Бен-Ґуріон. Держава за будь-яку ціну

Як багатьом іншим представникам їхнього покоління, євреям і неєвреям, їм доводилося засмучуватися, сумніватися щодо духовних питань і закохуватися. Шломо Левкович і Бен-Ґуріон були закохані в ту саму дівчину; Шмуель Фукс був закоханий у сестру Шломо Цемаха, а Цемах – у сестру Фукса. Цемах і Бен-Ґуріон також були закохані у Шмуеля Фукса. Це було болісне товаришування, але воно тривало все життя; Фукс і Левкович, який пізніше змінив своє прізвище на Леві, померли раніше від Бен-Ґуріона; Цемах помер за рік після нього. Сімдесят років Бен-Ґуріон і Цемах були об’єднані любов’ю та заздрістю так само, як того пізнього літа 1903 року на берегах Плоньки.

Вони взяли із собою свіжий номер «Га-Цефіра», газети на івриті, що виходила у Варшаві. З цієї газети вони дізналися про ініціативу сіоністського руху щодо заснування єврейської держави у Східній Африці замість Палестини. Ідея заснування там принаймні тимчасового притулку для європейських євреїв була відома як план Уганди. Теодор Ґерцль, високоповажний засновник світового сіоністського руху та його перший лідер, вирішив не відхиляти цю ідею; після гарячої дискусії Сіоністський конгрес, вищий орган руху, вирішив більшістю голосів відправити на цю територію дослідницьку делегацію. Протягом кількох місяців у Кишиневі, який потім став частиною Російської імперії, було вбито безліч євреїв. Причиною готовності багатьох сіоністів розглянути пропозицію Уганди була термінова потреба російських євреїв у притулку, хоча б в Африці. Троє хлопців із Плоньська уважно стежили за новинами з Кишинева. Вони відчували себе приниженими й безпомічними, як писав пізніше Леві, «зневіреними і тілом, і духом».[35] Але всі втрьох були шоковані планом Уганди й відчували, що сіонізм зраджував себе; юнаки розридалися. Там, де вирували їхні емоції та мокли тіла у річній воді, вони заприсяглися полишити Польщу й оселитися в Палестині. Це був визначний момент у їхньому житті.

* * *

Достеменно відомо, що більшість людей, відомих тоді Бен-Ґуріону та його юним друзям, уважали себе передусім євреями, а вже потім поляками. Вісімсот років, відтоді, як євреї вперше оселилися у Польщі, вони потерпали від дискримінації та переслідувань, але їхня чисельність виросла до мільйонів, і вони стали однією з найбільш значущих єврейських світових спільнот. Вони налагодили там міцні економічні та культурні підвалини, органи самоврядування та жвавий політичний дискурс.[36] Євреї спочатку оселилися у Плоньську десь за чотириста років до того, як народилися Бен-Ґуріон та його друзі. 1815 року місто потрапило під правління Російської імперії. Усі урядовці, включно з поліціянтами та суддями, служили цареві; деякі з них і самі були росіянами. Діти були вимушені вчити російську, а молодих людей відправляли до Імператорської армії. Проте євреї міста не відчували себе ані поляками, ані росіянами.

Коли Бен-Ґуріону виповнилося десять років, у Плоньську мешкало вісім тисяч жителів, більш ніж половина з яких – євреї. Як казав Бен-Ґуріон, він ніколи не стикався там з антисемітизмом; тож не бачив сенсу боятися погрому.[37] Багато років по тому, вже після від’їзду, деякі з колишніх єврейських жителів міста пишалися тим, що вони з Плоньська, але насамперед і загалом тим, що були євреями; вони не відчували потреби визначати свою єврейську сутність поза його межами. Це була маленька й досить ізольована спільнота. Усі знали один одного. Більшість із них торгували й ремісникували; деякі були досить заможними.

