Повість про Ґендзі. Книга II

«Великий міністр так і не міг забути про свою непоправну втрату. Не раз зізнавався мені, що дочка була б йому спогадом про покійну матір. Власних дітей у нього небагато, і він був готовий взяти її до себе, оголосивши людям, що це його рідна дочка, яку недавно розшукав, – вела далі Укон. – Однак у той час я була молода і недосвідчена, багато що мене стримувало[53], тож я так і не посміла навідатися до вас. А вашого чоловіка я мигцем побачила, коли, отримавши посаду Дадзай-но сьоні на Цукусі, він перед від’їздом приходив засвідчити свою повагу панові міністру, але поговорити з ним я так і не змогла. Я сподівалася, що ви залишили панну в будинку на П’ятій лінії, де цвіли квіти «вечірнє лице»… Який жах! Виявляється, вона мало не стала звичайною провінціалкою!» Цілий день вони згадували про минуле, молилися і читали сутри.

З келії високо в горах було видно натовпи прочан, які прямували до храму. Внизу протікала річка Хацусе.

«Якби не прийшла я сюди,Де ростуть спарені криптомерії[54],То чи зустріла бВас на березіРічки старої?..

Видно, недарма я молилася…» – сказала Укон, а дівчина відповіла:

«Скільки води протеклоВ річці Хацусе бистрій,Не знаю,Та от сьогодні хвиля радостіНакрила мене з головою».

По її щоках текли сльози, які, однак, не зменшували її чарівності.

«Попри вроджену красу життя дівчини в провінції могло завдати їй шкоди так само, як подряпина на перлині. Тож можна лише уявити, скільки зусиль годувальниця витратила на те, щоб дівчина стала такою бездоганною!» – подумки дивувалася Укон. Якщо покійна мати Юґао вражала майже дитячою сором’язливістю і лагідною вдачею, то в красі її дочки було щось горде й незвичайно витончене. Укон навіть подумала, що Цукусі не така вже й дика місцевість, але не могла зрозуміти, чому всі інші знайомі, які будь-коли поверталися звідти, залишалися незмінними провінціалами.

Коли стемніло, жінки повернулися в храм і весь наступний день провели в молитвах. Відчуваючи всім тілом холод, який приносив осінній вітер з далекої долини, годувальниця, схвильована зустріччю з Укон, не переставала думати про майбутнє панночки. Досі вона сумнівалася, чи зможе знайти їй гідне місце у столиці, але, дізнавшись від Укон, що її батько, міністр Двору, однаково дбає про своїх дітей, незалежно від рангу їхніх матерів, впевнилася, що і цю билину він не обійде увагою. Дорогою з храму жінки розповіли одна одній, де тепер проживають, бо Укон понад усе боялася знову втратити панну. Укон, живучи поруч з будинком на Шостій лінії, тобто недалеко від того місця, де зупинилася годувальниця зі своїми супутниками, сподівалася, що зможе підтримувати з нею надійний зв’язок.

Укон відразу поспішила в садибу Великого міністра, сподіваючись при нагоді розповісти йому, що знайшла панну. Коли через ворота вона в’їхала в надзвичайно просторий двір, то, побачивши в ньому силу-силенну карет численних гостей, відчула свою незначущість на тлі величної садиби. Ніч вона провела в своєму покої, сповнена болісних сумнівів, а наступного ранку її покликала до себе пані Мурасакі. Для неї це була велика честь, бо одночасно в садибу на Шостій лінії повернулися з дому багато інших жінок вельми високого рангу, не кажучи вже про молодих служниць. Великий міністр Ґендзі, побачивши Укон, як завжди, пожартував: «Чого вас так довго тут не було? Невже сталося щось надзвичайне? Така статечна, як ви, людина наче помолодшала. Може, трапилося щось особливе?» «Уже минуло сім днів, як я виїхала звідси, але нічого особливого зі мною не трапилося. От тільки в горах зустріла одну дорогу мені людину…» – відповіла Укон.

