Бен-Ґуріон. Держава за будь-яку ціну

Наступного місяця він і далі ділився своїми емоціями від палкого кохання з Фуксом. «Я настільки закоханий, що мені іноді за себе соромно», – писав він. Він обіцяв, що ніколи навіть не думатиме торкатися її і знов цитував їх спільного друга: «Давид Грюн каже мені, що я надмірно ідеалістичний і що він не розуміє, як можна бути таким».[73]

Сіонізм Цемаха був більш ніж національно-ідеологічним прагненням. Він був також бажанням новонародженого вилетіти з гнізда, розправити свої крила та летіти, куди заманеться. Життя у Плоньську здавалося йому нудним; він хотів поїхати до Одеси, вивчати науку й іноземні мови, зокрема арабську й турецьку, мови, якими розмовляли у Палестині. Потім він би повернувся до Плоньську, не для того, щоб «знов зануритися у болото», а щоб забрати Шошану та оселитися на землі Ізраїлю. Він мріяв бути єврейським письменником.[74] Водночас його бентежили юнацькі переживання. «Який я нещасний, лиха та гірка моя доля, – жалівся він. – Коли ж я врешті-решт не буду залежати від батьків і стану самостійною людиною?»[75]

Інші підлітки відчували те саме, глибоко хвилюючи своїх батьків. Вони відчували, що втратили своє дитинство. Коли дівчата здійснювали свою щоденну прогулянку містом, Цемах зі своєю компанією робили все, щоб якось вразити їх: тинялися тротуаром на іншому боці вулиці та розмовляли івритом один з одним так голосно, як тільки могли. Цемах палив. На світлинах того періоду хлопці з непокритими головами, бо цуралися традиційних капелюхів, і в компанії дівчат.[76] Бен-Ґуріон задавався, справляючи враження на красуню Рахель Нелкін. Якось він пішов гуляти з донькою друга сім’ї з Варшави. «Ще трохи, і ми обійшли б усе місто», – розповідав він.[77] Батькам важко було змиритися з такою скандальною поведінкою, і більшість із них пояснювали це сіоністськими поглядами.

«Велика пристрасть до вільного життя»

У першій частині «Єврейської держави», як заявила «Га-Меліц», Герцль «не міг знайти шлях до богобоязливих сердець» за кількома винятками.[78] Туга за землею Ізраїль завжди була частиною єврейської релігії. Це виховувало мрію про повернення у Святу Землю, про алію, що позначає буквально «підйом», як викладає це Книга Буття у частині про поневіряння Авраама. І все ж сіоністи розлютили переважну більшість лідерів ортодоксів, зокрема ультраортодоксальних, які іменували себе харедім. Авраам Грюн, старший брат Бен-Ґуріона, писав про «велику громадянську війну», що була сповнена переслідувань і бойкотів, через що «важко було заробляти на життя». Деякі рабини забороняли своїм послідовникам одружуватись із представниками сіоністських сімей.[79]

Сіонізм вимагав від його прихильників переглянути свою єврейську ідентичність і триматися позиції між єврейськими традиційними цінностями та новим єврейським націоналізмом. Це був революційний виклик. На установчих зборах «Езри» – організації, яку засновували Бен-Ґуріон та його друзі – її учасники обмінялися з харедім, які намагалися зірвати подію, взаємними претензіями. «Противники сіонізму вважали нас справжнім сатаною», – писав Цемах.[80] Однак сіоністський рух не стримував релігійних євреїв від втручання. Більшість євреїв, включно з більшістю «маскілім» (сучасних, «освічених» євреїв) і сіоністів, і далі визначали свою релігійну єврейську ідентичність.

