Бен-Ґуріон. Держава за будь-яку ціну

Ба більше, Мунвейс не була сіоністкою. До зустрічі з Бен-Ґуріоном вона ніколи не мріяла про життя за межами Сполучених Штатів. Коли вони закохалися, Давид сказав їй, якщо вона погодиться одружитися з ним, їй доведеться поїхати з Америки й супроводжувати його до бідної, маленької країни, де не було ані електрики, ані газу. Вона погодилася. Тож у середу вранці, 5 грудня 1917 року, вони вдвох пішли до міської адміністрації на Манхеттені й офіційно стали чоловіком і дружиною. Йому був тридцять один рік, їй двадцять сім.[409]

Це сталося вранці об 11:30. Бен-Ґуріон записав у своєму щоденнику: «Я взяв собі дружину»; він не згадав її ім’я. Вони нікого до себе не запрошували. Після виходу з кабінету канцелярії Пауліна продовжила свій звичайний день, а Давид пішов до штабу партії. Філіп Пінхас Крузо, який знав їх обох, згадував, що Бен-Ґуріон зник на три дні. Ми домовлялися про зустріч, але він так і не з’явився, розповідав той; Бен-Ґуріон з’явився на четвертий день і вигукнув: «Кажи „мазаль тов”, я одружився». Було відомо, що Паула закохана в іншого члена партії, попри відсутність великого інтересу до неї. «Ось чому це був сюрприз», – пояснив Крузо. Бен-Ґуріон пішов до відділення «Дер Їдишер Кемпфер» і розмістив івритом повідомлення про весілля. Він дав дружині єврейське ім’я Пеніна, взявши «Паула» у дужки. Він написав івритом її прізвище, як це зробив цар Монобаз Адіабенський у першому столітті нашої ери, який за легендою прийняв юдаїзм.[410]

Вони не організовували вечірку й не їздили на медовий місяць. За словами Паули, її родина виступала проти їх одруження з Бен-Ґуріоном, бо він був сіоністом. Коли багато років по тому її запитали, який був найщасливіший день у її житті, вона відповіла, що це був день, коли вона народила старшу доньку.[411]

«Багато єврейської крові»

Протягом наступних місяців Бен-Ґуріон працював із Бен-Цві над завершенням їхньої книги й опублікували її одразу після прийняття Декларації Бальфура. Навряд чи можна було підібрати кращий час для цього. За однією оцінкою, було продано двадцять п’ять тисяч примірників.[412] На обкладинці фігурували два автори: Давид Бен-Ґуріон та Іцхак Бен-Цві; він нарешті йшов першим. «Дві третини книги є моїми», – задоволено писав він батькові.[413] Основною претензією до книги було те, що більшість фелахів, арабських селян або фермерів у Палестині, не мали арабського походження. Швидше за все, це були нащадки євреїв, які жили у Палестині до арабських завоювань. Єдиними справжніми арабами, стверджував він, були бедуїнські племена.[414]

Основне припущення полягало у тому, що після руйнування Другого храму римлянами 70 року н. е. євреї з Палестини вигнані не були. Вони продовжували там жити, насамперед у Галілеї, і більшість із них займалися фермерством. Коли на початку сьомого століття прибули араби, більшість цих євреїв прийняли іслам і почали розмовляти арабською, завдяки чому і вижили. Наслідком цього стало створення різноманітних змішаних ідентичностей, але більшість мусульманських фелахів, які мешкали між річкою Йордан та Середземномор’ям, належали до «єдиного расового типу», – наполягав Бен-Ґуріон. «Багато єврейської крові тече в їхніх жилах, крові єврейських фермерів, які вирішили у лихі часи відмовитись від власної релігії, щоб їх не вигнали з рідної землі. Бен-Ґуріон обґрунтовано відповів на цю претензію, багато в чому спираючись на антропологічну інформацію, яку знайшов у бібліотеках. Фелахи, як писав Бен-Ґуріон, мали багато традицій, більше схожих на єврейські, що описані у Біблії; вони зберегли біблійні імена та назви поселень, а також безліч єврейських слів.[415]

З наукового погляду теза була дуже суперечливою; її політичне значення полягало в тому, що євреї ніколи не залишали своєї землі та продовжували там жити. Це було надійним доказом того, що сіонізм не вимагає зіткнення з фелахами. Це також було однозначним доказом того, що «єврейська кров», а не релігія, визначала єврейську ідентичність. Бен-Ґуріон і Бен-Цві не вдавалися у всі ці подробиці; вони просто подали свої висновки так, ніби ті були доведеною науковою істиною.

