Повість про Ґендзі. Книга II

«А я от вважаю, що для виховання нашої панночки такі записки не потрібні. Жінці не треба зосереджуватися на чомусь одному. Щоправда це не означає, що вона має бути неосвіченою. Мені до вподоби жінки, в яких за зовнішньою лагідністю ховається тверда вдача», – сказав Ґендзі, як видно, не збираючись відповідати на листа.

«Але ж у ньому сказано: «вбрання поверну». Краще все-таки дати відповідь», – порадила Мурасакі.

Як добра людина, Ґендзі з легким серцем написав, здається, таку відповідь:

Сказали Ви:«Вбрання поверну», —Мені ж почулось: «Виверну його…»[62]І уявив собі,Як сумно спати Вам самій[63]…

О, як я добре розумію Ваше нарікання…».

Перша пісня

Головні персонажі:

Ґендзі, Великий міністр, 36 років

Мурасакі, пані Весняних (Південних) покоїв, 28 років, дружина Ґендзі

Панночка, 8 років, дочка Ґендзі й пані Акасі

Акасі, пані з Північних покоїв, 27 років, кохана Ґендзі

Суецумухана, дочка принца Хітаці, кохана Ґендзі

Уцусемі, вдова намісника Хітаці

Тамакадзура, панна із Західного флігеля, 22 роки, дочка Юґао і міністра Двору, названа дочка Ґендзі

Цюдзьо, Юґірі, 15 років, син Ґендзі та Аої

Бен-но сьосьо, Кобай, син міністра Двору

Ранок першого дня Нового року видався ясним, без жодної хмарини на небі. Навіть за непоказними огорожами у проталинах снігу пробивалася молода зелень, крізь хиткий туман, що ніби віщував близьку весну, прозирали свіжі бруньки дерев і, природно, людські душі переповнювала радість. Ще привабливіше виблискувала садиба на Шостій лінії, а сад був наче встелений коштовним камінням. Усе тут – зовні і всередині – було настільки розкішним, що не вистачило б слів, щоб його описати.

Особливо гарним був сад перед Весняними покоями Мурасакі. Аромат сливового цвіту, що плив у повітрі, змішуючись із пахощами з-поза завіс, створював враження, що саме тут – земля Вічного блаженства. Мурасакі, попри високе становище, жила спокійно й розмірено. Наймолодших і миловидних служниць вона передала юній дочці Ґендзі від пані Акасі, а при собі залишила старших жінок, які перевершували молодих витонченістю манер і вишуканістю одягу. Зібравшись купками, жінки, справляючи «хаґатаме[64]», пригощалися навіть «дзеркальними мотіі[65]» і, бажаючи одна одній щастя в прийдешньому році, одному з тисячі, жартували й сміялися. А коли прийшов Ґендзі, то, заскочені зненацька, вони ледве встигли опустити руки.

«О, скільки лунає побажань! Але напевне, кожна з вас має якісь свої власні прагнення. Відкрийтеся мені, і я молитимуся, щоб вони справдилися», – сказав він. Його усміхнене обличчя видавалося втіленням усіх радощів перших днів року.

Цюдзьо, особа вельми самовпевнена, відповів: «Куштуючи дзеркальні мотіі, ми повторювали: «Тисячоліття буде відбиватись…»[66] А чого ще нам бажати?»

Від самого ранку до Ґендзі приїжджало багато гостей і тому через загальну метушню лише надвечір він зміг відвідати коханих жінок у садибі на Шостій лінії з новорічними привітаннями. Він встиг заздалегідь так ретельно причепуритись, що від нього не можна було очей відірвати.

«Сьогодні вранці я позаздрив вашим служницям, коли почув, як вони жартували, обмінюючись новорічними побажаннями. Тож дозвольте і мені разом з дзеркальними мотіі передати вам привітання з Новим роком», – сказав Ґендзі, звертаючись до Мурасакі, й злегка жартівливим тоном побажав їй довголіття:

«У дзеркалі води,Де у ставку розтанувЛід тонкий,Відбилися обличчяБезприкладно щасливого подружжя».

Справді, в цілому світі не було прекраснішої пари.

