Повість про Ґендзі. Книга II

Мурасакі Сікібу

Повість про Ґендзі. – Кн. 2

© І. П. Дзюб, переклад українською, 2020

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2001

* * *

Юна діва

Головні персонажі:

Ґендзі, міністр Двору, Великий міністр, 34–35 років

Асаґао, колишня жриця Камо, дочка принца Момодзоно

П’ята принцеса, сестра імператора Кіріцубо і принца Момодзоно

Третя принцеса, пані Оомія, мати Аої та Удайсьо, дружина Лівого міністра

Юґірі, панич, син Великого міністра, Дзідзю, 12–14 років, син Ґендзі та Аої

То-но цюдзьо, Удайсьо, міністр Двору, брат Аої, першої дружини Ґендзі

Акіконому, колишня жриця Ісе, ньоґо Умецубо, Імператриця-дружина, 24–26 років, дочка пані Рокудзьо і принца Дзембо, вихованка Ґендзі

Ньоґо Кокіден, дочка Удайсьо, наложниця імператора Рейдзея

Принц Сікібукьо, батько Мурасакі

Кумої-но карі, дівчина, юна пані, 14–16 років, молодша дочка Удайсьо (міністра Двору)

Адзеці-но дайнаґон, вітчим Кумої-но карі

Йосікійо, намісник Омі, Сацюбен, прибічник Ґендзі

Кореміцу, намісник Сетцу, Сакьо-но дайбу, прибічник Ґендзі

Танцівниця, Ґосеці, То-найсі-но суке, дочка Кореміцу

Пані Ґосеці, Цукусі-но ґосеці, дочка Дадзай-но дайні, можливо, колишня кохана Ґендзі

Ханацірусато, мешканка Східної садиби, пані Західних покоїв, кохана Ґендзі

Імператор, що зрікся престолу, імператор Судзаку, син імператора Кіріцубо і наложниці Кокіден, старший брат Ґендзі

Імператор, Рейдзей, син Фудзіцубо і Ґендзі (офіційно – син імператора Кіріцубо)

Принц Хьобукьо, Хотару, син імператора Кіріцубо, молодший брат Ґендзі

Велика імператриця, Кокіден, мати імператора Судзаку

Мурасакі, пані із Західного флігеля, 26 років, дружина Ґендзі

Обородзукійо, Найсі-но камі, придворна пані імператора Судзаку, таємна кохана Ґендзі

Пані Акасі, 24–26 років, дочка Нюдо з Акасі, кохана Ґендзі

З початком нового року, коли скінчилася жалоба з приводу першої річниці смерті колишньої імператриці Фудзіцубо, всі придворні в день весняної зміни одягу перейшли на яскравий, такий, що радує очі, а з наближенням свята Камо встановилися приємні ясні дні. Тільки Асаґао, колишня жриця святилища Камо, все ще була сумна й задумана, а її молоді служниці, прислухаючись до шелесту листя багряника в саду, з тугою згадували минулі дні. І саме тоді від Ґендзі принесли листа: «Мабуть, цього року день Обмивання Ви проведете у спокійних роздумах…

Чи сподівались Ви сьогодні,Що хвилі річкові,Знов накотившись,Віднесуть з собоюВаше вбрання жалобне?..»

Складений неначе офіційний документ, аркуш фіолетового паперу був прив’язаний до гілки гліцинії. Зворушена листом, жриця відповіла:

«Немов учораВбрання жалобне одягала,Та вже наставДень Обмивання.Який цей світ мінливий…Усе таке хистке…»

От і все, що вона написала, але Ґендзі, як звичайно, довго не міг відірвати очей від написаного.

Коли закінчувалася жалоба, він подбав, щоб її забезпечили такою кількістю одягу, яка ледь вміщалася у покоях Сендзі, її служниці. Жриця була незадоволена цим, бо не хотіла стати об’єктом людських пересудів. Вона була готова відіслати дари назад, якби лист містив якісь двозначні натяки. Але ж нічого такого вона в ньому не помітила, а тому не було підстав відмовлятися. Крім того, останніми роками Ґендзі часто, коли випадала пристойна нагода, присилав їй подарунки від щирої душі.

