Бен-Ґуріон. Держава за будь-яку ціну

Здається, на той момент Бен-Ґуріон уже розробив план для таких розслідувань; він міг потішити свою чоловічу амбітність, а також відновити самоконтроль і запобігти новим спалахам обвинувачень та образ. Саме тоді Бен-Ґуріон провів вибори до Асамблеї представників із майстерністю старого бойового коня.

* * *

Єврейська Асамблея представників була органом, що мав допомогти у створенні національного дому та закласти розділення між євреями та арабами. Вона стала першим парламентським інститутом у Палестині, який був обраний загальним та рівним виборчим правом шляхом таємного голосування. Право голосу було надано кожному єврейському жителю Палестини обох статей віком від двадцяти і більше років. Кандидати були пов’язані з партійними списками, але обиралися на особистій основі. У голосуванні взяли участь двадцять партій.

Під час підготовки книги «Іцкор» та у співпраці з Бен-Цві над книгою про географію Палестини Бен-Ґуріон довів, як добре опанував нелегку та незнайому справу та як виклався на всі сто відсотків під час її виконання. Сам він був бажаним оратором, але вважав, що організація та робота партійного апарату є важливішими за риторику. Він хотів знати все і не нехтував навіть найдрібнішими деталями; Бен-Ґуріон заповнював сторінки свого щоденнику кількісними даними про виборців, не уникаючи жодного потенційного учасника голосування з найвіддаленіших виборчих дільниць. Це зображує його диктаторські риси та схильність до колекціонування. Його одержимість деталями стала одним із наріжних каменів його політичного авторитету.[467]

* * *

Рано-вранці у неділю 4 квітня 1920 року під час святкування Песаху Бен-Ґуріон відвідав у Єрусалимі Бен-Цві. Вони говорили про необхідність створення охоронного підрозділу, укомплектованого ветеранами Єврейського легіону. Ситуація у місті була напруженою; Рахель Янаіт, як всі її продовжували називати навіть після одруження з Бен-Цві, хвилювалася. Вона була членом Комітету оборони, який єврейська громада Єрусалиму створила після битви за Тель-Хай, органу на чолі з Жаботинським. Він відкрито навчав кілька десятків молодих людей і навіть провів їх містом, але до Старого міста вони так і не завітали. «Погром може спалахнути будь-якого дня», – писав Бен-Ґуріон Вейцману; жителі єврейського кварталу Старого міста залишилися незахищеними.

Незабаром після полудня Бен-Ґуріон і Бен-Цві почули, що араби атакують євреїв Старого міста; вони кинулися туди одягнені, як і раніше, у свої британські армійські форми. Пізніше Янаіт помітила, як вони однією з алей несли на ношах поранену людину. Десятки арабських головорізів, озброєних ножами та залізними прутами, вдиралися до єврейських будинків, ґвалтували та грабували. Пізніше деякі з очевидців повідомляли, що з будинків летіло пір’я, що є однією із безпосередніх ознак погрому. Жаботинському вдалося привести декого зі своїх людей до Старого міста, але занадто пізно. Зрештою, п’ятьох євреїв було вбито та двісті шістнадцять поранено, вісімнадцять з яких серйозно. Серед арабів теж були втрати – четверо вбитих, серед них маленька дівчинка, і двадцять три поранених, один з яких тяжко. Крім того, були травмовані сім британських солдатів, усі, вочевидь, внаслідок побиття арабами.[468]

Бен-Ґуріон і Бен-Цві поїхали до приміщення Сіоністської комісії по Яффській дорозі. Янаіт кинулася за ними. «Було гірко і важко бачити їх, одягнених у форму та неспроможних діяти як єврейські солдати», – писала вона. Вони, мабуть, відчували те саме. Жаботинський був засуджений англійцями до п’ятнадцяти років позбавлення волі разом з іншими євреями та арабами, які брали участь у сутичках. «Такого бою не було протягом століття», – писав Моше Сміланський у «Га-Арец». Бен-Ґуріонвсе більш побоювався конфлікту з арабами. «Ми маємо справу з національним рухом, – написав він деякий час по тому у своєму щоденнику. – Крім подвоєння кількості єврейських іммігрантів та зміцнення наших позицій, у нас немає жодної іншої можливості реагувати на цей національний конфлікт».[469]

