Бен-Ґуріон. Держава за будь-яку ціну

* * *

Як і для більшості емігрантів, Бен-Ґуріону важко було відділитися від батьківського дому. «Трапляються напади раптової туги, а серце болить і от-от розірветься», – писав він. Пізніше Бен-Ґуріон пояснив, що був «схожий на в’язня, який звільнився, залишивши всіх своїх товаришів та близьких друзів у в’язниці, ходив вільно, але між обмежувальними стінами».[190] Кожен його лист починався з гіркого розчарування: чому вони не пишуть йому частіше. Крім того, він майже завжди скаржився на поштовий сервіс. Давид розпитував про новини, якомога детальніше, про події у Плоньську: як ішла робота, що робили його брати та сестри? чи виграв його брат Авраам у лотерею?[191]

Хтось із Плоньська привіз йому пакет із дома, але він був не зовсім задоволений. Черевики були занадто маленькими. Він попросив батька відправити більші. Шкарпетки були зайвими, ковбаса зіпсована, а ось пиріжки сподобалися. Він неодноразово просив прощальну світлину з Плоньська та підписку на російський політичний журнал. Іноді запитував, хто з його знайомих одружився, і що сталося на виборах у Плоньську та на якому етапі там сіонізм?[192] У листі до Шмуеля Фукса Бен-Ґуріон запитав про людей із Плоньська, які поїхали до Нью-Йорка.[193] Якось-то він написав своєму маленькому племінникові: «Веніаміне, мій любий, чи є в тебе з ким грати?» Якщо він приїде до Палестини, пообіцяв Бен-Ґуріон, то візьме його поскакати на арабському коні та дасть потримати рушницю, щоб він міг бути єврейським героєм; він також пообіцяв солодощі: виноград і мигдаль, персики й апельсини: «Будеш єврейським бешкетником!» Він запропонував юній доньці брата вивчити іврит, щоб потім їй легше було стати вчителем в одному з мошав.[194] Приблизно за рік після переїзду він запропонував батькові переїхати до Палестини.

* * *

Ідея полягала у тім, що батько повинен привезти всю родину, придбати ділянку землі й стати фермером. «Цього разу я пишу суто практичного листа, це пропозиція поселення, колонізації, – писав Бен-Ґуріон 1907 року. – Через те, що суть питання практична, я намагатимуся писати стисло, сухо, комерційно». З великою впевненістю він описав майбутнє, яке чекало на його сім’ю. Усе було йому зрозуміло, з великими подробицями. Батько посадив би на своїй ділянці мигдалевий гай, який був би таких-то й таких-то розмірів, коштував би стільки-то; він розрахував витрати на його вирощування. Перші три роки були б збитки; на четвертому році витрати й доходи були б рівними, а на п’ятому році почав би надходити прибуток. Він обчислив суми до першого десяткового знаку і склав графік платежів. Бен-Ґуріон, здається, мав на увазі конкретний проєкт, розташований недалеко від міста Рамла. «Моя пропозиція – це не ілюзія», – пообіцяв він. У своїх листах Бен-Ґуріон виходив із того, що, коли приїде його сім’я, він теж стане фермером. Отже, чотири чи п’ять років мине, і всі вони будуть жити спокійним, приємним і щасливим життям, працюючи на землі своєї батьківщини. «Ризику збитків немає», – запевнив він, наполягаючи, щоб вони відповіли «негайно», бажано телеграфом.[195]

Таку самовпевненість щодо перевезення родини до Палестини, можливо, спричинило прагнення поставити себе на чолі й визначати власне майбутнє. Понад усе він просто хотів бути з ними. Це була нездійсненна мрія, яка свідчила про те, як мало Бен-Ґуріон розуміє свою сім’ю. Він очікував, що вони скористуються шляхом, який він проклав для них, але тоді ніхто з них не мав наміру раптово кидати своє життя у Плоньську задля фермерства. Авігдор Грюн розмірковував над цією ідеєю на дозвіллі, ставлячи сину все більше запитань. Це не був серйозний план дій, а швидше, результат труднощів пристосування і туги за домом самотнього хлопчика у далекій країні.