Водночас Ґендзі писав зворушливі листи і П’ятій принцесі. «Здається, начебто ще вчора він був дитиною, а от уже став дорослим чоловіком, який про мене не забуває. Його незвичайна краса поєднується в ньому, як ні в кому з людей, з доброю душею», – розхвалювала вона його, і молоді служниці посміювалися. А під час зустрічі з Асаґао П’ята принцеса зауважила: «Здається, пан міністр ставиться до вас вельми приязно, але я не вбачаю в цьому нічого поганого, адже він давно до вас не байдужий. Пригадую, що покійний принц, ваш батько, часто нарікав на те, що розійшлися ваші долі й міністр не став йому зятем. Він не раз скаржився мені на вашу впертість, яка завадила здійсненню його задуму. Поки була жива Аої, дочка покійного Великого міністра, зі співчуття до Третьої принцеси, пані Оомія, я утримувалася від ролі посередниці. Але тепер, коли благородної першої дружини міністра вже немає, що заважає вам згідно з прагненням покійного батька зайняти її місце? У тому, що міністр знову почав шукати вашої прихильності, я бачу знак споріднення ваших доль у попередньому житті».

Роздратована старомодними порадами тітки, жриця відповіла: «Якщо покійний батько завжди вважав мене впертою, то хіба ж я можу підкоритися звичайному житейському глузду?» Відповідь Асаґао була такою рішучою, що П’ята принцеса перестала її переконувати.

Оскільки служниці в садибі Момодзоно, незалежно від звання, також стали на бік Ґендзі, то колишня жриця, перебуваючи у постійній тривозі, запідозрила всіх у змові. А от сам міністр, запевнюючи її в щирості й глибині своїх почуттів, терпляче чекав, що, може, врешті-решт вона стане поступливішою, і, видно, навіть не думав вдаватися до чогось, що могло б образити її гідність.

Останнім часом Ґендзі готувався до проведення обряду досягнення повноліття Юґірі, панича з дому покійного Великого міністра. Спочатку він збирався провести його в садибі на Другій лінії, але потім передумав з жалю до старої пані Оомія, яка, природно, дуже хотіла, щоб місцем проведення був її дім на Третій лінії. Усі дядьки хлопця з материного боку, які, починаючи з пана Удайсьо[1], належали тепер до високих вельмож і користувалися повною довірою Імператора, один поперед одного намагалися допомогти у підготовці церемонії, що своїм розмахом схвилювала весь світ. Спочатку Ґендзі хотів надати синові четвертий ранг, чого усі придворні й очікували, але несподівано передумав. «Хлопець ще надто молодий. Є щось надто тривожне в такому ранньому підвищенні, особливо тепер, коли світ повністю підкоряється моїм бажанням», – вирішив він, і панич повернувся до своїх придворних обов’язків у зеленому вбранні[2]. Невдоволенню та обуренню пані Оомія не було меж. Зустрівшись з міністром, вона відразу про це згадала.

«Я не хотів би, щоб у у такому молодому віці він передчасно дорослішав, – пояснював їй міністр. – Покладаючи на нього певні надії, я збираюся спрямувати його на вивчення наук у школі[3]. На найближчі два-три роки він відійде від службових обов’язків, а після того, досягнувши відповідного віку, відразу посяде гідне місце на службі в Імператорському палаці. Сам я виростав у палаці й довго не знав, що відбувається у світі за його стінами. Вдень і вночі перебуваючи біля Імператора, я мав змогу ознайомитися лише з небагатьма стародавніми творами, та й то надзвичайно поверхово. Дещо я дізнався безпосередньо від самого Імператора, але, поки не отримав широких уявлень про світ, то не мав успіху ні в чому – ні в науках, ні в поезії, ні в музиці.