«У дзеркалі ставкаПрозоро-чистомуЯсно видніютьЩасливі люди,Що довго разом житимуть», —

відповіла Мурасакі. Ось так за кожної нагоди вони присягалися одне одному у вічній вірності. Був день Щура[67], а тому побажання зустріти разом ще тисячу весен здавалися особливо доречними.

Потім Ґендзі зайшов у покої дочки, панночки Акасі. Дівчатка й молоді служниці вийшли в сад і розважалися, вириваючи соснові саджанці на пагорбі. Їм, очевидно, не сиділося на місці. З Північних покоїв, від матері панночки Акасі, принесли наче заздалегідь приготовані для цього випадку бамбукові кошички з різними ласощами. Навіть штучний, майстерно зроблений, соловей, який сидів на гілці п’ятиголкової сосни, здавалося, про щось думав.

«Мені, що постаріла,Чекаючи, як виростеІз паростка сосна,О соловейку,Сьогодні першу пісню заспівай!..»

«Бо в саду, де його не чути…»[68] – написала пані Акасі, й зворушений Ґендзі від співчуття до неї ледве стримав сльози, недоречні в цей святковий день, коли люди бажають одне одному щастя.

«Напишіть відповідь самі, – сказав він. – Бо хто, як не вона, заслуговує вашої першої пісні?» – і сам приготував для дочки туш і пензлик. Дівчинка була настільки гарною, що навіть людей, які бачили її з ранку до вечора, не втомлювала її краса. Милуючись нею, Ґендзі мимоволі відчув провину перед нещасною матір’ю, яка стільки років мусила жити в розлуці з дочкою.

«Хоч років чимало минуло,Як рідне гніздоСоловей залишив,Та хіба міг забутиСосну, на якій змалечку жив?» —

написала вона так, як підказало її юне серце.

В Літніх покоях Ханацірусато, які Ґендзі відвідав після Весняних, було навдивовижу тихо, й хоча ніщо – мабуть, тому що до літа було ще далеко, – не привертало до себе уваги, кожна дрібниця, проте, свідчила про тонкий смак господині. З плином років Ґендзі не втрачав до Ханацірусато щирої прихильності. Щоправда, він давно вже не залишався на ніч в її покоях, але підтримував з нею дружні стосунки, які рідко коли можна зустріти між чоловіком і жінкою. Вони розмовляли через завісу, але коли він злегка відсував її вбік, жінка не ховалася. Вона була в подарованому наприкінці року неяскравому вбранні, яке їй справді личило. Її волосся трохи порідшало. «Мабуть, їй не завадила б невелика накладка, – подумав Ґендзі. – Можливо, інший вважав би її некрасивою і невартою уваги, але я відчуваю задоволення від того, що дбаю про неї. А що сталося, коли б вона, як вітрогонка, відвернулася від мене?..» Щоразу, зустрічаючись з нею, він тішився і своєю великодушністю, і її спокійною врівноваженістю. Після того як вони по-дружньому поговорили про події минулого року, Ґендзі перейшов у Західний флігель, де оселилася панна Тамакадзура.

Хоча дівчина ще не зовсім обжилася на новому місці, оздоблення її покоїв свідчило про її вишуканий смак. Навколо снували миловиді, ошатно вдягнені дівчатка-служниці. Доросла прислуга також була досить численною, і, хоча деяких потрібних домашніх речей ще не вистачало, про кращу оселю дівчина й мріяти не могла. Сама вона в золотистому вбранні просто світилася своєю яскравою, без найменшої вади, красою, що аж очі вбирала. Волосся, трохи поріділе на кінцях, мабуть, від болісних переживань упродовж довгих років, проведених у глушині, м’яко спадаючи вниз, справляло цілком свіже враження, і Ґендзі мимоволі подумав: «А що, якби я не взяв її під свою опіку?..» Видно було, що він не готовий з нею розлучатися. Хоча дівчина звикла до частих зустрічей з Ґендзі, але, відчуваючи незвичність їхніх стосунків, жила немов у сні, а тому не відкривала йому своєї душі й цим збуджувала його цікавість.