* * *

Голосування у Єрусалимі в Асамблеї представників було перенесено через заворушення. Але це була не єдина причина; їх знову й знову гальмували розбіжності, на владнання яких йшло багато місяців. Міські євреї-хареді заявляли, що будуть бойкотувати вибори, оскільки виступають проти голосування жінок навіть на окремих виборчих дільницях. Без участі хареді майже не було сенсу проводити вибори, адже вони представляли найсуттєвішу силу в місті. Бен-Ґуріон критикував і висміював їх своїми добірними виразами; називав їх «неграми», так само, як і раніше в одній зі своїх перших опублікованих статей, років десять тому. Тепер він також стверджував, що то були «руйнівні та гнилі» сили. Він зайняв жорстку позицію: оскільки хареді вважали це принциповим питанням, Бен-Ґуріон наполягав, що їм не можна дозволити перемогти. Якби їм дали зелене світло, «вони поховали б усі сфери нашого життя за допомогою всіляких таємничих релігійних законів».[470]

Попри це, він не залічував себе до тих, хто боровся за права жінок. Бен-Ґуріон зазначив, що жінки не голосують у багатьох країнах. За його словами, Єрусалиму не потрібно було бути лідером у цьому питанні. Зрештою, він погодився на домовленість – жінки могли голосувати і бути обраними до Асамблеї, але в районах хареді чоловіки мають голосувати двічі: перший раз за себе, а другий – за своїх дружин.[471] Уперше Бен-Ґуріон уклав таку угоду з хареді. Домовленість була несумісною з принципом гендерної рівності, який проголосила його партія, але вони з друзями вважали, що сіоністська справа вимагає якомога ширшої участі у виборах усієї єврейської спільноти Палестини, щоб вони виявили національну єдність перед арабами та англійцями. Водночас жінок, які вимагали рівних прав для своєї статі, просили знову і знову йти на компроміс або хоча б відкладати свої права до кращих часів, бо все це в інтересах країни.[472]

Явка виборців була високою. «Ахдут га-Авода» став найбільшою силою в Асамблеї, але не здобув більшості – отримав всього 70 із 314 місць. У Бен-Ґуріона були всі підстави пишатися собою: він отримав найбільшу кількість голосів серед кандидатів у своїй партії, навіть більше, ніж Берл Кацнельсон. Проте його звільнили з армії.[473]

«Також пролити кров»

У червні 1920 року Бен-Ґуріон знову запакував свою валізу і вирушив до Лондона. Цього разу Паула поїхала з ним; у серпні там народився їхній син Амос. Вони були у від’їзді майже рік. Основною метою поїздки був збір грошей для «Ахдут га-Авода». «Га-Шомер» був розформований, а захист єврейської спільноти був переданий до рук нового органу – «Хагани» (Оборони), яку спонсорували «Ахдут га-Авода» та «Гістадрут»; іншими словами, вона значною мірою перебувала під контролем Бен-Ґуріона.[474]

Він прибув до Лондона в бойовому дусі – незабаром після приїзду трапився скандал через його заяву на сіоністському з’їзді, що «більшість мошав, у їх сучасному вигляді, належать арабам». Тут він мав на увазі, що вони не беруть на роботу єврейських робітників. Селяни з мошав також мали на з’їзді представника, який кричав їдишем, що єврейські трудящі нічого не варті. У залі здійнявся «жахливий галас». Робітничі делегати обізвали представника фермерів «брудним» і навіть «зрадником». Це був день Бен-Ґуріона. Він використав з’їзд, щоб укотре засудити Вейцмана. Незабаром після повернення до Палестини з американського заслання Бен-Ґуріон взяв із Вейцмана обіцянку створити Єврейський національний дім у Палестині, замість того, щоб наполягати на виконанні обіцянки щодо створення єврейської держави. Адже Вейцман стверджував, що не має потреби в державі, бо не зміг би її отримати. Він вірив, що в усьому повинна бути обережність і поступовість.[475] Проте Бен-Ґуріон звинувачував Вейцмана у недостатніх зусиллях для просування сіоністського проєкту в Палестині. Це було продовженням його боротьби проти Сіоністської комісії.[476]