«Зараз я живу один»

Шломо Цемах також страждав від самотності, особливо вечорами. Перед тим як Бен-Ґуріон переїхав до нього, він також тужив за ним як за другом, але юнак, до спілкування з яким Шломо так прагнув, любив подорожувати всією країною. «Немов кочовий птах, він блукає по різних місцях», – скаржився Цемах. Деякий час він жив в орендованій кімнаті Рішон-ле-Ціон, де фантазував про зв’язок з арабською служницею, на ім’я Фатма, яка працювала на його хазяїна. Він думав, що в неї характер киці. «Це траурне сидіння в тьмяній кімнаті було нічим іншим, як божевіллям», – писав Цемах.[196]

Шломо Левкович, якому було важко знайти кохання у Плоньську, розповідав, як колись у другій половині дня самотньо ходив вулицями Петах-Тіква, спостерігаючи за закоханими парами. «Хто може дати мені тепле ліжко, щось любе і затишне, щоб притиснути до грудей?» – подумав він.[197] Сексуальна стриманість часто вважалася за норму. Іноді вона слугувала доповненням до їхнього образу революціонерів, відданих своїй справі, а також переходу від культури, де молоді люди були схожі на батьків, до тієї, що визначається індивідуальним вибором, зокрема переосмислення сімейного життя. У деяких робітничих комунах було набагато більше чоловіків, ніж жінок. Пізніше Бен-Ґуріон згадував, що вони нерідко обговорювали цю тему.[198]

* * *

Бен-Ґуріон ніколи не забував своє перше кохання – Рахель Нелкін, але вона незабаром обрала його суперника. Робота серед плодових дерев була важкою, згадувала Нелкін згодом. Руки у неї були порізані й закривавлені. Фермер, який їх найняв, спостерігав за нею здалеку, і ввечері бригадир сказав їй, що з руками, як у неї, варто сидіти за фортепіано, а не працювати у цитрусовому гаю. «Я була звільнена й осоромлена, – писала вона, – і не прийняла б жодної підтримки від моїх друзів». Вона, ймовірніше, сподівалася на добре слово від Бен-Ґуріона. Натомість отримала його від Егезкеля Хальбовського, який був, за її словами, «добрий і ніжний, завжди знав, як заохотити та вселити віру і надію», – писала вона.[199] Шістнадцятого жовтня 1906 року Бен-Ґуріон писав батькові: «Я сьогодні живу один». Це був його двадцятий день народження.[200] Його самотність була найбільшою проблемою. Він вирішував її двома способами: письменством і політикою.

4. Іноземна робоча сила

«Нормальна людина»

Бен-Ґуріон дуже багато писав івритом з майже нав’язливою інтенсивністю, тож ставав усе більш ерудованим, наче був журналістом за дорученням або членом якоїсь комісії зі встановлення фактів. Наприкінці шести тижнів після того, як Бен-Ґуріон почав надсилати батькові майже щоденні розповіді про своє нове життя, він попросив його зберегти надіслані ним листи. «Для мене буде важливо кілька років по тому знати, що я думав про країну Ізраїль у кожний момент життя і на кожному етапі», – пояснив він. Водночас він робив усе можливе, щоб надати своїм розповідям об’єктивний характер, і намагався не концентруватися на труднощах, з якими стикався. Заробітна плата була нижчою, ніж у Російській імперії, розповідав він, але і їжа також коштувала дешевше. Він наводив перелік цін: стільки за чашку чаю, стільки за буханку чорного хліба, стільки за цукор. Молоко коштувало недешево, і влітку його важко було дістати. Готова їжа – борщ, суп із сочевиці та м’яса без хліба коштували стільки-то. Він називав ціни в турецькій валюті та перераховані на рублі. Вино було чудовим, мед кращий, ніж у них. Апельсинів та лимонів можна було дістати скільки завгодно. Робітник, який працював щодня, міг би жити на суму, меншу, ніж заробітна плата, що еквівалентна шести з половиною російських копійок. Але, як він зауважив, більшість робітників працювали далеко не щодня.[201]