«Мені здається, ніби ви живете в нас уже багато ро- ків… – сказав Ґендзі. – І мені приємно вас бачити. Я радий, що здійснилася моя давня мрія. Сподіваюся, що й ви почуваєтесь, як удома. Тож було б добре, якби ви навідалися в Південні покої і там разом з юною панночкою, яка тільки починає вчитися грати, вправлялися б у грі на кото. Там ніхто не скаже про вас жодного зневажливого слова».

«Зроблю так, як ви бажаєте…» – з готовністю відповіла Тамакадзура.

Пізнього вечора Ґендзі зайшов до пані Акасі. І коли відчинив двері галереї, то відчув, як крізь завісу перед її покоями на нього війнули чарівні пахощі, що свідчили про шляхетний смак господині. Її самої не було видно. «Де ж вона?» – здивувався Ґендзі, озираючись навколо. А коли помітив розкидані всюди списані аркуші паперу, взявся їх розглядати. На подушці-сидінні з білої китайської парчі в красивій облямівці лежало гарне китайське кото, в курильниці тонкої роботи диміло куриво «дзідзю», яке набувало особливої вишуканості, проникаючи в кожний куток і змішуючись з куривом «ебіко»[69]. Розглядаючи тексти на списаних аркушах паперу, використаних для вправ з краснопису, Ґендзі зміг оцінити вишукану майстерність авторки. Пані Акасі писала простим і разом з тим приємним скорописом, уникаючи занадто складних знаків.

Мабуть, її схвилювала відповідь «паростка сосни», і вона, згадуючи зворушливі старовинні пісні, написала:

«Яка радісна звістка!Соловей, що на деревіМіж гілками квітучими пурхав,Завітав раптомВ рідне гніздо у долині… —

і додала: – От і дочекалася його голосу…»[70] А коли Ґендзі прочитав слова: «Мій дім стояв під пагорбом…»[71], то, зрозумівши, що пані Акасі написала їх для власної розради, засяяв чарівною усмішкою. Він узяв пензель і вже хотів дописати щось від себе, як раптом вона увійшла. Як і раніше, трималася скромно й шанобливо. «Іншої такої немає в цілому світі!» – подумав Ґендзі. Її волосся, що м’яко спадало вниз, виразно виділяючись на тлі білого одягу, додавало їй такого чару, що він вирішив заночувати в її покоях, хоча й не планував у перший день нового року викликати заздрість інших жінок і давати їм привід думати, що він віддає перевагу пані Акасі. Та найбільше образилися жінки з Південних покоїв пані Мурасакі.

Ще вдосвіта Ґендзі пішов додому, вкрай засмутивши пані Акасі тим, що не дочекався ранку. Передчуваючи, що дружина, яка чекала його повернення, напевне, буде в поганому настрої, Ґендзі, намагаючись її заспокоїти, сказав: «От дивина! Учора ввечері за розмовою зморила мене дрімота, як малу дитину, але ніхто мене не розбудив…» Однак, не діставши виразної відповіді, невдоволений, він ліг і, поки сонце не піднялося високо в небі, вдавав, що спить.

Оскільки цього дня, другого дня Нового року, відбувався Прийом високих гостей, то під цим приводом Ґендзі вирішив не зустрічатися з дружиною. У садибу на Шостий лінії, як завжди, прибули високі вельможі й принци крові. Звучала прекрасна музика, а подарунки і винагороди не мали собі рівних у світі. Гості трималися гордовито і самовпевнено, але ніхто з них не міг зрівнятися з господарем. І хоча кожен виділявся серед інших якимось талантом, але, як це не було прикро для них, всі вони блякли поряд з Великим міністром. І службовці низьких рангів, і юнаки із знатних родин були схвильовані, бо потай тішили себе надіями на прихильність панни Тамакадзури. Тож цього року атмосфера в садибі на Шостій лінії була, як ніколи, особливою. Вечірній легіт розносив пахощі квітів, на сливах почали розпускатися бруньки, а коли спустилися сутінки, задзвеніли струни й почулися голоси, які заспівали пісню «Цей палац…»[72]. Вона викликала таке захоплення, що наприкінці до співаків приєднався і сам Ґендзі. Взагалі, як тільки він до чогось долучався, то під його впливом, наче від чудесного сяйва, яскравішали барви і звуки.