«Кого?» – запитав Ґендзі, але Укон вагалася з відповіддю. Вона побоювалася, що Мурасакі докорятиме їй за те, що спочатку розповіла цю новину чоловікові, неначе якусь таємницю, коли та пізніше про все дізнається. «Гаразд, я вам зараз розповім…» – все-таки почала вона, але несподівано зайшли служниці, й розмова урвалася.

Коли запалили світильники, картина того, як Ґендзі й Мурасакі сидять поруч за тихою розмовою, справляла незрівнянне враження. Мурасакі сповнилося тоді років двадцять сім чи двадцять вісім, а її краса досягла повного розквіту. Минуло лише кілька днів, як Укон її не бачила, але за такий короткий час вона стала ще прекраснішою. Ще недавно, в Хацусе, Укон здавалося, що панна така ж гарна, як і Мурасакі, але, напевне, то була гра уяви, бо ніхто не міг зрівнятися з дружиною Ґендзі. «Видно відразу різницю між вродливою жінкою, якій пощастило, і тією, якій не пощастило», – подумала Укон.

Сказавши, що лягає спати, Ґендзі покликав Укон розтерти йому ноги. «Молодим жінкам не до вподоби такі обов’язки. А от з давно знайомими можна порозумітися», – мовив він, і служниці тихенько хихикнули: «Ну, що ви?.. Та хто з нас не готовий прислужитися вам?.. Що за дивні жарти?» – «А втім, надмірна дружба між давніми знайомими може викликати підозру в нашої господині. Тож нам треба остерігатися», – усміхаючись, сказав Ґендзі, звертаючись до Укон. Його приязному виразу обличчя вельми пасувала манера жартувати, що з’явилася у нього останнім часом. Тепер, коли Ґендзі не був надто обтяжений державними справами і мав досить багато часу для власних розваг, він жартував з жінками, навіть з такими немолодими, як Укон, намагаючись вивідати, що в них на душі.

«То кого ж ви там зустріли? Може, познайомилися із відомим монахом і привезли його до столиці?»

«О, як ви могли таке подумати? Ні, я знайшла дочку Юґао, що розтанула колись, немов роса на пелюстках «вечірнього лиця»…»

«О, це справді була дуже сумна історія! То де ж вона досі перебувала?» – запитав Ґендзі, а Укон, не наважуючись відкрити йому всю правду, відповіла: «Дуже далеко звідси, в гірському селищі… З нею були деякі колишні слуги. Ми довго згадували про минулі сумні часи…»

«Ну, добре, але про це розповісте потім, наодинці…» – спробував він зупинити Укон, але Мурасакі, почувши, сказала: «О, ви просто нестерпні! Я все одно нічого не чую, бо хочу спати», – і затулила вуха рукавами.

«І яка вона на виду? Не гірша від матері?» – запитав Ґендзі, а Укон відповіла: «Я не думала, що вона буде такою, як мати в молодості, але вона таки виросла справжньою красунею».

«Цікаво… На кого ж вона схожа? На нашу господиню?»

«Та що ви, звичайно, ні».

«Можливо, звучатиме надто самовпевнено, але якби вона була схожа на мене, можна було б про її красу не хвилюватися», – промовив він з таким виглядом, ніби йшлося про його власну дочку.

Невдовзі після цієї розмови Ґендзі покликав до себе Укон, щоб поговорити з нею наодинці. «А чи не могли б ви привезти її до мене? Вже багато років я часто з жалем згадував, що не знаю, куди вона пропала, і дуже радий, що вона нарешті знайшлася. Тільки от прикро, що досі я з нею не зустрівся. А от сповіщати про неї її батькові[55] навряд чи варто. В його домі чимало своїх дітей, з якими він має багато клопоту, тож їй з її непевним становищем буде важко до них пристосуватися і вибитися в люди. Я ж маю мало дітей і можу сказати, що випадково знайшлася ще одна дочка. Я дам їй таке виховання, що через неї втратять спокій всі столичні гульвіси», – сказав Ґендзі на превелику радість Укон.