Цемах був сином бізнесмена; його родина на кілька поколінь походила з аристократів. Родина Фукса також була заможною. Але більшість євреїв Плоньська жили бідно й тяжко. Левкович виріс на темній алеї, де протікала каналізація, серед смердючих і брудних котлованів. Коли йому було дванадцять, містом пройшла епідемія холери. Його батько працював на родину Цемаха, а він був учнем у пекарні. Левкович був малоосвіченим, і Бен-Ґуріон писав про нього як про «дикуна».[38] Низьке положення, здається, не турбувало батька Шломо Цемаха; він намагався не втручатися у дружбу між ними, однак забороняв своєму синові відвідувати будинок Давида Грюна, і коли хлопець не слухався, батько бив його. «Родина Грюна не мала доброго ім’я у Плоньську», – писав Цемах, а інший житель Плоньська казав, що «їхнє ім’я не згадували ані добрими, ані поганими словами. Наче вони були засуджені на забуття».[39]

Батько Бен-Ґуріона Віктор (Авігдор) Грюн заробляв собі на життя, надаючи спектр параюридичних послуг. Більшість його клієнтів були поляками, багато з яких неписьменні. Він заповнював бланки, писав заяви та вирішував справи з владою. Іноді займався посередництвом, арбітражем і розв’язанням конфліктів. Цемах писав, що прибуток сім’ї Грюнів був низьким і нестабільним. О ні, бідними вони не були. Мали двоповерховий дерев’яний будинок на Козячій алеї, що пізніше стала вулицею Всполна; вона йшла до базарної площі. Старший брат Бен-Ґуріона із сім’єю жили в сусідньому будинку; цих дві будівлі розділяляв маленький огороджений садок, де росли яблуні, персики й вишні. Це був спадок матері Бен-Ґуріона, Шейндл; він розташовувався саме біля католицької церкви та саду її священника.

Маючи справу з інспекторами, поліціянтами, бюрократами та суддями, Грюн ставився до них люб’язно, відправляв привітання до свят і підтримував, коли вони когось оплакували. Імовірно, іноді він підкупав їх. Цілком природно, що громаді це не подобалося. Грюн був не єдиним євреєм у Плоньську, хто працював і торгував із християнами, але на відміну від інших не носив єврейський одяг. Нехтуючи умовностями, Авігдор одягав короткий жакет як протест проти традиційного довгого пальта; іноді носив високий каптур, які євреї у Плоньську не робили. В очах своїх сусідів він був легковажним і схожим на клоуна. Йшли чутки, ніби в його будинку грали в карти. Авігдор брав участь у місцевій політиці й іноді пускався в бійки.[40]

* * *

Дубче, чи Довідель, як звали хлопця вдома, народився 16 жовтня 1886 року третім із трьох синів; у нього були й сестри – старша та молодша. Мовою сім’ї був їдиш, але вони також чули багато польської та російської. За кілька років до народження Бен-Ґуріона у місті відкрили державну школу для євреїв, але більшість євреїв надавали перевагу суто єврейській освіті. Тож вони віддавали своїх синів у хедер – однокімнатну школу в будинку вчителя, який тримав хлопців під своїм наглядом, навчаючи читати й писати івритом й їдишем, і навіть важливішим речам: Тори та Талмуду. Деякі діти Плоньська починали навчатися у трирічному віці; Бен-Ґуріон почав у п’ять років. Він відвідував кілька таких шкіл, одна з яких була достатньо сучасною, де іврит вивчався за новим методом занурення у мову – «івриту івритом». Він також проводив кілька годин щодня в державній школі, як того вимагав закон.[41]

У Шломо Цемаха були інші вчителі: з кращим походженням та за вищу плату за навчання. Він, крім того, вивчав історію, географію та грецьку міфологію. Цемах запам’ятав Бен-Ґуріона худим хлопцем невисокого зросту та трохи хворобливим на вигляд. Бен-Ґуріон згадував, що часто непритомнів. Лікар рекомендував йому проводити літо в одному із сусідніх сіл, де вони й відпочивали із сім’єю матері. Давид розповідав, що там він вперше зіткнувся із сільським господарством. Цемах і Левкович також проводили час у тих селах.[42]