Бен-Ґуріон описував свого батька як «вільнодумця». Справді, Грюн скаржився, що релігійне виховання у Плоньську сформувало «покоління невігласів».[81] Він послав сина до модернізованого хедера, де викладалися також і світські предмети. Проте Авігдор залишався у тісному зв’язку зі своєю релігією. Найшвидше він не пошкодував, що його Дубче раптом, у віці семи років, узяв режим неухильного дотримання заповідей. Також не заперечував – коли хлопець став трохи старшим – щодо більш поглибленого вивчення в школі Талмуду. Він засмутився, коли у чотирнадцять років його син припинив надягати тефілін, філактерії, які носили євреї під час ранкової молитви. Сам Грюн щоранку відвідував служби у синагозі, але на фотографіях був з оголеною головою.[82] Його ортодоксальні суперники називали його «маскіл». Конфлікт між харедім із Плоньську та ранніми сіоністами насправді був єдиним серед релігійних євреїв, які різнилися суворістю виконання законів та способу життя. Значною мірою це була боротьба за владу. Грюн скаржився, що функціонери хареді взяли на себе керівництво спільнотою і звинуватив декого з них за донесення про нього в поліцію. Йому інкримінували контрабанду грошей із країни. Стосунки Бен-Ґуріона з батьком були загалом добрими. Його друзям довелося боротися зі значно більшими викликами у їхніх сім’ях.

Шломо Левкович і його батько мали тривале болісне для обох протистояння. Цемах чув про батьків, які оголошували своїх синів мертвими й дотримувалися ритуалів жалоби за ними після того, як їхні сини починали вести життя згідно із сіонізмом.

«Ти не можеш собі уявити той біль», – писав він Фуксу.[83] Сіоністська віра кількох друзів Бен-Ґуріона вимагала набагато більшої стійкості, а іноді й більшої мужності, ніж доводилося йому виявляти.

* * *

Сіоністська культура була легко доступною у Плоньську. У місті була бібліотека, якою керував чоловік, на ім’я Ліпа Тауб. Він виконував функції секретаря «Езри», але бібліотека була на першому місці.[84] Мабуть, саме там Бен-Ґуріон знайшов книги, деякі, написані на івриті, пізніше він згадував, захоплюючись поезією Бялика та читаючи інших поетів і письменників. «Сіонська любов» Авраама Мапу, що була опублікована 1853 року і вважається першим романом на івриті, посилила його прагнення до землі Ізраїлю. Переклад Авраама Зінгера «Хатина дядька Тома», опублікований 1896 року, викликав у ньому огиду до рабства, підкорення і залежності; обидві книги справили на нього величезне враження. Бен-Ґуріон також читав російською, деякий час дотримуючись вегетаріанства після прочитання «Воскресіння» Толстого. Цемах також багато читав, як й інша молодь. Усі вони захоплювалися шанувальниками єврея українського походження Міхи Йозефа Бердичевського.

«Я пам’ятаю з часів моєї юності, – писав пізніше Бен-Ґуріон, – статті Бердичевського були єдиними публікаціями, що справляли найбільше враження на молодих людей мого міста». Бердичевський мав набагато більший вплив, ніж Ашер Гінсберг, який писав під псевдонімом Агад Га-ам; двоє письменників були по різні боки барикад у численних літературних і політичних суперечках. Для цих молодих людей Агад Га-ам звучав як голос традиції та вузьких обріїв, сухий і суворий; це був голос старої людини. Бердичевський звучав молодо, непокірно, мужньо, захопливо: «Нам нема куди рухатися!.. Настав час знайти вихід у відкриті простори», – писав він у публічному листі до Агада Га-ама. Бен-Ґуріон та його супутники почули у творах Бердичевського заклик взяти свою долю у власні руки та творити історію.

Вони не завжди правильно розуміли позицію Бердичевського щодо сіонізму, але його голос висловлював те, що лунало в них самих. Левкович виявив у його роботах «думки, що підіймаються із серця до мозку і повертаються, щоб охопити серце тривогою». Бен-Ґуріон відчув у них «велику жагу до вільного і природного життя на землі наших батьків».[85] У творах Бердичевського вони, схоже, знайшли притулок від підліткової зневіри та відповіді на життєві питання, що настільки бентежили їх.

