Бен-Ґуріон. Держава за будь-яку ціну

У розпал цього містом почали ширитися непристойні чутки: ніби Цемах украв у батька триста рублів і втік із країни. Батько Цемаха, як пізніше він пояснював, саме почав залучати його до власної справи. Якось він дав йому триста рублів – величезну тоді суму – на депозит у банку. «Коли я отримав ці триста рублів і тримав їх у руках, то одразу зрозумів, що настав час, на який я так довго чекав». Цемах, за його словами, мабуть, не зміг би «реально вкрасти» гроші, але коли рублі потрапили йому на коліна, він не втримався від спокуси. Дорогою на поїзд із Плоньська, він випадково зіткнувся із Ліпою Тауб, якій передавав листа для свого батька. Кілька годин по тому він уже був у кімнаті Бен-Ґуріона у Варшаві.

Цемах зник, не сказавши ані слова Левковичу, який був розлючений і який пізніше написав, що відчуває ревнощі, образу, здивування, але поряд із тим по-справжньому щасливий, що Цемаху нарешті вдалося наблизитися до своєї мрії.[112] Образа заглибилася ще й тому, що Цемах діяв не сам – йому допомагав Бен-Ґуріон.

Як і очікувалося, батько Цемаха намагався зупинити сина; наступного дня він також з’явився у кімнаті Бен-Ґуріона у Варшаві. Бен-Ґуріон сказав йому, що Шломо вже поїхав. Це було не так, і Бен-Ґуріон навіть не був упевнений, чи повірив йому батько друга. Що б там не було, той розвернувся і поїхав назад до Плонська. Цемах дістався Палестини. Його втеча та листи, які він почав надсилати з Палестини, викликали у місті метушню. Бен-Ґуріон уважав, що вони спровокували зміни у настроях людей, і ті починали розмірковувати про переїзд до Палестини більше, ніж до Америки. «Наш Шломо – зірка!» – писав він Фуксу.

* * *

Зрештою, Бен-Ґуріон так і не був зарахований до навчання. Не тому, що він був євреєм, як його батько писав Герцлю, а тому, що він, як й інші єврейські кандидати, не відповідав вимогам коледжу.[113] Він намагався звикнути до цієї неприємної ситуації та не втратити надії, далі вчився і читав Гете, Шекспіра і Толстого. Час від часу їздив додому в гості, але Плоньськ, як і раніше, навіював нудьгу.[114]

Цемах писав, що всі слова Бен-Ґуріона про бажання вчитися не мали ніякого значення, бо Бен-Ґуріону не вистачало терпіння, старанності, упорядкованості та систематичного підходу, якого вимагав навчальний процес. Як компенсацію собі самому, зазначив Цемах, Бен-Ґуріон вплутався в соціалістичну сіоністську політичну діяльність.[115] Бен-Ґуріон писав Фуксу: «Як кажуть, якщо не вдасться бути дроворубом, я буду… міністром». У наступному пункті він додав: «Мене покликали взяти участь у створенні організації для поширення сіонізму».

«ХОЛОДНИЙ ВІДЧАЙ ЖАХЛИВИЙ, НАЧЕ СМЕРТЬ»

Після смерті Герцля влітку 1904 року Сіоністський конгрес відхилив пропозицію Уганди. Але суперечки навколо неї тривали, серед іншого й серед людей, які запросили Бен-Ґуріона взяти участь у заснуванні нової організації у Варшаві. Це був його перший крок у політиці. Вони скликали загальні збори, обрали керівний Комітет і почали розробляти маніфест. На початку все здавалося перспективним. Маніфест проголосив мету організації – поширення сіонізму і розширення використання івриту. Комітет вирішив створити бібліотеку та зібрати для неї книги. Це сталося на Рош га-Шана. Але минуло всього два тижні, і на свято Сукот усе це «розсіялося, немов морська піна», як писав Бен-Ґуріон Фуксу.

