Бен-Ґуріон. Держава за будь-яку ціну

Незабаром після повернення з Москви Бен-Ґуріон запропонував «Гістадруту» розширити свою діяльність у промисловості. «Настав час створювати великі заводи, що належать і підконтрольні робітникам», – заявив він. Бен-Ґуріон передбачав «сотні й тисячі» нових робочих місць. Він також указав на можливість того, що «Гістадрут» може шукати приватних інвесторів для цих підприємств. Напевно, він був стурбований тим, що ліві у його русі висловлять ідеологічний протест, тож запевнив, що взаємодія між приватним капіталом та «інтересами робітників» була сприйнята добре й успішно практикується у Радянському Союзі.[535] 1924 року він висунув вимогу, щоб Сіоністський виконавчий орган виділив фінансування на будівництво житла для міських робітників, попереджаючи, що якщо це не буде зроблено швидко, результатом буде катастрофа – люди покидатимуть країну.[536]

Опоненти Бен-Ґуріон звинуватили його в тому, що він перетворив «Гістадрут» в особисту сферу впливу, ніби «Гістадрут c’est moi».[537] Було ще щось, але й не тільки. Ніхто не працював так завзято, протягом усього дня і вночі. Бен-Ґуріон застосовував у своїй роботі у «Гістадруті» ті самі якості, які проявляв у попередніх починаннях: пристрасть, здатність до навчання і непохитна, майже нав’язлива, старанність. Він заздалегідь розбирався у питаннях, які мали обговорюватись на засіданнях, де він, як звичайно, говорив мало. У разі необхідності він лобіював свою позицію задовго до початку засідань, щоб переконатися, що його пропозиції пройдуть.

Протягом перших п’яти років перебування Бен-Ґуріона у «Гістадруті» спалахнуло 158 страйків, в яких взяли участь понад п’ять тисяч робітників. Він ретельно ці страйки класифікував. Більшість із них, стверджував він, досягли успіху; деякі закінчилися компромісом; і лише кілька провалилися.[538] Він пропагував і культурну діяльність «Гістадрута», його освітні програми та театральну сферу. Незабаром там з’явилося і видавництво – Бен-Ґуріон мав тверді переконання щодо того, які авторські книги потрібно перекласти івритом.[539] Він самотужки редагував «Контрес», політичний і літературний журнал «Ахдут га-Авода[540]. У лютому 1922 року він організував візит до Палестини Рамсея Макдональда, лідера британської Лейбористської партії. «Ми здобули собі друга, – написав він тоді. – Він був у захваті від нашого знайомства». Незабаром Бен-Ґуріону захотілося затягти на один із з’їздів «Гістадруту» Альберта Ейнштейна, щоб висловити короткі вітання, очевидно, німецькою мовою.[541] Але переклади творів мислителів та отримані схвалення від іноземних високопосадовців не допомогли йому зберегти контроль над «Гістадрутом». Він ніколи не відповідав за організацію такої широкомасштабної діяльності; було занадто багато інтересів, самолюбства, інтриг та обманів і занадто багато володінь, чиї начальники не прийняли його повноважень: Солел Боне, Купат Холім, Банк «Га-По’алім», і це ще не повний перелік. Отже, Бен-Ґуріон створив власну силову базу серед самих робітників. Раз на тиждень, іноді щодня, він відвідував робочі місця у містах, у сільськогосподарських поселеннях та на дорогах. Робітники почали бачити «Гістадрут» у його образі. Для них Бен-Ґуріон став «Гістадрутом», сказав Берл Репетур, тодішній бригадир у порту Хайфи.[542]

«Я побіг до доктора Біньяміні»

