Бен-Ґуріон. Держава за будь-яку ціну

У своєму третьому листі Бен-Ґуріон повністю відкинув історію. Він вперше розповів їй про свою хворобу та госпіталізацію, і про те, як його мучили кошмари та скільки щастя він отримав від її телеграми. Він пообіцяв, що його відсутність у Нью-Йорку тільки ще більше зблизить їх. «Є інтимність, правдивіша та реальніша за фізичну близькість, – писав він до неї, – близькість великого, безсмертного духу, вічна душевна єдність». Він поділився з нею своїми враженнями від книги, яку читав у лікарні, «Жан Крістоф» Ромена Роллана. «Уся книга дихає великою любов’ю до людства», – писав він Паулі та порекомендував їй прочитати всі десять томів, навіть якщо в деяких місцях їй буде нудно та нецікаво.

Другого жовтня 1918 року він написав у своєму щоденнику: «Учора вранці англійці ввійшли до Дамаску. Спокуту землі завершено».[439] Світова війна тривала вже близько шести тижнів.

8. Авторитет

«Я переміг»

Вранці 7 листопада 1923 року, у шосту річницю Жовтневої революції, Бен-Ґуріон стояв на Красній площі у Москві, чекаючи на Лева Троцького. Після повернення із заслання Троцький став одним із наймогутніших постатей Радянського Союзу; вище був тільки Ленін, але той уже був на смертному ложі. Площа була сповнена червоних прапорів і революційних гасел; безліч місцевих жителів та студентів у футболках комуністичної молоді розмахували власними маленькими прапорцями. Бен-Ґуріон стояв поруч із платформою ораторів, біля стіни Кремля, разом з іншими закордонними гостями. Усі вони хотіли бачити Лева Давидовича Троцького, як Давид Бен-Ґуріон згадував його у своєму щоденнику, щоб підкреслити його єврейське походження.

Поєднання золотих куполів церков, революційних гасел і портретів Леніна на Кремлівській стіні захоплювало його. «Яка ж дивовижна іронія історії, що ця середньовічна царськоросійська фортеця тепер є центром світової революції», – писав він. Військовий оркестр грав радянський гімн «Інтернаціонал», і Бен-Ґуріон відзначив, що іноземні дипломати швидко підвелися і зняли капелюхи, піддаючи голову осінньому холоду. Йому було кумедно бачити, що гімн світового пролетаріату вшановується людьми, які належать до буржуазного шару суспільства. Того ранку він рано прокинувся. Дорогою на Красну площу майже у кожному вікні майорів портрет Леніна; подекуди з’являвся і Карл Маркс. Вулиці були відкриті лише для тих, у кого було запрошення. У нього було – Бен-Ґуріон перебував у Радянському Союзі як офіційний гість. Тоді він обіймав посаду секретаря Генеральної федерації робітників Палестини, більш відомого як «Гістадрут»[440]. Бен-Ґуріон був одним із трьох членів секретаріату «Гістадрута», який був заснований у Хайфі наприкінці 1920 року і швидко став головною профспілкою Палестини. Оскільки він був людиною, яка віддавала накази, усі в організації називали його генеральним секретарем, і це був титул, який він використав – помилково – у своїх спогадах.[441] Уперше у своєму житті Бен-Ґуріон мав політичний вплив.

Профспілка була створена у єгипетській пустелі чотири роки тому.

