Бен-Ґуріон. Держава за будь-яку ціну

«Згорток вогню» Бялика називають сіоністським епосом і лірикою забороненого кохання, насиченою еротичними символами, створеними під впливом польського романтизму.[150] Бен-Ґуріон старанно переписав вірш, дослівно, особливо піклуючись про розділові знаки. Він зайняв у блокноті тридцять сторінок. І надіслав його Шмуелю Фуксу.

3. Птахи

«Я думав, що це сон»

Депресію, яка спонукала Бен-Ґуріона ухвалити рішення про переїзд до Палестини, і меланхолію, яку він відчував, коли поїхав, швидко витіснив піднесений настрій. Наближаючись до місця призначення, він ставав усе радіснішим, уже майже не контролюючи себе. Його листи додому знов демонстрували його гостре журналістське око та поетичну піднесеність. Мандрівники поїхали поїздом до Одеси, де вони зустріли кількох лідерів сіоністів, серед яких Менахема Усишкіна. Усишкін так ніколи й не відповів на повідомлення, яке Бен-Ґуріон надіслав йому рік тому; разом із Цемахом Бен-Ґуріон тепер намагався переконати його дати їм гроші, щоб випустити газету. Усишкін не зреагував, і Бен-Ґуріон зауважив, що його більше не дивує лист, що залишився без відповіді.[151][152]

Потім Бен-Ґуріон отримав паспорт. Щоб обійти бюрократію та правила, він діяв під вигаданим ім’ям, використовуючи паспорт іншої сім’ї, – практика, до якої часто вдавалися російські піддані, які прагнули подорожувати.[153] Незадовго до того, як їх корабель відплив, Давид поетично промовив: «За кілька годин я поїду з долини темного Вигнання, і надішлю вам вітання з вільного царства моря, дорогою до краю Відродження. До скорої зустрічі на пагорбах Сіону!»[154]

* * *

Це була його перша поїздка за межі Російської імперії і вперше на човні. Море надихало. «Хвилі підіймаються і розбиваються у дикій непокорі, люто переслідуючи одна одну, стріляючи безліччю крихітних бризок палахкої води аж до небес – і тоді під цим водяним пилом, що підіймається до неба, у глибині світить різнобарвна веселка».[155] Його перша зустріч з Орієнтом відбулася в турецькому порту Ізмір. Коли його човен залишив порт і вийшов у море, Бен-Ґуріон побачив Ізмір, і той здався йому горою, обсипаною зірками, сапфірами та перлами. «З корабельного трюму я дивився на цей вид і думав, що це сон…». Серед пасажирів були турки та араби, які справляли «дуже приємне враження». Як він писав: «Майже всі вони доброзичливі та привітні… Можна сказати, що вони великі діти». Вони співали, розповідали анекдоти й «взагалі намагалися розважати нас, як тільки могли».[156]

У п’ятницю, 7 вересня 1906 року, за дев’ять днів після виходу з Одеси, корабель підійшов до Яффи. Бен-Ґуріон вийшов на палубу, і його серце пришвидшено забилося. «Свіжий вітерець обвіював наші обличчя, і пташиний щебет, перший за всю нашу подорож, долетів до наших вух», – писав він.[157]

Палестина тоді була глухою провінцією Османської імперії, що правила нею майже постійно з шістнадцятого століття. За багато років до приїзду Бен-Ґуріона там виникла легенда. Як і інші легенди про Святу Землю, вона має більш ніж одну версію, тому що різні люди розповідають її по-різному. За версією, що зберігається в архіві Бен-Ґуріона, героями є три єврейських підприємці на конях. Одного ранку, приблизно 1878 року, вони вирушили з Єрусалима до Яффи, а звідти – до арабського села Малабес, де мали намір придбати земельну ділянку, на якій заснувати сільськогосподарську колонію. Вони привезли із собою лікаря, якому чомусь довірили бути експертом з екологічних умов. Лікар піднявся на дах будинку або, як каже дехто, на вершину пагорба, і мовчки стояв там. Він дивився навколо: на північ і на південь, на схід і на захід. Підприємці спостерігали за ним в очікуванні. Нарешті лікар спустився і сказав, що, на жаль, він не бачить жодного птаха ані на небі, ані на гілках дерев. «А всі знають, – додав серйозно він, – що там, де не живуть птахи, не може жити й людина».