«Абсолютно дорослий»

Через кілька місяців як Бен-Ґуріону виповнилося 11 років, його мати після пологів вийшла на роботу. Дитина народилася мертвою, і за кілька днів мати померла від зараження крові. Це був жахливий удар. «Багато, багато ночей я бачив мою матір уві сні й питав у неї: „Мамо, чому ми не бачимо тебе?” Та вона не відповідала», – писав він, коли йому було вже далеко за вісімдесят. «Немає ніяких бар’єрів між дитиною та матір’ю… – вів він далі. – Син завжди лишається сином своєї матері, і коли його мати помирає, нічого не змінюється. Це не близькість, це більше ніж любов, це ототожнення та навіть щось більше. Тому що немає нічого схожого на материнську любов. Мама може бути тільки одна, і вона є усім. Ба більше, якщо вона помирає, жодна особистість, друг, знайомий чи кохана людина не можуть замінити її. Лишається порожнеча, суцільна порожнеча, сповнена смутку, туги… нескінченного смутку та туги. Хто може зайняти її місце? Сирітство, сирітство…» Бен-Ґуріон пізніше часто розмовляв і писав про матір; неодноразово він зазначав, що її смерть ніколи не припиняла мучити його навіть уві сні, попри те, що він не пам’ятав її обличчя, і не лишилося її світлини. «Втрата не полишала моє серце», – писав він багато років по її смерті. Попри те, що мати народжувала одинадцять разів, піклувалася вона про нього, наче він був її єдиною дитиною, писав Бен-Ґуріон. Вона була «криницею любові, яку важко описати». Він ототожнював її із сіоністською вірою. «Фундамент нації – це матір», – заявив він на засіданні Кабінету міністрів.[43] Він міг також бачити її риси у самій землі Ізраїлю. «Я всмоктав мрію про землю Ізраїлю разом із молоком матері», – писав він. Вимагаючи, щоб Палестина була передана євреям, Бен-Ґуріон казав: «Піклування про дитину не може бути передане жодній жінці, нехай навіть справедливій та здібній. Але кожна дитина має бути віддана у руки її матері».[44] Мабуть, він бачив її один раз або двічі перед тим, як вирішувався статус жінки в Ізраїлі. Коли Бен-Ґуріон прагнув призначити Голду Меїр у його перший уряд, він зазначив: «Кожен із нас заборгував трохи вдячності своїй матері».[45] Він казав, що тато був йому і за тата, і за маму. «Мені важко забути, як це – бути в дитинстві сиротою, – писав він, – хоча в мене був улюблений батько, який дожив до вісімдесятишестирічного віку, якому я багато в чому завдячую за виховання й отриману освіту, але з матір’ю його неможливо порівнювати».

Після двох років удівства Авігдор Грюн знов одружився. Бен-Ґуріон називав свою мачуху «тітка», «момех» на їдиш, як робили й інші сироти. Коли він згадував її у своїх листах до батька, то намагався це зробити з усією належною повагою. Але коли Бен-Ґуріон протистояв передачі дітей, що пережили Голокост, на всиновлення до Ізраїлю, він писав: «Тільки унікальні люди здатні до усиновлення; ми всі знаємо, що таке мачуха». Як писав його біограф Шабтай Тевет, здавалося, що тут він подумки повертався до свого власного минулого.[46] У будь-якому разі смерть його матері розколола дитинство на до та після. Іноді здавалося, що він перебільшував рівень свого спустошення від втрати мами, говорячи ніби вона померла, коли йому було всього десять.[47] Зазвичай він згадував коротке дитинство та раннє дозрівання без радості й ігор «окрім шахів».