Вони також намалювали карту землі Ізраїлю, ніби це було не більше, ніж географічне питання. У процесі її створення автори відкидали кордони, що відмежовували території, які, згідно з релігійним віруванням, Бог обіцяв своєму народові. Бен-Ґуріон та Бен-Цві називали їх «ідеальними кордонами», засмучуючись при цьому через існуваня «фактичних». На півночі вони включили гору Гермон, верхів’я річки Ярмук, річку Літані та місто Сидон. Східна межа простежувалася далеко за Йорданією – до плато Хауран. Автори не зазначали кордон у східній пустелі, бо припускали, що площа землі буде розширюватися чи скорочуватися відповідно до можливостей національного дому щодо експлуатування пустелі. На півдні кордон простягався від Ель-Аріша до Ейлату. Це був сіоністський компроміс, що Бен-Ґуріон пізніше назвав Великою та Малою Палестиною. Розмежована у такий спосіб земля, як зазначали Бен-Ґуріон та Бен-Цві, налічувала понад мільйон мешканців. Іншими словами, вони не заявляли, що земля не заселена, однак стверджували, що це «земля без нації» і вона «чекає на народ». Автори обґрунтували право євреїв на заселення землі не лише в історичному плані; вони запропонували також екологічні аргументи. «Країна квітів і сонця, – писали вони, – незрівнянно чудова земля, що не має аналогів на земній кулі», була спустошена, «незліченні терни й осот вкривають прекрасні долини». Сади та ліси зникли, гірські схили були ніби неживими. Усе це сталося тому, що це була земля без нації. З поверненням свого народу природні скарби відродяться знову.[416]

Бен-Ґуріон і Бен-Цві зробили все можливе, щоб дотриматися виваженого академічного стилю; вони пред’явили претензії та зустрічні вимоги, підкріплені безліччю дат та таблиць із цифрами. Проєкт виявився набагато масштабнішим, ніж вони очікували. Мало бути кілька томів; тим часом вони завершили роботу лише над першим. Бен-Ґуріон казав, що незадоволений такими темпами. Але після двох років роботи, упродовж шістнадцяти годин на день, він дійшов висновку, що для книги, такої всебічної та докладної, як він сподівався написати, потрібно п’ятнадцять років праці.[417]

Тим часом події змусили його відкласти цю роботу і взятися за зброю, як писав він. Він мав на увазі зусилля, спрямовані на створення Єврейського легіону.[418]

* * *

Історія почалась із сіонського корпусу погоничів Трумпельдора і продовжилася у Лондоні. Зеєв Жаботинський ділив квартиру разом із Вірою та Хаїмом Вейцман у Челсі. Він домагався створення Єврейського легіону, який брав би участь у відвоюванні Палестини під командуванням британської армії. Вейцман був не проти цієї ідеї; він розумів її політичну цінність та символічне значення, але ставився з великою обережністю. Його головна мета полягала в просуванні Декларації Бальфура, і він хотів, щоб ніщо цьому не заважало.

