Бен-Ґуріон. Держава за будь-яку ціну

Як представник першого покоління ХХ століття, він вважав, що людству судилося «домінувати над силами природи», як висловився Бен-Ґуріон, маючи на увазі пустелю і море. «Стикаючись, зокрема, з цими бурхливими просторами, людина розкриває всю свою силу і потенціал, свою велику здатність прокладати шляхи морем і знайти безпечний шлях крізь великі води, чого прагне безстрашний людський дух.[579] З дитячим хвилюванням він вирішив здійснити свій перший пасажирський рейс у вересні 1924 року.

Бен-Ґуріон хотів вилетіти з Данцига до Берліну, але йому вдалося дістати білет лише до міста по дорозі. Журналіст, який жив усередині його, змусив усе це описати – він розповів, як прибув до аеропорту, як його обшукали, як змушений був заплатити за зайвий багаж; квиток коштував одинадцять марок. «Ми підіймалися дуже повільно… Я побачив перед собою сонце, перед самим обличчям. Наче воно та літак зависли на небосхилі… птахи літають під нами… а на дорозі гойдається конячий візок, наче дитяча іграшка… і літак повільно проходить крізь атмосферу; він фактично летить зі швидкістю 130 кілометрів на годину. Ми на висоті 300 метрів… і тут знову торкаємось землі, ще трохи котимося по ній – двигун свистить, скрипить, реве – і замовкає. Ми летіли десь пів години». Бен-Ґуріон записав назву та модель літака: Ельберфельд D-24. Сім тижнів по тому той літак розбився, вбивши трьох пасажирів та стільки ж екіпажу під час цього польоту.[580] Повернувшись, Бен-Ґуріон занурився у нову полеміку, або, як вони казали тоді, «скандал».

«Отруйне пліткарство»

Мордехай Моттель Маков був одним із заможних цитрусових фермерів Реховоту й одним із засновників банку «Купат Ам». 1925 року він найняв арабських робітників, щоб побудувати собі будинок. Єврейські робітники намагалися розігнати арабів, і Маков зателефонував до поліції. Це призвело до зіткнень, і конфлікт поширився далеко за межі мошави. Маков отримав підтримку Асоціації фермерів, яку очолював Моше Сміланський. «Гістадрут» підтримав єврейських робітників.

Це була політична суперечка, що базувалася на традиційному суперництві між фермерами та робітниками. Як противник працевлаштування арабів Бен-Ґуріон походив не лише на захисника робітників, а й на найбільшого сіоністського патріота. На практиці кампанія проти арабської робочої сили мало чого досягла, але й далі була його гаслом.

У грудні 1925 року британський губернатор Яффи зібрав разом представників обох сторін, а також Бен-Ґуріона та Сміланського. Представник аграріїв прочитав для губернатора меморандум, який Бен-Ґуріон назвав «отруйним пліткарством». Сміланський не висловив жодних заперечень.[581] Виступаючи на Асамблеї представників, Сміланський розкритикував Макова, але також рішуче засудив те, що він назвав «терором», скоєним єврейськими робітниками. У приватному листі він поскаржився на демагогічну політику Бен-Ґуріона.[582] Обурений зверненням Макова до британської влади, а не до єврейського автономного керівництва, Бен-Ґуріон назвав Макова інформатором, а Сміланський подав позов про наклеп проти Бен-Ґуріона до Магістратського суду Тель-Авіва. Провідна фігура в «Гістадруті», він намагався бути посередником між ними двома, наймаючи друга Бен-Ґуріона Шломо Цемаха, який тоді був одружений із племінницею Сміланського.

* * *

Після п’яти років життя у Палестині Цемах також втомився бути простим робітником. 1909 року він їздив до Франції вивчати агрономію. До цього він встиг одружитися і розлучитися. Закінчивши навчання, Цемах поїхав відвідати батька до Плоньська. Наступного дня після його приїзду над містом пронісся німецький цепелін, і почалася війна.

Протягом наступних шести років Цемах та його партнерка Ханна Сміланська переїжджали з одного міста до іншого. Він ледве зводив кінці з кінцями, працюючи вчителем та опублікувавши кілька оповідань. Іноді він жив у Бялика або в іншого відомого івритського поета Шауля Чернічовського. Перебуваючи в Одесі, Шломо і Ханна одружилися, і незабаром у них народилася донька. Навколо них вирувала громадянська війна між більшовицькими червоними та контрреволюційними білими. Козак на коні змилувався в останню хвилину після того, як мав намір встроми свого меча у Цемаха. «Не запитуй про те, чого ми натерпілися, – писав Цемах Бен-Ґуріону. – Тінь смерті – це постійний супутник мого життя протягом останніх семи років».