Його розчарування все глибшало; це були дуже особисті почуття. На якусь мить у Бен-Ґуріона виникли сумніви щодо сіонізму, і, як це було для нього звично, він висловив це, використовуючи всі мовні та лексичні акценти. «Сумніви й невпевненість висмоктують із мене всю гарячу кров і виснажують мою стійкість, а іноді вони наповнюють мою душу холодним відчаєм, жахливим, наче смерть».[116] Як завжди, він шукав підтримки у Фукса. «Брате! – писав він. – Може, ти зможеш відновити мою просту, сильну та бездоганну віру, як тільки в мене з’являться сумніви або відчай?»[117]

Йому потрібно було якось відірватися від думок, і він знав, як саме. «Я прагну працювати, – писав він, – прагну знайти роботу, у яку зможу вкласти всю свою душу, роботу, яка позбавить мене всіх моїх переживань, усіх моїх думок, що знищить усі мої напружені емоції, змусить мене забути про всі ці кляті неприємності». Тим часом він читав багато газет і ділився з Фуксом тим, що його цікавило. Він також стежив за політичними подіями у Сіоністській організації, зокрема за майбутніми виборами наступника Герцля.[118][119]

Один кандидат, Макс Нордау, вірив, що новий президент Сполучених Штатів Теодор Рузвельт буде сприяти реалізації сіоністських цілей. Бен-Ґуріон поцікавився у Фукса, як проголосували євреї Америки, цією темою він цікавився вперше. Надсилав Фуксу регулярні звіти про положення із сіонізмом у Варшаві. Тоді там спалахнула революція.[120]

* * *

Повстання набуло форми хвилі страйків і заворушень, що охопили Російську імперію, дійшовши до Варшави. Російські війська з величезним зусиллям придушили повстання. Виявилося, що Бен-Ґуріон має природний журналістський талант; у його листах майстерно переплітаються розповіді про події у його інтерпретації, особистий досвід та барвисті спостереження, усі написані вправним та зрозумілим івритом. Він навіть описував тіла демонстрантів, які лежали на вулицях; і їх ніхто не забирав.

Пізніше Бен-Ґуріон казав, що підтримував повстання. «Я був революціонером, – стверджував він, – але коли спалахнуло повстання, у моєму серці лишилося порожнє місце. Тому що я знав, що, хоча революція може звільнити Російську землю, з єврейським народом так не вийде». Застосовуючи виваженішу риторику, «Га-Цефіра» висловила на своїх сторінках подібне розчарування. Повстання супроводжувалося хвилею сотень погромів, що тривали наступного року, спрямовані проти євреїв, зокрема в Україні. Загинули тисячі.[121]

У березні 1905 року Бен-Ґуріон надіслав лист Менахему Усишкіну, одному з лідерів сіоністського руху, у якому просив його поради. Він сказав, що написав від імені групи молодих самотніх чоловіків, які хотіли іммігрувати до Палестини.

Усишкін керував боротьбою проти плану Уганди, а також стверджував, що сіоністська активність не повинна обмежуватися дипломатичними контактами. Він вимагав поселення євреїв у Палестині ще до того, як вдалося отримати міжнародну угоду про єврейську державу. Лист Бен-Ґуріона, можливо, мав би бути спрямований на те, щоб допомогти йому певним чином потрапити до Палестини, можливо, шляхом своїх витрат, сплачених сіоністкою організацією. Молоді євреї, серед інших і його друзі, за власним бажанням вирушили до Палестини. Але Бен-Ґуріон писав: «Ми не хочемо і не маємо права робити такий важливий крок за власною ініціативою».

Бен-Ґуріон відправив політичну програму Усишкіна Фуксу. За чотири місяці планувалося скликати сьомий Сіоністський конгрес у Базелі. Бен-Ґуріон хотів бути там присутній. Це мала бути його перша в житті подорож за межі Польщі та можливість об’єднатися з Фуксом. «Спробуй стати делегатом Конгресу, – сказав йому Бен-Ґуріон за два тижні після того, як написав Усишкіну. – Можливо, я буду влітку у Швейцарії, і тоді ми побачимось».