* * *

У Плонську вони відчували себе все більше обмеженими. «Єврейське місто втрачає свою сутність, – писав Цемах. – Життя в Плоньську стало нудним, і я почав шукати щось нове».[86] Зовнішній світ приваблював не тільки його та його друзів, але й багатьох інших. За п’ятнадцять років, що передували Першій світовій війні, близько 1,7 мільйона євреїв емігрували зі Східної Європи, переважно до США, Великої Британії та Аргентини. Це було не новим явищем, але кількість емігрантів швидко зростала, і це явище перетворилося на величезну хвилю. За цей період виїхала третина євреїв регіону.[87] Емігранти надсилали листи додому, а іноді поверталися ненадовго, щоб провідати когось. Вони розповідали захопливі та фантастичні історії про своє нове життя в інших землях, де ХХ століття йшло з розмахом. Як писав Герцль, це була американська мрія: «Америка повинна завоювати Європу так само, як великі поміщицькі володіння поглинають малі».[88]

З моменту свого створення сіоністський рух виявив себе як чинник прогресу й обіцяв принести сучасні технології до Палестини, зокрема «автомобільні та залізничні шляхи, лінії електропередачі, телефон і водопроводи».[89] Тож Бен-Ґуріон та його друзі бачили сіонізм як двері у чудовий світ, який почав з’являтися перед їхніми очима на початку нового століття. Навесні 1904 року Грюн дозволив синові переїхати до Варшави. Там Бен-Ґуріон уперше у своєму житті увімкнув електричне світло, відвідав кіносеанс і побачив автомобіль. Були й телефони. «Технічна наука пришвидшила ритм життя», – писав Стефан Цвейг.[90] Сам прихід нової ери у велике місто може бути захопливим, але це також може мати досить гнітючі наслідки.

2. Згорток вогню

«Я гадаю, що стану видатним філософом»

Бен-Ґуріон полишив Плоньськ раніше за своїх друзів. Однак Фукс, який поїхав після нього, першим з їхньої компанії полишив Польщу. Перед тим як це здійснити, вони разом із Бен-Ґуріоном пішли до фотостудії у Варшаві. Щоб зробити гуртовий портрет, вдяглися у чорні костюми та чорні краватки – тоді це було звичною справою. Фотограф розмістив їх на фоні композиції, яка нагадувала салон аристократичного маєтку, і звичайно, вони виглядали досить офіційно та урочисто. З боку видавалося, що Фукс зі своїми тонкими вусами, широкими плечима та зростом майже на голову вищим за Бен-Ґуріона наче домінував над ним, мав більш переконливий вигляд, сповнений батьківської впевненості. Праву руку він опустив у кишеню, а лівою міцно тримав праву руку Бен-Ґуріона. Видавалося ніби Фукс захищає та керує ним. Вид Бен-Ґуріона був незначним, майже тендітним. Його ліва рука стискала розкладний чайний стіл. Напружене хлоп’яче обличчя випромінювало залежність і довіру до свого старшого товариша, і, напевно, також гордість за отримання привілеї дружби з ним. Щоб подивитися в очі Фукса, йому довелося б підвести голову.[91]

Переїзд Фукса до Лондона, а пізніше до Нью-Йорка Бен-Ґуріон пережив досить важко. «Я відчуваю себе таким самотнім, ніби мене полишили на безлюдному острові…, – писав йому Бен-Ґуріон. – Уночі мені сниться, ніби вони тебе схопили та повернули назад до Плоньська у ланцюгах».[92] За винятком любовних листів, які пізніше він писав своїй дружині та ще кільком жінкам, Бен-Ґуріон ніколи не розкривав свої найінтимніші почуття перед іншими особами, чоловіками та жінками, так, як він робив у своїх юнацьких листах до Фукса. «Я настільки сумую за тобою… Знаєш, я іноді вражений цим і шукаю відповіді – чому, але не знаходжу». Коли він читав листи Фукса, він відчував, ніби його «пестять», як він писав йому одного разу. Минуло двадцять чотири години, і він став стриманішим і вибачився за попередній лист. «Який кумедно сентиментальний стиль», – писав він. Він називав Фукса «мій великий брате», «мій дорогоцінний та мій любий» і зазвичай підписувався своїм повним офіційним ім’ям, Давид Йозеф Грюн. Над своїм ім’ям він приписував «З благословенням Сіону».[93]