«Я зроблю все, як ви кажете. А міністрові Двору ніхто, крім вас, не зможе розповісти таємниці. І якщо на пам’ять про матір, що передчасно покинула цей світ, ви потурбуєтеся про майбутнє її дочки, то частково зменшите свою провину…» – сказала Укон.

«Невже ви мене в чомусь звинувачуєте? – насилу всміхнувся Ґендзі, й на його очах блиснули сльози. – Усі ці роки я постійно думав про те, як, на жаль, раптово обірвалася зустріч з нею. Серед жінок у садибі на Шостій лінії немає жодної, яка вабила б мене так само, як ваша пані. Всі вони мали досить багато часу, щоб переконатися в моїй вірності, крім неї, що, передчасно покинувши цей світ, тільки вас залишила мені на пам’ять. Про неї я не забуваю ні на мить, тож якщо приведете сюди її дочку, буду щасливий, що сповнилося моє заповітне бажання…» І Ґендзі написав дівчині листа. Згадавши, якою прикрою була для нього зустріч з Ханацірусато, він побоювався, що й цього разу його чекає жорстоке розчарування, бо роки, які вона провела в глушині, напевне, залишили слід на її вихованні та зовнішності. А тому насамперед він захотів побачити, яку відповідь вона дасть. Його лист був, як і годиться в таких випадках, зразково-поважним з такими словами наприкінці:

«Ось що я хотів би Вам сказати…Якщо не знаєте,Спитайте, щоб дізнатися,Що квіти мікурі[56]У гирлі річки МісімаМають коріння міцне й довге[57]».

З цим листом вирушила сама Укон, яка переказала панночці все, що сказав Ґендзі. Крім листа, вона привезла подарунки – вбрання для дівчини та її служниць. Очевидно, він розповів про все Мурасакі, яка допомогла йому порадами, що і якого крою та забарвлення вибрати з Високого імператорського гардеробу, чим, звісно, вельми вразила годувальницю та її провінційних супутниць.

«Я була б набагато щасливіша, якби такий лист хоч би для годиться прийшов від рідного батька, а так навіть не уявляю собі, як переїду в дім зовсім чужої людини», – сказала засмучена дівчина, але Укон, разом з іншими жінками, переконала її погодитися на такий крок. Мовляв, якщо вона переїде в дім Ґендзі, то займе там гідне місце, і тоді її батько, напевне, дізнається про неї. Адже батьків з дітьми пов’язує нерозривний зв’язок. «Ось Укон, приміром, особа зовсім незначна, а хіба будди і боги не почули її молитов і не допомогли зустрітися з вами? А вже вам тим паче не треба хвилюватися. Неодмінно трапиться сприятлива нагода і тоді… – умовляли дівчину служниці й передусім наполягали, щоб та написала відповідь. І хоча вона соромилася видатися в очах Великого міністра своїм листом жалюгідною провінціалкою, але нарешті на поданому їй пропахченому китайському папері написала:

«О, навіщо квітці мікуріТакій нещасній,Доля судилаСвоє коріння пуститиВ цьому непевному світі?..»

Її ще не усталений, юний почерк з тонкими знаками відзначався благородство, яке справляло приємне враження, а тому Ґендзі відразу заспокоївся.

Тепер він задумався над тим, куди поселити панну. У південній частині будинку, де жила Мурасакі, не залишилося жодного вільного флігеля. Там завжди панувало пожвавлення і юрмилися люди. Придатнішими здавалися покої Імператриці-дружини, де зазвичай було тихо і спокійно, але там дівчину могли сприйняти як одну із служниць. Врешті-решт Ґендзі вирішив, заздалегідь перенісши збірку книжок в інше місце, поселити її в західному флігелі північно-східної частини будинку, де жила добродушна і привітна Ханацірусато, з якою, на його думку, дівчина легко порозуміється.