Вкрай рідко в недолугих батьків виростають розумні діти, а якщо кожне нове покоління буде гіршим від попереднього, то страшно й думати про майбутнє. Ось чому я вирішив спонукати сина до навчання. Хлопці зі знатних родин, звиклі отримувати за власним бажанням будь-які чини й звання, хизуються своїм високим становищем, але навіть не думають сушити собі голову науками. Віддаючись лише розвагам, вони без зусиль досягають нових чинів, а придворні підлабузники, у душі глузуючи з них, на словах вихваляють їх і намагаються у всьому догодити настільки, що ці молодики й самі починають дивитися на всіх зверхньо. Але, на їхній жаль, часи змінюються, і, коли їхні покровителі вмирають, вони втрачають свій вплив і, зневажені людьми, поневіряються по світу, ніде не знаходячи надійного притулку. Тільки на основі китайських знань дух Ямато може яскраво проявитися в життєвих справах і керуванні державою. Хоча тепер син, може, й почувається незадоволеним, але після смерті я буду впевнений в його майбутньому, якщо він опанує знання, потрібні для того, щоб стати опорою держави. Наразі його становище незавидне, але, поки я дбаю про нього, навряд чи хто-небудь посміє насміхатися з бідного учня».

Вислухавши пояснення міністра, пані Оомія, зітхаючи, відповіла: «Звичайно, ви справді можете так думати. Але я знаю, що такі, як Удайсьо, осуджують вас за явне відхилення від загальноприйнятого звичаю. Та й сам хлопець, мабуть, затаїв образу в своєму юному сердечку, адже навіть сини Удайсьо і Саемон-но камі[4], на яких він завжди дивився звисока, отримали відповідні звання і відразу відчули себе дорослими, а він змушений носити ненависне зелене вбрання. Мені так шкода його…»

Всміхнувшись, Ґендзі промовив: «Поскаржився він немов дорослий, але його невдоволення чисто дитяче. Що можна чекати від хлопця в такому віці?.. Та коли він опанує знання і зрозуміє суть речей, його розчарування зникне само собою». Було видно, що він любить сина.

Церемонія посвяти в учні[5] відбувалася в Східному флігелі Східної Садиби, підготовленому для цієї мети. Високі вельможі й середня знать, знемагаючи від цікавості до такої рідкісної події, з’їжджалися сюди, намагаючись випередити один одного. Вчені мужі зовсім розгубилися. «Нехай вас ніщо не бентежить, – сказав їм Ґендзі. – Робіть усе суворо за правилами, заведеними в таких випадках, без жодного винятку».

Вчені мужі, зберігаючи спокій, поводилися незалежно, говорили звучними, урочистими голосами, не соромились парадного мішкуватого одягу, видно, позиченого для цього випадку. Незвично було спостерігати, як вони займали місця, строго дотримуючись встановленого порядку. Багато хто з молодих придворних не могли втримати сміху. А коли з огляду на це Ґендзі вибрав кількох статечних придворних, серед них Удайсьо і Мімбукьо, яких не легко було розсмішити, й віддав у їхні руки посуд з вином, то вчені мужі відразу почали ремствувати: «Чого ці панове такі нечемні? Як це вони служать у палаці, якщо навіть нічого не знають про нас, великих учених? Невже вони такі недолугі?» Придворні хапалися за живіт від сміху, а вчені мужі все бурчали: «Тихіше, не галасуйте!.. Яка нечемність!.. Негайно залиште свої місця!..» Видовище було вкрай смішним. Придворні, вперше присутні на такій церемонії, зацікавлено спостерігали за такою картиною, а ті, хто свого часу закінчив школу, гордовито посміхаючись, з безмежною повагою оцінили намір Ґендзі дати синові глибоку освіту. Вчені мужі, звинувачуючи присутніх у неввічливості, не дозволяли їм вимовити жодного слова. Коли з настанням темряви запалили світильники, то в їхньому яскравому світлі розгнівані обличчя крикливих вчених мужів здавалися ще дивнішими й грубішими, зовсім як в акторів саруґаку[6]. Словом, зібрання й справді було незвичайним.