У розповіді про візит Репетур описав Бен-Ґуріона як низенького чоловіка у довгому шкіряному пальті та штанах, схожих на бриджі для їзди верхи, заправлених у високі черевики. Він перепинив роботу кількох працівників, поставив їм запитання і записав їхні відповіді у невеликий записник: хто вони, звідки, коли прибули та в яких межах. Він захопився їх роботою – їх ящиками, залізом, дровами – скільки годин вони працювали, скільки заробляли. Більшість робітників знали лише російську та їдиш. Потім Бен-Ґуріон попросив покликати бригадира. Репетуру було вісімнадцять, і він приїхав до Палестини з Радянського Союзу близько півтора року тому. Бен-Ґуріона попросили показати йому все навколо об’єкту. Він був розчарований: занадто багато арабських робітників, як скаржився він. Потім він запитав Репетура, чи озброєні єврейські робітники, і Репетур відповів йому, що у разі, якщо на них нападуть, є чотири пістолети. Бен-Ґуріон запитав про настрій робітників, скільки з них залишиться в Палестині, скільки повернуться до Союзу та які їхні політичні погляди. Потім сів у сухий човен і зібрав навколо себе робітників. Бен-Ґуріон надавав їм слово й уважно слухав. «Іноді він любив заглиблюватися в такі деталі, що це зводило з розуму», – розповідав Репетур.[543] Він також ходив до кібуців, щоб отримати оновлену інформацію, записуючи факти про козлів, евкаліпти та посіви сочевиці.[544]

Іноді Бен-Ґуріон сидів у колі товаришів, іноді підіймався на ящик, щоб звернутися до них. Невисокий зріст Бен-Ґуріона не стримував випромінюваної ним рішучості. Він закидав голову назад, підборіддям уперед, одна рука затиснута в кулак, інша засунута в кишеню штанів.[545] Його промова була рішучою, його слова – дотепними, іноді різкими. Якщо Бен-Ґуріон не міг пообіцяти роботу, він пропонував надію та віру в сіонізм. Той, хто чув його, говорив пізніше те саме.[546] Його робота на місцевому рівні була продовженням агітації перед виборами до Асамблеї представників 1920 року.

* * *

Тісний зв’язок Бен-Ґуріона з тим, що відбувалося на місцях, а також така ж схильність, яку він проявив у юності у Плоньську, зробила його відомим та справжнім профспілковим лідером. Він не зміг приручити орду політиканів і бюрократів, які ходили коридорами кабінетів «Гістадрута», але його становище в «Ахдут га-Авода» зміцнювалося зі зростанням підтримки серед робітників.[547] Він також прагнув до боротьби за владу поза робітничим рухом, і чим гучніше, тим краще. Такою була сутичка через будинок одного з засновників Тель-Авіва Шмуеля Давида.

У червні 1923 року для зведення будинку було залучено близько десяти робітників. Вони належали до релігійної робітничої організації, «Га-Поель га-Мізрахі». «Гістадрут» зажадав, щоб їм теж виділили частину робіт, і надіслав туди протестувальників. Бен-Ґуріон перетворив це на справжню подію, зобразивши питанням життя та смерті. Були також приватні підрядники, які конкурували з бюро праці «Гістадрут» і «Солел Боне». Це була боротьба між «лівими робочими» та «правими буржуа»; більшість останніх підтримували ревізіоністську партію Жаботинського.

Боротьба потребувала впізнаваного ворога, якого Бен-Ґуріон побачив у бізнесмені Давиді Ізможику, який був заступником мера Тель-Авіва. Коли боротьба за будівництво маєтку Шмуеля Давида загострилася, Ізможик викликав поліцію. Британські поліціянти, які були переведені до Палестини з Ірландії, у купі з арабами на конях, оточили протестувальників «Гістадруту», використовуючи палиці для їх розгону. Деякі з демонстрантів були поранені, решта заарештовані. Кілька були засуджені та позбавлені волі. Бен-Ґуріон зреагував так, ніби виклик британської поліції був актом зради проти єврейської нації. Як сіоністський лідер, він стверджував, що Ізможик повинен був передати незгоду до внутрішнього арбітражу або віднести його до єврейського магістратського суду. Звичайно, він вимагав розслідування.