* * *

Ще під час лікування у військовому шпиталі Бен-Ґуріон ознайомився з текстом промови шанованого профспілкового лідера Берла Кацнельсона, людини, яка, за словами його біографа Аніти Шапіри, «була в тому чи іншому сенсі політичним лідером». Це ускладнювало можливість для всіх тих, хто бажав поговорити з ним про політику, але Бен-Ґуріон бачив для себе у цій промові можливість просування на керівну посаду. Коли він оговтався від дизентерії, то був відправлений до військової бази Ет-Телль-ель-Кебір, недалеко від Каїру. Це був великий табір військовополонених, який британці побудували наприкінці війни як місце для стажування тисяч турецьких солдатів, які потрапили в Палестині у полон. Бен-Ґуріон приєднався до сил, які відповідали за охорону об’єкта. «Принаймні, – втішав він себе, – ми тут виконуємо необхідну і корисну роботу». Дехто з інших членів палестинського батальйону Єврейського легіону також були відправлені до табору. Вони нудьгували та чекали на наказ, щоб повернутися додому. Серед них був і Кацнельсон.[442]

Вони вже знали один одного протягом деякого часу, можливо, навіть зустрічалися у Варшаві, де обидва товаришували з лідером «По’алей Ціон» Іцхаком Табенкіним. У Кацнельсоні, лише на кілька місяців молодшому за Бен-Ґуріона, більшість його шанувальників бачили зрілу та зразкову постать. Ним захоплювалися як просвітником і любили як духовного порадника. Берл Кацнельсон грав роль старшого брата, від якого залежали інші. Усі називали його на ім’я. Його репутація базувалася на розповсюдженій думці, ніби він керується лише моральними принципами й позбавлений будь-яких амбіційних прагнень. Перш ніж бути зарахованим до легіону, він пробував працювати у кількох ланках сільського господарства і мав романтичні стосунки не з однією жінкою. У останні роки війни Кацнельсон вирощував овочі біля Гробниці Царів у Єрусалимі. Його громадська діяльність була значною мірою обмежена сільськогосподарською робітничою організацією. Вони називали себе Незалежними, і метою Кацнельсона було об’єднати їх із двома партіями робітників – «По’алей Ціон» та «Га-Поель га-Цаір», створивши єдину політичну силу. Саме це і було темою промови, текст якої Бен-Ґуріончитав у лікарні. Він був готовий діяти.[443]

Минуло тринадцять років відтоді, як він оселився на своїй новій батьківщині, майже сім років із них перебуваючи за кордоном. Бен-Ґуріон не був поруч зі своїм народом у страшні роки війни й не брав участь в ейфорії, що супроводжувала вступ Алленбі до Єрусалиму. Не був він у Палестині і коли країна почала повертатися до нормального життя, що було результатом місцевої політики. Британська окупаційна влада почала відновлювати руїни, полишені турками майже в усіх сферах життя, в безпеці та законах зокрема. Поряд із військовим режимом діяла спільно з британським урядом і сіоністська комісія, яка прибула з Лондона. Завданням цієї комісії було закласти основи Єврейського національного дому. Першим очільником її був Хаїм Вейцман. Пізніше він поступився місцем психоаналітику Монтегю Давиду Едеру. Жаботинський також приєднався до комісії у ролі відповідального за налагодження зв’язків. Члени комісії чекали також на повернення Артура Руппіна, який під час війни опинився у Стамбулі у вигнанні. Американська єврейська спільнота надіслала гуманітарну допомогу та медичну бригаду. Суддя Брендайс поїхав подивитися, що можна зробити і як допомогти. У Яффі було скликано Тимчасовий Комітет парламенту єврейської спільноти, що тільки-но починав формуватися. Так народилися перші самоврядні єврейські інституції під патронатом британського військового уряду, сіоністського руху та закордонних єврейських меценатів.[444]

Бен-Ґуріону не подобалося, що нові керівні установи формуються без його участі. Він привіз із собою зі Сполучених Штатів жагучу пристрасть до набуття політичного впливу та творення історії, але водночас розумів, що розрізнені залишки його партії завадять йому у цьому. Ініціатива Кацнельсона щодо злиття кількох партій відкривала можливість, яку він не хотів втрачати.