Мемуари Бен-Ґуріона справляють враження, ніби причиною від’їзду до Варшави була обітниця, яку він дав на річці Плоньці. «У мене був план підготуватися та поїхати до Палестини як інженер, – писав він. – Я подумав: країна потребує будівельників – буду інженером».[94] Але Фуксу він писав що «не може більше лишатися у Плоньську». Він пояснював, що його кохання до Рахелі Нелкін було «як виверження вулкану» і він уявляв, ніби воно підносить його до небес. Однак потім він несподівано почав сумніватися щодо своїх почуттів. «Чи справді я закоханий?» – питав себе Бен-Ґуріон. Це запитання не давало йому спати вночі. Іноді він дивувався, що настільки ідіотське запитання могло навіть спасти на думку, даючи привід для хвилювання. А втім, він потроху усвідомив, що не кохав її. «У моєму серці я й далі відчував сильну емоцію кохання, але не до неї», – продовжував він. Можливо, він віддавав перевагу комусь іншому, або, можливо, ніколи насправді її й не кохав, розмірковував він. «Була середина зими. Я був нескінченно щасливий тоді й трохи згодом… моє серце так сильно стукало, мене так непокоїли муки сумління, що я іноді сидів усю ніч на ліжку… та плакав… це було одним із факторів, що спонукав мене поїхати влітку до Варшави».[95]

Бен-Ґуріон повернувся додому до Плоньська на свято Шавуот; у день після того, як він прочитав лекцію там, на зустрічі у «Езрі». Він говорив про Баруха Спінозу. Основною думкою виступу було те, що не Бог обрав євреїв, а євреї Бога. Більшість слухачів не розуміли, про що він каже; його зауваження не були систематизовані, розповідав він так, тому що ідея прийшла до нього тільки минулої ночі. Повернувшись до Варшави, він довго ставав фінансово на ноги, тож звертався до знайомих, щоб позичити в них грошей, навіть не збираючись просити батька. У Бен-Ґуріона ледве вистачало грошей, щоб купити хліба. На щастя, він був вегетаріанцем.[96]

Його батько хотів, щоб він продовжив академічне навчання і став ученим і відомим. Він хотів би відправити його на навчання за межі Польщі, і був би радий, якби його сина зарахували до рабинської семінарії у Відні. На жаль, у нього не було грошей на фінансування таких мрій. Знаючись на тому, як писати клопотання до багатих і могутніх, Грюн написав Теодору Герцлю, з яким ніколи не зустрічався, та попросив у нього підтримки. «У мене нема чим підтримати мого сина, якого я так люблю, як зіницю ока», – писав він красномовним івритом, сповненим лестощів. Щоб підсилити своє прохання, він похвалив успішність сина у Талмуді, російській та математиці. Хоча його син і хотів учитися, для нього всі школи були закриті, оскільки «він єврей». Грюн вважав це єврейською проблемою, яка заслуговує на увагу Герцля. «Що ми маємо робити з нашими нещасними дітьми, чиї найкращі таланти розсіюються і витрачаються даремно?»[97][98]

Євреям, справді, важко було вступати до польських вишів, але у Варшаві був створений технологічний коледж, заснований і названий на честь єврейського мецената Іполіта Вавельберга. Бен-Ґуріон скористався цим. Вступний іспит був суворим; Давид розповів Фуксу про їхніх спільних знайомих, які не пройшли. Коледж надавав перевагу кандидатам, які мають певний професійний досвід. «У мене немає знань у жодній сфері, – зазначив Бен-Ґуріон. – Ви більше не можете вступити з підробленим дипломом, тому що тепер дуже прискіпливо ставляться до цього». Здається, він вперше замислився над тим, щоб учинити шахрайство.

