себе проєкту. В одному чи двох випадках вони навіть поновлювали партійну діяльність. У квітні 1917 року ім’я Бен-Ґуріона з’явилося в «Нью-Йорк Таймс» уперше як ім’я одного із промовців великого мітингу, організованого у зв’язку з поваленням російського царя.[399]

Один із його знайомих у Нью-Йорку згадував, що Бен-Ґуріон знаходив час розважитися у Коні-Айленд, дивитися фільми та зустрічатися з жінками. Одна з них, Пауліна Мунвейс, погодилася супроводжувати його до бібліотеки й копіювати сторінки, які він позначав. Робота тривала півтора року. П’ятнадцятого січня 1918 року Бен-Ґуріон у своєму щоденнику написав, що завершив останню главу.[400] Тим часом відбулася одна з величезних драм в історії євреїв, а також ще одна драма в його особистому житті.

* * *

Близько двох років тому, після обіду, міністр закордонних справ Великої Британії Артур Джеймс Бальфур вийшов зі свого будинку в компанії Хаїма Вейцмана, хіміка російського походження та сіоністського активіста, який оселився в Англії. Це було після опівночі. Вейцман говорив більшу частину часу, а Бальфур слухав. Раніше Вейцман уже висловлював основну тезу що до того, що інтереси сіоністського руху були схожі на інтереси Британської імперії, і навпаки. Тож британцям варто було завоювати Палестину і встановити там єврейський протекторат. Вейцман, людина досить харизматична, запропонував Бальфуру чудову історичну перспективу. Він розмовляв мовою державності та політики, але також виявляв велику релігійну обізнаність. Позиція Бальфура полягала у тому, щоб прийняти сіонізм як частину своєї християнської віри. Це була прекрасна ніч; на небі сяяв місяць. У березні 1917 року Бальфур заявив своєму Кабінету міністрів: «Я сіоніст».

У квітні США вступили у війну разом із Британією; у листопаді Бальфур видав письмову декларацію, у якій визнавав право євреїв на створення «національного дому» в Палестині. Армія генерала Едмунда Алленбі наступала на Єрусалим. Імовірно, Бен-Ґуріон стежив за її успіхами; це було однією з причин, чому він, на відміну від деяких своїх друзів, підтримував вступ у війну американців.[401]

* * *

Бен-Ґуріон безсумнівно читав про декларацію Бальфура у «Нью-Йорк Таймс»; заголовком було «Британія підтримує сіонізм». Це означало, що Велика Британія визнала, що сіоністський рух представляє інтереси єврейського народу. Вейцман говорив про декларацію у біблійній термінології: «Ця пам’ятна декларація нагадувала біблійний Маніфест Кира Великого. Як свідчать старовинні записи, він був прикладом вищої політичної мудрості, далекоглядності та національної справедливості щодо єврейського народу».[402] В очах громадськості Вейцман тепер був лідером єврейського народу. Бен-Ґуріон знав, що той у справах у Лондоні. Крім того, фраза «національний дім» йому була не чужа – це був термін, який сіоністський рух використовував, щоб не заявляти прямо про свою справжню мету – створення єврейської держави. Але Декларація Бальфура стала цілковитою несподіванкою. Мабуть, йому знадобився час, щоб зрозуміти її історичне значення. Бен-Ґуріон назвав «великим дивом» публічне визнання права євреїв на створення національного дому у Палестині без паралелі з повстанням Бар Кочби проти римлян, але він прагнув применшити його практичне значення. Англія не мала змоги повернути Палестину єврейському народові, як писав він. Тільки єврейський народ міг повернути її собі завдяки плідній праці та переселенню туди євреїв зі всього світу. В одному з виступів Бен-Ґуріон проілюстрував цю ідею на прикладі: як одна жінка не може народити дитину замість іншої, так і одна нація не може створити національний дім для іншої нації.[403]