Нелегко було представляти невелику партію в тіні Вейцмана, який продовжував творити національну історію, тоді як Бен-Ґуріон міг лише зібрати трохи грошей для своєї партії. Він не мав хороших зв’язків у Англії, а деякі спонсори, до яких він звертався, здається, не розуміли, чому вони повинні давати гроші «Ахдут га-Авода» замість Сіоністської організації. До того ж нью-йоркська філія «По’алей Ціон» не відповіла на його листи.[477]

* * *

Діти дарували йому велику радість. Доки Паула відновлювалась у лікарні після народження Амоса, він був удома з Геулою. «Я сподіваюся, що Амос буде на її рівні», – писав він. Багато років по тому Бен-Ґуріон запевняв, що віддає перевагу хлопчикам, але, коли діти були маленькі, він як батько пишався обома. Іноді він також ходив до бібліотеки Британського музею. Його картка читача містила дві книги з історії Ліванських друзів, одна з них французькою, а також твори з історії Східної та Англійської церков.[478]

Однак часто він занепадав духом: Англія була холодною та одноманітною. Довгі години в кабінеті здавалися тюремним ув’язненням. Невтішні листи з Палестини, напевно, ще більше посилили його почуття невдахи, як і звістка про те, що Жаботинський отримав 10 тис. фунтів стерлінгів від заможного єврея, на ім’я Альфред Монд, барона Мелчетта. «Петля затягується, – писав до нього Кацнельсон. – А ми, зі свого боку, на межі розорення». Гроші барона Мелчетта були призначені на потреби оборони. Тим часом Бен-Ґуріон намагався продати «шекелі» євреям Великої Британії, що давало б їм право голосу на виборах до Сіоністського конгресу. Але цього разу йому пощастило значно менше, ніж багато років тому, коли Бен-Ґуріон хотів зробити те саме зі своїми однокласниками у Польщі.[479]

Врешті-решт він вирішив, що зоставатися в Лондоні довше немає сенсу. На початку квітня 1921 року Бен-Ґуріон відправив Паулу та дітей до свого батьківського дому в Плоньську. Він приєднався до них три тижні по тому; а поки що впорядковував справи своєї партії.[480]

* * *

Розрух, спричинений війною, був помітний у Польщі скрізь, особливо на сході та півдні. Багато міст згоріло. Сотні тисяч біженців досі не повернулися до нормального життя. Частиною з них були євреї. Багато хто вижив завдяки допомозі Спільного Комітету розподілу (у народі відомого просто як «Спільний»), організації єврейського соціального забезпечення, що базувалася у Нью-Йорку.[481] Одним із членів першої медичної групи, яку «Спільний» спрямував до Східної Європи після війни, був доктор Шмуель Фукс; його місією було піклуватися про зуби польських євреїв. Він створив вісім нових клінік, роздав 21 576 зубних щіток та понад 25 тис. одиниць зубної пасти, виготовленої за власною спеціальною формулою. Робота привела його до багатьох єврейських спільнот, серед яких був і Плоньськ.[482] Фукс вірив у майбутнє єврейського життя у діаспорі та приїхав до Польщі, щоб допомогти євреям реабілітуватися там; Бен-Ґуріон приїхав шукати «необхідний матеріал для наших трудових потреб у Палестині», маючи на увазі іммігрантів, як він писав.[483] Мабуть, вони розминулися один з одним; схоже, Фукс прибув до Польщі за кілька тижнів після того, як Бен-Ґуріон звідти поїхав.