Бен-Ґуріон підрахував, що Петах-Тіква може забезпечувати зайнятість близько трьохсот єврейських робітників щороку, і що цей контингент може сформувати «здоровий і міцний робітничий клас… надію кожної вільної, нормальної нації». Це не ілюзія, не сон, запевняв він свого батька знову і знову. «У вигнанні у нас були мрії, – писав він. – Тут, у країні нашого відродження, нам стає зрозумілим їх значення». Це була його сіоністська філософія у двох словах. «Сіонізм – це не майбутній ідеал, – писав він до Фукса, – а швидше реальний стан справ сьогодення, який справді змінюється на моїх очах на краще».[202] Він зазначив, що хворів на малярію, але робив усе можливе, щоб мінімізувати її тяжкість. Одного разу він сказав батькові, що його температура сягнула 41,4 °C (106,5 за Фаренгейтом). «Якби це сталося у нас, це вважалося б смертельно небезпечним, – писав він, – але тут, у Палестині, це зовсім не так!» Лікар виписав йому ліки і до того, як він навіть заповнив рецепт, Бен-Ґуріон повністю видужав. «Малярія – це не хвороба», – написав він, цитуючи місцеву приказку. Загалом вона проходила за один – три дні; якщо симптоми тривали тижнями, це було ознакою того, що людина не підтримувала себе у формі. Ліпа Тауб, бібліотекар із Плоньська, ще жодного разу не хворів і був здоровий, як кінь, запевняв Бен-Ґуріон.

У тому ж дусі він повідомляв батькові й про політичну ситуацію. Давид захоплювався автономними свободами, які турецька влада надала палестинським євреям. Уряд збирав податки, але все інше, крім цього, не заважало їхньому життю. Мошави були «крихітними єврейськими республіками». Він писав: «Кожна мошава – це невеличка єврейська держава».[203] Виборна рада мошави вела свої справи майже повністю незалежно.

Це була не вся історія. Більшість новоприбулих в’їжджали до країни як туристи та зазвичай перебували нелегально. Однак час від часу влада впроваджувала норми, що ускладнювали в’їзд, перебування та купівлю землі. Бен-Ґуріон трохи перебільшував, описуючи розвиток єврейської культури, яка все ще робила свої перші кроки. Більшість євреїв, що жили у Палестині тоді, не володіли івритом.

Його листи облетіли весь Плоньськ, і Бен-Ґуріон знав про це. Він також знав про «підлі наклепи», які розповсюджували деякі жителі Плоньську, які проживали певний час у Палестині. Він назвав їх «новими шпигунами», посилаючись на ізраїльських шпигунів, які повернулися, виконавши завдання Мойсея – розвідати Землю Обітовану, і погано заговорили про неї, страхаючи своїх краян. Такі люди, як він писав, були «муміфікованими євреями, зануреними по шию у болота вигнання». Вони б не прокинулися, навіть якби почули, що вулиці землі Ізраїлю були вкриті золотом. Бен-Ґуріон наполягав на правдивості поданої ним інформації. «З моїх попередніх листів видно, що я не применшую значення всіх поганих умов у Палестині, і навіть розповів вам про малярію. Але так само, як я не став би терпіти завищеної похвали країни, я не мовчатиму, коли її несправедливо дискредитують».[204]

Розповіді, які він надсилав до Плоньська, вимагали від Бен-Ґуріона слідкувати за подіями у Палестині й тим самим сприяли його адаптації в місцевій спільноті. Оптимізм його власних листів заохочував його так само, як і читачів. «Через двадцять п’ять років, – писав він, – ми будемо жити в одній зі найквітучіших, мальовничих та щасливих країн, і оновлена, стародавня нація розквітне на оновленій стародавній землі, і тоді ми будемо переповідати, як страждали на малярію та важко працювали, як тремтіли та мріяли».[205]