Його фінансові негаразди тривали недовго. Молодий чоловік із Плоньська, який вирішив поїхати до Америки, передав Бен-Ґуріону через учителя в сучасному хедері свою роботу. Бен-Ґуріон уперше в житті почав отримувати зарплату. Він брав приватні уроки з російської, математики та фізики й вважав, що за рік його візьмуть до Вавельберга. «Я можу назвати себе щасливим, бо абсолютно незалежний», – писав він. Він жив в орендованій кімнаті, яку ділив з іншим молодиком, Яковом Бугато. Він описував кімнату в листі до Фукса: два залізних ліжка від вікна з обох боків, письмовий стіл із книгами, «кухонні машини» та чайники. Стіни прикрашали картини та малюнки, підлога завжди підміталася, і все було бездоганно чисто.

Якось-то Бен-Ґуріон не зміг стриматись, і, попри низьку оцінку Фукса його поетичних здібностей, надіслав йому свій короткий ліричний вірш:

Разом майбутнє зустрічаємо,безмежні радощі плекаємо;не втратити надію треба,бо це підносить нас до неба.

І ще одне, що він додав: «Останнім часом мені не давала спокою думка про те, що я маю великий філософський талант… мені здається, що в майбутньому я стану чудовим філософом». Насправді він ще не знав, що з собою робити. «Я багато замислювався над тим, чи є у мене талант і до чого саме», – ділився він із Фуксом. Якби він лише знав, як подолати ту глибоку нестачу в душі, якій не міг навіть підібрати визначення, додавав він.

У його домовласника було дві доньки, обидві старшокласниці. Одна з них захопила серце Бен-Ґуріона; вона була «невинна, натхненна і природна». Він писав, що мав «невелику слабкість до неї», але насправді все було серйозніше. «Мовчазні бажання нашіптують натяки на приховані секрети мені у вуха, і тоді я відчуваю в душі почуття любові, таке величезне, таке сильне, як осінній шторм, я томлюся та мрію… Іноді я хочу плакати на її грудях і вилити у її душу всі туги й сподівання, невідомі навіть мені самому».[99]

Листи Фукса з Лондона були вкрай песимістичними. З одного боку, Плоньськом ширилися чутки, що він вагається між двома варіантами: стати кравцем чи прасувальником. Бен-Ґуріон відповів майже тими самими словами, що і Цемах: «А ти думав, що Лондон зустріне тебе з оркестром?» Цемах письмово попросив Фукса, щоб той більше не надсилав таких листів. Зі свого боку Бен-Ґуріон намагався підняти йому настрій. «Меланхолія – це природне почуття, цілком зрозуміле», – висловився він поблажливо і запропонував своєму другові написати про все, що обтяжувало йому серце. Він також запропонував Фуксу вивчити англійську мову та долучитися до сіоністських груп. «Що ти чув у Лондоні про хворобу Герцля?» – запитував він.[100] Герцль помер за п’ять днів по тому. «Ми плакали, як діти, які раптом осиротіли без батька», – писав Цемах. Левкович був таким засмученим, що повністю втратив контроль над собою, бігаючи вулицями Плоньська, як божевільний, привертаючи увагу та лякаючи перехожих. Повернувшись додому, він почав ридати. Здивована родина не могла його заспокоїти; він плакав усю ніч.[101] Бен-Ґуріон повернувся до Плоньська і вихваляв Герцля в родинній синагозі.[102]

Він пов’язував своє особисте скрутне становище зі смертю Герцля. За кілька днів його сусід по кімнаті Яків Бугато вирішив з’їхати. «Я лишився зовсім самотнім, – скаржився Бен-Ґуріон у листі, який надіслав Фуксу наступного дня після смерті Герцля. – О, наскільки величезна моя печаль… і як це жахливо – настільки сильно страждати, адже моє самотнє серце розривається на шматки». Він пообіцяв Фуксу, що за кілька днів він відправить свої враження від смерті Герцля у довгому листі, як пізніше і зробив.