«Гістадрут» закликав до протестів, у яких взяли участь тисячі. Бен-Ґуріон був головним промовцем. Він знову і знову звинувачував Ізможика у лиходійствах. Потім двоє чоловіків зустрілися й уклали угоду. «Га-Поель га-Мізрахі» міг продовжувати будівництво у Шмуеля Давида, але 27 відсотків робочого часу було відведено «Гістадруту». По суті, це був ефективний компроміс: трохи менше ніж за рік релігійна профспілка вирішила стати частиною «Гістадруту». Це був ще й компроміс із релігійним табором, в якому Бен-Ґуріон поступився принципами з метою зменшення напруги між релігійними та нерелігійними євреями та задля збереження єдності у єврейській громаді.[548]

Те, що він був секретарем «Гістадруту», не означало, що він не стикається з повсякденними неприємностями пересічної людини. Коли його півторарічна донька Ренана раптом стала жертвою задухи, Бен-Ґуріону довелося, як і більшості громадян, вирушити на відчайдушні пошуки лікаря. У нього вдома все ще не було телефону. Його щоденник розповідає: «Я кинувся до [лікаря Аарона] Біньяміні, але його не було вдома. Я побіг до кабінетів виконавчої служби «Гістадруту» і зателефонував до «Купат Холім». Ніхто не відповів. Я пішов до Еліяйху [Голомба] і знайшов [його дружину] Адах, і ми разом побігли шукати лікаря. Спочатку ми потрапили до [лікаря Давида] Дойча. Але він відмовився їхати. Я сказав, що дівчинка помирає, та він мав кудись їхати й порадив йти до іншого лікаря. Розлютившись, я побіг з Адах до доктора [Моше] Коена, він також спочатку відмовився, але, коли побачив мій стан, негайно поїхав зі мною». Коли вони дісталися будинку Бен-Ґуріон, напад минув. «Я не був упевнений, що знайду її живою», – зізнався Бен-Ґуріон. Наступного дня Ренану спіткав черговий напад і піднялася висока температура. Її батько знову побіг шукати лікаря. «Я був у відчаї», – писав він. Паулі вдалося знизити лихоманку холодними компресами.[549]

У грудні 1924 року Бен-Ґуріон вимагав розширені та централізовані повноваження, а за кілька місяців знову оголосив, що подає у відставку. Це було частиною політичної гри, що мала тоді місце, і відповідно до звичайної процедури його заяву було відхилено. Прийняття колегами рішення про скасування відставки було майже ритуальною частиною політичної культури того часу. Він залишався людиною, що віддає накази.[550] Саме тоді Бен-Ґуріон переслідував комуністів, трудові бригади й особливо ветеранів «Га-Шомер» та їх таємний «Кібуц», або «Коло», як його ще називали. Він сприймав їх як сепаратистську військову кабалу. Це було недалеко від істини. Його спроби їм протистояти були схожі на чистки – це був Бен-Ґуріон як некомуністичний більшовик-сіоніст. Саме таким було все його покоління, як розповідав пізніше Ісер Харел, всемогутній голова служби безпеки Ізраїлю. «Я казав їм: коли доходить до діла, ви – більшовики. Не в комуністичному розумінні, а в сенсі диктатури партії… ви, звичайно ж, сіоністи, але, за своїм світоглядом, тобто за менталітетом, ви – більшовики»[551].

«ЖАХЛИВА ТА СТРАШНА РІЧ»

У травні 1923 року член «Кола» вбив арабського поліціянта Теуфіка Бея, якого більшість євреїв вважали відповідальним за напад на гуртожиток іммігрантів у Яффі два роки тому. У «Книзі історії Хагани» зазначено, що національний координатор Йозеф Хехт був заздалегідь поінформований про це «перше політичне вбивство». Наступною жертвою став єврей Якоб Ісраель де Хаан. Він був одним з ексцентричних авантюристів, мрійників та ентузіастів, яких завжди приваблювау Єрусалим. Юрист, поет та журналіст, він приїхав до Святого міста з Голландії, товаришував з арабськими хлопцями та писав гомосексуальні вірші. Спочатку його поважали як інтелектуала-сіоніста; він представляв європейські газети й викладав право. Але потім він зступився зі спільнотою Гареді, прийняв її спротив сіонізму і став одним із її речників. Сіоністська установа засудила його як антисемітського шахрая; майже всі погодилися, що він божевільний. Бен-Ґуріон звинуватив його у «зраді та ошуку, розведенні пліток та наклепів».