Цього не сталося, і протягом кількох місяців у Бен-Ґуріона були майже суїцидальні думки. «Я більше не бачу жодного інтересу до життя», – писав він у розпачі. У минулому він був сповнений упевненості в житті та в людях, сповнений міцної віри у перемогу своїх ідеалів, у верховенство правди та справедливості. Але були моменти, «і вони численні та нерідкісні», у які все здавалося прісним, нудним, похмурим і марним. Такими днями він був схильний асоціювати своє особисте становище зі становищем єврейського народу і вбачати у сіонізмі рішення для них обох. Іноді він відчував піднесення, майже ейфорію, але коли занурювався у прірву депресії, сіонізму вже було недостатньо. «Іноді в моєму серці виникають гіркі, жахливі сумніви, і відчай гризе, мов комар, у моєму мозку, і смокче мою кров, як п’явка, доки жовч не виллється і мене не подолає жах, – писав він Фуксу. – Я нічого не прошу в житті, я не хочу ані задоволень, ані освіти, ані честі, ані любові. Я все це віддам, усе, бо єдине, чого я хочу, – це надія!!! Я прошу навчити мене сподіватися і вірити, і тоді я буду готовий витримати найтяжчу працю і найважче ярмо!» Він знову вибачився за те, що обтяжує Фукса своїми душевними муками. «Пробач мені, любий», – просив він.[122]

Цемах також скучив за Фуксом і відчував потребу в його присутності, про що неодноразово писав із Палестини. Він мріяв, щоб вони втрьох жили разом на землі Ізраїлю, і застосував усі свої таланти й навички, щоб переконати Фукса приїхати. Він звернувся до свого сіоністського обов’язку і спробував заманити друга спогадами про ті дні, які вони проводили разом і обидва так цінували – хіба вони не плакали, коли почули про план Уганди?[123] Фуксу важко було зрозуміти, що саме приніс у жертву Цемах, щоб стати сільськогосподарським робітником у Палестині. «Мені здається, ти можеш бути набагато кориснішим для свого народу і землі у вищому і більш духовному покликанні, ніж працювати на фермі, – писав він своєму другові. – Тому що фізична праця – це те, що кожен може робити. Тоді як людина з гострим розумом принесе більше користі у громадській, інтелектуальній чи загальній роботі».[124] Цемах відповів довгим висловом про доброчесність роботи на землі. Палке бажання повернутися до природи справді стояло в центрі етносу і легенди, що сприяла розвитку сіоністського руху.[125]

Проте це був цілком гіпотетичний аргумент. Фукс обрав інший шлях на відміну від своїх друзів, шукаючи щастя в Нью-Йорку, де він планував навчатися стоматології. Вчинивши так, він прийняв поради свого друга, який ще не вирішив, чи варто оселятися йому в Палестині. «Звичайно, ти повинен поїхати до Америки, – писав йому Бен-Ґуріон, – тим більше, що твої батьки змінили свою думку та дали згоду». Згодом, незабаром після свого приїзду до Нью-Йорка, Фукс почав публікувати статті у щотижневику «Гадегел», що виходив івритом. Бен-Ґуріон написав йому в гумористичному тоні, що прослідковувався майже в усіх його юнацьких листах до Фукса: «Стиль статті такий чудовий, що я сумніваюся в тому, чи ти це написав», – жартував він над своїм другом. «Якби Фукс справді приїхав до Нью-Йорка на постійне проживання, він мав би видавати там івритську газету», – писав Бен-Ґуріон, пропонуючи себе як польського кореспондента для нових публікацій.[126]

Від Цемаха Фукс чув протилежне: «Не слухай порад Давида Грюна». Цемах благав його як друга, брата і близьку людину; минулого разу він запропонував скласти йому компанію, запропонувавши відправити йому гроші на переїзд до Палестини.[127] Фукс залишився в Америці. Це був історичний вибір, який сіонізм пропонував євреям світу; більшість із них вважали за краще не оселятися в Палестині. Бен-Ґуріон усе ще не був упевнений.

* * *

Тим часом Бен-Ґуріон вступив до сіоністського робітничого руху у Варшаві – конгломерату з десятків угруповань, багато з яких ніколи не мали популярності, хоча деякі згодом отримали значний політичний авторитет в Ізраїлі.