Сімейний візит до Плоньська перетворився на кошмар. Сім’я Грюна розмістила свою американську гостю та її дітей у кімнаті, де стеля була вкрита пліснявою. Господарі не опалювали приміщення, і вода була брудна. Обоє дітей захворіли. Бен-Ґуріон зобразив проблему як взаємне непорозуміння. «Це була зустріч двох світів, трохи чужих один одному», – писав він, додаючи, що його сім’я звикла до якості води у Плоньську, але Паула не могла зрозуміти, як нормальні люди п’ють «таку каламутну речовину». Паула була обурена звичками Грюнів, тим, як вони розмовляли, їхніми манерами за столом, «усіма тими деталями повсякденного життя, які нібито не мають ніякої цінності та інтересу», як сказав Бен-Ґуріон, «але насправді регулюють стосунки між людьми». Паула вважала, що вони її зневажають і намагаються принизити. Вона була нещасна. Бен-Ґуріон намагався зблизити обидві сторони, але марно. Одного разу він покинув її у Плоньську та повернувся до Палестини.[484]

* * *

Вирішальним моментом став заголовок у «Га-Цефіра» 3 травня 1921 року: «Деталі заворушень у Яффі». Газета спиралася у цьому повідомленні на офіційні заяви верховного комісара, згідно з якими було вбито 30 євреїв і близько 10 арабів. У заяві Сіоністської комісії було сказано про 27 вбитих євреїв та 150 поранених. Згідно з цими двома заявами газета надрукувала статтю з єврейської служби новин, зазначивши, що був знайдений вбитим вельмишановний автор Я. Х. Бреннер. Наступного дня «Га-Цефіра» все ж поставила під сумнів факт смерті Бреннера, але це була правда. У момент смерті Бреннер редагував твори свого друга Йозефа Трумпельдора. У день убивства Шломо Цемах та Ізраїль Шохат мали намір відвідати його. Дорогою вони почули стрілянину, і хтось порадив їм не їхати туди, де живе Бреннер, бо там убивають євреїв. Незадовго до смерті Бреннер написав про арабів: «Між нами є ненависть, і вона повинна бути, і буде». Його тіло, понівечене вбивцями, стало одним із символів сіоністської боротьби.[485]

Головна атака арабів цього дня була спрямована на символічну ціль – гуртожиток іммігрантів у Яффі, яким керувала Сіоністська комісія. Але заворушення швидко поширилися і на інші місця. Десятки свідків – євреї, араби та британці – усі розповіли ту саму історію. Арабські чоловіки з палицями, ножами, мечами, а дехто і з пістолетами, нападали на єврейських перехожих і вдиралися до єврейських будинків та магазинів. Вони били й убивали їх, не жаліючи й дітей. А деколи вони навіть відрубали жертвам черепи. Після закінчення нападу приходили арабські жінки й грабували. Багато свідків розповіли, що і цього разу подушки та вбрання були розірвані, а пір’я викинуто на вулиці, описували картину, знайому з погромів у Російській імперії. Пізніше слідча комісія назвала це «розгулом мародерства». Моше Шаретт написав: «Голокост почався стрімко».[486]

Такий смертельний удар сіоністське поселення Палестини отримало вперше з моменту свого утворення. Він ніс до будинків переселенців розуміння, які вони залежні від єврейських громад за кордоном. Щоденна газета «Га-Арец» опублікувала емоційний заклик до діаспори: «Не лишайте нас наодинці на передовій! Не нехтуйте кров’ю ваших піонерів, яких ви послали попереду нації. Ведіть до нас людей, ведіть своїх величних лідерів, щоб підсилити єврейську позицію, посилити її робочими руками, руками для оборони!» Це був голос не національного авангарду, а швидше єврейської спільноти, яка зазнала лиха. Національна Рада, єврейська громада виконавчого органу Палестини, закликала євреїв світу жертвувати більше грошей для євреїв Палестини, як це робили благочестиві євреї Палестини споконвіку.[487]