«На цій церемонії такій гарячій і норовливій людині, як я, могло б бути непереливки», – сказав міністр, заховавшись поза завісами. Почувши, що деякі учні збиралися виходити, бо не всім вистачило місця, Ґендзі запросив їх у рибальський павільйон[7], щоб наділити щедрими дарами.

Оскільки тоді ночі були короткі, то читання складених віршів почалося аж удосвіта. В ролі читця виступав Сацюбен[8]. Коли він, гарний собою, звучним голосом урочисто вимовляв рядок за рядком, присутні не могли відірвати очей від цього відомого при дворі вченого мужа. У кожному вірші, по-своєму цікавому, оспівувалося за стародавніми зразками високе прагнення юнака зі знатної родини, який міг з легкістю насолоджуватися всіма благами світу, проте вирішив наполегливо учитися так само, як ті, хто дружив зі світлячками за вікном та звик до блискучого снігу на гілках[9]. На той час багато хто так високо оцінював ці вірші, що вважав їх гідними уваги й Морокосі[10]. Зрозуміло, найкращим виявився вірш Ґендзі. Сповнений щирих батьківських почуттів, він зворушував серця і розчулював до сліз тих людей, які його чули. Але на цьому я замовкаю, бо не годиться жінці розповідати про те, чого вона не може розуміти.

Відразу після церемонії посвяти в учні відбувся формальний вступ у школу. Потім Ґендзі виділив синові покої в садибі на Другій лінії і віддав його для ґрунтовного навчання досвідченим учителям. Відтоді хлопець майже не бував у садибі пані Оомія. Врахувавши, що вона пестила онука з ранку до ночі, досі ставилася до нього як до малюка, а це не сприяло навчанню, Ґендзі помістив його в найтихішій частині свого будинку й дозволив відвідувати стару бабусю лише три рази на місяць. Опинившись фактично під замком, ображений хлопець думав: «Яка несправедливість! Іншим не треба так, як мені, мучитися, щоб досягти високого чину й посісти гідне місце у світі». Та оскільки Юґірі зроду був серйозним, несхильним до легковажності, то вперто навчався, вирішивши: «Якомога швидше прочитаю всю належну літературу, закінчу школу, а потім, вступивши на службу, виб’юся в люди». Упродовж четвертого і п’ятого місяців він прочитав «Історичні записки» Сима Цяня.

З наближенням шкільного іспиту, Ґендзі вирішив влаштувати синові перевірку знань. Заради цього, як завжди, запросили лише обраних осіб: Удайсьо, Садайбена, Сікібу-но тайфу, Сацюбена і, звичайно, особистого вчителя Дайнайкі. Хлопцеві веліли прочитати найважчі місця з тих розділів «Історичних записок», які найчастіше використовуються на іспитах, і він не тільки прочитав усе без зупинки, але й якнайповніше розтлумачив прочитане. Успіх Юґірі так приголомшив присутніх, що вони аж просльозилися. Особливо схвильованим був Удайсьо. «О, як шкода, що немає з нами Великого міністра, його дідуся! – вигукнув він, обливаючись сльозами. Та й сам Ґендзі відчув, що ледь стримує почуття. «Я нерідко з жалем помічав, що коли діти дорослішають, їхні батьки, навпаки, стають менш розумними. Хоч сам я ще не дуже старий, але вже бачу, що такої долі нікому не минути», – сказав він, витираючи сльози, а Дайнайкі, дивлячись на нього, подумав з гордістю: «Яка ж це велика честь служити йому!»

Того дня, коли хлопець мав складати іспит, перед воротами Високої школи зібралася безліч карет високих вельмож. Здавалося, що сьогодні сюди приїхали майже всі придворні. Зайшовши до класу в супроводі слуги, Юґірі, оточений загальною повагою, ошатно вдягнений, своєю благородною зовнішністю різко, навіть надмірно, відрізнявся від решти учнів. Було тільки прикро, що довелося йому, як наймолодшому учневі, сидіти на одному з останніх місць серед дивакуватих учених мужів. Як і минулого разу, вони раз по раз голосно закликали учнів до порядку, але хлопець, коли надійшов його час, ні на що не зважаючи, прочитав і пояснив усе, що від нього вимагали.

