Бен-Ґуріон. Держава за будь-яку ціну

У період свого розквіту Трудовий батальйон, названий на честь Трумпельдора, налічував близько восьми сотень членів, але більшість часу існування батальйону їх було набагато менше. Вони важко працювали за мізерну зарплату. Деякі їх «компанії», як називали робочі групи, жили громадами. У ліпшому випадку вони мали можливість придбати намети, але найчастіше спали просто неба, на своїх робочих майданчиках. Вільні та запальні, вони у своїй масі мріяли про червоне майбутнє у дусі російської революції. Трудовий батальйон повинен був виконувати накази «Гістадрута», і поки це відбувалося, Бен-Ґуріон був задоволений. Проте задоволення тривало недовго.[502] Батальйон незабаром почав погрожувати існуванню «Гістадрута» та самого Бен-Ґуріон, що спонукало його вперше в житті діяти як жорстокий та безжальний лідер. Шломо Леві був у центрі подій.

* * *

Якось уранці на початку червня 1921 року Леві вирушив у долину Ізреель, щоб розвідати місцевість невеликого арабського села на східному кінці долини, відомого під назвою Нуріс. Кілька місяців по тому сіоністський рух вирішив придбати частину землі Нуріс, що стало найважливішим здобутком того часу. Леві вважався простаком, який не читав книжок. «Він черпав свою мудрість із книги життя», – казав Бен-Ґуріон.[503] Леві був одним із перших членів «Га-Шомер», і на відміну від інших трьох друзів його юності, залишався фермером.

«Мені здалося, що це Обітована земля», – писав Леві про свій перший візит, але поля були сповнені арабських фелахів, а також жінок і дітей – це було скінчення сезону збору врожаю. «Мої вітання до працівників на полях інколи були зустрінуті без ентузіазму, а інколи – насупленими поглядами, – розповідав він. – Я нутром відчував їхню ворожість. Були також і озброєні бедуїни, верхи на конях, усі з пронизливими, вогняними очима та прикритими обличчями». Потім величезні зграї овець та їх пастухи перекрили йому дорогу. Вони теж кидали на нього «люті погляди» і обмінювалися «бурмотінням», про значення якого він міг лише здогадуватися. Леві майже забув мету своєї подорожі – єдине, що у нього було на думці: як захистити себе і вибратися, попри те, що він був на літаку.

Після повернення з того місця, яке Леві назвав «поля моєї мрії», він не міг заснути. «Який чудовий світ ми могли б побудувати на цій землі, – казав він собі. – Ми будемо осушувати болота, викорчовувати фінікові дерева, а також повільно виселяти й бедуїнів». Він підвівся з ліжка, увімкнув неяскраво лампу і почав ходити туди-сюди своєю кімнатою. «Мій світ став настільки великий, – казав він до себе. – Ця чудова ділянка підходить одночасно для всіх моїх ідей. Там може утворитись багатотисячне суспільство, і цілком самодостатня економіка».[504]

Те, що він пропонував, було фактично великою комуною, не такою, як ті дрібні, у яких він працював до цього моменту. В останній із них, Квуцат-Кінерет, члени заплуталися у хворобливому павутинні ворожнечі, яка призвела їх до розформування. Леві пояснював їх кризу примусовою близькістю у такій невеликій комуні. Його ідея полягала у скупченні поселень, кожне з яких налічувало б не менше ніж 150 сімей. Усі охочі могли б приєднатися та працювати у будь-якій із найрізноманітніших галузей: землеробство, будівництво, промисловість, навіть вища освіта. Для ефективності та економічності поселення співпрацювали б між собою.