Тоді ж Ґендзі вперше розповів дружині ту давню історію, а вона не забула дорікнути йому, що так довго не відкривав їй цієї таємниці. «Годі вам ображатися! Не думаю, щоб хтось інший з власної волі відкрився б, навіть якби йшлося про живу людину. А от те, що в цьому випадку я нічого не приховую, тільки свідчить про моє особливе ставлення до вас… – сказав він і тяжко зітхнув, певно, згадавши покійну Юґао. – Перед моїми очима пройшло чимало жіночих доль, та й на власному досвіді я переконався, що всі вони, навіть ті, хто не має особливо глибоких почуттів до чоловіка, схильні ревнувати. І хоча я намагався стримувати свій запальний норов, але все-таки зблизився з багатьма жінками, серед яких покійна займала в моєму серці особливе місце і, якби вона жила, я дбав би про неї так само, як про пані з Північних покоїв[58]. Кожна людина має свої переваги і свої вади. І хоча її не можна було вважати блискучою співрозмовницею, але ніжності й витонченості їй не бракувало…»

«І все-таки я не вірю, що ви ставилися б до неї так само, як до пані Акасі», – зауважила пані Мурасакі. В її серці зринула колишня неприязнь до господині Північних покоїв, але, глянувши на дочку господині, чарівну дівчину, що простодушно прислухалася до їхньої розмови, вона мимоволі пом’якшала. «Чи варто дивуватися тому, що він такий прихильний до її матері?» – подумала вона.

Усе, про що йшла мова, відбувалося протягом дев’ятого місяця. Переїзд панночки не був простою справою. Спочатку Ґендзі велів підшукати миловидих дівчат і молодих служниць. На Цукусі годувальниця зуміла, використовуючи давні зв’язки, створити для своєї панни цілком пристойну прислугу із занесених гіркою долею в ці землі столичних жінок. Однак від’їзд у столицю був настільки раптовим, що ті залишилися у провінції, а панна опинилася без служниць. На щастя, столиця велика, і вуличні перекупки досить швидко знайшли жінок, готових вступити на службу. Годувальниця нікому не відкривала таємниці своєї панни. Спочатку дівчину нишком перевезли в будинок Укон на П’ятій лінії, де остаточно підібрали для неї прислугу й підготували вбрання. І тільки десятого місяця вона переїхала на Шосту лінію, в садибу Ґендзі.

Міністр Ґендзі віддав її під опіку Ханацірусато, мешканки східної частини будинку. «Жінка, яку я колись любив, розчарована моєю ненадійністю, залишила столицю й оселилася в гірській глушині, – пояснив він їй. – І була у нас маленька дочка, яку я таємно розшукував всі ці роки, але, на жаль, марно. Тепер, коли вона стала зовсім дорослою, я випадково дізнався, де вона ховається, і вирішив забрати її до себе. Її матері давно вже немає в живих. Хоча під вашою опікою вже перебуває Цюдзьо[59], я сподіваюся, ви подбаєте й про неї. Досі вона виховувалася в глушині, і в її манерах, напевне, чимало провінційного. Наставляйте щоразу, коли виникне потреба».

«А я про це нічого й не знала. Яка радість! Адже вас завжди засмучувало те, що маєте тільки одну дочку», – щиро втішилася Ханацірусато. «Її мати була надзвичайно лагідна і сердечна, от я і подумав, що можу довірити її вам…» «Я не маю багато клопоту з підопічним юнаком, тож вільний час для дівчини знайду. Буду вельми рада…» – відповіла жінка. А домашні, які не знали, що Ґендзі вважає панночку своєю дочкою, невдоволено перемовлялися: «Кого ще наш пан відшукав цього разу? Що за дивна схильність повертатися до давніх зв’язків?»

Переїздила дівчина трьома каретами. У зовнішньому вигляді її супроводу завдяки участі Укон не було нічого провінційного. Від Ґендзі принесли подарунки: візерунчастий шовк і багато чого іншого.

Того ж вечора Великий міністр відвідав новоприбулу панночку. Звичайно, всі жінки – такі, як Хьобу-но кімі – чули про блискучого Ґендзі, але, провівши стільки років далеко від столиці, навіть не уявляли собі його образу, і тепер, припавши до щілин у ширмах і завісах, страшенно вражені його красою, жадібно розглядали його постать, освітлену тьмяним вогнем світильника.