Одним з угруповань, з якими зіткнувся Бен-Ґуріон, був «Бунд», що пропонував соціалістичну альтернативу сіонізму. Як і сіоністи, «Бунд» також стверджував, що євреї є нацією, але бундисти не розглядали євреїв як націю у вигнанні. Натомість вони підтримували те, що батьківщиною єврейської спільноти була країна, в якій вона проживала. У межах цього рух підтримував їдиш. 1906 року «Бунд» мав десятки тисяч прихильників у Польщі, що робило його суттєвим суперником сіоністів. «Бунд» також організовував євреїв для самозахисту.[128] Прагнучи поєднати свою сіоністську віру з хвилею єврейського соціалізму, Бен-Ґуріон вийшов на свого однолітка, який вів ідейно-політичну дискусійну групу в будинку його матері. Ім’я молодика було Іцхак Табенкін; він був гарний і харизматичний та мав талант переконання. Як і Бен-Ґуріон, він не мав повної шкільної освіти і взагалі ніколи не працював. Табенкін читав багато книжок. Члени групи називали себе «По’алей Ціон» (Трудящі Сіону).

«По’алей Ціон» належав до безлічі кіл, осередків, організацій, клубів, партій та фракцій, що з’явилися в єврейській Варшаві, коли старий устрій почав руйнуватися. Як і «Ховевей Ціон» до них, «По’алей Ціон» з’явився у формі незалежних товариств, які діяли спочатку без будь-якої спільної координації. Члени цілодобово вели палкі ідеологічні дискусії, використовуючи поняття, запозичені частково із соціалістичного дискурсу, яких у єврейській мові ще не було.

І все-таки Бен-Ґуріон, якому бракувало вільного часу, бо він учителював і був зайнятий підготовчим навчанням, завзято підхопив цей дискурс. Учасники цих дискусій часто виходили з фракцій, повертаючись до них та виходячи знову; фракції розколювалися на фрагменти, які об’єднувалися і розпадалися знову.[129]

У грудні 1905 року «По’алей Ціон» провів з’їзд польського відділення партії, у якому Бен-Ґуріон брав участь як делегат від Плоньська. Він добре володів політичною майстерністю і знайшов своє місце в партії, хоча всі інші в русі були більш вагомими маргінальними постатями.

Останні місяці Бен-Ґуріона у Варшаві виявилися доволі шаленими. Іноді поліція арештовувала його, і він проводив кілька тижнів за ґратами. Уперше його заарештували за те, що дозволив собі відростити волосся, даючи привід поліції думати, що він революціонер.

Вдруге його арештували через спробу владнати конфлікт у єврейській спільноті маленького містечка Рацьонж, що стався через обрання нового рабина. Для цього він розібрався у роботі батька, шукаючи вирішення суперечок шляхом арбітражу, посередництва та компромісів. В обох випадках Бен-Ґуріон був звільнений завдяки зв’язкам Авігдора Грюна. Згідно з одним із джерел, він також працював членом трибуналу «По’алей Ціон». Кількома тижнями пізніше лікар наказав йому відкласти навчання, розповідав він, і батько забрав його до Плоньська. Це місто було безпечнішим за Варшаву, де все ще вирувало люте насильство.[130]

«Ми мусили ходити з пістолетами»

Трохи згодом після повернення додому, Бен-Ґуріон розповів Фуксу, що у Плоньську сіонізм був розвинений набагато краще. Він розповів про створення Центрального Комітету, який мав взяти відповідальність за «загальне керування та нагляд за справами спільноти».