У ті роки зацікавлення наукою досягло небаченого розмаху, зовсім як колись у стародавні часи. Люди всіх станів, один поперед одного, ставали на шлях навчання, і придворні змагалися між собою освіченістю і знаннями. Всі іспити, починаючи з іспиту на звання бакалавра словесності, Юґірі склав успішно, після чого знову занурився в навчання, надихаючи своїми успіхами себе і свого наставника. У будинку на Другій лінії часто влаштовувалися поетичні зібрання за участю вчених мужів та обдарованих поетів. Тоді в світі справді було чимало людей, наділених різноманітними здібностями й талантами.

А тим часом настала пора призначати Імператрицю-дружину. Ґендзі, як Великий міністр, планував на це місце колишню жрицю Ісе, посилаючись на те, що цю роль їй заповідала покійна імператриця Фудзіцубо, але багато хто з придворних був проти того, щоб імператрицею знову стала жінка з роду Мінамото. Мовляв, право першості треба віддати ньоґо Кокіден. Принц Хьобукьо, батько Мурасакі, став Сікібукьо, главою Церемоніального відомства. При новому імператорі він користувався ще більшим, ніж колись, впливом у світі. Його дочка, згідно з його давнім прагненням, була віддана у високі покої й отримала звання ньоґо – таке ж, як колишня жриця. «За становищем вона також з імператорської родини, але, як племінниця з материного боку, ближча до Імператора, тож може стати заміною покійній…» – переконували прихильники дочки Сікібукьо, але врешті-решт Імператрицею-дружиною було визнано ньоґо Умецубо[11], колишню жрицю. Багато хто з придворних дивувався щасливому повороту її долі у порівнянні з долею покійної матірі, пані Рокудзьо.

Того року Ґендзі, призначений Великим міністром, передав державні справи міністрові Двору, яким став Удайсьо. Новий міністр Двору був гарний собою, заповзятливий, з гострим розумом, що поєднувався з широкими знаннями. Він досяг чималих успіхів у науках, і хоча програвав колись Ґендзі у «відгадуванні рим», не мав собі рівних у вирішенні державних справ. Від різних дружин він мав понад десять синів, які, виростаючи, один за одним вибивалися у люди, примножуючи славу його сім’ї, яка ні в чому не поступалася роду Мінамото. Дочок у нього було лише двоє – ньоґо з покоїв Кокіден і ще одна[12], яку народила особа з імператорського роду, але сталося так, що мати її стала першою дружиною якогось Адзеці-но дайнаґона, від якого теж мала чимало дітей. Вважаючи недоречним залишати дочку в численній сім’ї вітчима, міністр Двору забрав її до себе і віддав під опіку своїй матері, пані Оомія. Він приділяв їй менше уваги, ніж старшій дочці, хоча вона була вельми приваблива й обличчям, і вдачею.

Спочатку вона виховувалася разом з Юґірі в садибі пані Оомія, але, як тільки дітям сповнилося по десять років, їх розлучили. «Я розумію, що ви здружилися, але відтепер тобі не можна відкриватися хлопцям», – повчав міністр дочку. Хоча віднедавна Юґірі жив окремо, але не забував подруги дитячих літ і не пропускав нагоди – чи то навесні, коли розцвітали квіти, чи восени, як дерева вкривалися багрянцем, або й підчас її гри з ляльками, – щоб показати їй свою прихильність. Дівчина відповідала такою ж гарячою відданістю і навіть тепер його не соромилася. «І навіщо було раптом розлучати дітей, які впродовж років здружилися? Це ж так жорстоко!» – бідкалася годувальниця разом зі служницею. Як виявилося, хоча дівчина й була дуже юна, а хлопець ще не досяг зрілості, їхні стосунки були начебто геть не дитячими. Життя в розлуці, далеко одне від одного, вельми обох засмучувало. Діти обмінювалися невмілими листами про своє майбутнє, які через дитячу неуважність, природно, губилися, тож дехто міг про дещо здогадатися, але не вважав за потрібне з ким-небудь цим ділитися. От всі й удавали, що ніхто нічого не бачив і не знав.