Ханацірусато з Літніх покоїв й Акасі з Північних покоїв, до яких ледь долинало кінське іржання та гуркіт карет новорічних гостей, нервували, як люди, що перебували в нерозпущеній квітці лотоса[73]. А ще гірше почувалися жінки з віддаленої Східної садиби, тобто Уцусемі й Суецумухана, що звикли до одноманітного й нудного життя, неначе люди, які втекли в гори, «аби не бачити цього сумного світу»[74], проте ніколи не нарікали на черствість Ґендзі. Оскільки інших душевних турбот вони не мали, то одна з них, Уцусемі, присвятивши себе служінню Будді, повсякчас молилася, а друга, Суецумухана, схильна до вивчення різноманітних текстів, написаних простою абеткою, віддавалася читанню. В усьому іншому завдяки підтримці Ґендзі їхнє життя було досить безтурботним.

Та от коли минули неспокійні дні, Ґендзі нарешті завітав і до них. Він завжди пам’ятав про високе звання Суецумухани, дочки принца Хітаці, і з жалю до неї, принаймні при сторонніх, обходився з нею вельми церемонно. Її волосся, колись таке розкішне, останнім часом порідшало, і тепер, зиркнувши на її профіль, що викликав у пам’яті згадку про водоспад[75], Ґендзі з жалю до жінки вважав за краще не дивитися на неї. Одяг, вибраний для Суецумухани наприкінці року, з візерунчастої зеленкуватої тканини із щільним рослинним китайським орнаментом, однак, справляв жалюгідне враження з її власної вини, бо вона накинула його поверх убрання з тьмяного, до хрускоту накрохмаленого чорнуватого шовку. І вже годі було зрозуміти, чому вона не мала на собі нижнього одягу. Її ніс, як і раніше, так яскраво червонів, що не міг би загубитися у весняній імлі, а тому, мимоволі зітхнувши з жалю до неї, Ґендзі старанно відгородив її завісою. А втім, вона нітрохи не образилася, бо, нещасна у своїй безпорадності, звикла у всьому покладатися на Ґендзі, в чиїй великодушності переконалася упродовж багатьох років. «Вона живе зовсім не так, як інші, – з жалем подумав Ґендзі. – Їй справді пощастило, що я не обійшов її увагою». Коли вона говорила, її голос тремтів, видно, від холоду. Не витримавши, він запитав: «А ви не маєте служниць, які подбали б про ваше вбрання? У вашому відлюдному, спокійному житті вам годилося б носити щось тепле й м’яке. Бо, вибираючи одяг, не варто турбуватися лише про свій зовнішній вигляд».

«Мені довелося взяти на себе турботи про адзарі[76] з храму Дайгодзі, – вимушено усміхнувшись, відповіла вона. – І я нічого не змогла пошити для себе. Навіть мою хутряну накидку він забрав, от і мерзну тепер». Ішлося про її старшого брата, монаха, який також мав червоного носа.

Звичайно, щирість дочки принца Хітаці була вельми зворушливою, але її простота здавалася трохи надмірною. А втім, сам Ґендзі говорив з нею відверто.

«Та забудьте вже про хутряну накидку! Похвально, що ви віддали її мандрівному монаху, щоб вона замінила йому солом’яний дощовик. Але чому ви нехтуєте спіднім одягом? Сьогодні вам не завадило б натягнути на себе штук сім-вісім, одне поверх одного. Якщо я щось забуду, нагадайте мені. Бо я забудькуватий і через особисті, й державні справи…» – сказав Ґендзі й велів слугам відчинити комору в будинку навпроти і принести звідти вбрання з гладкого й візерунчастого шовку.

Хоча будинок на Другій лінії не був занедбаним, але, оскільки сам Ґендзі не жив тут, у покоях панувала сумовита тиша. І тільки сад, як і раніше, вабив людські погляди. Шкодуючи, що немає кому милуватися квітучими сливами,

«Я глянути зайшовНа дерева весняніУ старому саду,І рідкісну в цьому світіКвітку[77] зустрів…» —

ніби сам до себе, промовив Ґендзі, але, мабуть, жінка нічого не зрозуміла.