Де Хаан отримував погрози та замислювався над тим, що його можуть убити. Він написав:

Як мухи летять, піднімаючи крила,Так пісня моя, доки в мене є сили,Лунатиме в серці, бо я пророкую:Ворожа зупинить колись його куля.

Це сталося 30 червня 1924 року. Де Хаан вирушив на вечірню службу до синагоги й отримав три кулі, одна з яких влучила в його серце. Убивцею був двадцятиоднорічний Авраам Зільберг, який згодом змінив ім’я на Техомі. Народжений в Одесі, він прибув до Палестини 1923 року та брав участь у деяких перших операціях «Хагани» у Єрусалимі. Здається, було кілька людей, які планували вбивство де Хаана; Техомі пізніше заявляв, що наказ це зробити віддав Іцхак Бен-Цві.[552]

Бен-Ґуріон пішов подивитися на похорон. Він підрахував, що були присутні близько двохсот небайдужих. «Я не бачив серед тих, хто був у жалобі, жодної людини у глибокій скорботі, – повідомив він. – Мабуть, більшість євреїв прийняли це, не надто переймаючись». Незабаром виникло питання щодо причетності до вбивства Бен-Ґуріона; іншими словами, питання полягало у тому, чи взяв би на себе Бен-Цві відповідальність схвалити цей вчинок, не сповістивши про це Бен-Ґуріона. Можливо, він міг би. Це була історія Єрусалиму, з усією маячнею та екстремізмом, які це місто могло запропонувати. А Єрусалим був дідизна Бен-Цві; він був головною посадовою особою, пов’язаною з діяльністю «Хагани» у місті. Напевно, ніщо не дратувало його більше, ніж визнання переваги Бен-Ґуріона. Тож немає підстав вважати, що у Бен-Ґуріона була потреба у ліквідації де Хаана.

Бен-Цві підтримував зв’язок із ветеранами «Га-Шомер», серед яких були Ізраїль та Маня Шохат. Її було заарештовано після вбивства, але звільнено без пред’явлення звинувачення. Питання про те, хто дав наказ, продовжує обговорюватись істориками й сьогодні.[553]

* * *

Смерть Де Хаана залишила Бен-Ґуріона байдужим, але він, швидше за все, розцінював цей замах як ще один випадок із серії підривних дій, здійснених без згоди «Гістадруту», і це було нестерпно.

За кілька місяців до вбивства кілька ветеранів-хашомерів із Кфар-Гіладі напали на банду контрабандистів із готівкою, які приїхали з Лівану, і пограбували їх, відібравши золоті монети на суму близько п’ятнадцяти тисяч фунтів стерлінгів. Ці гроші, мабуть, були виділені на закупівлю зброї, яка мала використовуватися в атаках на арабів. Бен-Ґуріон підозрював, що зброя призначена не лише для оборони кібуців, але й для комуністичного підпільного ополчення, яке планувало взяти під контроль Галілею а, можливо, і всю Палестину.[554]