Він не брав участі в отриманні Декларації Бальфура; це, імовірно, його турбувало. Отже, його підозра була виправдана – Вейцман увійшов до історії, сидячи на П’ятому авеню та читаючи книги. Ймовірніше, Вейцман реагував би так само, якби це було досягнення Герцля. Пізніше Бен-Ґуріон скопіював до своїх спогадів статтю, написану 1915 року, у якій закликав серед іншого вжити заходів, щоб післявоєнна мирна конференція визнала право євреїв будувати своє майбутнє у Палестині. Він наголосив, що стаття з’явилася за два роки до Декларації Бальфура, і саме тоді Бен-Ґуріон та його друзі вже спілкувалися з британськими представниками щодо формування єврейського загону, який воював би у Палестині.[404]

«Я був майже не при собі»

Декларація Бальфура спричинила величезне національне пробудження, водночас відновлюючи дискусії щодо існування самого сіонізму. «Нью-Йорк Таймс» опублікувала довгий текст відомого реформістського рабина, який заперечував той факт, що євреї мають національну ідентичність. Їх історична місія, стверджував він, полягала у поширенні їхніх духовних принципів. У зв’язку з цим, їх потрібно було розсіяти серед народів світу. Американські сіоністські лідери були не у захваті від холодної реакції Бен-Ґуріона на Декларацію, тому він спробував відійти від своїх застережень у двох інших статтях. Декларація Бальфура миттєво наблизила сіонізм, «наче якимось дивним чином», на «ще один крок до втілення у життя», як написав він, але єврейську Батьківщину все-таки потрібно було створити, і це було «важливіше, серйозніше і важче завдання», ніж отримання декларації.[405] Драма, що розгорталася навколо Декларації, також змусила його відмовитися, раз і назавжди, від надій, які він покладав на Туреччину з моменту приїзду до Палестини. Зробити це було непросто. Не менш складно було визнати, що Жаботинський раніше за нього передбачив турецьку поразку.

За кілька тижнів у нього сталося майже миттєве прозріння, яке призвело до нового та сумного усвідомлення: турецька епоха закінчилася і настала епоха Британії. Це відбулося у знаменитій Великій залі Купер Юніон, де Авраам Лінкольн одного разу виступив із натхненною промовою проти розповсюдження рабства. Зала була переповнена; публіка прийшла відзначити Декларацію Бальфура та оголосити про створення фонду дій у розмірі 40 тис. доларів. Натовп був у піднесеному настрої, повідомляла «Нью-Йорк Таймс». Газета згадала серед доповідачів і Бен-Ґуріона. Інша газета, про яку Бен-Ґуріон повідомив батькові, назвала його промову «запальною та страхітливою». Бен-Ґуріон, як писав, був розлючений: «Я знаю лише, що був майже не в собі, коли промовляв. Я відчував лише бурю, що вирує в моїй душі, – і ця буря бризкала словами з моїх вуст».[406]

П’ять днів по тому він одружився з Пауліною Мунвейс.

* * *

Вона працювала медичною сестрою в клініці гінеколога Шмуеля Ельсберга, який любив зустрічатися у своєму будинку з молодими інтелектуалами із «По’алей Ціон». Бен-Ґуріон іноді був серед його гостей, і саме там він вперше побачив її. На чотири роки молодша за нього, вона народилася в Мінську, тоді частині Російської імперії, і приїхала до Нью-Йорка ще підлітком. Як і багато інших іммігрантів, які виросли у двомовному середовищі, вона вільно володіла їдишем та англійською. Коли вони зустрілися у будинку доктора Ельсберга, Бен-Ґуріон усе ще повною мірою не володів англійською. Тож вони розмовляли їдишем.

Як і можна було очікувати від молодої жінки, яка навчалася у школі медсестер, Мунвейс була впевнена у собі й відверта, а також мала добре почуття гумору. Перед зустріччю з Бен-Ґуріоном у неї були інші романтичні стосунки. Пауліну вразив ідеалізм Бен-Ґуріона або, можливо, його тверді переконання. На фотографіях, зроблених тоді, він був досить привабливим хлопцем – античний ніс, який був його найвидатнішою рисою, поряд із чуттєвими губами справляв враження мужності та впевненості. Вона – розумною і милою; він, мабуть, був щасливий, що знайшов жінку, нижчу за себе зростом. Пауліна носила круглі окуляри у стилі Емми Голдман, американської лідерки анархістів; за словами Бен-Ґуріона, вона захоплювалася Голдман і сама сповідувала її принципи. Пізніше Пауліна це опосередковано підтвердила.[407][408]