Він писав, що прийняв революцію всією душею. Життя Цемаха було врятовано, коли червоні сили увійшли до рідного міста його дружини, де вони переховувалися в будинку її батьків. Після подальших пригод вони нарешті добралися до Яффи. «Я живу тут, – повідомив він „своєму заповітному братові” Бен-Ґуріону. – Як би я хотів тебе побачити!» Він запевнив свого друга, що політичні відмінності, які розділяли їх, зникли. Бен-Ґуріона тоді був у Відні. Повернувшись, він спробував переконати Цемаха перейти до «Ахдут га-Авода», але той відмовився. Тим часом він попросив у Бен-Ґуріона трохи грошей. Допомагав і дядько Моше Сміланський. Цемах і Ханна найнялися вчителями у Ізраїльську сільськогосподарську школу Мікве, де платили добру зарплату, а також надали їм квартиру для проживання. Він писав і публікував, і почав здійснювати мрію своєї юності стати письменником, який пише івритом.[583]

* * *

Цемах намагався бути посередником у суперечці між Бен-Ґуріоном та Сміланським, і, як можна було очікувати, отримав проблеми на свою голову. Бен-Ґуріон не мав зацікавленості у врегулюванні: він хотів політичного судового розгляду, наскільки це можливо, публічного, в якому взяв би на себе роль осяяного лицаря, який захищає робітників перед фермерами, арабською робочою силою та «інформаторами». І він отримав таку можливість, але програв суд. Судді вирішили, що Бен-Ґуріон не має підстав називати Сміланського пліткарем.[584]

Протягом наступних місяців Бен-Ґуріон прагнув привернути увагу громадськості до подальших подібних ситуацій. Одного разу він навіть приєднався до адвоката – захисника єврейських робітників, які намагалися силою запобігти в’їзду арабських трудівників до цитрусового гаю, що належав фермеру з Петах-Тіква. Згідно з інформацією від «Га-Арец» судовий процес став сенсацією для всього міста. Великі скупчення людей збиралися навколо будинку суду, але вхід дозволений був тільки журналістам.[585]

Боротьба проти працевлаштування арабів явно суперечила твердженню сіоністів про те, що рух розвиватиме Палестину на благо всіх її мешканців. Але Бен-Ґуріон продовжував обіцяти, як і раніше, що створення єврейського національного дому не зашкодить арабам. Навпаки, він наполягав, що сіонізм не стверджував, ніби євреї були панівною расою, і не прагнув до створення аристократичного суспільства. Йшлося про національні та людські цінності. Бен-Ґуріон клявся знову й знову, що «лише антисеміт може вважати нашу боротьбу за право працювати в мошаві згубну для арабського працівника».[586] Іноді Бен-Ґуріон навіть стверджував, що одна з цілей кампанії на підтримку єврейської робочої сили полягала у тому, щоб вигнати арабського працівника через його відсталість, ніби це була моральна і соціалістична місія. Можливо, він думав з погляду «тягаря білої людини», який британський колоніалізм обіцяв взяти на свої плечі, коли згадував, що британці утримуються від залучення індійських робітників до Англії, щоб зберегти чистоту нації.[587]

Бен-Ґуріон не покладався на свою заяву про те, що конфлікт у Палестині не дозволяє досягти компромісу з арабами, але в пошуках найкращого шляху розв’язання конфлікту розглядав ідею «домовленості» між єврейською та арабською профспілками.[588] Це здавалося вигідною тезою, яка впліталася у соціалістичне мислення робітничого руху і стосувалася прихильників сіонізму в Палестині та поза її межами. Більшість палестинських євреїв не мешкали там досить довго, і для того, щоб залишитися, потребували бодай шматочка надії та краплини віри у мир. «Кожен єврей, який має намір переїхати до Палестини, повинен запитати себе, чи у безпеці його життя та власність у цій країні, – писав Бен-Ґуріон. – Відчуття, що євреї тут сидять ніби на жерлі вулкану, може підірвати фундамент сіоністського руху». Не можна також очікувати, що заможні євреї вноситимуть свої гроші в національний проєкт, приречений на вічний конфлікт. Відстоювання співіснування також сприяло розвитку сіоністської дипломатії, оскільки та прагнула заручитися громадською підтримкою.