«О, жахлива, убивча думка!» – почав Бен-Ґуріон. Він описав Герцля як «знаряддя богів», порівнюючи із низкою фігур у єврейській історії, серед яких Юда Маккабі та цар Давид. «Усього раз на тисячі років народжується така дивовижна людина», – писав він. Але Бен-Ґуріон стверджував, що вірить, «як ніколи», у перемогу сіонізму. «У країні поезії та правди, квітів та видінь пророків, – писав він, – під дивовижним сяйливим блакитним небом тече «священна ріка», і ця ріка в давнину чула пісню пастухів про чарівну любов, і на цій землі з’явиться новий «поет Божий», який буде грати на струнах серця, співаючи піднесену пісню «маленької-великої нації», яка відроджується знов».[103]

Він направду не мав наміру придушувати всі ці емоції, казав Бен-Ґуріон Фуксу знову вибачливим тоном. Усе, що він хотів зробити, – це поскаржитися на свою самотність тепер, коли його сусід по кімнаті з’їхав. «Самотність, мабуть, впливає на нерви й уяву так, що неможливо зупинитися і контролювати запальний характер… так, я буду самотнім упродовж цілого літа, тому що Яків Бугато точно не повернеться до зими, а потім – хто знає». За кілька днів він знову оплакував свою самотність. Іноді він розповідав Фуксу про спільних знайомих, які готувались до еміграції до Америки.[104]

Щоб його зарахували до Вавельберга, Бен-Ґуріону довелося вивчати непотрібні предмети, які йому здавалися жахливо нудними, такі як російська історія, християнство та елементарна географія, ділився він з Фуксом. Це було надто важким тягарем, і, у підсумку, він вирішив подати заяву на вступ до приватної технологічної школи, не настільки гарної, як Вавельберг. Проблема була в тім, що приватний заклад брав учнів тільки до сімнадцяти років, а йому майже виповнилось вісімнадцять. Бен-Ґуріон не мав докорів сумління щодо подання фальшивих документів: «Мій батько намагається змінити моє свідоцтво про народження». Він припускав, що його зарахують; навчання тривало б три роки. Школа пропонувала три напрями: будівництво, техніку та хімію; він хотів обрати техніку. Здається, його батько зумів таки отримати для нього нове свідоцтво про народження.[105]

«Що мені робити?»

У вересні 1904 року Бен-Ґуріон написав, що його пригнічують і турбують кілька речей. «Багато можливостей та ідей» роїлися у його голові, написав він три дні по тому. Одна з них – переселення до Палестини.

Він оцінив цю можливість як найімовірнішу з економічних причин: щоб жити у європейській країні, йому доведеться просити допомоги у батька, чого він робити не хотів. Америка теж була варіантом, але там йому довелося б відкрити якусь власну справу. «Я не схильний до цього і не можу вести бізнес», – запевняв Бен-Ґуріон. Він не хотів лишатися в Польщі, тому зіткнувся з «відомим питанням», коли писав: «Що мені робити?»

На цей момент Бен-Ґуріон мав намір продовжувати робити все можливе, щоб потрапити до коледжу. Він не був упевнений, що йому це вдасться. «Якщо мене не зарахують… Я не знаю, що робитиму далі», – писав він. Бен-Ґуріон намагався переконати себе, що хоче оселитися в Палестині більше, ніж будь-чого іншого, навіть якщо це означає бути там учителем. Проте на разі він остаточно не вирішив і не бачив причин поспішати – у нього було достатньо часу, щоб подумати над цим: «У мене ще достатньо часу на навчання протягом чотирьох років, перш ніж бути призваним на військову службу», – писав він другові у листопаді 1904 році. У грудні він взяв ще один напрям: написав, якщо у нього будуть гроші на проїзд, то тієї самої зими поїде до Палестини. Бен-Ґуріон припускав, що його не приймуть до технікуму, тож саме тоді він і поїде.[106]