Верховний комісар Герберт Семюель побоювався, що Палестина може перетворитися на другу Ірландію. Він негайно заборонив в’їзд на її територію. Це ускладнило повернення Бен-Ґуріон. Він залишив Плоньськ майже одразу, щойно прочитав про вбивство Бреннера, але до Палестини дістався на три місяці пізніше. Тим часом він взяв участь у засіданні в Празі, а потім повернувся до своєї дружини та родини у Плоньськ. Після вбивства Бреннера його позиція щодо сіонізму стала ще рішучішою. «Ми маємо право на Палестину як нація, а не як меншина. Ми, а зовсім не араби, маємо право тут жити. З морального погляду ми можемо і повинні використовувати всі засоби, щоб зломити арабський супротив… Коли вони нападають на нас, ми маємо право захищатися і проливати кров, якщо потрібно», – заявляв він. Бен-Ґуріон вимагав, щоб лідери сіоністського руху створили у Палестині велику організацію самооборони, могутню і високодисципліновану силу. Повертаючись, він відвідав кілька італійських міст, зокрема Венецію, Флоренцію та Рим, де публікував свою книжку про Палестину, перекладену італійською. Судно з іммігрантами «Сицилія», на якому повертався Бен-Ґуріон, серед іншого перевозило і зброю, і він був відповідальним за її постачання до Палестини. «Ми зійшли з корабля непомітно і цілком мирно», – написав він батькові на початку серпня 1921 року. «Обличчя арабських моряків, – додав він, – були, як завжди, незворушні».[488]

«Мій злочин перед тобою такий великий»

«„Гістадрут” був створений із нуля», – казав Берл Репетур, який пізніше став одним із головних посадових осіб профспілки. Бен-Ґуріон і один із його колег у секретаріаті, що складався з трьох осіб, Давид Закай орендували невеликий арабський будинок недалеко від Меа Ше’арім, на околиці території, де мешкали хареді у Єрусалимі, і обладнали його кількома письмовими столами. Це було перше відділення «Гістадрута». Деякий час вони жили в одній кімнаті, і оскільки там було лише одне ліжко, по черзі спали на ньому: одну ніч Бен-Ґуріон, іншу – Закай. Потім Бен-Ґуріон переїхав до Єгія Капаім, одного з нових і досить дорогих кварталів, збудованих у західній частині міста. Його орендна плата – п’ять єгипетських фунтів – становила від чверті до третини його заробітку, що був удвічі вище ніж заробітна плата типового єврейського робітника.[489]

Бен-Ґуріон дуже ретельно записував усі свої витрати. Як звичайно, він снідав, обідав і вечеряв на кухні робітників, якою керував «Гістадрут». Хліб, цукор, яйця, риба, какао, кава, мило, ремонт годинника, гас, догляд за взуттям. Він також витрачав гроші на газети, гоління, спідню білизну, лотереї та сигарети. Розіграш фігурував тільки одного разу; сигарети були його регулярними витратами тоді.[490]

І книги. Він постійно купував книги в Палестині та за кордоном, набагато більше, ніж міг коли-небудь прочитати. Це був один з основних пунктів його щомісячного бюджету. Переважна більшість із них – це праці з історії та політології, що містили деякі єврейські дослідження; більшість були іноземними мовами. Це була бібліотека не книгоїда, а швидше колекціонера з особливою слабкістю до повних багатотомних колекцій творів. Він перерахував їх у березні 1922 року – загалом 775 томів, які він розбив не за тематикою, а за мовою, якою вони були написані: 219 – німецькою, 340 – англійською, 13 – арабською, 29 – французькою, 140 – івритом, 7 – латиною, 2 – грецькою, 7 – російською, 2 – турецькою та 15 словники різноманітних мов.[491]

* * *

Незабаром після заснування «Гістрадруту» 1920 року Бен-Ґуріон запропонував створити організацію «загальної комуни з військовою дисципліною для всіх робітників Палестини», яку він назвав «трудовою армією». На першому етапі він хотів, щоб його партія вимагала від усіх її членів зарахуватися працювати до цієї трудової армії, без зайвих запитань, де саме та ким саме – це мало нав’язувати «армійське керування». То була ідея, про яку він читав у молодості, у сіоністській програмі Менахема Усишкіна. Бен-Ґуріон говорив про це як про «загальну та єдину трудову економіку для всієї працездатної частини населення», але це було досить авторитарно. «Замість анархії – порядок і дисципліна», – заявив він.