* * *

Коли англійці почали брати на роботу євреїв й арабів на однакові робочі місця, сіоністське керівництво було стурбовано тим, що зарплата й умови праці в таких сферах, як залізниця та пошта, не відбивали потреб єврейської культури, а, швидше, були менші та примітивніші, коли порівняти з потребами арабської культури, як висловився Бен-Ґуріон.[589] Отже, стало вкрай необхідним організувати арабську працю у такий спосіб, щоб вони отримували заробітну плату та умови, такі як у євреїв. Десь років десять по тому Бен-Цві пояснював це так: якби арабські робітники були такими ж дорогими, як єврейські, тоді б зник основний стимул їх наймати.[590] Бен-Ґуріон сподівався дбати про арабських робітників, не залічуючи їх до «Гістадруту», і рішуче відкинув вимогу викреслити слово «єврейських» у повній назві організації. Генеральна організація єврейських робітників у Палестині. Замість цього він намагався переконати арабів у тому, що підтримувати сіонізм в їх інтересах.[591] Згідно з інформацією, яку отримав Бен-Ґуріон, багато арабів стояли перед вибором, чи залишатися під захистом «Гістадруту», чи відмовитися від нього.[592] Спроби співпраці успішними не були; Бен-Ґуріон склав у своєму щоденнику список жорстоких зіткнень між єврейськими та арабськими робітниками, деякі з яких були смертельними.[593] Репетур помітив ще одну проблему – частина єврейських залізничників використовувала свої робочі місця для виготовлення бомб для «Хагана».[594]

«Моє серце крається»

Тоді Авігдору Грюну було шістдесят вісім років. Економічна криза у Польщі зруйнувала кредитний бізнес, який він розбудував до війни. У своїх спогадах він стверджував, що влада відкликала його ліцензію на роботу «приватного адвоката», оскільки він був євреєм, і що в підсумку в нього не було іншого вибору, окрім як взяти на себе посаду секретаря єврейської спільноти Плоньську.[595] За якихось десять років після того, як Бен-Ґуріон намагався переконати свою родину залишити місце народження, вони вже були готові їхати, але Бен-Ґуріон не поспішав тепер домовлятися про це. Він сказав, що допоможе їм лише тоді, якщо вони візьмуть достатньо коштів на перший час.[596] Його сестра Рівка, тепер уже вдова, надіслала йому, як він назвав, «жалісного» листа. Вона описала тяжке становище плоньських євреїв та свої особисті страждання, запитуючи, чи може брат пришвидшити її від’їзд. «Я відчуваю всім серцем її жахливе становище», – писав Бен-Ґуріон батькові, але не міг змусити себе порадити їй приїхати. Рівка писала, що готова виконувати будь-яку роботу, і її брат вірив у щирість цих слів, як писав, «але я не вірю, що вона зможе працювати або що знайдеться така робота, до якої вона здатна». Він вказав, який дохід потребуватиме сім’я з двох осіб, щоб жити в Палестині – п’ятнадцять фунтів на місяць – і запитав, «чи вистачить тобі тієї суми, що ти маєш, хоча б на рік?» Бен-Ґуріон знову рушив подорожувати й порадив відкласти це питання до свого повернення. Тим часом він надіслав їй копію своєї книги.[597]

Ставлення Бен-Ґуріона розлютило його батька. Син спробував вибачитися: «Мені дуже шкода, що ти вважаєш мене винним у тому, що й досі не переїхав до Палестини», – писав він засмучено. Бен-Ґуріон хотів забрати батька тієї самої зими, але, на жаль, не міг цього зробити через свою політичну роботу. Що стосується Рівки, то протриматися протягом року було для неї недостатньо – їй треба було стільки грошей, щоб можна було жити за відсотки, а не зі свого капіталу, тобто мінімум три тисячі фунтів.[598] Минув ще рік. Тим часом помер і чоловік його сестри Ципори, залишивши її з двома малими дітьми. «Моє серце крається, таке відчуття, ніби мене вразила блискавка», – із сумом писав Бен-Ґуріон батькові. Наступного ранку він пообіцяв, що спробує отримати імміграційний сертифікат для Ципори та її дітей. «Я ділитимуся з нею своїм хлібом, прийму її дітей як своїх і буду їм батьком», – пообіцяв він.