* * *

У листопаді 1918 року Кацнельсон зустрів Бен-Ґуріона у своєму наметі та дав зелене світло для продовження об’єднання двох робітничих партій. Вони все ще стовбичили у єгипетській пустелі, але Бен-Ґуріон написав Паулі та попросив надіслати його найкращий костюм – він уже планував свою наступну поїздку до Європи.[445] Проте не всі в робітничому русі були прихильниками злиття. Йому, як голові нарад, що проводилися для просування цієї ідеї, було досить важко. «Мені довелося запобігти заворушенню, бо всі були впевнені, що скоро вибухне», – писав він Паулі, додаючи, що не пригадує настільки шалених засідань.[446]

Основний опір чинили у «Га-Поель га-Цаір». Лідер цієї партії Йозеф Шпринцак погодився принаймні на деякий час відмовитися від незалежності своєї партії. Бен-Ґуріон пам’ятав його думку з колишніх їх зі Шломо Цемахом дебатів. Як і Цемаха, Шпринцака відлякував соціалізм «По’алей Ціон», який той вважав занадто радикальним. Разом три робітничі фракції налічували лише кілька сотень членів, але Бен-Ґуріон стверджував, що злиття партій визначить долю єврейського народу: «Перед нашим народом розгортається глибока прірва, і вона загрожує його існуванню», – заявив він, мабуть, маючи на увазі смертоносні погроми, які знищили єврейські громади після війни, особливо в Україні. Саме тому було життєво необхідно побудувати національний дім у Палестині, пояснив він. Якби єврейські робітники не об’єдналися у єдиний орган, який би дав їм змогу виконувати виховну функцію народу і наділив владою в межах сіоністського руху, вони ніколи не подолали б небезпеку, що ховалася у дешевій неєврейській робочій силі.[447] Мета об’єднання, наголосив він, була у підтримці сіоністського проєкту, а не у прагненні до пролетаріату. Проте Шпринцака та більшість його колег це не переконало. Лише троє з них підтримали ідею об’єднання і вийшли з партії. Одним із них був Шломо Леві, друг Бен-Ґуріона з Плоньська.[448] Наприкінці лютого 1919 року було скликано загальний з’їзд на честь об’єднання. У ньому взяв участь 81 делегат, які представляли, за словами Бен-Ґуріона, інтереси 1871 єврея.[449]

Новий Сіоністський соціальний союз робітників землі Ізраїлю «Ахдут га-Авода» (що означає єдність праці), визначав себе «гілкою світового соціалістичного робітничого руху». Але він обережно уникав радикальних формулювань. Його платформа містила вимогу націоналізації землі, створення державного капіталу та рівних прав, але жодного слова про класову боротьбу чи диктатуру пролетаріату. З іншого боку, об’єднавчий з’їзд вимагав «міжнародних гарантій заснування вільної єврейської національної держави у Палестині». Це був рішучий відхід від прийнятої сіоністської термінології «національного дому».[450]

Кацнельсон привів до нової партії людей більше, ніж це зробила «По’алей Ціон» – організація сільськогосподарських робітників, яку він представляв, уже почала створювати організації взаємодопомоги, серед яких «Купат Холім» – послуги медичного обслуговування та ринковий кооператив Хамашбір.[451] Бен-Ґуріон приніс у нову партію список адрес заможних американців, щоб звернутися до них по допомогу, а також політичний досвід, здобутий у демократичній партії Нью-Йорка, яку він назвав «Єврейським Тамані-холом». «По’алей Ціон» також скористався деякою допомогою фонду робітників у Палестині, створеного закордонними філіями партії. Але головним надбанням, яке Бен-Ґуріон міг запропонувати новій партії, була його невтомна енергія та пристрасть до перетворення всього, що він мав, у політику. Він був готовий вести нескінченні діалоги для переконання інших, урізати залаштункові угоди, виголошувати та слухати нескінченні промови. «Мені довелося вести важку і запеклу боротьбу – і я переміг, – хвалився він Паулі. – Шкода, що ти не бачила цього на власні очі. Тоді ти б пишалася не лише своєю донькою, але й чоловіком». Як і минулого року, коли Бен-Ґуріон кинув Паулу в Нью-Йорку, він пообіцяв, що її співучасть у його перемозі компенсує все, що вона перенесла.[452]