Троє вершників були дуже розчаровані. Вони покладали такі великі сподівання на проєкт, і за деякий час до цього вже визначилися з назвою для нового села: Петах-Тіква, що означає «ворота надії». Зрештою, один із них вибухнув: «А все ж таки!», другий вигукнув: «Ми спробуємо!» Третій обійняв своїх друзів, і в усіх на очах заблищали сльози радості.[158]

Оселитися у Палестині було непросто, адже умови не були придатними для проживання, але це ж були підприємці, авантюристи та мрійники, а не фермери. Туга за Святою Землею приваблювала також і інших: євреїв і християн; як звичайно, вони були новачками у цій країні та незнайомими з її умовами.

Країна, яку побачили Бен-Ґуріон та його друзі, коли прибули туди 1906 року, у ХХ столітті прокинулася після тривалої дрімоти. Це була несамовита і чарівна сукупність барвистих ідеалістичних ініціатив і релігійної маячні, сміливих досягнень та нерішучих починань і безлічі фантазій. Не завжди було легко визначити, яких саме.

«Велике диво»

Населення країни неухильно зростало. До 1880-х років воно сягало близько 400 тис. Приблизно 4/5 становили араби, переважно мусульмани, включно з тисячами кочівників, які не входили до складу постійного населення країни.[159] Згідно із заведеною оцінкою, тоді в країні мешкало близько 30 тис. євреїв, менше ніж 8 % населення і менше за 0,5 % євреїв у світі. Було приблизно стільки ж і християн.

Релігійні пробудження, що прокотилися Європою та Сполученими Штатами, спричинили потік провидців, авантюристів, романтиків й охочих спокути Святої Землі. Чимало з них вірили, що Месія ось-ось прийде. Багато новоприбулих були релігійними аутсайдерами, наприклад, німецькі тамплієри та група з Чикаго, які заснували американську колонію у Єрусалимі, і як такі переслідувались у своїх країнах. Вони часто приїжджали після раптового прозріння, лиха чи незрозумілих переживань. Так було і з фермером із Російської імперії, завданням якого було дзвонити в дзвін церкви його села. Якось він підіймався на дзвіницю і в нього потемніло в очах – він втратив рівновагу. Фермер сів на сходах, його зір поступово відновився, але коли він знову спробував піднятися до дзвіниці, це трапилося знову. Тоді чоловік зрозумів, що це невипадково. Перст Божий указував йому, що він повинен відмовитися від своєї християнської віри й навернутися до юдейської релігії. Приїхавши до Галілеї, він зустрів там спільноту суботників, дехто з яких перейшов у юдаїзм.[160] Це була епоха ексцентриситету в Палестині.

Більша частина євреїв країни також звідкись походила. Це були переважно сефарди (термін, який буквально означає «іспанський», але вже кілька поколінь використовувався для позначення всіх євреїв, які походили з ісламського світу). Ті самі євреї, які поселилися в Палестині із середини ХІХ століття, походили від християнської Європи та мали назву ашкеназі. 1860-ми роками ця група зросла до більшості. На відміну від арабів, більшість євреїв жили у містах, зокрема Єрусалимі, і були побожними представниками європейських юдейських спільнот, від імені яких вони мали на меті займатися вивченням релігії та молитвою. Життя більшості з них залежало від коштів, які представники рідних спільнот направляли на їхню підтримку.[161] Європейські єврейські меценати також матеріально підтримали розселення євреїв за межами міст.