Коли Укон відчинила для нього бічні двері, Ґендзі, усміхаючись, сказав: «О, людина, яка входить через ці двері, мала б відчувати щось особливе», – і сів на приготоване для нього сидіння в передніх покоях. «Боюся, що таке тьмяне освітлення може розбудити в серці легковажні думки. Я чув, начебто ви хотіли побачити обличчя свого батька? Чи, може, я помиляюся?» – звернувся він до дівчини, трохи відсунувши завісу.

Зовсім розгубившись, вона відвернулася, але Ґендзі, вмить переконавшись в її надзвичайній миловидності, сказав: «Запаліть світильники яскравіше. Бо в цій напівтемряві є щось багатозначне…» Укон, підтягнувши ґніт, підсунула світильник до дівчини.

«Чого ви такі сором’язливі? – усміхнувся Ґендзі і в чарівному обличчі дівчини впізнав риси її матері. Він розмовляв з нею просто, без церемоній, немов її справжній батько. – Усі ці роки я безперервно сумував за вами, не знаючи, де вас шукати. А тепер, коли ви поруч, я мимоволі запитую себе: «Невже це сон?» – і думками лину в минуле з такою нестерпною тугою, що навіть не можу сказати вам усього, що в мене на душі…» – і він витер сльози. Спогади справді були сумними. Підрахувавши, скільки дівчині років, він сказав: «Навряд чи який-небудь інший батько був так довго розлучений зі своєю дочкою. Видно, з попереднього життя нам судилася така гірка доля! Але ви вже не маленька дитина, і ніщо вам не заважає спокійно розповісти свою і вислухати мою історію про все, що сталося за ці роки». Та на цей докір, зовсім зніяковівши, дівчина не могла відповісти ані слова.

«Після того як мене, маленьку дитину, яка навіть не вміла ходити, відвезли у далеку провінцію, час промайнув швидко, немов короткий сон…» – тихо сказала вона нарешті своїм юним голосом, дуже схожим на колишній материн. «А її відповідь дуже розумна», – подумав Ґендзі і, всміхнувшись, відповів: «Мабуть, ніхто, крім мене, не зрозуміє, як тяжко довелося вам поневірятися…» А потім, віддавши Укон відповідні вказівки, він вийшов.

Дівчина справила на нього приємне враження, і, зраділий, він розповів про неї дружині. «Оскільки всі ці роки вона виростала в глухій провінції, то я побоювався, що вона матиме жалюгідний вигляд, але виявилося, що вона поводиться з такою гідністю, перед якою мені самому стає ніяково. Отож я не приховуватиму таємниці її перебування у нас і тим заохочу таких гульвіс, як принц Хьобукьо, навідуватися в нашу садибу. Адже раніше тут не було юних дівчат, які могли б їх сюди привабити. Подивимося, як швидко вони втратять свою зверхність, коли ми про неї якнайкраще потурбуємося…»

«Ви – дивний батько! Адже не годиться насамперед думати про те, як зацікавити залицяльників», – дорікнула йому Мурасакі. «Якби я колись був таким досвідченим, як зараз, то поводився б з вами так само й заволодів би вашим серцем лише після перемоги над суперниками», – сміючись, відповів Ґендзі, й Мурасакі зашарілася своїм юним і чарівним обличчям. Присунувши до себе туш з пензликом, він нашвидкуруч вивів на аркуші паперу:

«Як і колись,Любов мене не полишає,Але як сталося,Що скрасила моє життяНизка перлин[60]?»

«От несподіванка!» – промовив він ніби сам до себе. «Схоже, дівчина – жива пам’ять про жінку, яку він, напевне, глибоко любив», – подумала Мурасакі.