Деякі хлопці, яким не треба було працювати або вчитися торгівлі, проводили дні після бар-міцви у бейт мідраш – релігійних семінаріях, де вони навчалися під керівництвом учителів і самостійно кілька років до одруження та влаштування сімей, та навіть і після. Деяких відправляли з міста до гімназії, як називали академічні школи в Центральній і Східній Європі, а далі – продовжувати вище навчання. Бен-Ґуріон учився якийсь час у бейт мідраш зі Шломо Цемахом, де, як стверджував Цемах, він не виділявся особливими успіхами. «Його мозок не міг опанувати абстрактні логічні міркування на заняттях», – писав Цемах, додаючи, що він сам відзначився у вивченні Талмуду.[48] Отже, Бен-Ґуріон був хлопцем, осиротілим без матері, пасербом, нижчим за своїх товаришів, менш обдарованим у навчанні, який чув усюди, що його батько мав сумнівну репутацію. Він впорався зі своєю дитячою травмою, як робила більшість – пристосувався. Бен-Ґуріон часто посилався на свого батька як на «адвоката» і висловлювався про нього як про «визнаного лідера міських євреїв». Він намагався ніколи не комплексувати через свій низький зріст: його мати теж була низенька, відзначав він. Бен-Ґуріон також любив казати, що лікар, який оглядав його у п’ятирічному віці, зауважив, що голова його була досить велика, а ззаду стирчала ґуля. Лікар зробив із цього висновок, ніби хлопець обдарований величезними здібностями й на нього чекає велике майбутнє. Це було ще однією причиною відкинути його сумне дитинство якнайшвидше. «У чотирнадцять я відчував себе абсолютно дорослим», – казав він пізніше.[49]

Насправді тоді він байдикував: не відвідував уроки й не працював. Біограф припускає, що Бен-Ґуріон тоді допомагав батькові, навчаючись писати запити, чимчикуючи вдвох із ним серед натовпу на шляху до будівлі суду, намагаючись привернути увагу нових клієнтів. Він читав книги та почав вести щоденник. У Хануку 1890 року він, Цемах і Фукс створили організацію, яку назвали «Езра», на честь біблійного письменника. Їхньою метою було впровадити у щоденне життя спільноти спілкування івритом. «Езра» налічувала кілька дюжин членів і проіснувала близько шести років. Це була перша публічна ініціатива Бен-Ґуріона.[50]

Згодом Бен-Ґуріон розповідав, що його сіоністські погляди сформувалися, ще коли він був малюком трьох чи п’яти років. Якось він заявив: «Я народився сіоністом». Він був зважливішим, коли писав такі рядки: «У тому віці я ще не розумів предмета дискусії та дебатів, але ввібрав у себе сіоністську надію, що наповнювала наш дім».[51] Його батько був одним із перших сіоністських активістів у Плоньську, одним із тих, хто ототожнюється з цілою купою ініціатив, сукупно іменованих «Ховевей Ціон». Старші члени руху пережили Весну Націй, національні та політичні революції, які охопили Європу 1848 року. «Ховевей Ціон» був єврейською відповіддю на сплеск національної ідентичності та надій на національну незалежність, що народжувалися у головах європейських євреїв. Її прихильники називали себе не лише юдеями-вірянами, а й членами єврейської нації. Члени цих різних товариств намагалися сформувати міжнародну організацію, але «Ховевей Ціон» був, по суті, швидше романтичним і навіть релігійним, ніж політичним рухом. Більшість просували його як відповідь на дискримінацію та переслідування євреїв. Саме тоді до єврейських громад Російської імперії також потрапив соціалізм. Кілька груп соціалістів допомагали сільськогосподарським поселенням Палестини, організовуючи поселенців для створення фермерських спільнот та підтримуючи їх і надалі. Це було початком того, що пізніше матиме назву «практичний сіонізм».[52]

Сіонізм – це рух, створений у Європі, є частиною її історії та натхненний її культурою. Сіоністський націоналізм, романтизм, лібералізм і соціалізм – усі прийшли з континенту. У цьому сенсі історія сіоністської присутності у Палестині є частиною європейської історії.