«Усе буде добре»

Донечці Геулі було тоді пів року. Паула тішила свого чоловіка повідомленнями про грайливу вдачу дівчинки та красу її очей. «У неї багато хто буде закоханий», – прогнозувала вона. Доки Бен-Ґуріон був у Яффі, проводячи остаточні підрахунки голосів за створення нової партії, у Геули з’явилися перші два зуби. Але це були рідкісні щасливі моменти в житті Паули. Її продовжувала мучити самотність. З нею жила помічниця. Їй також допомагав доктор Шмуель Ельсберг, у будинку якого вона познайомилася з Бен-Ґуріоном. Одного разу завітав до неї в гості й Шмуель Фукс. Але минали місяці, а її туга за Бен-Ґуріоном зростала і поглиблювала депресію. Кілька разів вона розповідала йому про жахливі передчуття смерті. «Я боюся, що тобі нема кого буде взяти до Палестини, окрім твоєї доньки», – писала вона. Її лякала епідемія грипу в Іспанії; вона знала кількох людей, які захворіли та померли. А якби й вона померла, Геула залишилася б «зовсім сама», писала вона йому кілька місяців по тому. «Я не можу жити так, як зараз. Життя стає для мене тягарем. Якби не ви з дитиною, я б давно наклала на себе руки. Але ви обидва тримаєте мене на світі».[453] До чого Паула направду прагнула – так це лишитися в Америці. Вона чула, що в Палестині немає хорошого молока для дітей. Але вона поїде, попри все це, якби можна було організувати поїздку негайно, до літа. «Я більше не можу страждати», – заявила вона. Якось він отримав від неї одразу вісім листів.[454]

Він робив усе можливе, щоб її заспокоїти, обіцяв, що «все буде добре». «Війна вже минула». Вони незабаром зустрінуться. Є ймовірність, що він поїде до Лондона і, якщо так станеться, продовжить поїздку до Америки та поверне її до Палестини – це було єдине, про що він думав. Йому дуже хотілося, щоб вони з Геулою відвідали Плоньськ. Бен-Ґуріон також повідомив, що проплатив внесок на будинок за новим проєктом у Тель-Авіві. І наголосив, що у Палестині не бракує молока, тож коли вони приїдуть, він може навіть зробити для Геули молочну ванну. Коли він сказав Паулі, що Бен-Цві і Янаіт одружилися, то дозволив собі трохи мужньої завзятості. «Дивись, я не єдиний, хто вляпався у таку халепу, – написав він. – Я думаю, що я трохи винен у цьому разі – поганий приклад може мати ефект».[455]

Паула не вірила йому. Він не поїде до Лондона, бо ніхто там на нього не чекає, писала вона. На нього чекали в Нью-Йорку, але він не докладав зусиль, щоб туди поїхати.

Листи Давида давали їй зрозуміти, де були його думки. «У Яффі так багато зустрічей і зборів, і вони тривають так довго, що у мене немає вільної хвилини тобі написати», – жалівся їй він. За два тижні вона відкрила листа, в якому прочитала: «Я знайшов кілька хвилин, щоб тобі написати кілька слів». Тим часом при нагоді він відкладав політику, щоб писати захоплені любовні листи, висловлюючи щире прагнення до дитини, якої ще не бачив і виявляв не менш щирі співчуття щодо тяжкого становища Паули. «Коли я читаю про те, що ти відчуваєш самотність і безпорадність, мені здається, ніби гострий ніж пронизує приховану рану», – писав він. Бен-Ґуріон радів її великому коханню, яке дозволило йому залишити її саму в Нью-Йорку. До свого батька він писав: «Я думаю, так не жертвувала собою жодна жінка».[456]

* * *

Він спробував домовитись, щоб вона приїхала. «Я живу в постійному очікуванні твого приїзду, – писав він їй. – Це наче мій Месія». Але тоді було дуже нелегко отримати всі необхідні дозволи. Він вигадував усілякі схеми; в одній із них він доручив Паулі написати у своїй заяві про імміграційне посвідчення, ніби вона є біженкою, яка повертається до Палестини після турецької депортації під час війни.