* * *

Бен-Ґуріон інколи зауважував про зниження рівня єврейських іммігрантів. Він називав більшість новоприбулих «небажаними елементами», які шкодять палестинській спільноті більше, ніж її зміцнюють. Лист, надісланий Фуксу за чотири місяці після приїзду, показував раптове і болісне пробудження від ілюзій. Тільки після трьох років їх розлучення він замислився. «Можна сказати, що тоді ми були ще дітьми… невинними, мрійливими дітьми … але життя тривало – жорстоке, безпардонне, реальне життя». Інші були теж розчаровані.[206] [207]

Одним із перших уроків, засвоєних ним у Палестині, було те, що люди, які їхали сюди лише заради ідеалу, не могли вижити взагалі: дуже рідко вони були успішними. «Нормальна людина», як він висловився, спершу повинна усвідомити свої матеріальні потреби.[208] Незабаром Бен-Ґуріон виявив, що повторює те, що робив у Польщі. Він залишив місто Петах-Тіква, переїхавши до сусіднього міста Яффа, і почав будувати кар’єру, що ґрунтувалася на єдиному досвіді, який він привіз із собою з Польщі – на вмінні організовувати робітників. Як і у Варшаві, він почав шукати, як нормальна людина, свою власну спокуту.

«Глибока прірва»

Бен-Ґуріон зійшов на берег Яффи як член партії «По’алей Ціон». Того ж ранку він зіткнувся з активістом із суперницької партії, у створенні якої брав участь Цемах, «Га-Поель га-Цаір». Обидві партії були крихітними й вважали себе частиною місцевого робітничого руху, який усе ще не мав значного впливу. Активіст намагався вивести Бен-Ґуріона на дискусію з приводу історичного матеріалізму. Бен-Ґуріон промовив, що той може брати свій історичний матеріалізм і йти під три чорти.[209] У жовтні 1906 року Давид отримав запрошення взяти участь у конгресі «По’алей Ціон» у Яффі. «Га-Поель га-Цаір» запланував збори на цю ж дату. Отже, Бен-Ґуріон і Цемах разом вирушили до Яффи. Щоб потрапити туди крізь цитрусові гаї, виноградники, плантації мигдалю та оливкові сади, їм знадобилось три години. «Навколишня краса настільки захоплювала, що наші голови не відчували лютої сонячної спеки, а ноги – глибокої втоми», – писав він пізніше.[210] Найімовірніше, вони дорогою дискутували щодо ідеологій своїх партій. Бен-Ґуріон доводив, що відмінності незначні, Цемах тоді підкреслював унікальний світогляд своєї партії. Обидві сторони змагалися за ту саму аудиторію і за ті самі джерела політичної підтримки та фінансування за кордоном, розпалюючи велику ворожнечу один між одним.[211] У Яффі кожен із них приєднався до своєї партії.

Бен-Ґуріон зустрів у Яффі знайомого – Ізраїля Шохата, молодого чоловіка його віку, який переїхав із Російської імперії до Палестини на два роки раніше за нього. Шохат також був прихильником «По’алей Ціон» у старій країні. Бен-Ґуріон чув про нього у Плоньську; зустрівшись із ним вперше в Палестині, він зрозумів, що Шохат мав те, що Бен-Ґуріон називав «незалежні погляди», про що висловився так: «деякі є справжніми, а інші – ні».[212] Шохат організував у Яффі конференцію у невеличкому готелі «Спектор». Здається, він також зумів зібрати необхідні кошти, ймовірно, завдяки закордонним прихильникам. Шохат керував збором коштів і взяв Бен-Ґуріона під своє крило.