Бен-Ґуріон сказав, що вирішив повернутися до Плоньська, тому що «Бунд» відправив своїх людей туди, аби залучити учнів ремісників; за словами Бен-Ґуріона, «Бунд» «атакував» Плоньськ. «Я поспішав до Плоньську, щоб викоренити це лихо з нашого міста», – писав він.[131] Він планував скористатися тими політичними методами, які опанував у Варшаві. Як і інші організації, «По’алей Ціон» потребував грошей на фінансування своєї роботи, що передбачало й придбання зброї, створення страйкових фондів, організацію мітингів, а також витрати на проїзд, публічність та публікації. У Плоньську все це було реально. «Ми мали ходити з пістолетами», – розповідав Бен-Ґуріон пізніше. Він організував дужих молодиків, завдяки яким у місті панував терор. «Ми ходили до багатих домовласників, клали пістолет на стіл та починали розмову про гроші». Один із його краян Єхезкель Блатнік-Йосифон розповідав: «Зброя у розпорядженні організації дає можливість їй тиснути на роботодавців, щоб поліпшити умови життя робітників-євреїв».

Плоньськ був центром швейної промисловості. Умови праці були суворими. Бен-Ґуріон почав переговори з роботодавцями. Він вимагав дванадцятигодинного робочого дня. Переговори провалилися, та робітники вийшли на страйк, який було придушено за участі поліції. Декого з учасників страйку віддали під суд, але врешті-решт «По’алей Ціон» увійшов до історії Плоньська: він виграв цю боротьбу.

З поширенням погромів Бен-Ґуріон заховав запас зброї у будинку батька, адже євреям Плоньська потрібно було захищати себе.[132] Вони з рідним братом Авраамом були членами Комітету разом зі Шломо Левковичем та двома іншими.[133] У червні 1905 року Левкович також поїхав до Палестини.

* * *

Левкович описував свій від’їзд як травматичний досвід. До того ж він украв гроші у батька, щоб оплатити дорогу, але той дізнався про цей злочин раніше за від’їзд сина, розлютився на нього та змусив віддати гроші назад. «Ось дві людини, що дуже люблять один одного, кожен спроможний пожертвувати собою заради іншого, а утім вони стають непримиренними ворогами», – пізніше писав Левкович про них із батьком. Його мучили депресія та самотність. Врешті-решт, він утік, стрибнувши у вагон, що вирушав, останньої хвилини, сподіваючись зникнути непомітно, але потім з’явилася мати, вигукнула його ім’я, різко схопила за пальто та спробувала витягти з поїзда. Але поїзд вирушив.[134]

Усі три юнацькі друзі Бен-Ґуріона на той момент уже поїхали. Уперше в його житті у створеному ним відділенні «По’алей Ціон» Бен-Ґуріон став мішенню для шпильок та словесних підколов на свою адресу. Цемах глузував із нього. Сам Цемах уже мешкав на юдейській землі, милуючись сходом місяця, як писав він до Фукса, поки Бен-Ґуріон грав у політику у Плоньську: «Давид, напевно, створює якесь товариство у Плоньську та говорить зі страшенним запалом про «народ та землю», «свободу та рабство», «силу та слабкість», «засвоєння та самоаналіз», «космополітизм та націоналізм» та інші такі питання». У іншому листі того ж періоду Цемах писав про Бен-Ґуріона: «Здається, він досяг своєї мети більше, ніж будь-хто з нас».[135] І він мав рацію.

Бен-Ґуріон поєднав членів «Езри», організації, яку він створив разом із друзями у чотирнадцятирічному віці, та відділення «По’алей Ціон», який він заснував у Плоньську у вісімнадцять, в одну силу. «Я додав соціалізму до мого сіонізму», – як він висловився пізніше.

Час від часу «Бунд» та «По’алей Ціон» влаштовували публічні дебати у головній синагозі міста. Бен-Ґуріон не був харизматичним оратором: він мав тріскучий голос. Однак він передбачував, що матиме патріотичну перевагу, бо він місцевий житель. Представник «Бунду» був немісцевою людиною. Дебати проходили досить напружено; Бен-Ґуріон брав із собою охоронця. «Обидві сторони приходили озброєні пістолетами, як було поширено у ті часи», – писав він. На дебатах була присутня велика кількість жителів міста; деякі навіть заради цього тимчасово закривали свої крамниці.