Це був ще один приклад того, наскільки Бен-Ґуріон був схильним обходити будь-які юридичні перешкоди, що стояли в нього на шляху. Наочним проявом цього було підроблене свідоцтво про народження та диплом про середню освіту. Бен-Ґуріон подорожував за чужим паспортом і позбавився обов’язку служити в російській армії. Кінцевий підсумок був вартий тих зусиль. Офіційно він ще був у армії, але в листопаді 1918 року командир дозволив йому поїхати до Палестини у відпустку. Якось він пішов у самоволку на кілька днів і був покараний.[457]

Якось йому вдалося зібрати 900 доларів, щоб купити Паулі квиток першого класу на пасажирський корабель. Вони з Геулою приїхали в листопаді 1919 року, і незабаром уже втрьох переїхали в орендовану кімнату в Тель-Авіві. Геула відсвяткувала свій другий день народження кількома місяцями раніше, і Бен-Ґуріон написав батькові, що вона була найкрасивішою, найсердечнішою, найсимпатичнішою і найрозумнішою дівчинкою, яку він коли-небудь бачив. На жаль, тоді вона розуміла тільки мати, бо та розмовляла з нею англійською, але Бен-Ґуріон був упевнений, що незабаром донечка вивчить іврит. «Паула все ще її годує грудьми, але ми вже вирішили її відлучити», – повідомляв він. За кілька місяців мала народитися друга дитина.[458]

«Рішення немає»

З політичного погляду це було міжвладдя. До липня 1922 року, коли Ліга Націй затвердила юридичний документ, який надавав Великій Британії право керувати Палестиною, майбутнє країни було предметом тривалих міжнародних дискусій. Саме у цьому контексті Хаїм Вейцман досяг своєї вершини як державний діяч. Подібно до зусиль, що сприяли підписанню Декларації Бальфура, сіоністська дипломатія велася далеко від Палестини і її мешканців, серед яких був і Бен-Ґуріон. Серед арабського населення країни почалися акції протесту.

Щоб врегулювати дедалі більшу напруженість, у червні 1919 року скликали Тимчасовий Комітет. Дехто з учасників цього Комітету вимагали висування мирної ініціативи, частково на тлі виселення арабських фермерів-орендарів із земель, придбаних сіоністським рухом. Інші вважали, що мир з арабами неможливий. Бен-Ґуріон був одним із них. Він говорив коротко і прямо. «Усі бачать труднощі у відносинах між євреями й арабами, – почав він, – але не всі бачать, що це питання немає розв’язку. Його не існує. Є прірва, і ніщо не може її прибрати». Дві нації зіткнулися одна з одною. «Ми хочемо, щоб Палестина була нашою країною, – пояснив він. – Араби хочуть – щоб їхньою… Я сумніваюся, що хоч один з арабів може погодитися з тим, що Палестина належатиме євреям». Під час дебатів було запропоновано заохотити арабів до вивчення івриту, а євреїв до вивчення арабської. Бен-Ґуріон, який трохи володів арабською, цинічно відповів – він не розуміє, чому повинен вивчати арабську мову, і не має потреби, щоб «мустафа» вивчав іврит. Йому насправді було байдуже, чи володів єврейський фермер, який був позбавлений арабського трудівника, арабською мовою, і чи знав іврит араб, який убивав єврея. Так чи інакше, араби не погодилися б віддати Палестину євреям, навіть якщо євреї засвоїли б арабську мову.[459]