Трудовий батальйон погодився як експеримент розмістити там кілька десятків своїх членів, і Леві пішов мерщій до Єгошуа Ханкіна, земельного агента Сіоністської організації, щоб той розказав йому, як придбати цю землю. «Як ми можемо позбутися бедуїнських наметів?», – запитував Леві Ханкіна, вимагаючи евакуації арабських фермерів-орендарів з їхніх будинків. Вони були змушені переїхати в інше місце. Деякі отримали компенсацію. На цьому місці був створений кібуц Ейн-Харод, а поруч – ще один кібуц – Тель-Йозеф, більшість жителів якого були членами Трудового батальйону. Леві скаржився на стан будинків, які залишились після арабів. Підлогової плитки не було зовсім, і майже відсутні двері, нарікав він.[505] Джерело, яке постачало переселенцям воду, згадується у Біблії, у книзі Суддів (7:5). Там був Гедеон, також відомий як Єрубаал, що випробовував своїх людей і вибрав три сотні, які будуть боротися з мадіанітянами.

Леві поставив свій намет поруч із банановим садом Тель-Йозеф, і, як завжди, страждав від самотності. Проте одного разу він побачив серед саджанців евкаліпту дівчину, яка вкрала його серце. Її звали Рахель. Бен-Ґуріон пізніше назвав її дуже гарною.[506] Вони пішли гуляти у зоряному світлі того пізнього осіннього вечора. Їхнє кохання розквітло, вони одружилися і в них народилося двоє синів – Єрубаал і Гіллел. Прижились дерева під назвою казуарини, а згодом і огірки теж дали добрий врожай. У курятнику пищали курчата. Одного разу до них у гості приїхав Берл Кацнельсон. Леві не міг стримати сльози радості. Усе це було просто чудово. Але так продовжувалося недовго. Члени Ейн-Харод, Тель-Йозеф і Трудового батальйону були сповнені ненависті один до одного.[507]

* * *

Багато років по тому, коли Леві намагався пригадати, що сталося, йому було складно розібратися в розбіжностях між загальною вірою в кращий, справедливіший світ і злістю та екстремізмом, які спростовували цю ідею. Він не міг дати цьому жодних реальних пояснень, обмежившись характеристикою тих, хто був до цього причетний. «Койоти в одній великій клітці. Один на одного швидше гарчать, аніж спілкуються». Леві та більшість його друзів з Ейн-Харод були років на десять старші за більшість членів Трудового батальйону, які оселилися у Тель-Йозеф; багато з них пройшли важкий шлях і засвоїли те, що ідеалів, які вони мали на початку світової війни, досягти неможливо. Більшість чоловіків та жінок Трудового батальйону ще не втратили ідеологічного запалу і ставилися до їх старшого покоління поблажливо, з юнацькою зарозумілістю вважаючи, що вони ліпше відчувають пульс життя. Багато хто з них мав зворушливий досвід під час російської революції. Леві ніколи не міг забути свою першу зустріч із ними. Їх хвилювало, чи приніс він сигарети; але вони зовсім не виявляли цікавості до принципів його великої комуни.[508]

Досить очікувано, що дві групи почали конфліктувати через гроші, але це була, серед іншого, і боротьба за владу. Люди Ейн-Харод отримували більше державного фінансування, ніж Трудовий батальйон, частково завдяки невпинним зусиллям Леві, а також тому, що там жив шановний діяч Іцхак Табенкін. Батальйон висунув вимогу наглядати за спільної казною. «Одна кишеня для всіх», – скандували вони. Леві заперечив: їхня вимога економічно недоцільна і не має нічого спільного з ідеологією. Він вимагав бюджетної незалежності для Ейн-Харод. Врешті-решт Леві звинуватив Трудовий батальйон у крадіжці, а батальйон вимагав, щоб той забирався геть. Леві розповідав про темряву, у яку занурювалися обидва кібуци. Ніхто більше не співав і не танцював. «Вхід до одного з наших двох таборів ввечері був схожим на вхід до будинку жалоби», – писав він.[509]

Бен-Ґуріон втрутився у цю справу неохоче. Для нього це було як відволікання від важливіших питань, без чого він міг би обійтися. «Елкінд знається на цьому, – писав він щодо лідера Трудового батальйону. – Він хоче піти на компроміс». Але Бен-Ґуріон зрозумів невдовзі, що батальйон прагне до необґрунтованої незалежності. Менахем Елкінд, який мав холодний і аналітичний розум, закликав Трудовий батальйон перетворитися на «національний кібуц». Оскільки ця ідея формувалася поступово, вона ставала все більше схожою на ідею створення трудової армії, яку запропонував Бен-Ґуріон. Різниця була тільки в тому, що Бен-Ґуріон хотів використовувати її як засіб для зміцнення «Гістадрута», тоді як Елкінд хотів, щоб його замінив національний кібуц.