Зайшов він і до монахині-мирянки Уцусемі. Вона, людина сумирної вдачі, жила тихо й скромно, майже відлюдкувато, переоблаштувавши більшу частину кімнати у домашній вівтар і проводячи дні в молитвах. Ґендзі глибоко зворушила її самовідданість у дотриманні приписів буддійського вчення. Прикраси для сутр і статуї Будди, різноманітне начиння і глеки для священної води свідчили про її відмінний смак і любов до краси. Сама вона сиділа, сховавшись за вишуканою зеленувато-сірою завісою так, що видніли тільки кінці рукавів, що здавалися незвичайно яскравими. Мимоволі схвильований спогадами, він сказав, ковтаючи сльози: «Справді, краще було б, якби я тільки здалеку мріяв про острів в затоці Мацуґаура[78]. Моє почуття до вас завжди приносило мені лише смуток. Та, мабуть, тепер наша дружба вічно радуватиме нас…»

«Нарешті я глибоко зрозуміла, що ви невипадково взяли мене під свою опіку», – відповіла зворушена монахиня.

«Я знаю, що завинив перед вами тим, що колись не один раз порушував ваш душевний спокій і за це болісно каюся перед Буддою. Але тепер ви, мабуть, зрозуміли, що на світі немає чоловіків настільки безкорисливих, як я».

Здогадавшись, що він знає про негідну поведінку її пасинка, жінка зніяковіла. «Та хіба може бути кара гіршою за ту, що до кінця життя я з’являтимуся перед вами в цьому жалюгідному вигляді?» – сказала вона й гірко заплакала. Уцусемі здавалася тепер розсудливішою і спокійнішою, ніж колись, і знехтувати нею, монахинею, просто так Ґендзі не міг, та оскільки жартівливий тон за подібних обставин був недоречним, то розмовляв він з нею загалом про минуле й сучасне, а іноді, поглядаючи в бік покоїв дочки принца Хітаці, думав, зітхаючи: «От шкода, що з тією навіть так поговорити неможливо…»

Було чимало й інших жінок, якими він опікувався. Провідуючи їх одну за одною, він лагідно казав: «Хоча буває, що я не навідуюся до вас по кілька днів поспіль, але ніколи про вас не забуваю. Тільки остання розлука на цьому скінченному життєвому шляху не залишає надії. Бо ми навіть не знаємо, як довго життя триватиме…» Кожній з цих жінок Ґендзі приділяв належну увагу. І хоча він сам досяг високого становища, але не був зарозумілим і чванливим, а ставився до всіх зі свого оточення привітно, не зважаючи на їхні ранги і звання. Тож багато хто жив, покладаючись тільки на його доброту.

Того року відбувалася Пісенна хода. Вийшовши з Імператорського палацу, процесія попрямувала до палацу Судзаку, а звідти до садиби Великого міністра. Шлях був довгий, і на Шостій лінії співаки з’явилися вже перед самим світанком. У сяйві місяця, що плив у безхмарному небі, сад, присипаний легеньким сніжком, виблискував невимовною красою. Серед придворних було тоді чимало чудових музикантів, тож у садибі Великого міністра флейти звучали по-особливому. Ґендзі заздалегідь розіслав запрошення жінкам, і вони, як глядачки, розмістилися в лівому і правому флігелях і на обох галереях. Панна із Західного флігеля[79], перейшовши в Південні покої, зустрілася з дочкою пані Акасі. Пані Мурасакі, відгородившись завісою, теж брала участь в їхній розмові.