Ветерани «Га-Шомер» не становили реальної небезпеки для «Гістадруту». Їх заколот здебільшого був ностальгією та фантазією, прагненням повернутися у дні їхньої бентежної галілейської юності. Здається малоймовірним, щоб вони могли здійснити навіть невеликий путч, особливо з огляду на те, що були втягнуті у внутрішні конфлікти, в яких звинувачували один одного та про які жодна стороння людина не могла б і здогадатися; зв’язки піонерського товариства минулих років були розірвані та замінені образами та ударами. Пролилося багато сліз. На цьому тлі Бен-Ґуріону нічого не заважало розформувати «Коло» та Трудовий батальйон. Він розповів, що саме через це проти нього і був запланований замах, про що його попередив Бен-Цві, і той підтвердив цей факт. У квітні 1924 року комуністів мала б спіткати подібна доля. Робітнича фракція Комуністичної партії являла собою гучну, а часом і жорстку опозицію, але, враховуючи, що її члени були крихітною меншиною, не становила загрози для партій, які контролювали «Гістадрут». Бен-Ґуріон боровся з ними так, ніби то була явна загроза майбутньому сіоністського руху; серед іншого він звинувачував їх у підбурюванні арабських робітників проти євреїв.[555] Рада «Гістадруту» назвала фракцію робітників «ворогом єврейської нації та робітничого класу в Палестині». За кілька місяців Бен-Ґуріон пояснив: «Фракція зрадила робітничий клас, тож Рада вирішила виключити її представників із «Гістадруту» як зрадників»[556]. У зв’язку з виключенням із «Гістадруту», комуністи зіткнулися з багатьма труднощами у пошуку роботи і не мали змоги тепер отримувати медичну допомогу від «Купат Холім».

Як і на першому етапі конфлікту з Ейн-Харод, Йозеф Шпринцак, лідер «Га-Поель га-Цаір» різко критикував поведінку Бен-Ґуріона. «Важко було слухати тон, у якому Бен-Ґуріон говорив про членів фракції, – говорив він. – Це була запальна промова проти всіх тих, хто не є членом „Ахдут га-Авода”». Він переслідував Бен-Ґуріона за розпалювання ненависті та звинувачував у «духовній інквізиції». Бен-Ґуріон відповів, що він далеко не з тих, хто знає, як можна розв’язати проблему фракції, і утримується від цього, виявляючи «християнське терпіння», як це робив і Шпринцак. «Ми повинні боротися з ними», – заявив він. Бен-Ґуріон смиренно запропонував товаришам засудити і його: якщо вони виявлять будь-яку неправду з його боку, він готовий прийняти покарання.[557]

* * *

Загалом Бен-Ґуріон був не проти застосування сили. Врешті-решт він доручив Йозефу Хехту створити поряд із «Хаганою» ополчення «Гістадруту», яке згодом стало відомим під назвою «Плугот га-Поель» – робітничі загони, які вступали у кулачні бої з противниками робітничого руху. І все-таки багато разів він виступав проти насильницьких дій, особливо коли боявся, що його люди втратять самоконтроль. Принцип Бен-Ґуріона полягав у тому, що «Гістадрут» мав зберігати монополію на застосування сили.[558]

Бен-Ґуріон міг подати позов про розпуск «Кола», але віддав перевагу надійнішому методу, який зарекомендував себе у минулому – створенню комісії з розслідування. Він призначив її членів і поставив п’ять простих запитань, щоб вони відповіли простими «так» чи «ні»: Чи існувало підпільне товариство у складі Трудового батальйону? Чи були вкрадені зброя або золото у його членів? Чи не діяли вони поза командуванням «Хагани»? Чи мали вони зв’язки з Радянським Союзом?

Уся ця сенсаційна історія повинна була зберігатися у таємниці, оскільки стосувалася контрабанди зброї та пограбувань. Але, як завжди, були джерела, чутки та напівправда, що розповсюджувалися між людьми схвильованим шепотом. Маня Шохат, почувши слова Бен-Ґуріона, написала до нього: «Я ніколи не думала, що ти можеш користатися такими методами, щоб нашкодити Трудовому батальйону. Я надто сильно тебе поважала. Обраний тобою шлях знищить і нас, і тебе самого. У мене немає в серці прощення. І я розриваю між нами всі особисті стосунки». Бен-Ґуріон надіслав їй холодну відповідь, сказавши, що її лист нічого не змінить у його ставленні до неї.[559] Його підозри зросли, коли Ізраїль Шохат поїхав до Радянського Союзу разом із начальником Трудового батальйону Менахемом Елькіндом. Шохат, схоже, перевіряв можливість установлення нового політичного напряму у взаємовідносинах з елітою Москви. Радянський Союз мав видати нову «Декларацію Бальфура», у якій заявляв би, що вважає необхідним створення комуністичної єврейської держави в Палестині. Шохат сподівався отримати зброю і просив радянську владу провести льотну підготовку юнаків із Палестини, щоб єврейська держава могла мати військово-повітряні сили.[560]