«Дещо дивне»

Авігдор Грюн навіть і не розглядав можливість оселитися на Сіоні. Направду він не мав бажання полишати Польщу, хоч одного разу і виявляв активність у «Ховевей Ціон». Його соціальна ізольованість, яка мала спонукати до еміграції, значною мірою перекривалася його сіоністською активністю. Ця активність давала йому контакти з людьми, які робили все можливе, щоб їх ніхто більше не бачив у його компанії. Він запрошував їх у гості раз на тиждень заради спілкування, упродовж якого вони разом читали газети на івриті «Га-Цефіра» та «Га-Меліц». Бен-Ґуріон не міг згадати, чи був його дідусь також членом групи, але згадував, як сидів на колінах діда та розмовляв на івриті: спочатку по складах, потім словами і, врешті-решт, цілими реченнями.[53]

Десь за чотири місяці до його десятиріччя «Га-Меліц» уперше згадала на своїх сторінках чоловіка, на ім’я Теодор Герцль, автора нової книги «Єврейська держава», тільки-но надрукованої у Відні. Відгук був дуже позитивним.[54] Звістка про Герцля розповсюдилася дуже швидко. Плоньськом поповзли чутки, що прийшов Месія. Бен-Ґуріон розповідав, що у них описували високого привабливого чоловіка з чорною бородою.[55] Насправді Герцль був невисокий на зріст і обіцянок щодо божественної спокути не давав. Ба більше, що суперечить «Ховевей Ціон», він не вірив у ефективність поодиноких переселень євреїв до Палестини. Його мета була – створити повноцінну національну державу; для цього Герцль створив світову організацію, що б обстоювала єврейську незалежність шляхом домовленостей з Османською імперією та європейськими силами. Іншими словами, це був більше політичний, ніж практичний сіонізм. Авігдор Грюн негайно почав з ентузіазмом підтримувати Герцля. Так само зробив і власник місцевого магазину Сімха Ісаак. Удвох вони створили спільноту, яку назвали «Бней Ціон» – Діти Сіону. Вони почали збирати «шекелі», як називалися членські внески до сіоністського руху, та відправляли пожертвування до Палестини. У вересні 1900 року організація налічувала дві сотні членів[56].

* * *

Сіоністською діяльністю у Плоньську зацікавилися далеко за його межами. «Га-Меліц» висвітлювала зустрічі, що відбувалися у будинку Грюна. На одному з таких зібрань була в голос прочитана брошура, написана на їдиш відомим автором Шаломом Алейхемом. Вона називалася «Чому євреї мають потребу у своїй власній державі?» Після прочитання усі разом співали сіоністських пісень.[57] Тож Бен-Ґуріон однозначно міг увібрати сіонізм у своєму дитинстві. Його шлях до сіонізму, на відміну від шляху декого з його друзів, не вимагав від нього повставати проти волі свого батька. У цьому сенсі йому було значно простіше.

Повідомлення у газеті також вказувало на те, що сіоністське зібрання у Плоньську було значною подією. Насправді більшість польських євреїв, ровесники Бен-Ґуріона зокрема, не були сіоністами. Отже, Бен-Ґуріон із друзями були винятком, що межує з дивакуватістю. Він вирізнявся серед них тим, що трохи володів івритом; через це його друзі весь час від нього відставали. Цемах розповідав, що його власний іврит спочатку звучав смішно. Левкович знайшов його навіть ще важчим: тоді він ледве був здатний читати та майже не писав жодною з мов. Замість того щоб говорити на івриті, він спілкувався зі своїми друзями жестами й мімікою.[58] Іврит Фукса був чимось схожий на мову сакрального вчення та літургії у синагозі; у щоденному використанні іврит був для нього іноземною мовою. Уперше в житті Бен-Ґуріон мав суттєву перевагу перед своїми друзями.