Коли відгули пишні бенкети з приводу призначення на нові посади Великого міністра і міністра Двору, життя в палаці повернулося у неквапливе, спокійне річище. Одного вечора, коли накрапав холодний осінній дощ і над колоссям місканту гуляв пронизливий вітер, до старої пані зайшов міністр Двору і, покликавши дочку, попросив її заграти на кото «со». Пані Оомія вміла грати на багатьох інструментах і передавала свою майстерність онучці.

«Може, й справді не дуже звично спостерігати, як жінка грає на біва, але в її грі вчувається благородство звуків. Однак у нашому світі майже не залишилося нікого, хто міг би навчити досконало грати на цьому інструменті. Хіба що якийсь принц або ж хтось з дому Ґендзі, – згадував міністр. – Кажуть, що на біва майстерно грає одна особа, яку Великий міністр ховає десь у горах. Вона походить з роду чудових музикантів, щоправда, з останнього покоління, яке тривалий час жило в провінції. Судячи з того, що він досить часто розповідає про неї, вона користується його особливою прихильністю. Як на мене, в музиці, більше ніж у будь-чому, можна досягти справжньої майстерності, лише постійно граючи із іншими музикантами і прислухаючись до звучання їхніх інструментів. Мало хто може досягти успіху, навчаючись на самоті», – і міністр попросив заграти стару пані.

«Ой, та я розучилася навіть пересувати кобилки», – зніяковіла вона, але все-таки взяла біва й прекрасно заграла.

«Тій жінці з гір, здається, справді пощастило, а втім вона таки заслуговує на повагу, – додала пані Оомія, – бо народила Великому міністрові, вже немолодому, дочку, якої досі він не мав ні від кого. До того ж вона не притримала її при собі, наражаючи на злиденне життя, а віддала на виховання його родовитій дружині й тим самим засвідчила, яка вона великодушна».

«Так, це правда, що місце, яке жінка посідає в світі, залежить саме від її душевних якостей, – погодився міністр Двору і принагідно поскаржився: «Хоча я дав нашій ньоґо бездоганне виховання, щоб ні в чому не поступатися суперницям, але, на жаль, її відтіснила інша особа[13], на яку ніхто й подумати не міг. Тож я сподівався, що мені пощастить хоча б з другою дочкою. Оскільки незабаром відбудеться церемонія визнання повноліття принца Східних покоїв[14], то я нишком плекав надію, що цього разу мені вдасться досягти свого, але, здається, її наздожене суперниця – дочка тієї щасливої особи з гір. Як тільки вона стане на службу у палаці, її тим паче не вдасться перемогти».

«Але як так могло статися? Покійний міністр[15] вважав, що Імператриця має бути призначена саме з нашого дому, а тому старався підтримати її як ньоґо. Якби він був живий, то така жахлива невдача нас не спіткала б», – сказала пані Оомія, ображена поведінкою Ґендзі.

А тим часом молодша дочка, зовсім юна й мила, все ще грала на кото «со». Коли батько, замилувавшись благородною лінією її чола, волоссям, що спадало на спину, не спускав з неї очей, вона, зніяковівши, трохи відвернулася. Її профіль був чарівний, а тонкі пальчики лівої руки, що притискали струни, здавалися ляльковими. І стара пані дивилася на неї із захопленням. Використавши знайомі їй прийоми гри, дівчина відсунула кото. І тоді міністр, притягнувши до себе японське кото, почав награвати по-сучасному мелодію ладом «ріці». Було просто насолодою слухати невимушену й умілу гру такого майстра. З дерев у саду спадало останнє листя, а літні жінки сиділи, притулившись одна до одної, за переносними завісами і розчулено слухали звуки кото.