Бен-Ґуріон отримав повідомлення про ворожість до «Гістадрута», що поширювалася у Трудовому батальйоні. Час від часу виявлялися більшовицькі тенденції. Коли колоніальний секретар Черчилль увійшов до трудової їдальні, розміщеної у місті Лод, кілька робітників вишикувалися перед ним і заспівали івритом «Інтернаціонал», переклад якого з російської був зроблений за півтора роки до цього. Це було ганебною провокацією. Після того, як Черчилль поїхав, деякі прибічники «Гістадруту» напали на більшовиків і «переламали їм кістки», як писав один із них, ставлячи цю фразу у лапки. Якось Бен-Ґуріон та Кацнельсон відвідали одну з трудових компаній, але, перш ніж сказати хоч слово, змушені були піти.[510]

Існувала й інша проблема. Трудовий батальйон приймав до своїх лав ветеранів «Га-Шомер». Ізраель та Маня Шохат виступили проти ліквідації заснованої ними організації. Вони приєдналися до Трудового батальйону разом з останніми їхніми прихильниками і відродили «Га-Шомер» як таємне ополчення, яке назвалося просто Кібуц. Ополчення накопичувало зброю та тренувало бійців. У Тель-Йозеф було створене невелике воєнізоване училище для підготовки командирів двох груп. Вісімнадцять бійців пройшли курс фізичної підготовки та академічного навчання.[511]

Бен-Ґуріон удався до рішучих дій.

Спочатку більшість лідерів «Гістадруту» стала на бік Ейн-Харод проти батальйону. «Поразка Ейн-Харод стане настільки великою катастрофою, що ми вже не зможемо відновитись», – пояснював Бен-Ґуріон. Він проводив довгі нічні переговори. «Минулої ночі відбулися збори батальйону, – писав він у своєму щоденнику, – і трохи не дійшло до бійки».[512] Коли ніякого компромісу не вдалося досягти, Бен-Ґуріон неохоче погодився на розділення. Тель-Йозеф перейшов під контроль Трудового батальйону. Як і очікувалося, обидві сторони не змогли домовитись, який із кібуців отримає єдину друкарську та швейну машинки, хто отримає інкубатор, хто – двигун, від якого працює душ, і чиєю стане кобила Шарона.

Оскільки конфлікт поглиблювався, Бен-Ґуріон втрутився та ще більше загострив його. «„Гістадрут” може зіткнутися із громадянською війною», – попередив він, цитуючи члена Трудового батальйону, який, за його словами, сказав, що вони мають справу із «сутичкою не на життя, а на смерть». «Головним питанням було: є „Гістадрут” чи ні», – стверджував він.[513] Кілька його колег, серед яких і Бен-Цві, вважали, що він поводився надто агресивно, і запропонували м’якішу лінію. У Ейн-Харод Рахель Леві також тиснула на свого чоловіка, щоб пом’якшити його екстремізм. Вона намагалася його переконати, що мир важливіший за справедливість. Та, мабуть, було вже запізно, тому що прихильники «Гістадруту» у кібуці Тель-Йозеф тим часом переїхали до кібуцу Ейн-Харод, а прихильники Трудового батальйону, що мешкали у Ейн-Харод, перебралися до Тель-Йозеф. Далі переселенці з Тель-Йозеф вдерлися до кібуцу Ейн-Харод та забрали різні оснащення, порушуючи домовленість, досягнуту за підтримки «Гістадруту». Керівництво «Гістадруту» вирішило дати їм можливість обирати: або викрадені прилади мають бути повернені до Ейн-Харод протягом двадцяти чотирьох годин, або «„Гістадруту” вони більше не належатимуть».