Коли Британія оголосила загальну військову повинність, виникло питання: що робити з приблизно тридцятьма тисячами єврейських чоловіків призовного віку – «шнайдерами» (що означає «кравці»), як їх називали – які емігрували з Російської імперії. Більшість із них сподівалася ухилитися від призову. Міністр внутрішніх справ Герберт Семюель шукав легших підходів до них і продовжував відкладати їх мобілізацію. Тим часом зростала кількість загиблих британців, і, як пізніше розповідав Бен-Ґуріон, «почалася досить виправдана антисемітська агітація». У лютому 1917 року уряд Британії вимагав ухвалити рішення: єврейські іммігранти повинні або служити, або повернутися до Російської імперії. Неохоче, але не маючи іншого вибору, Вейцман почав розбиратися з цим питанням. Він запропонував затвердити програму Жаботинського щодо створення Єврейського легіону. Коли США вступили у війну, Вейцман запропонував подібний варіант і для американських євреїв.

Пінхас Рутенберг разом із Бен-Ґуріоном, з яким уже обговорював це питання, поїхали до судді Брендайса і запропонували створити єврейський батальйон на базі американської армії та розгорнути його під час відвоювання Палестини. Брендайс представив цю ідею президенту Вільсону. Президент направив Брендайса до британців, повернувши цю ініціативу Вейцману та Жаботинському до Лондона. Наприкінці липня 1917 року Британське військове відомство заявило, що можна розпочати зарахування.[419]

Бен-Ґуріон спілкувався з британським послом у Вашингтоні й упродовж місяців, доки Лондон затверджував план, присвятив свій час призову євреїв. «Імміграція до Палестини у формі кольору хакі стала дуже популярним гаслом», – писав Бен-Цві, який також заохочував євреїв до добровільної участі.[420] Тим часом Бен-Ґуріон натомився від інтриг та суперечок у своїй партії; він стверджував, що став жертвою «особистісних атак» і писав про «дратівливість і бруд», які пояснював впливом американської політики. Вони боролися, серед іншого і за розподіл партійних коштів, що витрачалися на діяльність у США та Палестині. Бен-Ґуріон пішов у відставку з Центрального Комітету партії.[421] Наприкінці квітня 1918 року він повідомив про це англійському консулу в Нью-Йорку, а за кілька тижнів прийняв присягу армії Його Величності і вирушив до Віндзора (Канада), де розпочав свою підготовку.[422] Паулічка, як він став називати свою дружину, почувалася нещасною, адже він залишив її самотньою за пів року після одруження. Вона почувалася травмованою, наляканою й ображеною і до того ж була вагітною.

«Я ШУКАЮ ТВОЇ ГУБИ»

На шляху до свого тренувального табору Бен-Ґуріон перетнув кілька міст. Члени їхніх єврейських громад заздалегідь на нього чекали, бігли вперед, аби потиснути йому руку, просили виступити з промовами, носили його на плечах, дарували йому та його товаришам квіти та шоколад. Попереду на нього чекали шість тижнів тренувань і стрілецької практики. Час від часу солдатам доводилося демонтувати свої намети й знову ставити їх; у них були чергування на кухні та в охороні; іноді їх оглядали та вивозили на паради.

Нічого не вказувало на те, що вони будуть розміщені на реальному фронті. «Військовий вишкіл, який ми отримали, є недостатнім за будь-якими стандартами», – писав Бен-Цві. Справді, її головне призначення було не військовим, а швидше політичним і символічним. Легіон представляв сіоністську ідеологію з власним прапором та знаками; солдати сформували Комітет, який представляв їх своїм командирам. Вони пред’являли низку вимог, такі як постачання кошерної їжі. У них були канцелярські товари з логотипом івритом. Бен-Ґуріон використовував табірний телефон і відповідав на дзвінки, влаштовував траурний мітинг на честь Герцля і читав «Нью-Йорк Таймс». Британські командири адоптувалися до виняткового характеру легіону. У межах цього вони розпочали розширені переговори ще до того, як рядовий 3831 Бен-Ґуріон, Давид, як він був записаний у своїх військових документах, погодився прийняти звання капрала. Він думав, що матиме більший авторитет як один із солдатів, але врешті-решт став капралом. «У мене особлива робота, – писав він дружині. – Кожен, хто має скаргу або думає, що з ним обійшлись несправедливо, приходить до мене. І якщо хтось хоче про щось дізнатися, також може до мене звертатися. Додай до цього три засідання Комітету, і тоді в тебе буде весь мій щоденний графік»[423].