За двадцять п’ять років, що передували приїзду Бен-Ґуріона та його друзів, у Палестині оселилося близько 30 тис. євреїв, і, за оцінками, кількість євреїв подвоїлася. Більшість із них були біженцями зі Східної Європи. Пізніше цю хвилю імміграції стали називати Першою алією. Багато з них стали жертвами погромів й інших форм переслідувань і дискримінації.

* * *

Переважна частина жертв погромів були нужденними євреями. Переслідування та напади, яких вони зазнали, були каталізаторами еміграції до Сполучених Штатів або до інших країн, як це робили десятки мільйонів інших європейців цими роками. Шлях до Палестини був коротшим, ніж до Америки, і коштував дешевше; і ті, хто сподівався колись повернутися до Російської імперії, вважали, що зробити це з Палестини буде простіше, ніж з Америки. Цей стимул був доповнений традиційною тугою за поверненням до Сіону. Але більшість євреїв у паніці тікали з Російської імперії. Вони дуже страждали під час від’їзду. Згідно з одним із джерел, «бідність їх калічила, і в багатьох сім’ях старші дівчата потрапляли на вулиці міста, до поганих компаній». Здебільшого новоприбулі зупинялись у Яффі, і багато хто там і осів.[162]

Труднощі, на які наражалися новоприбулі, спонукали місцевих підприємців і заможних євреїв за кордоном до надання допомоги. Наслідком цього стало утворення нових єврейських міст, що називалися «мошави» або в однині – «мошава». Їхні мешканці мали забезпечувати собі засоби для існування насамперед землеробством. Серед єврейських поселенців була певна кількість диваків й ідеалістів. Усюди вони користувалися досвідом християн і створювали групи та секти, які поширювали подібні мрії.[163]

Дехто зі студентів Університету від Харківського ветеринарного інституту в Україні вирішили 1882 року вирушити до Палестини та працювати там, щоб «зцілити націю» в ідилічних мошавах. Група, яка називала себе «Білу», мала великі плани: вони збиралися залучити від трьох до чотирьох тисяч переселенців. Зрештою, вони привезли не більше п’ятдесяти юнаків та дівчат. Група незабаром розкололася, і частина виїхала з країни; залишилося лише близько десятка. Вони не досягли своєї мети й покинули сіоністський рух, який залишився для них всього славною легендою.

Тисячу вісімсот дев’яностого року невеличка група з кількох десятків фермерських робітників, що жили комуною в мошаві Реховот, утворили таємне товариство, поділене на осередки. Кожний її підрозділ складався з десяти «братів» під керівництвом «старшого брата», якому було надане звання «капітана десяти». Нових членів було дозволено приймати тільки після ретельного обстеження та проходження таємної церемонії посвячення. Воно називалося «Товариством братів», та незабаром назва змінилась на «Товариство десятків». Його духовним лідером був проповідник і провидець із Російської імперії Микола Гальперін, який закликав російських євреїв організувати самооборону. Він був одним із перших, хто мріяв про створення єврейської армії на землі Ізраїлю. Офіційна книга історії «Гагани» називає Гальперіна «вісником» єврейської самооборони в Палестині, але також порівнює з Дон Кіхотом. Один зі знайомих описував його як приголомшливо красивого чоловіка, схожого на міфічного героя. Його прекрасні локони спадали до плечей, наповнюючи його пророчою величчю. Він вважав себе нащадком царя Давида; одного разу, коли до Яффи прибув мандрівний цирк, він увійшов у клітку до лева і заспівав сіоністський гімн «Га-Тіква», щоб довести, що євреї хоробрі. Він полонив багатьох; після закінчення робочого дня вони збиралися для воєнізованих тренувань під деревом сикомора. Радикали серед них вимагали смертної кари для «братів», які відхилилися від правил.[164] Між іншим, у комуні, заснованій на південному березі озера Кінерет, жив чоловік, на ім’я Ной Нафтулксі, який хотів перетворити землю Ізраїлю на світовий центр вегетаріанців та веганів.[165]

До прибуття Бен-Ґуріона було засновано двадцять п’ять мошав, де мешкало близько 6 тис. євреїв. Однією з них була Петах-Тіква; брак птахів тільки затримав її утворення на кілька років.[166] Прем’єр-міністр Бен-Ґуріон пізніше заявив, що Петах-Тіква була «великим дивом», першим кроком до відновлення єврейського суверенітету.[167] Коли він уперше потрапив туди, Петах-Тіква нагадувала йому єврейське містечко в Польщі, яке так зневажав Бен-Ґуріон.