Минуло кілька місяців. Його сестра запитувала, чи не забув він про неї. Бен-Ґуріон швидко відповів, що це питання дуже його турбує. «Чи не є твоя надія моєю надією, твоє становище моїм становищем, твоє майбутнє моїм майбутнім, а твої діти моїми?» – писав він. Бен-Ґуріон пояснив, що посвідчення затримуються так довго, оскільки він не знає імені одного з її дітей і тому не може подати заяву на отримання довідки. Нарешті у травні 1923 року Ципора приїхала, за півтора року після того, як він почав цей процес. Бен-Ґуріон запевнив, що про все домовиться.[599]

Займаючись імміграцією Ципори, Бен-Ґуріон знову пообіцяв перевезти батька, «можливо, у середині наступного року».[600] Його брат Авраам також хотів приїхати; тим часом Бен-Ґуріон намагався отримати посвідчення хоча б для його сина Біньяміна. Це не зайняло багато часу. У серпні 1923 року Бен-Ґуріон повідомив батькові, що його племінник Біньямін працює в Тель-Авіві і що він прекрасний хлопець. Аврааму, зі свого боку, бракувало професії; Бен-Ґуріон виступив проти його приїзду, щоб він спершу направив інших своїх дітей, сина Ізраеліка та дочку Шейндель. Дочка, за його словами, може приїхати за умови, якщо володітиме івритом. Їй потрібно було до переїзду навчитися друкарської справи, а також, якщо можливо, вести бухгалтерію. Лише після того, як діти переїдуть і в економічному плані будуть міцно стояти на ногах, можна буде говорити про переїзд Авраама. Але, підкреслював він, не раніше. Якщо Рівка отримає суму від п’ятисот до шестисот фунтів, вона зможе керувати обставинами, але він надішле необхідну документацію лише тоді, коли вона сповістить його, що готова до переїзду. Потім він розглянув справу свого батька.

Таке відчуття, ніби батько не вірив у те, що секретар «Гістадруту» не може домовитись про переїзд усієї родини. Бен-Ґуріон не поспішав відповідати. «Я був перевантажений роботою», – пояснював він, зазначивши, що серед інших своїх обов’язків проводив переговори з Британським лейбористським урядом. «Я здогадуюсь, що ви вже ставитесь до мене трохи підозріло», – писав він, знову виправдовуючись, що його громадська діяльність заважає розв’язати це питання. Бен-Ґуріон зазначив також, що нехтував своїми обов’язками перед дружиною та дітьми. Подорожуючи за кордоном, він сумував за дітьми і хотів знову бути з ними, але на цей період життя, очевидно, його сім’я – батько, дружина і навіть його діти – були для нього менш важливими, ніж робота.

Батько написав, що тепер він може продати свій будинок і отримати за нього від трьохсот до чотирьохсот фунтів. Бен-Ґуріон погодився, що у такому разі той може їхати. Потрібна сума могла бути навіть меншою, запевнив він. «Я також сподіваюся, що ти зможеш знайти роботу, яка буде відповідати твоїм здібностям та знанням», – писав він з оптимізмом. Але, щоб уникнути подальших непорозумінь, він прямо заявив, що не має наміру допомагати батькові у цьому. Так, двері всіх установ палестинської єврейської спільноти були для нього відчинені, і будь-хто з них із задоволенням погодився б на його прохання працевлаштувати когось, але саме тому він батькові й не допомагатиме. «Я не хотів би, щоб хтось у Палестині думав, що ти працюєш в якійсь установі не тому, що маєш відповідну кваліфікацію, а тому, що отримав цю посаду завдяки мені». У листі не згадувалося нічого про «тітку», тобто мачуху; на відміну від більшості своїх листів до батька, у цьому він навіть не передав їй вітання. З іншого боку, він припустив, що «можливо, ви також зможете побудувати будинок разом із Рівкою».[601] Минув ще один рік.

Імовірно, Грюн міг оселитися в Палестині зі своєю дружиною навіть без допомоги сина, як це робили десятки тисяч інших євреїв. Але Грюн хотів скористатися його впливом, і врешті-решт, напевно, мав право наполягати на цьому. Попри свій похилий вік, Авігдор одразу влаштувався на роботу у відділенні компанії «Солел Боне» – будівельної компанії «Гістадруту». Він приїхав без дружини. Бен-Ґуріон запросив батька до свого будинку у Єрусалимі; через чотири дні він вирушив у іншу закордонну поїздку.[602] Робота, яку знайшов Грюн, була у Хайфі, де він жив із Ципорою. Він змінив прізвище на Бен-Ґуріон. Коли Авігдор продав будинок у Плоньську, у його дружини не було іншого виходу, як переїхати до родичів у Лодзь. Бен-Ґуріон відвідав її 1926 року. «Вона стара, слабка і прикута до ліжка», – зазначив він у своєму щоденнику. Рік по тому вдалося перевезти до Палестини і її.[603][604]

Вони переїхали в один із найважчих років життя Бен-Ґуріона. «Гістадрут» зіткнувся з найсерйознішою кризою у своїй історії; сам Бен-Ґуріон ніколи раніше не стикався з подібними сумнівними звинуваченнями.