«Осіннє листя, щоби опасти, чекає, коли дмухне вітер, хай і не сильно…»[16] – промовив міністр. – Хоча й не завдяки моїй грі на кото, але сьогоднішній вечір видався зворушливим… Може, ще зіграєте?» – звернувся він до дочки. Вона заграла п’єсу «Осінній вітер», а міністр підспівував так дзвінко, що стара пані подумала: «О, які вони обоє – внучка і син – гарні!». І саме тоді прийшов Юґірі, син Ґендзі, ніби для того, щоб всім стало ще радісніше.

«Проходьте сюди», – сказав міністр Двору й, одгородивши дочку завісою, впустив юнака в покої. «Останнім часом ви майже перестали нас відвідувати. Навіщо вам таке надмірне захоплення науками? Адже і ваш батько знає, що не варто знати більше, ніж треба. Може, він має якість підстави змушувати вас до цього, але прикро бачити, як ви сохнете під замком. Спробуйте іноді приділяти увагу чомусь іншому. Приміром, і звуки флейти передають чимало стародавньої мудрості», – сказав він, пропонуючи Юґірі флейту, і той, піднісши її до губ, заграв трохи наївно, але навдивовижу цікаво. Захоплений міністр відклав кото і лише тихенько відбивав такт, наспівуючи: «Все в візерунках з квітів хаґі»[17].

«Ваш батько полюбляє такі розваги, щоб відволіктися від набридливих державних справ. Правду кажучи, я також хотів би пожити для власного задоволення в цьому сумовитому світі», – сказав міністр, пропонуючи юнакові чашу з вином. Коли невдовзі стемніло, запалили світильники, і гості стали пригощатися рисом і плодами. А дочку міністр відіслав до іншого покою. Намагаючись віддалити її від Юґірі, він цього разу навіть не дав хлопцеві послухати її гру на кото. «Напевне, цим двом не варто сподіватися нічого хорошого у майбутньому», – перешіптувалися старі служниці.

Міністр удав, начебто повертається додому, а сам потай затримався у знайомої жінки, і коли виходив від неї, то в коридорі почув перешіптування служниць за завісою. Прислухавшись, він здогадався, що мова йшла про нього: «Він уважає себе мудрим, а насправді нічим не відрізняється від будь-якого іншого батька… Тож тепер зрозуміє, що його обдурили… А ще кажуть: “Ніхто не знає дітей краще за їхніх батьків…” Все це брехня…»

«Ото несподіванка!.. Невже це правда?.. Не скажу, що я ні про що не здогадувався, але стежити за дітьми мені й на думку не спадало… Який ненадійний цей світ!» – подумав міністр і, все зрозумівши, мовчки вийшов. І коли згодом пролунали гучні голоси його передового ескорту, жінки зашепотіли: «Пан міністр щойно поїхав… Цікаво, де це він досі перебував?.. Так і не позбувся легковажних звичок у поважному віці…» А ще більше занепокоїлися ті, кого міністр Двору мимоволі підслухав: «А мені здалося, що в повітрі пливе незвичний аромат, і я подумала, що це проходив наш панич…Який жах! Невже він чув наше лихослів’я?.. Він же такий гарячий…»

«Хоча нічого поганого в їхньому шлюбі не було б, – думав міністр у дорозі додому, – але люди могли б вважати його вельми посереднім. Після того як Великий міністр безжально завадив підвищенню моєї старшої дочки, я сподівався, що принаймні молодша дочка досягне кращої долі. Та, на жаль…» Загалом стосунки між міністрами завжди – і колись, і тепер – були вельми добрими, але згадалося й колишнє суперництво, і в міністра Двору так зіпсувався настрій, що до самого ранку він не міг заснути. З прикрістю згадуючи, як служниці казали: «Напевне, й пані Оомія помітила, що відбувається між дітьми, але дивилася крізь пальці на витівки своїх улюблених онуків», – він, по-чоловічому трохи запальний, відчував обурення і ніяк не міг заспокоїтися.