«Хвилі радості»

Прибуття до Палестини мало стати травматичним досвідом. Кораблі стали на якір за межами порту; арабські носильники завантажили пасажирів і їхній багаж на човни й вирушили до берега за винагородою. «Араби чіплялися за наш корабель руками й ногами, – розповідав Бен-Ґуріон. – На кораблі сталася величезна штовханина й тривога… знадобилися великі зусилля, щоб зберегти своє майно… здавалося, ніби човен може перекинутися будь-якої миті та його поглинуть хвилі, що наступали з усіх боків».

Левкович і Цемах також болісно згадували про приїзд до Яффи. Левкович, який прибув на кілька місяців раніше за Бен-Ґуріона, назвав арабських веслярів «людиноподібними чудовиськами» із «хижими очима і цілком дикими поглядами». Вони вимагали непомірну плату та підвищили її з криками та погрозами, коли човен дістався берега. «І коли вони кричали, то складали свої пальці наче кігті хижих птахів, – писав Левкович, – і простягали їх до молодих пасажирів, ніби будь-якої миті готові засунути їм чорні кігті у вічі».

Цемах охрестив арабських носіїв «піратами». Той факт, що він мав дістатися землі своїх пращурів на арабському човні, лишив у нього почуття «покинутості та знущання». Для нього араби були гордими людьми, що самі керували долею; їхні м’язисті руки лякали його. У той момент він почував себе військовополоненим, якого відправляли у вигнання, писав він.

Бен-Ґуріон, схоже, не усвідомлював символічної іронії повернення на землю своїх пращурів, покладеного на широкі плечі арабських носіїв. «Я відчув хвилі радості, що підіймаються зі споду душі та розбиваються у моєму серці», – писав він.[168][169]

Шломо Левкович чекав на нього на пірсі. Єгезкель Хальбовський теж прийшов, щоб зустріти Рахель Нелкін.[170] Бен-Ґуріон не любив Яффу. «Як і в кожному східному місті, вулиці тут вузькі та криві. Ринок зазвичай сповнений жахливого пилу, тому що немає бруківки», – писав він батькові. У нього не було бажання залишатися надалі у похмурій портовій місцевості. «Побачивши Яффу, я зненавидів її, – казав він багато років по тому. – Я розумів, що вона навіть гірша, ніж Плоньськ».[171] Його реакція на Яффу могла мати щось спільне з поглядом Хальбовського.

У будь-якому разі у п’ятницю вдень він приєднався до невеликої групи, що вирушала до Петах-Тіква. Бен-Ґуріон насолоджувався мандрівкою. Повітря було чудовим, «сповнене приємних ароматів, немов би у раю, чисте та прозоре наче скло», – писав він, додаючи, «я їхав на ішаку». Пізніше він доповнив, що то взагалі був перший ішак, якого він бачив у своєму житті. Усе для нього було новим: і квакання жаб у ставках, і тіні цитрусових гаїв у пітьмі, і диво появи зірок у темно-синьому небі у сутінках. У мемуарах він повертався до почуттів тієї ночі. «Мене переповнювала радість …наче я витав у міфічному королівстві. На душі в мене було неспокійно, але охоплювало єдине відчуття: «Ось, нарешті, я на землі Ізраїлю», і тоді я замислювався: «Невже це може бути?»