Багато років по тому Бен-Ґуріон зневажливо говорив про «легкі рішення», які характеризували сіоністський підхід до арабської проблеми. Він його називав «метушнею й базіканням», що є наслідками невизнання фактів. З часу перебування у Сполучених Штатах і до кінця життя він намагався зберігати оптимізм, але два основні переживання, які сформували його реальне ставлення до арабів, вселили у нього реалізм, позбавлений надії – убивство фермера Шимона Меламеда на його очах у Седжері, і ще один випадок, про який він розповів своєму батькові за чотири роки після того, як він стався, незадовго до вигнання турками. Він зіткнувся з одним зі своїх університетських одногрупників. Коли Бен-Ґуріон розповів, що його мають вислати, юнак визнав, що як другу йому шкода його, але як арабському націоналісту – це викликає у нього радість. Бен-Ґуріон підкреслив, що ці слова його зачепили навіть більше, ніж смерть друзів у Седжері. «Я вперше у житті почув чесну відповідь від арабського інтелектуала, – промовив він багато років по тому. – Це вкарбувалося мені дуже-дуже глибоко в серце».[460]

Жодне питання не бентежило його більше, ніж це. У його архіві збережені копії англомовних розвідувальних звітів, які підтверджують цю фундаментальну думку – арабські лідери у деяких містах Палестини дійшли висновку, що запобігти імміграції євреїв та захопленню ними країни можна лише із застосуванням сили.[461] Арабська опозиція справді незабаром почала насильницькі дії, а з ростом насильства зміцнювалося й переконання Бен-Ґуріона, що конфлікт, який неможливо врегулювати, тільки посилюється. У ліпшому разі, вважав він, ним можна керувати. Прозріння, отримане у Седжері, ставало все глибшим – це була ціна сіонізму.

* * *

Протягом семи місяців конфлікт ставав дедалі серйознішим. У понеділок вранці, 1 березня 1920 року, кілька сотень арабів зібралися біля воріт ізольованої єврейської ферми у Верхній Галілеї, недалеко від ліванського кордону, під назвою Тель-Хай. Через те, що напруга у регіоні зростала, члени Тимчасового Комітету розділились у поглядах, чи слід направляти оборонні сили до Верхньої Галілеї, чи запропонувати єврейським поселенцям залишити ферму.

Це була одна з тих фундаментальних дилем, з якими періодично доводилося віч-на-віч стикатися сіоністському проєкту. Жаботинський вважав, що немає можливості захистити переселенців. Він наполягав, щоб розповіли їм гірку правду і перевезли на південь. Предметом частини обговорень було питання, чи слід дозволити померти переселенцям у Тель-Хай, щоб подарувати своїй країні героїчну легенду. Жаботинський вважав, що ні. «З часів світової війни, – писав він, – цінність мученицької смерті значно зменшилась». Бен-Ґуріон вважав, що євреї зобов’язані всім сіоністській історії. «Нам потрібно захищати кожне робоче місце, де працює єврейський робітник, – заявив він. – Якщо ми втечемо від бандитів, нам доведеться тікати не лише з Верхньої Галілеї, але й з Палестини». Це була суперечка щодо екзистенційних фундаментальних цінностей патріотів, які, нібито, були за Галілею, та поразників, які були проти. Тимчасовий Комітет вирішив направити делегацію до Галілеї, але коли її члени змогли дістатися крізь сильний сніг, який перекрив дороги, було вже пізно.