Так і сталося. Без подальшої дискусії Бен-Ґуріон доручив «Гістадруту» та його допоміжним органам припинити будь-який контакт із кібуцом Тель-Йозеф. Це було рівнозначно смертному вироку, оскільки кібуц отримував більшу частину їжі через «Га-Машбір», комерційний кооператив «Гістадруту». Іншого постачальника фактично не було. Медичне обслуговування їм надавала «Купат Холім». Лікар, який піклувався про членів обох кібуців, уже попередив, що їх стан здоров’я викликає серйозні побоювання. Ще до кризи вони страждали на малярію та туберкульоз, багато хто потерпав від недоїдання.[514]

Бен-Ґуріону було тридцять сім років. У його політичному середовищі існували й могутніші люди; але криза Ейн-Харод уперше дала йому можливість проявити себе як лідера та застосувати свої повноваження. Він намагався це зробити так, як ніхто з його соратників не наважився б ніколи. Жоден із них не морив би голодом цілий населений пункт і не залишив би його без лікаря. Насправді вони не мали наміру здійснювати свої погрози і були розчаровані, коли це здійснив Бен-Ґуріон. «На мою думку, це було помилково і необдумано», – наголосив Бен-Цві. Інші говорили так само. Вони вирішили припинити вигнання представників Тель-Йозеф із «Гістадруту» і зробили ще одну спробу, щоб урегулювати ситуацію. Тим часом Бен-Ґуріон поїхав до Радянського Союзу.[515]

«Людина залізної волі»

Більшовицький режим любив виставляти свої успіхи напоказ. Улітку 1923 року він влаштував величезний ярмарок, щоб продемонструвати власні досягнення у галузі сільського господарства. Радянський Союз все ще боровся за міжнародне визнання та просування свого іміджу в усьому світі, а отже, цілком закономірно прагнув представити ярмарок як міжнародну подію.[516] Бен-Ґуріон, зі свого боку, хотів побачити Радянський Союз. Це була можливість налагодити там контакт із сіоністськими активістами. Єврейська спільнота у Палестині мала отримати на ярмарку свій павільйон, тож чиновники «Гістадрута» запакували зерно, оливки, мигдаль, інжир, цитрони та колючі груші, а також консерви, сигарети та шоколад, виготовлені у Палестині. Вони підготували фотографії та діаграми, а Бен-Ґуріон написав спеціальну брошуру, видану російською мовою, про зростання єврейського населення та досягнення «Гістадрута». Він взяв із собою одного зі своїх співробітників, і після численних затримок та пригод експозиція дісталася радянської Росії; був знайдений єврейський чиновник, який надав Бен-Ґуріон дозвіл на використання синьо-білого сіоністського прапора поруч із червоним прапором «Гістадруту».[517]

Тривале перебування в столиці диктатури пролетаріату стало щоденним випробуванням Бен-Ґуріона як соціаліста, єврея та сіоніста. Перед візитом туди він заявив делегації Всесвітнього Союзу «По’алей Ціон», що виступає за більшовизм. «Я вірю в диктатуру пролетаріату», – стверджував він.[518] Це не відповідало реальності. Бен-Ґуріон іноді говорив речі, у які не вірив, але використовував як спосіб задовольнити опонентів. Він усе життя називав себе соціалістом, але, провівши деякий час у Палестині, Бен-Ґуріон зрозумів, як він говорить, що все, що він думав про соціалізм до приїзду, було не що інше, як «жалюгідний фарс». Він мав рацію, бо в Палестині його соціалізм не був ідеалом, до якого варто було прагнути, а тільки засобом для досягнення мети. У своїх спогадах він писав: «Майже одразу після приїзду до Палестини я зрозумів просту і важливу істину: ми, молодь… не є емісарами робітничого класу, ми – ціла нація».[519]