Ґендзі розповів про свою нову дочку також Юґірі, порадивши йому заприязнитися з панночкою, і той відразу навідався до неї. «Хоча я не є дуже помітною особою, але ви, знаючи, що я ваш молодший брат, мали б насамперед звернутися до мене. А так я навіть не брав участі у вашому переїзді…» – сказав він вельми гречно, здивувавши служниць, обізнаних із справжнім станом речей.

Колись дівчині здавалося, що не буває розкішнішої оселі за будинок покійного Дадзай-но сьоні на Цукусі, але тепер вона побачила, що її не можна навіть порівнювати із садибою Великого міністра. Тут усе, починаючи з меблів, вражало вишуканістю і шляхетністю, а близькі люди – Ґендзі та Юґірі – були настільки приязними і прекрасними, що тепер і Сандзьо вважала Дадзай-но дайні нікчемою. А про войовничого Тайфу-но ґена вона згадувала з жахом. І сама дівчина, і Укон відчували, що в усьому зобов’язані рідкісній вірності Буґо-но суке. Розуміючи, що без сторонньої допомоги панні буде незручно жити, Ґендзі підібрав для неї службовців Домашньої управи і дав їм відповідні доручення. Буґо-но суке став одним з таких службовців. Довгих років, проведених у провінційній глушині, наче й не було. Він уважав для себе великою честю те, що міг у будь-який час дня і ночі заходити в садибу Ґендзі, давати розпорядження слугам й наглядати за їхнім виконанням. Про таке він не смів колись і мріяти. А ще не міг сподіватися, що Великий міністр настільки щиро турбуватиметься про них, прибульців з далекої провінції.

Наприкінці року Ґендзі подбав про оздоблення покоїв панночки та святкове вбрання для її служниць з увагою, на яку заслуговують особи високого походження. Хоча він не бачив вад в її зовнішності, але разом з тим побоювався, що провінційне виховання вплинуло на її смаки. А тому, щоб уникнути несподіванок, ретельно оглянув одяг різноманітних покроїв та відтінків, який пошили для неї найкращі майстри. «О, як багато вбрання! – сказав він дружині. – Треба розділити його справедливо, щоб ніхто не ображався». Мурасакі веліла принести одяг з Високого імператорського гардеробу, а також з власних покоїв, і все це розкласти перед Ґендзі. Він був захоплений тим, як майстерно дружина вибрала вбрання з неповторною яскравістю і свіжістю барв та їхнім вишуканим поєднанням. Переглянувши шовки, доставлені з різних майстерень, і вибравши темно-бузкові та червоні, Ґендзі велів досвідченим немолодим служницям розкласти їх по скриньках і коробках.

«Далебі, всі ці вбрання такі чудові, що годі сказати, котре з них краще, – зауважила Мурасакі. – Треба лише подбати, щоб вони личили тим, хто їх одягатиме. Бо інакше людина матиме не найкращий вигляд».

«Мені здається, начебто ви хочете потай дізнатися про особливості краси всіх жінок, – сказав Ґендзі, всміхаючись. – А що, на вашу думку, личить вам самій?»

«А хіба дзеркало може дати правильну відповідь?» – відповіла Мурасакі зніяковіло.

Для дружини Ґендзі вибрав пурпуровий верхній одяг – коуцікі – з витканими на ньому візерунками сливового цвіту, а також чудовий нижній одяг модного червоного кольору, для маленької дочки пані Акасі верхній одяг – хосонаґа – вишневого кольору і нижній з вилощеного блідо-червоного шовку. Неяскравий світло-синій верхній одяг з витканими на ньому візерунками морських хвиль, водоростей і мушель, а також нижній одяг з вилощеного темно-червоного шовку дісталися Ханацірусато з Літніх покоїв, а панні Тамакадзура[61] із Західного флігеля Ґендзі вибрав яскраво-брунатний верхній одяг на синій підкладці й хосонаґа золотистого кольору. Вдаючи, ніби їй байдуже до того, як Ґендзі вибирав убрання, Мурасакі намагалася уявити зовнішність дівчини з Цукусі. Їй здавалося, що та мала б скидатися на свого батька, міністра Двору, безперечній красі якого все ж не вистачало блиску. Хоча вона трималася спокійно, та Ґендзі помітив, що вона схвильована.