Крім усього іншого, Бен-Ґуріон мав на увазі, що принаймні частина зарплати робітників буде їм виплачуватись не у валюті, а в чеках, в обмін на які вони отримуватимуть їжу й інше.[492] «Мій план являє собою диктатуру для єврейського робітника, – пояснював він. – Найважливіше для нас – це єврейська Палестина». Він підтвердив принцип, про який писав у своїх ранніх статтях, що єврейський пролетаріат буде «представником країни та джерелом її національних ініціатив». Якщо це означало «сіоністську диктатуру», то нехай так і буде, і якщо потрібно, «навіть диктатуру у Сіоністській організації».[493]

Насправді Бен-Ґуріон мав на увазі диктатуру у своїй партії та «Гістадруті». Його мета полягала в тому, щоб обидві організації взяли на себе відповідальність за всі сфери життя, зокрема в зайнятості, житлі, здоров’і, освіті та культурі.

Пропозиції Бен-Ґуріон наробили галасу, і були зустрінуті ворожо. Його товариші мали більш реалістичні та демократичні погляди. Бен-Ґуріон пішов у відставку. Він написав батькові, що вирішив скласти іспити з права. Потім отямився й відкликав свою відставку. У березні 1922 року Бен-Ґуріон писав: «Нині я відповідальний за всі дії „Гістадруту”, і відповідальність ця велика і важка». Він мав рацію.[494]

* * *

Між іншим, під час цих подій, майже впродовж усього року, Паула Бен-Ґуріон залишалася у Польщі. Незрозуміло, чому вона сама не повернулася до Палестини. Що б там не було, для неї це був жахливий рік. Напруга між нею та сім’єю Грюнів стала нестерпною. «Я не можу зрозуміти твоє ставлення, – писала вона Бен-Ґуріону. – Ти знаєш, як сильно я ненавиджу Плоньськ. Моє життя нещасне, я більше не хочу страждати, бо достатньо страждала у своєму житті». Вона повідомила, що дружина його брата Мішеля кинула його, і всі тепер говорять, що вона стала повією. Мішель був розлючений і не витримував, коли діти плакали, тоді як їй, Паулі, довелося страждати і від цього. «Якщо ти хоч трошки мене любиш, спробуй відвезти мене додому».[495] Вона та діти незабаром поїхали з іншими родичами Бен-Ґуріона до села під назвою Ромбеж. Вона пережила там важку польську зиму, в умовах навіть примітивніших, ніж у Плоньську.

Бен-Ґуріон стверджував, що спершу не мав наміру залишати її у Плоньську на цілий рік, і ніколи б не погодився на це. «Але, – писав він, – унаслідок подій, які ніхто не міг передбачити, саме так воно і склалося». Він не уточнював, про які саме «події» йшлося. «Я дуже прошу, якщо Паула повернеться або збирається повернутися із села, щоб ти добре прибрав для неї кімнату і найняв покоївку», – попросив він батька, обіцяючи відшкодувати усі витрати. Складалося таке враження, що він не робив усе від нього залежне, щоб перевезти її до Палестини. Батько надіслав йому болючого листа, і Бен-Ґуріон швидко відповів, що його написано «люблячими та ніжними руками батька і матері». Неприязнь між дружиною та батьком вимагала від нього викласти свою позицію; він став на сторону батька, але відверто просив його зрозуміти Паулу: така віддана мати, як вона, не може не бачити того, що вважає неналежною гігієною. У будинку його батька не було ванни, а туалет був на дворі. Але він її не захищав. «Те, що ти писав, дуже засмучує і ранить мене, і я детально напишу про це Паулі, я не хочу виправдовувати те, що вона робить. Вона не мала цього робити». Усе так і лишилося невизначеним.