Він витратив багато часу на обговорення цього питання, присвячуючи години ідеологічних виступів на незчисленних форумах, але так ніколи й не став більше ніж умовним соціалістом. Іноді Бен-Ґуріон стверджував, що не існує різниці між його сіонізмом та соціалізмом, і з поглибленням його сіоністської віри глибшала і віра в соціалізм.[520] Насправді ж, він використовував соціалізм на благо націоналізму. Це призвело до необхідності переходу, за словами Бен-Ґуріона, «від класу до нації». Ці слова він використав як заголовок однієї зі своїх книг. У разі виникнення суперечностей між сіоністськими та соціалістичними інтересами Бен-Ґуріон завжди обирав сіонізм.[521]

Напередодні візиту до Радянського Союзу він хотів дізнатися все, що міг, про тамтешню ситуацію: наполегливо стежив за ходом російської революції під час свого перебування у Сполучених Штатах, дивуючись перемозі більшовиків, але здебільшого виявляючи до неї жадібну цікавість. У Репетура склалося таке враження, що Бен-Ґуріон поїхав до Москви з великою симпатією до революції та повагою до її вождів. Сам Бен-Ґуріон пізніше підтвердив, що це була історія «відданої любові». Той факт, що революція була пов’язана з насильством, не заважав йому так до неї ставитися, оскільки він казав, що світова війна похитнула його віру в демократію.[522] Бен-Ґуріона дуже цікавила особистість Троцького; Репетур розповів йому про разючий ефект його промов. Ленін також був для нього захопливою фігурою. Він очікував, що радянська влада побачить схожість між їхніми революціями, а отже, радо вітатимуть гостя з Палестини.[523]

* * *

Москва стала приємною несподіванкою – це був його перший візит до міста, і воно йому сподобалось. «Обличчя перехожих виявляють рішучість та життєздатність», – зауважив він. На ярмаркових майданчиках він був вражений молодіжним парадом. Вони крокували по троє – двоє хлопців у шортах із голими грудями й дівчина між ними, яка також була одягнена у шорти. «Робоча молодь. Здорова, енергійна та впевнена у собі», – написав Бен-Ґуріон. Йому також сподобалася величезна клумба, на якій квітами був висаджений портрет Леніна.[524]

Гуляння на Красній площі тривали довго. Тим часом Бен-Ґуріон прочитав в «Известиях», що Троцький хворий і не з’явиться. «Коли я пов’язав цю новину з усім тим, що навколо, мене спіткало велике розчарування, – писав він. – Я також відчував щось подібне до того, ніби ми були позбавлені головного приводу для святкування». Він зостався дивитися військовий парад, до якого входило й повітряне шоу.[525]

Бен-Ґуріон залишався у Радянському Союзі до кінця грудня. Близько п’ятнадцяти сотень молодих євреїв проходили там підготовку до ведення фермерського господарства у Палестині та позиціювали себе членами руху «Ге-Халуц». Одне з навчальних господарств отримало назву Тель-Хай. «Це найважливіше і найсерйозніше з усього, що ми маємо тут», – писав він. Бен-Ґуріон довго спілкувався з ними під пильним оком таємної міліції. Уже тільки заради цього варто було приїхати, захоплено стверджував він у своєму щоденнику.[526] Один із молодих євреїв, яких він зустрів, відвів його до деяких книжкових магазинів; двоє інших ходили на протилежному боці тротуару, охороняючи його. Цього разу він зосередився на військовій літературі, особливо на посібниках, що пояснювали, як виготовити ручні гранати та вести партизанську війну; Бен-Ґуріон придбав близько 150 із них.[527] Він двічі був у театрі Габіма на п’єсі «Діббук» івритом; його захоплювала постановка Євгена Багратіоновича Вахтангова класичної п’єси С. Анського. У театрі профспілковий лідер із Палестини знову опинявся у єврейському містечку, його переповнювали ностальгія та туга за «старим, добрим юдаїзмом… за атмосферою будинку, де він навчався, та невеликою синагогою… дух, Тора, відданість, захоплення». Бен-Ґуріон купив акторам пляшку мускатного вина.[528]