Згідно з одним із документів до Єврейського легіону в США було зараховано двадцять сім сотень осіб. Тут були солдати, які погодилися з єврейських і сіоністських міркувань, але були й інші, які були «неосвіченими індивідуумами та злочинцями від народження», – пише Бен-Ґуріон. Він особливо пишався тим, як поводився з людиною, що потрапила до в’язниці Синг-Синг. Чоловік був «злодієм із Пенсильванії», який зізнався, що його дружина – шльондра. Зустріч із цією людиною зміцнила його віру в людство, він заявив: «Я вірю і в грішників». Колишній засуджений пожертвував п’ять доларів на вшанування пам’яті Герцля.[424]

* * *

Його листи до Паули були схожі на ті, які пише хлопчик до матері з літнього табору. «Я знову став учнем», – написав він і сказав, що схожий на хлопчика чотирнадцяти чи п’ятнадцяти років. Важко було б здогадатися, що це листи солдата, який погодився воювати на війні, що вже забрала п’ятнадцять мільйонів життів. «Я відчуваю себе трохи сп’янілим від свого нового життя, – ділився він із нею. – Так приємно прокидатися із сонцем і приймати душ на галявині на свіжому ранковому повітрі!» Напевно, неправильно було таке писати жінці, яка самотньо проводила свою вагітність, але Бен-Ґуріон часто писав їй про своє кохання й описував це як любов маленького хлопчика. Зі свого боку, Паула старанно виконувала роль нової матері. Вона нагадувала йому знову і знову, що треба чистити зуби. Він обіцяв їй, що робитиме так, як вона наказує, і що буде також прати носовички. Бен-Цві писав подібні листи до Рахелі Янаіт.[425]

Паула писала йому так само часто – тричі на тиждень, англійською мовою. Іноді він отримував відразу чотири чи п’ять листів. Його листи, що налічували десятки, були їдишем. «Я хочу тримати тебе не тільки в серці, але і в руках, і притиснути до грудей, – писав він після кількох місяців розлуки. – Я хочу дивитися не тільки на твоє зображення, але власне на тебе, обійняти тебе, притиснути до серця і цілувати, цілувати з любов’ю, яку так довго стримував і придушував». Кілька місяців по тому він писав: «У мене відчуття, ніби я закоханий у тебе, як уперше, я шукаю твої губи, руки, хочу притиснути тебе до себе, палко обійняти тебе, стояти біля твого ліжка, схилятися, торкатися тебе і забути про все навколо, як тоді. І ми щасливі у коханні, разом, рука в руці, губи у губи, серце в серце».

Бен-Ґуріон нагадав про чарівну ніч, що заколисала їх після того, як накинула на них «покривало захоплення і блаженства» і змусила їх «бути разом, разом». Він нагадав їй про ранкові години, коли обоє були сп’янілі від кохання, «разом були наші руки та наші серця». Навіть тоді йому, здається, важко було розподіляти час між роботою та коханням; спочатку йшла робота, ніби вибору не було. «Пригадуєш кілька вранішніх хвилин, коли я відкладав свою роботу і приходив до тебе? Кілька разів після безсонних ночей на роботі я знаходив тебе сплячою, будив тебе поцілунками у губи, торкався оголених рук, а твої очі благали мене залишитися трохи довше. І голосніше, ніж твої очі, моє серце кричало: залишайся, залишайся, і ми обидва рахували ті кілька хвилин, що минали так швидко».[426]

Проте листи висувають на передній план рольову гру двох символічних персонажів, які посіли місця справжніх Давида і Паули, вони зображують динамічний розвиток історії кохання. Спочатку вона була тільки його «дружиною», як він писав у своєму щоденнику в день їхнього весілля; того самого дня він вигадав для неї нове ім’я. Вона ж і далі підписувала листи власним ім’ям Пауліна, а свого чоловіка називала «Бен-Ґуріон», саме так і він підписував їй свої листи. Бен-Ґуріон любив її як «дружину», «матір» та «сестру». У заповіті, написаному тоді, він розділив опіку над дитиною між нею та батьком у Плоньську.[427]

У рольовій грі вона була постраждалою й обвинувачуваною стороною; він був правопорушником із почуттям провини.