Бен-Ґуріон привертав до себе велику увагу і, напевно, саме тоді його ім’я вперше з’явилося в газеті. У публікації «Бунду» було написано, що Бен-Ґуріон кричав упродовж одних із дебатів: «У нас є зброя, і ми вас усіх уб’ємо, як собак». Це закріпило за ним прізвисько хулігана. «Я переможу „Бунд”», – хвалився Бен-Ґуріон. – Я викину „Бунд” із Плоньська». Низенький хлопець, який ніколи не був щасливим, який за молодості провалився в усіх починаннях і був на межі суїцидальної депресії, став бандитським робітничим босом у маленькому місті. Але щасливим так і не став.[136]

* * *

Тим часом Шломо Цемах отримував досвід сільськогосподарської праці в Палестині; це було дуже складно. Він зовсім не був готовий до такої роботи. Спочатку було глибоке розчарування. Він зустрічав занадто багато арабів і євреїв, які працювали на арабів, харедім, що виступали проти сіонізму, і безліч різноманітних ексцентриків. Він писав, що тоді був «ніжним, наївним і добропорядним хлопчиком». Коли Цемах побачив землю в усій огидності, його це вразило до споду душі. У цьому стані він робив те, що зробив Бен-Ґуріон у Варшаві – надсилав несамовиті листи до Фукса та приєднався до засновників нової робітничої партії «Молодий робітник» від «Га-Поель га-Цаір».

За кілька місяців після від’їзду з Плоньська, улітку 1906 року, Цемах отримав листа, який підірвав його рішучість. Батько пробачив йому провину, запросив додому і відправив гроші на дорогу. Ще дещо тягло його до Плоньська; раніше він був закоханий у Шошану Фукс, але все це залишилося в минулому. «Мені прийшлося сказати дівчині, що між нами все скінчилося, а я не хотів цього робити письмово, бо таке краще пояснити віч-на-віч».

Після його приїзду між ним і Бен-Ґуріоном спалахнула суперечка через дві їхні партії про те, яка з двох ідеологій була правильною: «По’алей Ціон» чи «Га-Поель га-Цаір». Бен-Ґуріон запропонував об’єднати їх. Цемах зазначив, що на відміну від «По’алей Ціон» його рух відмовився «визнавати їдиш» і не сприймає марксизм. Отже, такі суттєві розбіжності не можна було усунути. Шість тижнів по тому Цемах повернувся до Палестини, і Бен-Ґуріон вирішив поїхати з ним. Рахель Нелкін також приєдналася до них.

* * *

Їй було вісімнадцять; Бен-Ґуріону – майже двадцять. Вона вступила до його партії. Два її брати емігрували до Америки. Один із них надсилав їй палкі сіоністські листи, в одному з яких сповістив, що вони заснували сіоністську асоціацію «Халуцей Ціон» – «Піонери Сіону». До них там приєднався також і Шмуель Фукс. Крім того, вони разом створили нову газету «Дер Їдишер Кемпфер», що означає «Єврейський боєць».[137] «Усі вони розділяли мрію про переїзд до Палестини, але в них уже не було сил, бо американське життя засліплювало їх», – писала Рахель Нелкін.[138]

«Єдиний, останній порятунок»

Неможливо дізнатися, чи оселився б у Палестині Бен-Ґуріон без Рахелі; сіоністська ідеологія була не єдиною його мотивацією. У будь-якому разі йому було легше ухвалити рішення після неї. У своїх спогадах він пояснив, що затримався тільки через візит Цемаха, плануючи виїхати разом із ним. Авігдор Грюн був незадоволений цим. «Це моє рішення було для нього глибоким розчаруванням», – писав Бен-Ґуріон; батько не відмовився від своєї мрії про те, щоб його Давид був ученим і відомим.[139] Проте сина свого він благословив. Перед його від’їздом вони всі зібралися на подвір’ї будинку Грюна і сфотографувалися під прапором сіоністів. Звісно, на фотографії вони мали урочистий вигляд, але жоден із них не випромінював щастя. Бен-Ґуріон сидів між двома дівчатами – Рахель й іншою.[140] «Настрій був важкий», – згадувала вона пізніше. Також була вечірка, де пролунали прощальні промови. «Усі лили сльози й намагалися бути щасливими й отримувати задоволення», – писала вона. Перед тим як розійтися, вони заспівали гімн «По’алей Ціон» на їдиші. Її брат Елазар писав із Нью-Йорка: «Ви твердо налаштовані й готові віддати свою душу за наш народ і нашу землю». Вона зовсім не знала, що робитиме в Палестині, крім того, щоб жити там і допомагати робити пустелю квітучою та родючою.[141] Бен-Ґуріон писав синові Бердичевського, що він їде до Палестини «як сіоніст, піонер і соціаліст».[142][143]