Його подорож додому була приємною; море спокійне, небо чисте. На палубі пасажирського корабля біля берегів Греції він розслабився і замислився над своїм досвідом перебування у Радянській Росії. Бен-Ґуріон повернувся звідти скептичним симпатиком. Революційне полум’я розпалило його уяву; до смерті він зберігав особливе, неоднозначне ставлення до цієї країни. Але Бен-Ґуріон знав і про тиранію та корупцію під час революції. «Що переможе – піднесені сподівання на визволення та справедливість чи потворна та злиденна реальність?» – риторично запитував він сам себе. Бен-Ґуріон припускав, що комуністичний режим не буде повалений найближчим часом і що сіоністський рух не має великих шансів на успіх. А проте, він вважав, що важливо підтримувати добрі стосунки з цією державою.[529]

* * *

Ленін був ще живий, але, як писав Бен-Ґуріон, «світло його розуму згасло». Коли радянський лідер незабаром після цього помер, Бен-Ґуріон, оспівуючи його, вдруге написав такі саме слова. Але на відміну від розгубленості та самотності у вісімнадцятирічному віці після втрати Герцля, смерть Леніна не викликала настільки «жахливих, болючих почуттів». Ця втрата швидше допомогла йому з холодним розумом оцінити якості ідеального вождя. Він був, писав Бен-Ґуріон, «тим, хто нехтує всіма перешкодами, відданий своїй цілі, який не знає поступок і знижок, разючих крайнощів; людиною, яка знає, як це – крутитися як муха в окропі заради досягнення своєї мети; людиною залізної волі, яка не шкодує людських життів і крові безвинних дітей заради революції; він не боїться відкинути сьогодні те, що вимагав учора, і вимагатиме завтра того, що відкидає сьогодні; його не спіймати на банальності чи догмі; оголена реальність полягає у тому, що жорстока правда владних відносин стане перед його гострими і ясними очима – єдиною метою, що горить червоним полум’ям – метою великої революції».[530]

Одне речення у нього містило понад 130 івритських слів, і при цьому терміни «більшовизм» та «соціалізм» не зустрілися жодного разу, як, до речі, і слово «сіонізм». Це тому, що там була викладена модель лідерства, розібрана на складові частини, майже вказівки національним лідерам. Його візит до Радянського Союзу був плідним досвідом. І хоча Бен-Ґуріон радів цьому досягненню, та після свого чотиримісячного перебування там він не повернувся захопленішим соціалістом, ніж був, коли їхав, і ніколи не став комуністом. Він захоплювався не ідеологією Леніна, а швидше його здатністю впливати на долю свого народу. У політичному оточенні Бен-Ґуріона не було нікого, хто так систематично вивчав би структуру авторитарного керівництва, і нікого, хто б настільки чітко міг викласти мету свого життя. Бен-Ґуріон мав намір стати сіоністським Леніним.

9. Скандали

«Починаються чудові дні»

Однієї ночі, у березні 1926 року, Бен-Ґуріону наснився жахливий сон про лева; це було за кілька місяців до його сорокаріччя. Його розповідь про це, записана у Берліні за кілька днів до чергового візиту до Плоньську, є одним із найвизначніших записів у щоденнику, красномовним та сповненим непідробних емоцій. Уві сні він хотів піти на богослужіння, яке відбувалося з іншого боку саду, що належав священникові. Цей священник жив поруч із будинком батька. Але Бен-Ґуріона попередили туди не ходити. Його вороги причаїлися, очікуючи на нього біля дороги, і збиралися його вбити. Він не пам’ятав, хто вони, але писав: «Я думаю, що це могли бути араби». Отже, Бен-Ґуріон вирішив піти на службу ближче до дому.