У «По’алей Ціон» було лише близько 150 прихильників у Палестині. Зустріч у Яффі була спрямована на створення організованої політичної партії.[213] Більшість прихильників, мабуть, ніколи раніше не брали участі в подібних заходах. Це дало Бен-Ґуріону перевагу – на з’їзді партії, який відбувся у Варшаві минулого року, делегат від Плоньську ознайомився з динамікою та риторикою руху; у Яффі він виявив свої вміння та енергію. Шохат вважав за краще залишатися за лаштунками, сприяючи обранню Бен-Ґуріона головою наради. Давид уперше головував на таких зборах. Він дотримувався порядку денного та розкладу. Дискусії велися на їдиші й російською мовою, але Бен-Ґуріон наполягав, щоб усі розмовляли івритом. Більшість присутніх, мабуть, його не розуміла. Як і їхні колеги у Варшаві, вони витратили багато часу, обговорюючи основні моменти соціалістичної доктрини. Бен-Ґуріон запровадив практичну резолюцію, створення профспілки, що з часом переросла у «Гістадрут». Ніхто не заперечував. Але Бен-Ґуріон запропонував відкрити членство у профспілці лише для євреїв.[214]

* * *

Тоді палестинські єврейські фермери жили переважно в мошавах і вважали за краще наймати арабських робітників, які були дешевшими, досвідченішими, менш вибагливими та більш слухняними за євреїв.

Середня заробітна плата працівника-араба становила близько 40 % заробітної плати єврейського робітника, і на відміну від молодих євреїв, які нещодавно приїхали, араби не проповідували своїм роботодавцям історичний матеріалізм.[215] Бен-Ґуріон та його друзі були обурені «дріб’язковістю» фермерів; фермери відповідали ледь стриманою ненавистю та явним презирством. «Між означеними фермерами та новими працівниками відкрилася глибока прірва», – писав Бен-Ґуріон. Пізніше він описав єврейських фермерів та єврейських робітників як дві різні та ворожі нації.[216]

Багато хто з єврейських робітників розглядав дешеву робочу силу, яку пропонували араби, як несправедливу конкуренцію. Деякі молоді євреї залишали країну, оскільки не могли прогодувати себе так, як сподівалися. Але один із друзів дитинства Бен-Ґуріона сказав, що «хто хотів і міг працювати, той знаходив роботу. Не знаходять роботу лише ледащі»[217]. Безодня, про яку згадував Бен-Ґуріон, не була спричинена лише робітничими проблемами. «Вони не давали нам громадянських прав», – казав згодом Бен-Ґуріон. Він пояснив: «Вони не хотіли, щоб ми спілкувалися з доньками фермерів».[218] Його війна проти фермерів, яких він ненавидів із дня приїзду до Палестини, заклала основу політичного суперництва між лівим рухом і їх опонентами. Так само бачили ситуацію і фермери – вони стверджували, що він не боровся за «єврейську працю», а швидше організовував її. Тобто, він хотів контролювати ринок праці[219]. Це було правдою, але Бен-Ґуріон та його товариші вимагали «єврейської праці» головним чином тому, що вважали це найліпшим способом побудови потужної та безпечної єврейської присутності у Палестині.

* * *

Шломо Цемах та Шломо Левкович щодня зустрічали арабських робітників, і їм це не подобалося. Одного разу Левкович відправився з Рішон-ле-Ціон до Реховоту. Він збирався йти пішки, тож вийшов до сходу сонця. Але на головній дорозі він зіткнувся з великою кількістю робітників, що прямували до Рішон-ле-Ціон, деякі їхали на ослах, інші пішки: сотні чоловіків, жінок та дітей – усі араби. Левкович був стурбований небезпекою для єврейських трудящих мошави. «Я здригаюся від думки, що може статися, якщо серед цих робітників буде найменша ініціатива до бунту; вони цілком можуть знищити за одну мить кількох єврейських чоловіків та жінок». Але головною причиною його хвилювання було не це припущення. Він почувався приниженим. «Ви бачите, як мало євреїв у робочому одязі, більшість із них доглянуті та одягнені у легкі костюми, з панамами на голові», – писав він. Він пішов далі, проти натовпу.[220]

