Повість про Ґендзі. Книга II

Хоча весняне світло завжди наповнювало садибу Ґендзі, дехто з придворних відчував невдоволення через те, що в ній не було молодої особи, здатної хвилювати серця[95]. Та от недавно розійшлася чутка про незвичайну красу панни із Західного флігеля, якою начебто пишався сам Великий міністр. І, як можна було сподіватися, знайшлося чимало людей, які мріяли про її прихильність. Одні, що були про себе дуже високої думки, шукали посередників, щоб натякнути панні в листі про свої наміри або навіть відкрито заявити про них. Інші, молоді придворні, не сміючи виявити своїх почуттів, згорали від таємної пристрасті. Серед її залицяльників опинився і Уцюдзьо[96], син міністра Двору, який і не підозрював, що насправді дівчина – його старша сестра. Відкрито зацікавився панною і принц Хьобукьо, який після смерті головної дружини, господині Північних покоїв, ось уже три роки жив самотою. Того ранку, вдаючи ніби сп’янів, з гілкою гліцинії на голові й грайливим виразом обличчя, він справляв вельми приємне враження. Ґендзі, в душі задоволений тим, що його сподівання справдилося, удавав, ніби нічого не помічає. Коли чаша з вином дійшла до принца, він, вдаючи розгубленого, став відмовлятися: «О ні, вже досить… Я давно пішов би, якби не давала мені спокою одна думка…

Споріднена із Вами[97]Квітка так мене зачарувала,Що я готовий кинутисяУ морську безодню[98],Знеславивши своє ім’я…»

Сказавши це, він простягнув Великому міністру чашу разом з гілкою гліцинії. А той, усміхнувшись, відповів:

«Поки не вирішите,Кидатися чи ні в безодню,У нашому садуПобудьте, щоб намилуватисяКрасою квітів весняних…»

Піддавшись наполегливим проханням Великого міністра, принц так і не зміг піти. А ранок приніс з собою ще цікавіші розваги.

Саме того дня імператриця Акіконому[99] збиралася розпочати читання священної сутри Дайханнякьо, тому багато хто з гостей так і залишився в будинку Великого міністра, де в окремих покоях вони могли переодягтися у парадне вбрання. А ті, кому щось перешкодило взяти участь у читанні, роз’їхалися по домівках. Опівдні гості зібралися в покоях Імператриці. Товариство, починаючи з Великого міністра, зайняло свої місця. Сьогодні сюди прибули всі придворні з високими рангами – не нижчими від п’ятого. Відправа була велична й урочиста, адже в ній взяв участь сам Великий міністр. Пані Мурасакі з Весняних покоїв прислала квіти для образу Будди, які принесли восьмеро вродливих дівчаток у подобі птахів і метеликів. «Птахи» несли цвіт вишні в срібних вазах, а «метелики» – цвіт ямабукі в золотих. Суцвіття квітів були начебто звичайними, але здавалися неймовірно пишними і яскравими.

Як тільки човен з дівчатками, обігнувши пагорб у південній частині ставка, виплив у сад Імператриці, налетів вітерець, і в повітрі закружляли пелюстки вишні. Яка це була дивовижа, коли чарівні постаті дівчаток, раптом виринувши з імли, з’явилися на тлі блакитного неба! Відмовившись від учорашнього навісу, музикантів розмістили на пов’язаній з головними покоями галереї, поставивши для них розкладні стільці. Підійшовши до сходів, дівчатка віддають квіти носіям кадила, які ставлять їх поруч із глеками для священної води. А Юґірі з дому Великого міністра передає Імператриці від пані Мурасакі листа із словами:

«Навіть на метеликів,Що пурхають у саду над квітами,Напевне, поглядає косоЗ-під трави цвіркун сосновий,Який про осінь мріє…»

Імператриця подивилася на цей лист, усміхаючись: «От і відповідь прийшла на «жменьку листя багряного»…» [100]А її служниці, що вчора побували у весняному саду і сп’яніли від краси квітів, не могли приховати захоплення: «Справді, немає нічого кращого, ніж весняні барви…»

Радісний солов’їний спів разом з дзвінкими звуками «Танцю птахів»[101] лунав навколо і навіть качки на ставку видавали якісь незрозумілі звуки, приносячи велику радість слухачам, аж поки музика, на жаль, не затихла. Потім «метелики» легко спурхнули й відлетіли в танці до кущів ямабукі під рідкою огорожею.