Там було багато людей, але вони «розтанули», і перед його очима лишився тільки Аарон Ейзенберг із Реховоту, один із лідерів тамтешніх фермерів та близький соратник Хаїма Вейцмана. Вони з Ейзенбергом сиділи у великому автомобілі, який був причеплений до лева, високого, мов кінь, і сліпого. Коли Бен-Ґуріон намагався їхати, машина починала перекидатися зі сторони в сторону. Раптом він побачив себе поруч з автомобілем, і тут лев стрибнув на нього. Бен-Ґуріон кричав так голосно, як міг, просячи Ейзенберга перемістити машину, але Ейзенберг його не чув. «Я ледве врятувався від кігтів лева. Далі я прокинувся, але коли знову заснув, то опинився в тому ж сні. Це було дивно», – писав він. Бен-Ґуріон звернувся до своєї копії книги Фройда «Тлумачення снів», але там не знайшов цьому жодного пояснення[531].

За чотири дні до ночі зі страшним сновидінням він писав: «Моє здоров’я значно погіршилося і нерви вже нікуди не годяться». За два місяці до цього йому пощастило провести кілька днів у санаторії, але, схоже, стан його не поліпшився. «Мої нерви були виснажені, а працездатність вичерпана», – писав він тоді.[532] Він багато працював; два з половиною роки, що минули з часу його візиту до Радянської Росії, були сповнені криз і боротьби, іноді до крайнощів бурхливої, скандалів та протистоянь, іноді досить жорстоких. У розпалі цих подій Бен-Ґуріон розкрив змову проти себе з метою вбивства. Тоді минуло майже два десятки років, як він оселився в Палестині та пішов у політику. Він часто хворів, нерви його слабшали; він пережив багато розчарувань і часто був далеко від дому. Але до кінця 1920-х років Бен-Ґуріон став одним із найвпливовіших лідерів сіоністського робітничого руху, а отже, у всій єврейській спільноті Палестини; він намагався керувати «Гістадрутом» так, ніби це був уряд держави у процесі її формування. На піку розвитку «Гістадрут» відповідав за озброєну оборону палестинських євреїв, створення нових поселень, а також за робочі місця, медичні послуги та освіту десятків тисяч робітників.

* * *

«Гістадрут» був першою адміністративною установою в національному домі; кожен хотів зайняти там своє місце. Його лідери змагалися між собою, часто ненавиділи, заздрили та заважали один одному. Деякі з них були працівниками профспілки, деякі – активістами двох робітничих партій, що були її головними складовими – «Ахдут га’Авода» та «Га-Поель га-Цаір». Але Шпринцака та більшість його колег це не переконувало. Багатьом було очевидно, що «уряд „Гістадруту”» є марнотратним, сповненим порушень та панібратства.[533]

Відхилення його пропозиції щодо створення Трудової армії не поклало край зусиллям Бен-Ґуріона перетворити «Гістадрут» на єдину робітничу організацію у єврейській спільноті Палестини та взяти під контроль увесь її ринок праці. Готовність людей приєднатися до Гістадруту залежала, головним чином, від його здатності забезпечити їх роботою через бюро праці «Гістадруту». З цією метою організація створила Управління громадських робіт, яке функціонувало як компанія-підрядник; 1924 року йому дали ім’я «Солел Боне» (прокладання доріг та будівництво). Компанія наймала робітників для прокладання доріг та облаштування будівель, але головним чином для служби у британській адміністрації та місцевих осередках сіоністської організації, які замінили Сіоністську комісію. Ще одна причина, з якої люди приєднувалися до «Гістадруту» – бажання користуватися медичними послугами, які надавала «Купат Холім», дочірня компанія «Гістадруту». Наприкінці жовтня 1922 року Бен-Ґуріон дивувався великій кількості робітників, які приєдналися: близько шістнадцяти тисяч. Близько половини з них уже стали зареєстрованими членами, що платили внески – це вдвічі більше, ніж було за два роки до того. «Я ніколи не вірив, що можливо зібрати таку велику кількість, – писав він у своєму щоденнику. – Це початок великої епохи „Гістадруту”».[534]