За чотири дні йому все було зрозуміло. «Наступного літа я обов’язково поїду до землі Ізраїлю», – заявив він, пояснивши, що це єдиний спосіб допомогти нещасному народу, який наближається до жахливого знищення. «Не будемо обманювати себе порожніми кліше! Наша ситуація настільки жахлива! І наша епоха, мабуть, найнебезпечніша з усіх в історії!»[107] Це було досить неочікуваним проголошенням; тільки за день-два до цього поїздка до Палестини була щонайменше одним варіантом серед багатьох, і не обов’язково першим із них. Навіть тепер він не вважав себе зобов’язаним надавати в Палестині своїй нещасній нації конкретну допомогу – поки що. «Щодо себе – я нічого не знаю, – писав він у січні 1905 року. – Одні кажуть, що цього року вступити до коледжу буде легше, а інші говорять навпаки».[108]

У Фукса могло б скластися враження, що його друг виправдовувався, щоб ухилитися від рішення. «З одного боку, я бачу досить актуальним працювати сьогодні на землі Ізраїлю», – писав Бен-Ґуріон. Тут він, мабуть, мав на увазі політичну роботу. «Утворення національних та активних сил та їх координування». Від його підтримки залежало майбутнє. З іншого боку, писав він, він усе ще сподівався отримати освіту в галузі техніки та інженерії. «На сьогодні я не знаю, що мені обрати», – писав він. Тоді здавалося, що це все залежить від Фукса. «Якщо ти поїдеш, то я б також доклав зусиль, щоб туди потрапити». Для нього важливо було, що Фукс не сумнівається щодо своєї сіоністської прихильності. Він вирішив навчатися далі, як написав десять днів по тому після свого попереднього листа, але додав: «Повірте, без надії на більш значущий проєкт роботи на нашій землі я б уже відкинув ідею закінчити освіту»[109]. Сталося так, що Шломо Цемах виїхав ще до цього.

* * *

У той період і, можливо, під впливом смерті Герцля Цемах забажав скласти у Плоньську присягу. Його першим кроком було відправлення листа чоловікові, чиї статті він іноді читав у «Га-Цефіра», фермерові та письменникові Моше Сміланському. Цемах попросив його допомогти знайти роботу в Палестині; Сміланський відповів, що йому треба спочатку потрапити до країни, а потім шукати роботу. «Сіонізм пропонував можливість виїхати, утекти, але треба було чекати на слушний момент», – писав Цемах.[110]

Юридично він був ще неповнолітнім. У нього не було документів, що дозволяли б йому виїхати з Польщі без згоди на це його батьків, і до того ж він не мав грошей і не хотів відмовитися від коханої Шошани, тим більше з огляду на те, що у їхньому маленькому містечку, де не було секретів, кожен знав, що Фукси шукали для неї майбутнього чоловіка. Труднощі еміграції були головним предметом дискусії серед міської молоді. Шломо Левкович був одним із тих, хто просив Цемаха про допомогу. Для нього це було непросто. Він не забув звичку Цемаха зневажливо ставитися до нього та батька. Проте він був дуже самотнім. Левкович не мав друзів, на яких міг би покластися. Його здивувало те, що Цемах цього разу був до нього чемним. Усупереч усьому вони «від щирого серця» потисли один одному руки й почали готувати свій від’їзд, як писав Левкович.

Обговорюючи деталі, вони все ясніше розуміли, що їм буде важко один без одного. Потім почалося суперництво – кожен хотів бути першим. Левкович спершу спробував легкий шлях. Він попросив дозволу в батька оселитися у Палестині разом із позикою на покриття витрат на проїзд, які він обіцяв повернути. Якщо він не зможе знайти роботи у сільському господарстві, він завжди може повернутися до професії пекаря, бо люди їдять хліб в усьому світі, запевняв він свого батька. Але батько йому відмовив. Сіоністи, сперечався він, несуть із собою величезну катастрофу для них і всього єврейського народу, та він не дозволить своєму синові брати участь у цьому божевіллі. Розрив між ними двома, що почався, коли Левкович став відмовлятися від участі в релігійних обрядах і від навчання, усе більше зростав.[111]