Одна семінарія дозволила їм організувати вечірню школу, де давали уроки івриту й читали лекції на сіоністську тематику; підліток Бен-Ґуріон давав лекції із сіонізму й культури. Раз чи двічі вони розповсюджували мімеографічні брошури. Бен-Ґуріон публікував там вірші. Якось він попрямував до Варшави просити підтримки у редактора газети «Га-Цефіра» Наума Соколова. Це була його перша публічна ініціатива за межами рідного міста. «Га-Цефіра» не написала нічого про «Езру». Цілком можливо, що Соколова в ній нічого не зацікавило.[59]

Це, звичайно, не було схоже на Бен-Ґуріона та його друзів, які намагалися розбудити іврит після довгого сну. Сотню років тому Польща вже була одним із центрів нової європейської літературної культури, єврейської мови. Організації з просування єврейської мови вже існували скрізь; у Плоньську «Езрі» протягом тридцяти років передувала інша схожа група.[60]

Їдиш і далі був головною мовою євреїв міста, але члени «Езри» стали розмовляти на івриті й користувалися нам як власним таємним жаргоном. Вони писали свої листи на сучасному івриті, зазвичай літературним, іноді навіть досить багатим, написаним гарним почерком.

«Я думав, що піднісся до небес»

Листи, які четверо друзів писали один одному після розлучення та мемуари, які вони опублікували згодом, випромінювали змучений підлітковий гнів; вони відчували себе в пастці між минулим століттям і сучасністю. «Душа моя не знаходила собі місця, – писав Бен-Ґуріон. – Не знаю, чому я іноді такий сумний і пригнічений, але відчуваю велику й глибоку порожнину, що знесилює серце… У мене велика туга, але за чим саме – не знаю».[61] Левкович також розповідав про «юнацьку тугу за незрозумілим невідомим» та за «усім, що далеко». Він відчував «велику спрагу» до здійснення «великої справи» і страждав від важкої депресії та тривоги. Він натомився від життя. Цемаха мучили ті самі думки. «Життя для нас було наче смерть, а смерть цікавила, ніби життя, хоча ми небагато розуміли в них, а втім, вбирали в себе щось корисне від цього», – писав він у своїх мемуарах. Він писав до Фукса: «Неможливо навіть і думати про смерть, але і жити я не можу».[62] Цемах був високим і вродливим, із кучерявим волоссям і чорними вусами; гордим, марнославним базікалом. Разом з іншими хлопцями він знущався з Левковича через його неосвіченість і навіть публічно принижував його батька у синагозі. Він глумився над звертанням «містере Авігдоре», як він кликав батька Бен-Ґуріона, з помилками промовляючи російською.[63] За словами Цемаха, Фукс був «емоційним», «делікатним» і дещо «пасивним» хлопцем. «Його характер був занадто ніжним, було в ньому навіть щось жіноче, але його ніжність була приємна та дуже приваблива», – писав він.[64]

Фукс не був таким пригніченим, як його друзі, але, схоже, поділяв тугу Левковича за «усім, що далеко». 1904 року він поїхав до Лондона, залишивши у Плоньську сестру Цемаха, яку тоді кохав. Цемах писав Фуксу, що сестра іноді питає про нього. Але переважно він писав про своє власне кохання до сестри Фукса та свої почуття до самого Фукса. «Я так сумую за тобою, так сильно бажаю та жадаю бачити тебе, мій любий друже. О, якби я тільки потиснув твою руку, перш ніж ти полишиш мене, якби я міг обійняти та осипати тебе поцілунками». Якось він підписав свого листа прощальною фразою: «Твій брат обіймає та цілує тебе із шаленою любов’ю».[65] Іноді Цемах опікав його. У Лондоні Фукс мав намір навчатися у рабинському коледжі, але до того ж мав проблеми з упевненістю у собі. Цемах умовляв його: «Ти тільки-но переступив поріг, а я вже чую невдоволення, обурення та нарікання… невже ти думав, що вони мали запросити музичний гурт, щоб вітати тебе після приїзду до Лондона?» Цемах описував свої стосунки з Бен-Ґуріоном тоді як близьку дружбу. Обидва зустрічалися щодня та, як каже Цемах, між ними не було жодного секрету, крім одного – Бен-Ґуріон ніколи не торкався теми його кохання до сестри Фукса. Напевно, він не ділився і про власне ставлення до Фукса.