Вони дісталися Петах-Тіква о десятій ночі. Біля входу до мошави вони раптом почули жахливий дитячий плач. Бен-Ґуріона охопила тривога. Його друзі пояснили йому, що то лисиці, а зовсім не діти. Ту ніч він провів у будинку його знайомих із Плоньська; розмова їх тривала до світанку.[172]

* * *

Близько 35 тис. євреїв оселилися у Палестині протягом десяти років, що передували Першій світовій війні; цю хвилю імміграції пізніше стали називати Другою алією. Їх соціально-економічний статус був багато в чому схожий на статус євреїв, що іммігрували до Сполучених Штатів протягом цих років. Більшість із них були у шлюбі, багато хто мав дітей. Четверо з десяти серед них були жінки. Тільки троє з десяти були молодими, як Бен-Ґуріон і його товариші.[173] Більшість із них були нужденними – тими, хто шукав життя вищої якості. Єврейські газети описували їх як голодних та убогих мігрантів, «жалюгідних, мов тіні». У багатьох із них так нічого і не змінилося.

Цемах, Левкович й інші знову і знову стикалися з людьми, що питали їх, насміхаючись та водночас співчуваючи, навіщо вони приїхали. Щонайменше половина з тих, хто приїхав у Другу алію, залишилися в країні. Їх могло бути набагато більше – Бен-Ґуріон самостійно оцінив, що залишалися кожні дев’ять із десяти. Багато з них були молоді люди його віку. Рахель Янаіт, яка приїхала на два роки пізніше за Бен-Ґуріона, зауважила, що ті люди, які залишалися, не розуміли та насправді не мали відчуття історичного зв’язку між євреями та землею їх пращурів. «Вони залишалися розгубленими дітьми Вигнання, якими вони й були раніше, тому і відмовилися від землі», – писала вона. Дехто з них, наполягала Рахель, прибули до Палестини, щоб ухилитися від служби в Російській армії. «Щоб залишитися у Палестині, їм потрібна була величезна сила волі», – писав Бен-Ґуріон.[174] Його сіонізм був винятковим навіть у Палестині, як це було й у Плоньську. Було тільки кілька сотень таких, як він, ідеологічних робітників, чоловіків та жінок. Їх кількість не складала навіть половини Темплерів.[175] Вони також відрізнялися один від одного, ототожнюючи себе з протилежними групами або підгрупами; деякі були бунтівниками, шукачами нового життя. Вони прагнули до рівності, простого життя на лоні природи, колективізму та самореалізації, досягнення якої бачили у сільськогосподарській праці. Вони всі були поодинці, кожен зі своїми переживаннями та поглядом на світ.[176] Бен-Ґуріон писав що зміг назвати себе піонером тільки після переїзду.

* * *

Наступного дня після приїзду до Петах-Тіква Бен-Ґуріон переїхав до орендованої кімнати Шломо Цемаха. Він і його супутники прибули до мошави в суботу, а в неділю вранці Бен-Ґуріон дізнався, кого саме Цемах описував як «трупи арабів», що приїхали працювати на фермерів.[177] Це було не те, на що він очікував, але принаймні він не здивувався, і йому не довелося вирішувати самостійно; він думав, що йому вдалося пізнати деяких жителів мошави з розповідей Цемаха[178]. Тоді Петах-Тіква була найбільшою мошавою в країні, домівкою для понад тисячі людей, приблизно половина з яких – фермери. Багато з них належали до Харедім і говорили на їдиші.[179] Вони їли у їдальні, яку згодом згадуватиме Рахель Янаіт у своїх спогадах: «Уздовж похмурих стін стояли грубі дерев’яні лавки, дерев’яні столи, які були забруднені плямами від олії та їжі… повітря було важким і задушливим, докучливих мух і смердючих кухонних запахів».[180]

«Моя пропозиція – це не ілюзія»