«ПОВНЕ ВІДНОВЛЕННЯ ПРАВ НА ЗЕМЛЮ»

У її листах відчувалося тяжке, іноді несамовите горе. Вона розповідала йому про докучливих сусідів і про біль у ногах, що набрякали під час вагітності. Їй було важко засинати, мучив зубний біль та штовхання дитини. Гроші, які він виділяв для неї, затримувалися. Але понад усе Паула писала про свою самотність. Давид був єдиним, з ким вона могла ділитися своїми труднощами, і його поруч не було. Вона благала дозволити їй приєднатися до нього у Канаді; він відповідав, що подорож зовсім не дешева і що він може покинути табір у будь-який час. «Ти поганий коханець, чоловік та батько», писала йому вона, і знову й знову нагадувала ту обіцянку, яку він давав їй, – ніколи не зневірюватися та не бути вбитим. «Усе настільки похмуро і сумно у моєму житті, – писала вона. – Я почуваюся такою нещасною… я перечитувала усі твої листи сьогодні, і ти не уявляєш, як гірко я плакала… і як же ж мені не плакати, якщо у мене немає нікого, ближчого за тебе. Ти – усе моє життя… а решта здаються мені мертвими… Я ніколи не думала, що кохатиму настільки піднесено, але єдиний Господь знає, наскільки сильно я люблю тебе… я уявляю, що коли повернуся додому з лікарні, ніхто нас не зустріне… Як і ніхто не може зайняти твоє місце, ти такий хороший, особливо для мене… Я гадаю, що не заслуговую на щось краще, та маю терпіти»[428].

Його відповіді надходили поетапно. Спочатку він відповів на її претензію, що зачепила його найбільше: «Кохано, ти думаєш, якби я тебе любив більше, то не погодився б їхати до легіону? Чому ж ти мене так мало знаєш!». Бен-Ґуріон запевнив її, що є одним із тих людей, хто кохає раз у житті. Після цього він написав, що співчуває їй і намагатиметься взяти на себе, якщо зможе, якісь її страждання. «Коли я читаю твої листи, – писав він, – я відчуваю все, що відчуваєш ти, і страждаю від усього, від чого й ти». Він додав, що сумує за нею і відчайдушно хоче бути поруч. На третьому етапі він прагнув спокутати провину: «Я хочу впасти до твоїх ніг і благати вибачити мені». Потім Бен-Ґуріон пообіцяв, що її страждання тільки посилять його любов. «Зараз це більше, ніж любов, – писав він. – Ти мій святий, страдний ангел, що непомітно кружляє навколо мене, ангел, до якого звернена моя душа, на якого спрямований угору мій погляд, бо я бачу, що ти високо, вище за мене; тому що те, що ти зробила, є настільки величним, що мені іноді хочеться зняти капелюха і схилитися, низько схилитися перед твоїм героїзмом, якому не припиняю дивуватися та обожнювати все своє життя». Наприкінці він представив свою службу в легіоні як суть їхньої любові та щастя: «Найбільше, що я міг би зараз зробити для тебе – це розлучитися та піти добровольцем до легіону, щоб залишити тебе з ненародженою дитиною та вирушити на фронт, бо цим вчинком буде освячене наше кохання і приготовлене наше подружнє щастя».