Але його Рахель знала правду. Жоден із них не виїхав із Плоньська як піонер. «Я був у розпачі, а точніше я шаленів від розпачу», – згодом писав до неї Бен-Ґуріон.[144] Пізніше він написав щось подібне і до Шломо Левковича. Це не було відчуттям покликання, що могло б змотивувати його – він шукав і знаходив спосіб виправдати себе, щось змінити у своєму житті, яке викликало в нього огиду. Усе це Бен-Ґуріон робив для себе. Як він казав, це був «природний егоїзм» молодої людини, яка відчувала, ніби земля вислизає у неї з-під ніг, і це був єдиний вихід, який він міг знайти.[145] Серце Бен-Ґуріона переповнювало почуття національного відчаю, поряд із розчаруванням, яке часто спіткало його в особистому житті. Це був, писав він, «суцільний відчай вигнанця, так само як сіонізм і соціалізм, якими вони були тоді». Його також гнітила невдача революції 1905 року в Російській імперії. «І від цього чотирикратного відчаю я іммігрував до Палестини, – розповідав він. – Я вважав, що тут був єдиний, останній порятунок».[146][147]

Є одна причина, задля чого Рахель могла б зробити цей крок, навіть якби Бен-Ґуріон вирішив зостатися у Плоньську. За кілька місяців до того як вони поїхали, молодий чоловік, який був проїздом у місті на шляху до Палестини, відвідав дім її вітчима. Його звали Єгезкель Хальбовський, що згодом змінить своє ім’я на Бейт Халахмі. Вона описала його як гарного кучерявого хлопця з тонкими рисами обличчя і блакитними очима. «Тепер я можу визнати, що він мене приваблював», – писала вона багато років по тому. Він згадував її як високу, гарну чорнооку дівчину.[148] Бен-Ґуріон міг здогадуватися про нове кохання Рахель.

* * *

В один з їхніх останніх днів у Плоньську Бен-Ґуріон занотував до свого блокнота поему про кохання, яку Хаїм Нахман Бялик опублікував кількома місяцями раніше – «Згорток вогню». Це дуже довгий міфологічний твір, герої якого є останніми, хто вижив під час руйнування храму у Єрусалимі – двісті молодих чоловіків і двісті молодих жінок, які знаходять дорогу до незаселеного острова. Усі вони голі. У центрі поеми – два хлопчики, «подібні зростом та силою».[149] Один – ніжний хлопчик з ясними очима, який дивиться в небо, шукаючи свою зірку. Інший – настрашливий і злий, який дивиться на землю, «шукаючи втрачену душу».

Пізніше в поемі ясноокий хлопець зустрічає одну з дівчат, і після цього йде його тривалий монолог. Він розповідає, що втратив свого батька, що він «молодий, самотній та мрійливий». Через дівчину він пізнає муки кохання і те, як важко про них мовчати. «Мої очі пожирали її оголену білу плоть, і я подумки тремтяче обмацував її дівочі груди, – каже він, – і ночами я шукав її біля себе». Він оплакував втрачену юність, яку прирівнював до втрати друга: «а я все ще ганяюсь і чіпляюсь за нього, як дитина, обіймаю і цілую його ноги, хапаючись за поділ халату, корчуся та реву: «Не залишай мене!» Він відчуває себе собакою або невільником. Він шукає кохану, але вона теж зникла. У своєму розпачі він кричить: «Вогонь, вогонь, вогонь!» Зрештою, він знаходить вогонь у своєму серці та збирається піднести його своїм засланим братам, волаючи до них, і ніхто не може витримати його пронизливого погляду. Він чужинець та загадка для них усіх.