Як і очікувалося, Комітет установив, що коло ветеранів «Га-Шомер» діяло як збройне підпілля, а Бен-Ґуріон справив враження людини, яка врятувала авторитет робітничого руху.[561] Але до того часу, коли Комітет представив свої висновки, інцидент було майже вичерпано, оскільки Трудовий батальйон уже було розпущено.[562] Елькінд і кілька інших членів повернулися назад до Радянського Союзу.[563]

Тим часом країна змінилася.

«Птахи літають під нами»

Навесні 1924 року Сполучені Штати розпочали нову імміграційну політику, яка, окрім інших аспектів, ускладнювала в’їзд євреїв до країни.[564] Сіонізм не мав такої можливості після укладання Декларації Бальфура. Одночасно з тим, як набула чинності нова американська політика, у Польщі розпочалася економічна криза, жертвами якої стали також і євреї, які мешкали там. Оскільки варіант переселення до Америки вже був неможливим, десятки тисяч польських євреїв оселилися в Палестині; 1924 року прибуло понад тринадцяти тисяч, а 1925 року – понад тридцять чотири тисячі.[565] Вони складали основну частину Четвертої алії. Для в’їзду до Палестини вони потребували дозволу британської влади; час від часу встановлювались квоти на єврейську імміграцію відповідно до наявних можливостей працевлаштування у країні.

Хоча сіоністи ніколи не припиняли протестувати проти квот, до них приєдналася більшість єврейського національного керівництва. Це був зважений та обережний крок сіоністського месіанізму. Як звичайно, влада схвалювала запити на імміграцію, подані через сіоністів.[566]

Як секретар «Гістадруту» Бен-Ґуріон ненавидів цю хвилю імміграції – «власників кіосків», як він називав нових жителів Тель-Авіва, навіть якщо серед них були робітники, які прибули в цей період. Власники кіосків як дрібні підприємці, на відміну від робітників, були вимушені зрівнятися з опонентами свого руху і, отже, послабити його. «Сприяння імміграції робітників зараз є центральною і життєво важливою потребою нашого руху», – заявляв він тоді.[567] Це було одне із завдань, які він поставив перед «Гістадрутом», хоча практично воно ніяк не впливало на рішення євреїв оселитися в Палестині.

У квітні 1924 року влада Мандату видала двадцять чотири сотні імміграційних сертифікатів, серед інших і триста для молодих жінок. «Гістадрут» проінформував кілька єврейських громад, більшість з яких були у Східній Європі. Бен-Ґуріон сподівався залучити щонайменше дві тисячі робітників на тій підставі, що вони потрібні для нового підприємства, пов’язаного з вирощуванням тютюну. Але «Палестина закликала працівників, та вони не їхали», – журився він. Бен-Ґуріон припускав, що євреї можуть приїхати і з Радянського Союзу, але радянський уряд жорстко обмежив усю еміграцію. Він хотів поїхати туди, щоб розв’язати проблему, але цього разу йому відмовили у візі.[568] Така невдача роздратувала його; нездатність витягти євреїв із суцільного «занепаду, страху смерті та терору», які вони зазнавали в Радянському Союзі, принижувала його як сіоніста і згубно впливала на його роботу на посаді секретаря «Гістадруту».[569]