Придворні відповідних рангів, починаючи із суке Імператриці, передаючи від одного до одного, піднесли дівчаткам високі нагороди. Як було задумано заздалегідь, «птахи» отримали хосонаґа вишневого кольору, а «метелики» – жовтого кольору ямабукі. Музикантів відповідно до їхніх звань наділили нижнім одягом та різноманітними шовками. Юґірі подарували жіноче парадне вбрання і хосонаґа світло-пурпурового кольору. А от яка відповідь пані Мурасакі прийшла від Імператриці: «Учора я була готова заридати…

І я хотіла би пітиНа поклик метеликів,Якби, на жаль, переді мноюПерепоною не стоялиГусті кущі ямабукі…»

«Невже такі обдаровані особи не могли скласти нічого кращого?» – подумав Ґендзі розчаровано. До речі, всім служницям Імператриці, які побували вчора в саду Весняних покоїв, пані Мурасакі також прислала вишукані дари. Але описувати все це буде досить нудно.

У садибі на Шостій лінії раз у раз влаштовувалися такі музичні розваги, і Ґендзі почувався задоволеним і щасливим. Звичайно, і його служниці не знали турбот. А імператриця Акіконому й пані Мурасакі, потоваришувавши, час від часу обмінювалися листами.

Тамакадзура, панна із Західного флігеля, після знайомства в день Пісенної ходи з пані Мурасакі стала часто писати до неї. Поки що важко було судити про глибину її душі, але її незмінно привітна вдача й відкритість у спілкуванні з людьми сприяли тому, що й вони відповідали їй приязню. Від багатьох залицяльників вона отримувала любовні листи, але Ґендзі не квапився з вибором. Іноді – мабуть, тому, що його почуття до неї були вельми далекими від батьківських, – у нього з’являлася думка: «А що, як повідомити про неї її справжньому батькові?» Юґірі, син Ґендзі, досить часто бував у Західному флігелі, підходив до завіси, і дівчина сама йому відповідала, хоча цього соромилася. Однак усі вважали їх братом і сестрою, а Юґірі був настільки серйозним, що про жодне загравання з нею не могло бути й мови. Сини міністра Двору, вслід за Юґірі, бродили засмучені навколо садиби на Шостій лінії, щоб натякнути панні про свої сердечні почуття. А вона, знаючи, що вони – її брати, таємно страждала і мріяла лише про те, щоб нарешті про неї дізнався її рідний батько, але не скаржилася і майже з дитячою довірливістю в усьому покладалася на Ґендзі. Її схожість з матір’ю не була великою, але в дечому вони мали щось спільне, хоча, безсумнівно, дівчина була набагато обдарованішою.

Коли з першого дня четвертого місяця настала пора заміни вбрання на літнє, то навіть небо здавалося навдивовижу яскравим. Маючи досить багато вільного часу, Ґендзі присвячував його музичним розвагам. Задоволений тим, що, як того й сподівався, у Західний флігель надходило чимало любовних листів, він іноді заходив туди й, читаючи їх, радив дівчині ті з них, які, на його думку, заслуговували на відповідь, але вона, насилу приховуючи збентеження, не мала охоти цього робити. Помітивши серед них листи принца Хьобукьо, повні передчасних любовних скарг і докорів, Ґендзі співчутливо всміхнувся. «З-поміж моїх численних братів він був мені особливо близьким від малечку, але свої любовні захоплення старанно приховував. І коли я бачу, що навіть у літньому віці він не втратив юнацького запалу почуттів, то дивуюся і співчуваю. Вам треба відповісти йому. Кращого, ніж принц, співрозмовника для хоч трохи освіченої жінки, важко знайти. Бо це людина, здатна на тонкі відчуття», – розповідав він словами, які могли б справити приємне враження на дівчину, але вона все ще соромилася.

Удайсьо[102] Хіґекуро, людина простосердна і статечна, також домагався її прихильності, ніби підтверджуючи справедливість приказки: «На горі Любові і Конфуцій спотикається». Його лист був по-своєму цікавий. Та серед багатьох інших увагу Ґендзі ще привернув до себе лист, написаний на синьому китайському папері, надзвичайно ніжний, сильно напахчений і щільно згорнутий в крихітний сувій. «Чому ви навіть не розгорнули його?» – спитав він, розкривши листа. Його почерк виявився досить вишуканим.

«Я Вас кохаю,Та Ви, гадаю, про це не знаєте.Так і потік бурхливий,Скипаючи поміж камінням,Біжить, але ніхто його не бачить…»

Лист відповідав усім вимогам сучасного стилю. «А цей від кого?» – поцікавився Ґендзі, але ніякої відповіді не почув.

Тоді, покликавши Укон, він сказав: «З усіх присланих листів вибирайте найкращі й заохочуйте панну на них відповідати. Я не вірю, що у легковажних вчинках молодих жінок винні тільки чоловіки. Пригадую, як я сам, не отримавши відповіді, ображався і звинувачував жінок в нечуйності, нетямущості, а поведінку особи невисокого звання в такому разі вважав просто зухвалою. Крім того, відомо, що, коли жінка, щоб подразнити чоловіка, не відповідає навіть на звичайнісінькі листи із згадкою про квітку чи метелика, його уява лише розпалюється. А якщо він її швидко забуде, то хіба вона матиме підстави йому докоряти? Втім, відгукуватися на листи негайно також не варто, бо згодом це може мати вельми погані наслідки. Загалом, якщо жінка забуває про стриманість і, піддавшись примсі, хизується тим, наскільки тонкий її розум, то це може скінчитися для неї бідою. Ні принц Хьобукьо, ні Удайсьо не здатні на необачні, негідні їхнього звання вчинки. Тож панні не годиться показувати свою непривітність і нерозуміння. Що стосується чоловіків нижчого звання, то у ставленні до них треба брати до уваги ґрунтовність їхніх намірів і глибину закоханості».