Бен-Ґуріон писав, що коли закохався у неї й вирішив назавжди об’єднати їхні життя, то не хотів дарувати їй «мізерне, дешеве, повсякденне щастя», а швидше підготував для неї «найбільше, найсвятіше, найглибше людське щастя, здобуте завдяки стражданням і мукам». Він із задоволенням відкрив для себе, що Паула здатна страждати разом із ним «заради великої справи». Це був майже договірний момент його підходу, як той, яким Бен-Ґуріон керувався у своїх стосунках із батьком під час навчання. «Ми злилися в нашому коханні, і вже не існувало «я і ти», – писав він, – але натомість моє серце було твоїм серцем, і твоє серце – моїм… і я все ще вважаю, що не один зголосився, а що ми обоє добровільно служимо в легіоні».[429]

Тут знову було показано повну відповідність між потребами сіоністської боротьби та особистими почуттями Бен-Ґуріон. Можливо, це було егоїстично з його боку. Можливо, його обтяжувало рутинне життя одруженого чоловіка; можливо, він розглядав шлюб як розподіл ролей між чоловіком-воїном і жінкою, обов’язком якої було материнство. Можливо, він залишив Паулу так само, як колись залишила його мати. Можливо, він справді вірив, що Єврейський легіон вартий ціни, яку повинна заплатити Паула, ніби це був поворотний момент історії. Що б там не було, ніхто його не примушував зараховуватися туди; він робив це за власним бажанням. Ймовірно, це був єдиний спосіб повернутися до Палестини, і служба у легіоні нарешті додала до його політичної біографії військовий розділ. Під час другої світової війни Бен-Ґуріон, ніби випадково, помітив: «Не так уже й просто та приємно бути солдатом. Я добре пам’ятаю дні й ночі глибокої нудьги, коли ми з друзями носили уніформу». Тим, хто це чув від нього, могло здатися, що перед ними досвідчений боєць.[430]

* * *

Наприкінці війни в Єврейському легіоні проходили службу п’ять тисяч солдатів. Вони прибули з Англії, США, Канади, Аргентини та Палестини. Декому з них вдалося взяти участь у завершальних етапах завоювання Палестини турками. Але Єврейський підрозділ, створений в Америці, був сіоністською ілюзією з нульовою військовою цінністю. Як і Білу, і американські філії «Ге-Халуц», його основний внесок у сіоністську боротьбу швидше за все був легендою.[431]

На шляху від Канади до Шотландії Бен-Ґуріон уявляв себе «на чолі Єврейського батальйону у його боротьбі за спокуту землі». Море було трохи бурхливим, як зазначалося у щоденнику, і його дещо нудило. Капрал Бен-Ґуріон, звичайно, не стояв на чолі батальйону, тож йому бракуватиме «спокути землі». Тоді уже протягом пів року Єрусалим контролювали англійці, відібравши його у турків. Хаїм Вейцман уже їздив у роллс-ройсі з генералом Едмундом Алленбі, командувачем британськими військами в Палестині, до вершини гори Скопус. Там він заклав, «від імені єврейської армії», один із наріжних каменів Єврейського університету. Церемонію відвідало близько шести тисяч гостей; Лорд Бальфур надіслав свої особисті вітання. Бен-Ґуріон та його товариші по зброї зійшли на береги Великої Британії два дні тому. Він негайно вирушив до Лондона та у відділення «По’алей Ціон», там, у Вайтчепелі.[432]

Дванадцятого серпня 1918 року Бен-Ґуріон отримав гвинтівку, а три дні по тому відплив разом із рештою свого батальйону до Франції; звідти вони продовжували шлях до Італії. Дорогою він казав собі, завдаючи туркам останній удар, що заборгував їм багато. Завдяки туркам він поїхав до Америки, замкнений, неосвічений хлопець. Він не хотів бути робітником, а юристом бути не міг. Протягом трьох років, які Бен-Ґуріон провів у Нью-Йорку, закінчилася його молодість; він одружився і став упевненим у собі. У процесі він зрозумів величезну міць капіталізму Сполучених Штатів, переваги та недоліки їх Конституції та урядової структури, а також позитивні та негативні аспекти американського «плавильного котла».[433][434]

Лондон, як і раніше, був центром сіоністської діяльності, але Бен-Ґуріон уже відчував, що майбутнє за Америкою. Його зустріч з американськими євреями була невтішною, навіть якщо Палестина ще не була готова до масової імміграції, як він їм казав.[435] Він знав, що до таких людей, як Шмуель Фукс, варто ставитися з розумінням, але як сіоніст він був ним розчарований. Він знав, що майбутнє сіонізму значною мірою залежить від грошей американських євреїв, що засмучувало його ще більше.