* * *

Перші іммігранти Четвертої алії належали до середнього класу.[570] Вони привозили з собою свою міську культуру і розраховували продовжувати жити так само, як і до того у Польщі. Кожен другий із них оселявся в Тель-Авіві; чисельність населення міста за рік зросла вдвічі. Наприкінці 1925 року воно склало близько сорока тисяч. Кіоски, що продавали газоз (суміш фруктового соку та газованої води) виростали на кожному кроці. Газоз та кіоски, у яких його продавали, стали символом культури середнього класу Тель-Авіва, антитезою піонерського етосу.[571]

Бен-Ґуріон іноді любив порівнювати сільськогосподарське поселення із сіонізмом та проголошувати, що обробіток землі був вищим втіленням його ідеалів. Рух із міста до села був унікальним для сіонізму і не відбувався майже у жодній з інших країн, стверджував він: «Повернення до рідного краю – це насамперед повернення до землі».[572] Він також зобразив свій переїзд до Палестини як результат бажання бути землеробом. Але крім свого невеликого досвіду роботи на фермах, Бен-Ґуріон був міською людиною, яка мала явно буржуазні схильності й смаки середнього класу. Він написав до своєї сестри Ципори, яка вирішила приєднатися до кібуцу, де члени громади, про яку йдеться, «не є нашою стихією», оскільки приїхали з Трансільванії. Ліпше, радив він, знайти собі будинок у місті.[573]

Орендна плата в Тель-Авіві зросла, поскаржився він 1921 року. Проте його хвилювало розширення міста. «Незабаром це буде великий єврейський мегаполіс, – писав він батькові, – і там буде побудований єврейський порт».[574] Щомісяця він сплачував десять фунтів орендної плати, що еквівалентно заробітній платі за місяць майже 40 відсотків членів «Гістадруту» в Тель-Авіві. Сім’я придбала фортепіано, і для дітей організували уроки. Геула добре вчилася в середній школі імені Герцля. Цілу кімнату в їхній квартирі відвели під бібліотеку. Фотографія 1927 року зображує Бен-Ґуріон у своїй квартирі в краватці та піджаку.[575]

Іґаель Ядін, син відомого професора, а згодом добре відомий археолог, припустив, що пристрасть Бен-Ґуріона до книг була такою через «дуже сильне почуття неповноцінності щодо людей, які мають коледжеву освіту». Одним із них був Хаїм Вейцман, хімік, чий внесок у британські військові зусилля допоміг йому домогтися Декларації Бальфура. Артур Руппін та Хаїм Арлозоров мали ступені докторів економічних наук. Берл Кацнельсон та Зеєв Жаботинський були літераторами. Тисячі книг, якими оточував себе Бен-Ґуріон, які він читав або лише збирав, можливо, мали на меті підняти його принаймні у власних очах до рівня освіченіших сіоністських лідерів.[576] Книги також могли займати місце його друзів, яких він не мав, і задовольняти його прагнення до влади, стоячи прямо на полицях у зразковому порядку, як солдати. Він завжди розраховував знайти кожну на своєму місці, подібно до стовпців статистичних даних у своєму щоденнику. Він читав Біблію та стародавніх греків значною мірою як політичні документи, майже як путівники для правителів.[577]

Бен-Ґуріон цінував силу написаного слова. Попри те, що він мало читав художню літературу, він добре розумів, що її автори мали політичний вплив. Час від часу він викликав романістів і поетів на те, що можна назвати національними переговорами, як це може зробити філософ. Його широка думка була обмежена рамками сіоністського дискурсу, як він одного разу продемонстрував, коли Мартін Бубер скептично зауважив: «Ми казали, що повернемо землю, і мали намір зробити її єврейською. Чому це має бути саме єврейська земля?» Бен-Ґуріон перебив його: «Бо земля може приносити хліб!» Бубер запитав: «Нащо?» «Їсти!», – відповів Бен-Ґуріон. «Нащо?», – наполягав Бубер. «Цього достатньо», – відрізав Бен-Ґуріон. Він подумав, що запитання «Нащо?» було некоректним. Логічніше було запитати «Як?»[578]