Левкович розповідав про акції протесту проти арабської робочої сили, серед яких деякі були спрямовані на проєкти, якими керувала сіоністська організація та які фінансувалися Англо-Палестинським банком. Левкович та інший молодий чоловік вирушили до Яффи шукати директора банку Залмана Давида Левонтіна. Вони прибули, коли вже стемніло. Левкович взяв із собою кинджал, а ще у них були палиці, але дуже лячно було ходити поодинці в темних і звивистих провулках Яффи. Ніхто з них не знав адреси Левонтіна. Зрештою вони зіткнулися з двома єврейськими нічними сторожами, які привели їх до дому банкіра. Дружина Левонтіна відмовилася відчиняти двері, сказавши, що її чоловік уже спить. Вони змусили її розбудити його.

Левонтін з’явився у сорочці й вимагав, щоб вони зоставили свої палиці та кинджал біля воріт. Він був роздратований, але вислухав їх. Молодики сказали, що не здадуться, поки роботу на ділянці біля Лідди не дадуть євреям, погрожуючи скандалом, який матиме наслідки навіть за кордоном. Левонтін заявив, що вірить у їхній сіоністський ідеалізм, він просто не вірив у єврейську працездатність. А утім, пообіцяв перепинити роботи на місці, поки не отримає вказівки від управління банку в Лондоні.[221] У своїх листах Левкович стверджував, що єврейські робітники завжди ходили озброєними палками та ножами, і що вони ставилися до арабів із самовпевненістю, поблажливістю та ворожістю через конкуренцію.[222]

«Найнепристойніші арабські слова»

Коли Бен-Ґуріон опинився в компанії арабських пасажирів на човні, який доправляв його до Палестини, то, мабуть, зрозумів, що у країні були тоді сотні тисяч арабів. Арабів, які, за його словами, дивилися на нього як великі діти. Деякі християнські сіоністи тоді дотримувалися думки, що Палестина – це земля без народу, призначена для народу без землі. Таку саму позицію висловлювали й деякі євреї, зокрема сіоністи; Бен-Ґуріон називав цю позицію «наївним сіонізмом». Він вважав, що земля Ізраїлю належить євреям і що вони заслужили її, попри те, що вона заселена арабами. Моше Шарет пізніше писав: «Ми не приїжджаємо на безлюдну землю, щоб успадкувати її; швидше ми приїжджаємо, щоб відвоювати землю у нації, яка там проживає».[223]

* * *

Бен-Ґуріон міг читати у п’ятнадцять років статті з Палестини, які опублікував у «Га-Цефіра» журналіст та сіоністський активіст. Між іншим, це була розповідь про зустрічі з арабами під час його подорожі. Він відчував загрозу і поділився зі своїми читачами порадами, які отримав щодо того, як ставитися до арабів: «Покажіть їм розлючене обличчя та не реагуйте на них, що б вам не говорили».[224] Араби часто влаштовували бійки, напади та вбивства євреїв, необов’язково з політичних причин. «Га-Цефіра» повідомляла про деяку кількість випадків насильства між єврейськими фермерами та арабами, спричинене, наприклад, конфліктами з приводу пасовища.[225]

Арабів часто порівнювали з ворожою християнською більшістю, яка порушувала права євреїв та переслідувала їх у країнах їх походження. Багато хто з євреїв, що приїхали до Палестини, пережили погроми.[226] Хоча єврейські фермери, можливо, і віддавали перевагу арабам, до своїх арабських трудящих вони часто ставилися поблажливо і презирливо. Подорожуючи Палестиною наприкінці 1880-х років, Агад Га-ам писав: «Вони поводяться з арабами ворожо і жорстоко, необґрунтовано втручаються, ганебно б’ють їх без поважних причин і ще й цим вихваляються». В іншій статті він написав, що єврейські фермери ставилися до своїх арабських найманців так само, як і до своїх сільськогосподарських тварин. «Вони не вважають «елахін» [селян] за людей», – писав житель Яффи Ізраїль Рокач банкіру Левонтіну.[227] Єврейські фермери міста Хадери надрукували спеціальні посвідчення особи для своїх арабських трудящих. «Немає наміру щось нав’язувати їм, швидше змусити їх мовчати», – стверджували представники правління ради мошав.[228]