«Нескінченний холод, спустошення, забуття»

Протягом місяця, що передував його сороковому дню народження, настрій Бен-Ґуріона був похмурим, майже самогубним. Він дивився з палуби човна, на якому прямував додому після тривалого перебування у Парижі, і занотовував кілька рядків про безглуздість життя. «Усе минеться, скінчиться… а далі – вічний холод, спустошення, забуття, нескінченне ніщо. Який сенс усього нашого нещасного, миттєвого, безглуздого існування, яке не залишить нічого позаду? Хто може відповісти? Хто може сказати? Єдина відповідь – могила. Єдина кінцева точка».[605] До свого перебування у Парижі Бен-Ґуріон брав участь у якомусь з’їзді у Німеччині, а також відвідав Плоньськ. За кілька годин після повернення додому він уже почав працювати. Тоді «Солел Боне» зазнав краху і погрожував розвалити весь «Гістадрут».

* * *

Іммігрантам Четвертої алії потрібні були місця для проживання. Наслідком цього стало те, що 1925 року цілих 64 % усіх єврейських інвестицій в Палестину пішли на будівництво житла. Будівельний бум слугував на користь великій кількості заводів та підприємств. Люди також будували будинки для здавання в оренду. Припущення полягало у тому, що іммігранти продовжуватимуть оселятися в Тель-Авіві й місто буде і надалі процвітати. Іммігранти прибували, але тоді, схоже, усе йшло до краху. Однією з причин було те, що капітал, який багато приїжджих везли з собою, був у польській валюті. Через зростання інфляції в Польщі, вартість валюти зросла; люди, які зробили внески на нові будинки, не могли сплатити решту витрат і припиняли будівництво. Будівельні компанії та суміжні галузі одна за одною зазнавали краху. Робітники втрачали роботу. У червні 1924 року Бен-Ґуріон писав у своєму щоденнику: «Постійно зростає дефіцит робочих місць. Учора люди втрачали свідомість у бюро праці». Йому часто доводилося розмовляти з розлюченими робітниками, що стали безробітними. «Гістадрут» був не просто профспілкою, але й володів будівельною компанією «Солел Боне» та іншими фірмами, тож люди бачили його не лише як свого представника, але й роботодавця. Через зростання безробіття кожному шукачеві роботи було відведено лише кілька днів на тиждень. Обурення зростало. Репетур зазначив, що Бен-Ґуріону ліпше було б піти в охоронці.[606]

У розпал кризи рівень єврейського безробіття досяг 35 % від загальної кількості робочої сили; кожен другий із безробітних мешкав у Тель-Авіві.[607] Багато хто залишив країну; у середині 1926 року кількість емігрантів сягала кількості іммігрантів, а 1927 року емігрантів було навіть більше.[608] «Гістадрут» не був готовий впоратися з такою великою кризою. Британська адміністрація розширювала свої громадські роботи, але лише певною мірою та неохоче.

Політики сприйняли кризу як можливість напасти один на одного. Бен-Ґуріон заявив, що провина за кризу лежить на представниках середнього класу, що хотіли заробити гроші у тих самих професіях, що мали євреї діаспори. Він зобразив буржуазію майже антисемітами. Вони, за його словами, були «продавцями газозу, земельними спекулянтами та споживачами, тими, хто живе за кошти від праці інших людей». Вони були «люфтовою масою, що прагнула робити химерні припущення», а також «лінивими, безплідними та паразитичними». У своїх спогадах Бен-Ґуріон посилався на них у чоловічій формі від третьої особи, яку часто використовують для позначення чогось огидного, наприклад «єврей» та «араб».[609]

Сіоністський рух не опускався ще так низько упродовж останніх двадцяти років, вважав Бен-Ґуріон. Він цитував Хаїма Нахмана Бялика, який заявив, що криза була результатом великої та жахливої помилки всієї нації. Бен-Ґуріон переклав слова поета на політичну мову: «уся нація» стала сіоністською виконавчою владою зі своїм місцем розташування у Лондоні, де вона підкорялася Хаїму Вейцману і «була відсторонена від робітничого класу». Він мав на увазі, що влада не обмежувала імміграцію середнього класу та не давала достатньої кількості сертифікатів робітникам. Бялик вимагав значно більших інвестицій у розвиток Палестини та величезної хвилі трудової сіоністської імміграції, яка б відродила сіоністську справу.[610]

Напади Бен-Ґуріона на сіоністський рух привернули багато уваги. Місцева та американська преса почали уважно за ним спостерігати. Його поза, з руками в кишені, демонструвала силу, яку він випромінював, пише «Га-Арец».