Що сталося насправді у Тель-Хай того ранку, залишається незрозумілим і донині. Мешканці звернулися по допомогу до сусіднього поселення Кфар-Гіладі. Приїхало десять осіб на чолі з Йозефом Трумпельдором, героєм Єврейського легіону, який повернувся з війни та завоював прихильність шанувальників завдяки своїм зусиллям в об’єднанні робітничого руху. Він взяв командування в Тель-Хай у свої руки. Якоїсь миті здавалося, усі стріляли по всіх. Трумпельдора було вбито, як і трьох інших чоловіків та двох жінок. Ферма Тель-Хай була звільнена, але стала символом. У цьому полягала важливість битви: з неї народилася легенда про сіоністський героїзм. Хтось наділив Трумпельдора зворушливими прикінцевими словами: «Добре померти заради нашої країни». Єврейській громадськості та керівництву потрібна була легенда, оскільки вони не змогли допомогти галілейським поселенцям: Тель-Хай був їх невдачею. Бен-Ґуріон часто про це нагадував; цей випадок затьмарив міф про «Га-Шомер». Делегація, яка представляла міжнародний рух «По’алей Ціон» і відвідувала Палестину тоді, коли стався інцидент, прийняла низку резолюцій, які Бен-Ґуріон зобразив у своїх спогадах. Серед них були такі: Палестина не буде розділена; уся Палестина буде територією, на якій буде засновано єврейський дім; уся незаселена земля в Палестині повинна бути передана єврейському народові. Рік по тому до Палестини приїхав секретар із колоніальних питань Вінстон Черчилль та відрізав Трансйордан від території, призначеної для євреїв.[462]

«Ми маємо справу з національним рухом»

Кацнельсон, Табенкін і Бен-Цві вважалися керівниками у повсякденних справах нової об’єднаної партії. Можливо, іноді в них не було бажання це робити, а, крім того, існували вагоміші питання, що потребували уваги. Бен-Ґуріон бачив, що його посада секретаря партії несла в собі багато можливостей. Зараз політика була його єдиним заняттям. Оскільки більше ніхто не хотів виконувати цю роботу, Бен-Ґуріон став наймогутнішою особистістю у партійному апараті, який був тоді все ще на початковій стадії формування. Протягом усього цього періоду він ще й офіційно був британським солдатом; Вейцман влаштовував йому довгі відпустки та зробив членом Сіоністської комісії. Це була зручна домовленість, оскільки Бен-Ґуріон продовжував отримувати свою армійську зарплату.[463] З цього моменту і до кінця життя він заробляв як штатний політик. На його думку, Сіоністська комісія була іноземним урядом.[464] Початок відзначився великим скандалом. Секретар «Ахдут га-Авода» Бен-Ґуріон подав позов на голову Сіоністської комісії Давида Едера за наклеп, вимагаючи подати справу на розгляд до Магістратського суду Яффи чи якогось іншого. Це сталося в межах зусиль Бен-Ґуріона щодо отримання дозволу на імміграцію та роботу для близько 250 його товаришів із батальйону, які хотіли залишитися у Палестині. Поки вони чекали без роботи, дехто із солдатів потрапили у халепу зі своїми британськими командирами і були засуджені до в’язниці за спробу заколоту. Едер стверджував, що вони заслужили своє покарання, бо знущалися з арабських жінок. «Він казав жахливі речі, – розповідав Бен-Ґуріон своєму другові. – Його наклепи та лайки були жахливими». Едер нахабно і холодно відхилив ці звинувачення і повідомив, що вважає це «порушенням священного і глибинного права на свободу слова». Зрештою Бен-Ґуріон відступив і розв’язав питання поза судом.[465]

Сутичка із Сіоністською комісією була боротьбою за владу. Агресивний, як спритний фехтувальник, Бен-Ґуріон також налякав жінку, на ім’я Неллі Штраус, яка привезла гроші з Америки з добрим наміром створити сільськогосподарське поселення для ветеранів Єврейського легіону в долині Ізреель. Вона представляла організацію «Кегілат Ціон». Лорд Бальфур дав дозвіл на те, щоб поселення було назване на його честь – воно повинно було називатися Бальфурія. Бен-Ґуріон хотів, щоб військовий Комітет його батальйону взяв на себе відповідальність за проєкт. Іншими словами, він хотів контролювати його самостійно і ставився до Штраус так, ніби вона була зловмисним ворогом, вимагаючи напівлегального розслідування – хто що сказав: хто правду, а хто збрехав.[466]