Далеко в Російській імперії єврейський революціонер Ілля Рабінович 1886 року запитав: «Але що ж робити з арабами? Чи дадуть згоду євреї на те, щоб стати прибульцями серед арабів або схочуть перетворити арабів на прибульців серед них?»[229] Близько року після того, як Бен-Ґуріон оселився у Палестині, місцевий єврейський учитель Іцхак Епштейн написав статтю, що розглядала проблему ставлення єврейських іммігрантів до арабів, і це розпочало велику дискусію з арабського питання.[230]

* * *

Придбання землі для єврейських поселень іноді передбачало вигнання арабів із землі, яку вони обробляли як фермери-орендарі. Іноді їм виплачували компенсацію, але не завжди. Фермер та письменник Моше Сміланський, статті якого Бен-Ґуріон із друзями читали ще у Плоньську, розповідав, що бачив феллахських жінок, що плакали й жалілися про втрачені землі та будинки без будь-якої компенсації. Єврейські поселенці виганяли їх палицями, а потім пишалися цим «із разючим цинізмом», писав він.[231] Він вимагав особливої обережності під час вибору земель, які євреї купували у арабів, наголошуючи, що населену землю купувати не слід. «Феллахи тісно пов’язані зі своєю землею і легко з неї не підуть, – заявив він. – Там їхнє коріння, там вони побудували будинки та подвір’я, там поховали своїх близьких і святих». «Вони сприймають нових поселенців як небезпеку і жорстоко ненавидять їх», – додав Сміланський. «Ніхто не повинен дивуватися цьому, – пояснив він. – Феллахи цінують землю, а її все більше забирають [єврейські] переселенці… Ми не повинні їх ненавидіти»[232].

Сміланський був постійним учасником тривалих дискусій про єврейсько-арабські відносини у місцевій пресі. Вони почалися ще до народження Бен-Ґуріона та заснування Сіоністської організації Герцлєм. Оскільки арабські громадські лідери почали висловлюватись проти сіонізму та закликати до обмеження єврейської імміграції, питання стало ще більш актуальним. Значною мірою це була ідеологічна та політична дискусія між «голубами», які вірили у можливість сіоністсько-арабського співіснування, та «яструбами», які стверджували, що реалізація сіоністської мрії потребує упевненої єврейської більшості та стримувальної сили, можливо, навіть жорсткого протистояння. Одне з питань полягало у тому, чи направду поведінка євреїв, і їх ставлення до арабських працівників зокрема, має значення для характеру відносин між двома народами.

Це також була культурна дискусія інтелігенції. Деякі проповідували повну інтеграцію в арабську культуру. Інші стверджували, що єврейська культура перевершує арабську і допоможе зробити євреїв господарями своєї землі. За словами Герцля, єврейська держава була б фортечним валом Європи проти Азії, форпостом цивілізації на противагу варварству.[233] Багато арабів країни справді жили в умовах відсталості, неписемності, бруду та хвороб.

Сутичка між двома народами спричинила не лише низку негативних стереотипів, але й побоювання, що євреї можуть перейняти арабську культуру.[234] Іноді арабські трудівники жили, самі чи зі своїми родинами, на подвір’ях у єврейських фермерів. Іноді вони ночували у коморах. Бен-Ґуріон розповідав, що, працюючи в Цихрон Яков, містечку на південному відрозі гори Кармель, він у дворі майже кожного фермера бачив щонайменше дві арабські сім’ї, які жили там цілодобово. Це непокоїло його, частково ще й тому, що єврейські діти навчалися в арабських «найнецензурнішим арабським словам», які використовували, навіть не розуміючи, що мається на увазі.[235]