Однак цей перший американський епізод у житті Бен-Ґуріона повністю змінив його ставлення до себе і затвердив деякі основні риси його особистості: здатність учитися, виражати себе в письмовій формі та його романтичну чуйність. Він здобув популярність як журналіст і автор. Бен-Ґуріон заробляв не надто багато, але достатньо для утримання дружини. Він усе ще не був схожим на національного лідера, але постійна участь у роботі «По’алей Ціон» розширювала його політичний досвід. Він контактував із впливовими людьми, серед яких був суддя Верховного суду Луї Брендайс. Саме це знайомство дало йому можливість стверджувати, що від президента Сполучених Штатів його відділяла лише одна особа.

Бен-Ґуріон відчував, що на його партію покладається велика історична відповідальність: «Сьогодні ми повинні зрозуміти велич нашого призначення; якщо ні – це спричинить трагедію для наступних поколінь», – написав він.[436]

* * *

Їм знадобилося майже три тижні, щоб дістатися Єгипетського порту Саїд. «Я повернувся на свою землю з гвинтівкою в руці під єврейським прапором, бувши членом Єврейського легіону», – писав він своїй сестрі.[437]

Насправді його військова кар’єра закінчилася у повному сенсі цього слова без жодного пострілу у бою. Алленбі був не у захваті від членів батальйону, які прибули до Палестини; більшість із них залишилася в Єгипті. Бен-Ґуріон зліг із дизентерією і знову був госпіталізований на кілька тижнів у військовому шпиталі. Там він стежив за новинами з фронту і писав: «Я боюся, що наш батальйон не прийде вчасно, щоб взяти участь у відвоюванні землі».[438] Тим часом батальйон Жаботинського дістався Трансйордану та брав там участь у боях.

Сімнадцяте вересня 1918 року, доки Бен-Ґуріон перебував у лікарні, він отримав на шість днів пізніше телеграму з Нью-Йорка з повідомленням про народження його доньки Геули. Перша реакція Бен-Ґуріона була стриманою, майже формальною. «Я поділяю твої щастя й радість, твій біль, турботи та страждання», – написав він Паулі. Потім додав: «Бог зробив нам дорогоцінний, великий і сповнений любові дарунок… тобі відкрився новий світ», і продовжував, що хоче обійняти й поцілувати її та дитину. Далі він заявив: «Наша земля вже вільна; світло великого, вільного і щасливого майбутнього нашого народу ллється зараз у горах Юдеї та Галілеї». Після цього Бен-Ґуріон запитав, як її фінансове становище та уроки з івриту, а також попросив Паулу надіслати йому поштою свій іврито-французький словник. З червоною обкладинкою, уточнив він.

Тиждень по тому Бен-Ґуріон підібрав тепліші та проникливіші слова. Тоді минав за єврейським календарем його тридцять другий день народження. «Я нездатний передати словами, що відчуваю з моменту отримання телеграми… моє серце тремтить від радості. Кілька коротких слів, але, Боже, яку велику сутність і яке велике щастя вони мені принесли». Він послав їй «сердечну і палку любов до нашого дорогоцінного немовляти й до тебе, моя люба Паулічко». Іноді він навіть трохи гуморив: «Надійшли мені фотографію, де ти з дитиною, і напиши, чи стала наша дівчинка хоч трохи розумнішою, хоча б як її батько, і чарівнішою, хоч б як її мати». Паула відповіла у тому ж стилі: «Попри те, що донька схожа на тебе, вона така гарна». У цьому листі він також зазначив, що Геула народилася у трагічний і сакральний момент, на шляху до великого майбутнього, і повернувся до свого рішення кинути її під час вагітності та народження. «Усвідомлення цього лежало на моєму серці важким жахливим каменем, але, Паулічко, так мало статися», – писав він.