Поки співаки обходили покої Великої імператриці[80] з палацу Судзаку, ніч добігала кінця, і для них в садибі на Шостій лінії Великий міністр велів приготувати не звичну легку перекуску, а щедре частування з усіма почестями і стравами. Наближався світанок, і в холодному місячному сяйві було видно, як землю щораз густіше вкриває сніг. Налітав вітер, спускаючись з верхів’я сосен. Синє і біле вбрання співаків не прикрашало навколишнього краєвиду. Не відрізнялися яскравістю і штучні квіти на їхніх головах, але в садибі на Шостій лінії все інше здавалося настільки вишуканим, що люди відчували, ніби наповнюються новими життєвими силами. Серед багатьох співаків найпривабливішими були Юґірі та сини міністра Двору. Небо світлішало, падав легкий сніжок, а в холодному повітрі лунали дзвінкі голоси співаків, що виводили пісню «Бамбукова річка». Шкода тільки, що їхніх граційних рухів і чудових голосів не можна зобразити на картині! З-під завіс, ніби змагаючись між собою, виривалися яскраві жіночі рукави, які здавалися «весни вбранням[81]», що пробивається крізь легку світанкову млу. То було дивовижне й радісне видовище. І хоча незвичні головні убори співаків, їхні гучні вітальні крики й кумедна поведінка применшували красу мелодій, учасники ходи, як завжди, поверталися додому з винагородами.

На світанку жінки повернулися у свої покої. Великий міністр, трохи поспавши, піднявся, коли сонце стояло зовсім високо.

«Голос у нашого Цюдзьо[82] нічим не гірший, ніж у Бен-но сьосьо. Справді ще ніколи в світі не народжувалося стільки талантів. Може, в стародавні часи люди і були вченими, але в мистецтві вони не досягали рівня наших сучасників. Я виховував сина змалечку таким чином, щоб він насамперед годився для державної служби, а тому старався вберегти його від легковажної поведінки, яка займала стільки місця в моїй юності, хоча, напевне, хотів, щоб у його серці жила любов до прекрасного. Бо незворушна суворість, навіть чисто зовнішня, справляє неприємне враження», – думав Ґендзі, задоволений сином.

Тихенько наспівуючи «Десять тисяч років[83]», він сказав: «Коли вже тут жінки зібралися, то не завадило б і музику послухати, і бенкет у вузькому колі влаштувати». І він звелів вийняти кото й біва з прекрасних футлярів, і, струснувши з них пил, підтягти ослаблі струни. Звичайно, жінки залюбки взялися виконувати його побажання.

Метелики

Головні персонажі:

Ґендзі, Великий міністр, 36 років

Акіконому, Імператриця-дружина, 27 років, дочка пані Рокудзьо і принца Дзембо, вихованка Ґендзі, дружина імператора Рейдзея

Мурасакі, пані Весняних покоїв, 28 років, дружина Ґендзі

Принц Хьобукьо, Хотару, син імператора Кіріцубо, молодший брат Ґендзі

Тамакадзура, панна із Західного флігеля, 22 роки, дочка Юґао і міністра Двору, названа дочка Ґендзі

То-но цюдзьо, міністр Двору, брат Аої, першої дружини Ґендзі

Касіваґі, Уцюдзьо, син міністра Двору

Юґірі, Цюдзьо з дому Великого міністра, 15 років, син Ґендзі

Хіґекуро, Удайсьо, шанувальник Тамакадзури

Минув двадцятий день третього місяця, а в саду перед Весняними покоями Мурасакі так пишно, як ніколи, цвіли квіти, дзвінко співали птахи, що в інших покоях жінки дивувалися: «Чому це тут весна все ще в повному розквіті, коли в інших частинах садиби все вже перецвіло?»

Жалкуючи, що молоді жінки не можуть милуватися зблизька деревами та зеленим мохом на пагорбі серед ставка, Ґендзі велів, спорядивши, спустити на воду китайські човни, побудовані за його вказівкою, і того ж дня влаштувати «концерти у човнах» за участю музикантів з Імператорського палацу. З цієї нагоди у садибу на Шостій лінії прибуло чимало принців і високих вельмож.

Саме в той час в Осінні покої садиби на Шостій лінії переїхала Імператриця-дружина Акіконому[84]. І тоді у Мурасакі, пані Весняних покоїв, майнула думка, що тепер вона має добру нагоду відповісти Імператриці на пісню про сад, що «ніяк не діждеться весни…»[85]. Та й Ґендзі дуже кортіло показати Імператриці прекрасний квітучий сад, однак вона, особа такого високого становища, не могла прийти сюди запросто, лише для того, щоб помилуватися квітами, а тому натомість послала у човен на ставку Осінніх покоїв своїх служниць, молодих жінок, чутливих до краси природи. Південний ставок Осінніх покоїв сполучався зі ставком Весняних покоїв, і тільки невисокий пагорб служив між ними межею. Обігнувши його, служниці Імператриці опинилися в саду Мурасакі, де у східному павільйоні для риболовлі вже зібралася тамтешня прислуга.