Бен-Ґуріон розповідав Фуксу про свою першу закоханість у дванадцять років. «Моє кохання тоді було таким ніжним, як бутони навесні, – розповідав він поетично у вісімнадцять, – і воно зростало з часом і палало, мов полум’я. А минулого літа я дізнався, що вона теж любить мене… Я думав, що піднісся до небес».[66] Коли він побачив її вперше, їй було десь років десять, вона навчалася в державній школі, до якої ходив і він. Її звали Рахель Нелкін, в неї були чорні коси. Це могла бути та сама дівчина, що «так сильно захопила» серце Левковича.

Левкович був високим і струнким юнаком із довгим носом і маленькими очима. «Він непривабливий», – писав Цемах.[67] Крім того, він був дуже сором’язливим. Левкович перший піймав погляд Рахелі у домі її вітчима Сімхи Ісаака, який регулярно скликав сіоністські зустрічі для молодих людей у задньому приміщенні свого магазину. «Іноді я думав, що ті хлопці були у захваті не стільки від Сімхи Ісаака, скільки від його красивої доньки», – писав Левкович.[68] Упродовж довгого часу йому бракувало сміливості заговорити з нею. Він тільки спілкувався з її батьком, що теж давалося йому дуже важко. Таємно заздрив своїм друзям, які були успішнішими, ніж він, але вважав їх невдячними. Та все ж Левкович невпинно думав про неї, удень та вночі. Врешті-решт він спланував ситуацію, щоб зустрітися з Рахеллю на самоті, але після довгого очікування, коли опинився віч-на-віч із нею, раптом зашарівся, відвернув обличчя і вдав, що навіть не помічав її присутності. Пізніше він лаяв себе за таку дурість. Левкович, здавалося, вважав життя важчим тягарем, ніж його друзі. Його сором’язливість, можливо, згубила б його, якби сіонізм не позбавив його розуму, як писав він пізніше.[69]

Він іноді приходив до будинку Грюнів, який також описував як «центр сіонізму». Бувши родом із бідного середовища, він вважав Грюнів заможними. Його вабила туди «якась магія, яку він не міг зрозуміти», але іноді його щось відштовхувало, особливо, дві сестри Бен-Ґуріона. Паралізований у їх присутності, він удавав, ніби прийшов говорити про майбутнє сіонізму.[70] Це був дуже важкий час для підлітків. У Плоньську соціальні взаємодії між хлопцями й дівчатами були предметом суворих правил. Якщо хлопець і дівчина закохувалися, розповідав Бен-Ґуріон, зазвичай запрошували сваху, щоб усе владнати. Як до цього додав Левкович, «ми, хлопці, розглядали сторінки свого Талмуду, навчалися, фантазували та чекали на добру партію».[71] Коли Левковичу здалося, що Бен-Ґуріон завоював любов Нелкін, серце його було розбито.[72]

Цемах не мав такої проблеми. Однієї ночі, коли йому було вісімнадцять, він ніяк не міг заснути, перевертався з боку на бік, потім одягся та відкрив вікно у спальні. Дивлячись крізь вікно будинку на вулицю, він побачив доньку свого сусіда, Шошану, сестру Шмуеля Фукса. Протягом наступної години вони вдвох сиділи на своїх підвіконнях, дивлячись одне на одного, доки не прорізався світанок. Цемах відчував «сильне хвилювання», коли писав про це Фуксу. «Якщо я тоді не з’їхав з глузду (або, точніше, тому що), я став міцнішим від заліза… Давид Грюн доповів мені, що я був схожий на сновиду».