«Він завжди відчуває, що за ним велика партія… це, за його власними словами, має значення». Бен-Ґуріон скопіював у щоденник вітальний опис його сильної особистості та характеру, опублікований газетою «Форвертс» у Нью-Йорку.[611] У нього були прихильники та опоненти, шанувальники та ненависники, але останніх – дуже мало.

«Мрець, що котиться з гори»

Оскільки основною метою компанії було не отримувати прибуток, а пропонувати робочі місця євреям, «Солел Боне» запропонував своїм клієнтам щедрий кредит. Потім він взяв позики та облігації, що були випущені для фінансування проєктів цього періоду. 1926 року виникли проблеми з погашенням кредитної заборгованості, а отже, з погашенням позик. У червні 1927 року компанія припинила своє існування.[612] Як і інші компанії, вона стала жертвою економічної кризи. Але, здається, найбільше вона постраждала внаслідок поганого управління, серед іншого і через високі зарплати, які отримувало її керівництво. Її ідеологічна прихильність до організації єврейської праці призвела до нехтування продуктивністю праці. Як секретар «Гістадруту» Бен-Ґуріон мав повну відповідальність за її дії; як прихильник деталей він добре розумів стан справ у «Солел Боне».[613]

Це була історія, що пов’язана не лише з економікою. Насамперед це була політична і, навіть більше, особиста драма. Директором «Солел Боне» був Давид Ремез, один із лідерів «Ахдут га-Авода». Конкуренти партії, особливо «Га-Поель га-Цаір», намагалися використати крах компанії як плацдарм для реорганізації всього «Гістадруту». Вони вимагали звільнення Ремеза, але справжньою метою в них був Бен-Ґуріон. Бен-Ґуріон майже беззастережно підтримував Ремеса, прагнучи захистити себе. У січні 1927 року його партія ухвалила резолюцію, в якій вимагала, щоб сіоністське керівництво протягом двох тижнів забезпечило не менше ніж три тисячі робочих місць; якщо ні – то «Гістадрут» відмовиться від відповідальності за працю, перестане надавати допомогу безробітним та віддасть наказ представникам сіоністської виконавчої влади піти у відставку. Тоді це мало призвести до боротьби робітників за свої права. «Ми схожі на мерця, що котиться згори, а під ним розверзається прірва», – порівнював він. Як і раніше, його колеги не поспішали вишикуватися у чергу, щоб підтримати його войовничу позицію. Рада «Гістадруту» відхилила його чергову пропозицію піти у відставку із сіоністської виконавчої влади.[614]

Чутки, які довгий час ходили Єрусалимом, незабаром підтвердились. Сіоністська виконавча влада уклала договори на будівництво трьох великих громадських будівель на території Єрусалиму. Один із договорів було укладено з приватним підрядником, який запросив суму, нижчу за суму «Солел Боне», але контракт не вимагав від нього працевлаштування робітників на умовах, установлених «Гістадрутом». Сіоністська виконавча влада також звільнила підрядника від зобов’язання наймати лише єврейських робітників.

Це був скандал, який ось-ось могли використати. Сотні безробітних оточили відділення сіоністів, виламуючи двері та розбиваючи вікна. Напруга зростала з кожним днем; мати трьох дітей вчинила самогубство. Поширилася історія про те, що її до цього довели, адже вона та її родина голодували.

Єрусалимська Рада робітників закликала усіх членів «Гістадруту» бути присутніми на її похороні. Замість того, щоб забрати її тіло на кладовище, вони відвезли його до кабінетів сіоністської виконавчої влади. Нібито це не «Гістадрут» наказав робітникам виходити на вулиці; формально дзвінок надійшов від Ради робітників. Насправді за цим стояв Бен-Ґуріон. Врешті-решт сторони домовились про нові переговори між підрядником та Радою робітників.[615] Їх результат сприяв формуванню позитивного образу Бен-Ґуріона. Тим часом усі почали пліткувати про це, що швидко перетворилося на черговий скандал.