Це був емоційний лист, сповнений покірності. «Навіть, якби ти був несправедливий до мене, до моєї дружини або дітей – якби таке було можливе – навіть тоді я б не міг обурюватись на тебе», – писав він. Його більше цікавили власні стосунки з батьком, ніж напруженість між ним і Паулою. Бен-Ґуріон згадував день, коли виїхав із Плоньську, маючи почуття дитячої провини перед батьком. «Я знаю, як сильно ти злий на мене, і знаю, що ти маєш рацію… мій злочин перед тобою настільки великий, що я не можу й просити, щоб ти вибачив мені». Він послав батькові трохи грошей, щоб його племінниця Шейндел могла закінчити навчання.[496]

Паула повернулася до Палестини на початку квітня 1922 року, худа й виснажена. «Геула чудова», – писав Бен-Ґуріон. Він також дивувався довгастій статурі Амоса, але колір його обличчя був нездоровим. На честь їх повернення Бен-Ґуріон придбав віник. Єрусалим не був Манхеттеном, але не був і Плоньськом. Паула швидко відновилась.[497]

Його щоденник зображує розподіл праці в їхньому домі. «Я давав Пеніні щотижневу допомогу у розмірі 2,50 єгипетських фунтів на побутові витрати, які до цього були досить спартанськими, і до яких зараз додалися м’ясо, вино та делікатеси». Геула почала відвідувати дитсадок. Того ж дня він купив кілька книжок Бердичевського, а два місяці по тому нову книжкову шафу. Вони з Паулою майже нікуди не виходили; Бен-Ґуріон часто гуляв ввечері на самоті.[498]

«Є „Гістадрут” чи ні?»

За шість місяців після вбивства Йозефа Трумпельдора було засновано Трудовий батальйон, названий на його честь. Це була національна організація спільнот, члени якої виконували сільськогосподарські роботи та інші види праці: мостили дороги та будували. Більшість її членів були молодими й неодруженими вихідцями радянської Росії, здебільшого іммігранти Третьої алії, як називали тридцятип’ятитисячну хвилю єврейських іммігрантів, значна частина з яких була зі Східної Європи і які оселилися у Палестині між 1919 та 1923 роками. Багато, можливо, більшість із них уважали себе сіоністськими піонерами і мали намір працювати у Палестині у сільському господарстві, будівництві та обробній промисловості.[499] Як і членів Другої алії, їх називали «чутливими особистостями, поетами, які хочуть змінити світ… людьми сміливих думок і багатої уяви».[500]

Деякі з піонерів Третьої алії заснували експериментальні громади, подібні до тих, що були засновані євреями та християнами кінця ХІХ ст. У серпні 1920 року двадцять молодих чоловіків та чотири молоді жінки, члени соціалістично-сіоністського молодіжного руху під назвою «Га-Шомер га-Цаїр», оселилися на самотньому пагорбі над озером Кінерет. Вони прокладали дороги і копали колодязі, читали Ніцше та Фройда. Дехто з них був також зачарований Ісусом із Назарету. Навіть коли вони рухалися назустріч мрії, однаково страждали від самотності та сексуальних розчарувань і виявляли повну покору лідерові, на кілька років старшому за них, який рекомендував робити інтимні зізнання глибоко вночі. Громада мала назву Бітанія Іліт; пізніше її члени заснували Бейт Альфа, перший із десятків кібуців, створених «Га-Шомер га-Цаїр» наступними роками.[501] «Гістадрут» також заохочував створення кібуців. Значною мірою ці спільноти визначили межі національного дому, і їх помилково усюди в Палестині називали елітою єврейського суспільства. Насправді це були окремі громади, які майже нікого не приваблювали.