Перші листи Бен-Ґуріона до батька продовжували випромінювати велике щастя: у них були описи мальовничих пейзажів. «Колесо сонця, червоне, мов кров, котиться у море, води якого виблискують у золотому промінні», – писав він в одному з листів. «Тільки на землі Ізраїлю можна було побачити такий захід сонця», – наполягав він, назвавши себе «схвильованим та зворушеним». Наближалася зима, але Бен-Ґуріону здавалося, що він «відчуває» весняні квіти. Він описав «представників відродження»: маленький єврейський хлопчик упевнено скакав на коні, a єврейська дівчина восьми років їхала на віслюку. «Моє здоров’я та зовнішній вигляд прекрасні!» – наголошував він.[181]

Два тижні по тому ця радість розвіялася. Як і у Варшаві, Бен-Ґуріон раптово занурився у сувору меланхолію. Знову він довірився Шмуелю Фуксу. Не минуло й чотири місяці з моменту його приїзду, як Бен-Ґуріон писав: «Я вже п’ять місяців на землі Ізраїлю, і іноді відчуваю себе зовсім самотнім, немає поряд нікого близького і доброзичливого, супутника, який зрозуміє і відчує мою душу – пронизливі та палкі бажання горять у мені та виснажують. Коли таке трапляється, – продовжував він, – я беру листи, які отримав від Фукса, і жадібно їх читаю, смуток пронизує мене та підіймається з глибин мого серця».

Бен-Ґуріон писав, що йому нічого не бракувало, і тому здавалося, що в житті було все, чого він хотів, але його гнітила «психологічна самотність». «Я не можу знайти серед усіх своїх знайомих нікого, хто міг би стати мені дорогим другом і братом, близьким і духовно пов’язаним зі мною серцем і душею». Цілком можливо, на його думку, що такі стосунки могли б сформуватися лише у ранній молодості; можливо, його самотність була лише випадковістю. Так чи інакше, «я не можу знайти тут жодного близького друга, як ми розуміли це слово, який став би частиною мого життя, мого серця». На мить він знову ухопився за ілюзію, що Фукс може приїхати до Палестини: «Ми незабаром побачимося на Середземноморському березі», – писав він. Десять років по тому Бен-Ґуріон розповів про «ночі великих секретів, просякнуті таємницею…. усе було обтяжене загадкою, ознаками туги, загадкової смути та жагучої тяги до того, чого не існує».[182] У нього не було коханої. Єдиною людиною, з якою він міг розмовляти так, як йому хотілося, був Шломо Цемах, але Цемах незабаром поїхав із Петах-Тіква до Галілеї, і Бен-Ґуріон зостався «один, з багатьма товаришами та друзями»[183].

* * *

Його повсякденне життя було далеким від ідеалу. «Коли я не працював, то горів у лихоманці та потерпав від голоду», – писав він. Тільки кілька єврейських фермерських працівників мали постійну роботу, і Бен-Ґуріон не був одним із них. Він розповідав про своєрідний ринок рабів. «Єврейські робітники повинні були стояти біля синагоги, – розповідав Бен-Ґуріон, – доки не приїжджали шукати робітника єврейські фермери; вони перевіряли їхні м’язи та приймали на роботу або, в основному, лишали стояти далі». Через кілька днів після приїзду до мошави Бен-Ґуріон знайшов роботу в апельсиновому гаї. «У мене є хороша та чиста робота, – із сарказмом писав він батькові, – удобрювач гноєм». Йому спершу треба було завантажити гній на піддон, перевезти його на відстань, порівняну з відстанню до ринку в Плоньську, і закласти гній до ями в гаю. Потім кілька днів він працював під керівництвом араба. Пишучи про це батькові, Бен-Ґуріон поставив три крапки перед словом «араб», щоб наголосити на гротескності ситуації. За його словами, це була «брудна робота». Його завдання полягало в тому, щоб передати арабу лопати, повні глини та цементу.