Човни із зображеннями дракона й білої чаплі були розкішно прикрашені в китайському стилі. Ними правили хлопчики в китайському вбранні, із закрученими над вухами жмутиками волосся. Коли служниці Імператриці опинилися посеред ставка, їхнім очам відкрився сад, який настільки вразив їх дивовижною красою, що їм здалося, ніби вони потрапили в якусь невідому країну. Човни зупинилися біля скелі в невеликій затоці острова, де навіть прості камені здавалися наче намальованими на картині. Хоча вершини дерев, що проглядали крізь легку імлу, наче заслоняла парчева завіса, крізь неї виднів Весняний сад Мурасакі, де зелені верби хилилися гіллям до землі, а яскраві квіти поширювали навколо невимовно приємні пахощі. Навіть вишні, які всюди вже відцвіли, тут усе ще сяяли яскравим цвітом, а гліцинії, обвиваючи галереї, зацвіли пурпуром. Особливо гарними були кущі ямабукі[86], що відбивалися у воді, нависаючи своїми пишними гілками над ставком. Водяні птахи гралися, тримаючись нерозлучними парами, мимо пролітали качечки-мандаринки з прутиками в дзьобах, ніби вимальовуючи на хвилястій воді візерунок, який хотілося б перенести на папір. А час до темряви минув так швидко, немов у того дроворуба в легенді, що не помітив, як у нього згнило топорище[87].

«Як вітер подме,На хвилях пелюсткиКущів ямабукі засяють,І здається, що ось перед намиСлавний мис Ямабукі-сакі[88]!»«Цей весняний ставок,Мабуть, зливається десьЗ річкою Іде[89],Бо ямабукі з його берегівВиблискують до самого дна…»«Мабуть, не варто прагнутиДо гори, що на спині черепахи[90] стоїть.Краще вже в цих човнахПлавати по ставку,Щоб славу безсмертного дістати…»«В яскравих променяхСонця весняногоЧовен пливе,Падають краплі з жердиниЙ по воді розсипаються квітами…»

Обмінюючись такими простенькими віршами, вони забули про те, куди їхали, і куди мали повертатися. І не дивно, бо водна гладінь просто зачарувала їхні серця.

Коли спустилися сутінки, човни під звуки «Прекрасного оленя»[91] підпливли до павільйону риболовлі, і жінки мусили зійти на берег. У павільйоні, прибраному з витонченою простотою, молоді служниці, ніби змагаючись між собою своїм вбранням, здавалися барвистою парчею, зітканою з квітів. Одна за одною лунали незвичні, рідкісні мелодії. Танцівників Ґендзі вибрав з особливою увагою, і тепер, показуючи всю свою майстерність, вони потішали серця глядачів. А як зовсім стемніло, то для гостей, не готових розходитися, в саду перед Весняними покоями запалили ліхтарі й розмістили музикантів перед головними сходами, де зеленів прекрасний мох. Принци крові та високі вельможі влаштувалися на галереї зі своїми інструментами в руках. Коли одні музиканти, серед яких були справжні майстри, заграли на флейтах в тональності «содзьо»[92], до них одразу приєдналися другі з кото, що зазвучали яскравою, виразною мелодією. А як залунала мелодія пісні «О, який благословенний день!», навіть неосвічений простолюд відчув раптом, що попри все в цьому світі варто жити, й, протиснувшись біля воріт між кіньми і каретами, уважно слухав, випромінюючи усміх. Напевне, люди розуміли, що у весняному саду все було прекрасним – і небо, і звуки музики, і весняні мелодії. Розважалися вони так усю ніч до світанку. Змінивши тональність, виконали п’єсу «Радію весні»[93], а потім принц Хьобукьо своїм гарним голосом заспівав «Зелену вербу»[94]. Йому підспівував і сам господар – Ґендзі.