«Може, хтось буде невдоволеним, дізнавшись, що про його зовнішність судять за вбранням. Та варто мати на увазі, що хоч би яким чудовим був одяг, але вплив його обмежений, бо навіть пересічна жінка, яка не блищить красою, іноді виявляє глибокі душевні чесноти», – сказав Ґендзі й крадькома посміхнувся, глянувши на чарівний одяг, вибраний для Суецумухана, з візерунчастої зеленкуватої тканини із щільним рослинним китайським орнаментом.

Верхній одяг – уцікі – з білого китайського шовку із метеликами й пташками, що пурхали між сливовими гілками, і нижній з темно-бузкового блискучого шовку призначалися для пані Акасі. «Таке вбрання годиться тільки для благородної особи» – подумала Мурасакі, відчувши ревнощі.

Для монахині-мирянки Уцусемі Великий міністр вибрав один одяг із зеленкуватої тканини і на додачу два інших – жовтий і світло-рожевий. Усім жінкам Ґендзі вислав листи з проханням одягтися у подароване вбрання одного й того ж дня. Очевидно, хотів побачити, чи нове вбрання їм личить.

Жінки подякували за турботу Ґендзі, якомога витонченіше й щедро обдарували гінців. Суецумухана жила якнайдалі, в Східній садибі на Другій лінії, а тому її дари мали б бути найдорожчими, та оскільки вона завжди твердо дотримувалася звичаїв, то гонець отримав лише золотисте верхнє жіноче вбрання без нижнього, до того ж із засмальцьованими рукавами.

Її відповідь, написана на товстому і пожовклому від часу папері «міціноку», просоченому пахощами, була такою: «Отримала Ваш дар, і ще прикріше стало…

О, китайське вбрання!Я одягла його,Але на Вас образа залишилася.Тож поверну його,Сльозами обмочивши рукава…»

Її почерк був занадто старомодним. Посміхаючись, Ґендзі так довго не міг відірвати очей від листа, що Мурасакі поглядала на нього здивовано – мовляв, що сталося? А тим часом гонець непомітно зник, побоюючись, що жалюгідні дари від дочки принца справлять на Ґендзі неприємне враження. Служниці пересміювались і перешіптувалися. А Ґендзі невдоволено зітхнув, що Суецумухана безнадійно старомодна, чим ставить себе у незручне становище.

«Прихильники старовинного стилю в поезії просто не можуть обійтися без згадки про «китайське вбрання», «обмочені рукава», – посміхаючись, сказав Ґендзі. – Я також до них належу, але вважаю, що не можна сліпо дотримуватися старих правил і зовсім нехтувати сучасними словами. Такі, як вона, думають, що в пісні, складеній з якого-небудь урочистого приводу для виголошення на поетичному зібранні в присутності Імператора, неодмінно мають бути слова «разом зійшовшись», а в любовному листі цілком достатньо подразнити адресата одним лише словом «непостійний», а решта слів сама знайдеться. Можна перечитати всі посібники, запам’ятати всі слова-зачини і навчитися вміло їх використовувати, але пісні, створені таким чином, будуть надзвичайно одноманітними. Одного разу дочка принца Хітаці прислала мені записки свого батька, в яких докладно викладено основи віршування, вказано, як уникати помилок у складанні японських пісень. Однак, прочитавши їх, я, не дуже обдарований поетичним талантом, відчув себе ще більш скутим, ніж колись. Пригнічений цим, я повернув записки його дочці. Відверто кажучи, як для особи, настільки глибоко обізнаної з таємницями поетичної майстерності, ця пісня занадто пересічна», – зауважив Ґендзі із співчуттям до дочки принца Хітаці.

«Чому ви повернули ці записки? – спитала Мурасакі. – Їх треба було переписати для нашої панночки. Я колись мала такий посібник, але, на жаль, його знищили комахи. Людині, яка не читала таких записок, важко опанувати таємниці поетичної майстерності».