Однак були дні, коли Бен-Ґуріон був без роботи, і тоді у нього не було грошей навіть на їжу. Він потерпав від голоду. «Протягом дня я намагався уникнути цього різними способами або, принаймні, відриватися, – писав він. – Проте вночі, коли сон весь час вислизав від мене, почуття голоду посилювалося, воно штрикало моє серце, затьмарювало розум, висмоктувало мозок із кісток, випробуючи та знущаючись, а потім на світанку, коли я засинав, залишало мене розбитим. Пізніше він знайшов у «Голоді» Кнута Гамсуна описи нічних галюцинацій, які зазнав. «Я думав, що збожеволію від зображень хліба, масла та м’яса», – ділився він.

Тіло його заслабло від голоду. Раз на два тижні він страждав від малярії. «Спершу моє тіло тремтіло від сильного холоду, – писав він, – але минало пів години, і холод змінювався на сильний жар, який тривав три-чотири години поспіль». Кожна така атака тривала п’ять або шість днів, що означало, що Бен-Ґуріон хворів два тижні кожного місяця. Чим більше він хворів, тим менше працював, і чим менше працював, тим голоднішим був. Уранці, умившись, він побачив, що його волосся сильно випадає. Лікар, який лікував його, рекомендував йому їхати додому.[184] Для його мемуарів характерні різкі зміни настрою. «Ми були життєрадісними, блаженними, захопленими й безтурботними, – додав він кілька рядків після розповіді про свої голодні ночі. – І вночі, після робочого дня або лихоманки, ми могли збиратися на робочих кухнях, на піщаних доріжках між виноградниками та садами, танцювати та співати, тримаючись за руки, пліч-о-пліч, по колу – ми танцювали та співали». Усе було там нове: природа, робота, саме життя. Разом вони знайшли свій порятунок, пише він.[185]

Як і всі інші, Бен-Ґуріон мріяв, щоб пішли дощі, а коли прийшов час збирати врожай, відчував справжнє задоволення – ось він, дихає чудовим повітрям апельсинового гаю, з’їдає стільки апельсинів, скільки хоче. За десять років він із гордістю фермера додав: «І вони наші… ми – робітники, а земля – це наша батьківщина».[186] Один зі старожилів мошави пізніше згадував, як Бен-Ґуріон їздив на фургоні, завантаженому сіном, у який було впряжено двоє коней.[187]

Але Бен-Ґуріон не був управним у фермерській роботі й не любив цього. Філіп (Пінхас) Крузо, який працював із ним в апельсиновому гаю, розповідав, як вони мордувалися удвох між рядами дерев, перетягуючи важкі ящики з фруктами. Це була важка робота, особливо в дощові дні; їм доводилося обережно крокувати, координуючи свої рухи, щоб не падали та не розвалювалися на шматки ящики. Бен-Ґуріон був схильний до інших речей. «Злагоджено працювати з ним було непросто, – згодом розповів Крузо. – Я б не рекомендував його нікому, чи вимога полягала в тому, щоб мати хорошого, ефективного працівника». «Він був одним із тих хлопців, – казав Цемах, – котрий, замість того, щоб працювати мотикою, орудував нею, сидячи на землі». Бен-Ґуріон отримав репутацію «неперевершеного нероби». Він написав, що робота навіювала йому нудьгу; монотонне стукання мотикою зводило його з розуму.[188]

Він часто сидів один, читаючи та пишучи, але, як це було у Варшаві та Плоньську, досить вирізнявся серед своїх палестинських колег. Колишній робітник Яків Кацман, з яким Бен-Ґуріон якийсь час жив в одній коморі, організував вечірку для робітників та фермерів. Було міцне спиртне, багато смачної їжі та вина. Потім настав момент «сказати кілька слів», але ніхто не хотів говорити: ані бригадир, ані хтось із робітників. Один із них, відомий своїми соціалістичними ідеями, проявив бажання, але його побратими боялися, що він знову читатиме лекцію про Маркса, що не сподобається фермерам. Потім вийшов наперед ще один робітник, не дуже популярний. Його звали Давид Грюн. Він сказав: «Я буду говорити». Як згадував Кацман, він говорив добре, і всі були задоволені.[189]