Поки Ґендзі наставляв Укон, дівчина сиділа, відвернувшись так, що йому було видно її чарівний профіль. Верхній одяг – хосонаґа – кольору гвоздики прекрасно, по-сучасному, поєднувався із нижнім – коуцікі – білим відповідно до пори року. Спочатку вона приваблювала головним чином простодушністю, що межувала з ознаками провінційності, але спостерігаючи за столичними дамами, вона поступово засвоїла їхні манери, навчилася дбати про свою зовнішність і таким чином яскраво засяяла своєю природною красою. Тож від самої думки, що вона стане чужою дружиною, Ґендзі впадав у відчай. Та й Укон, дивлячись на них, усміхалася. «Він занадто молодий, щоб називатися її батьком. Годилося б краще їм бути прекрасною подружньою парою», – думала вона.

«Я не передавала панні ніяких листів, за винятком трьох-чотирьох, які ви самі бачили, бо вважала нечемним відсилати їх назад, щоб не ставити в незручне становище тих, хто їх написав. Відповідала панна лише тому, кому ви радили, і то з неохотою», – сказала Укон.

«До речі, а все-таки хто надіслав листа, так по-сучасному згорнутого? Написано прекрасно», – зауважив Ґендзі, з усмішкою розглядаючи його.

«Гонець уклав мені його в руки й пішов, – сказала Укон. – Я знаю, що пан Уцюдзьо[103] з дому міністра Двору знайомий з Міруко, нашою служницею. Мабуть, через неї він і передав листа. Ніхто інший, крім неї, не спадає на думку».

«Як зворушливо! Чи можна нехтувати ним лише тому, що він не досяг високих чинів? Навіть серед придворної знаті мало хто славиться таким впливом у світі, як він. Серед них він вирізняється надзвичайною розсудливістю. З часом він дізнається, ким йому доводиться ваша панна, але наразі нехай ні про що не здогадується. У всякому разі, його лист вартий уваги», – сказав Ґендзі, все ще не відкладаючи листа.

«Боюся, що мої застереження можуть здатися вам неприємними, – сказав він, звертаючись до дівчини. – Але я довго роздумував над тим, чи варто повідомити про вас батькові, й дійшов висновку, що вам, недосвідченій і без надійної підтримки, ще рано входити в сім’ю, з якою ви були розділені впродовж багатьох років. Як на мене, краще зачекати, поки ваше становище не зміцниться і ви, вже самостійна людина, при сприятливій нагоді зможете йому відкрити, що ви – його рідна дочка. Хоча принц Хьобукьо живе нині одинаком, але через свою легковажність зажив слави баламута: ходять чутки, що має зв’язки з багатьма жінками. Подейкують, начебто в його домі чимало так званих «прислужниць». Тільки жінка, яка здатна дивитися на витівки чоловіка крізь пальці, зможе зберегти спокій у сім’ї. Оскільки найменший прояв ревнощів призведе до охолодження між подружжям, то про це також важливо не забувати. Хоча Удайсьо зацікавився вами насамперед тому, що йому набридла немолода головна дружина, господиня північних покоїв, – вів далі Ґендзі, – одруження з вами може викликати чимало заперечень. Тож, природно, я все ще вагаюся з вибором. Узагалі вирішувати такі справи між батьками й дітьми не просто. Але ви вже не дитина і мали б вирішувати все власною головою. Уявіть собі, що з вами розмовляю не я, а ваша мати. Зрозумійте, я не хотів би діяти всупереч вашим бажанням».

Ґендзі говорив так серйозно, що розгублена Тамакадзура не знаходила відповіді. Однак, відчуваючи, що по-дитячому відмовчуватися негарно, зрештою сказала: «Я від самого малку звикла жити без батька, а тому не уявляю собі, як до нього тепер ставитися…» В її словах було стільки щирості, що, подумки визнавши їх справедливими, Ґендзі сказав: «Ну, якщо так, то врешті-решт ви переконаєтеся у моїх глибоких почуттях до вас, бо, як кажуть люди, названий батько кращий за рідного…» Однак про свої приховані наміри він промовчав, і хоча іноді робив досить недвозначні натяки, дівчина вдавала, начебто нічого не зрозуміла, тож він, мимоволі зітхнувши, пішов. Та надворі його увагу привернув у саду гнучкий бамбук, що хилився під поривами вітру, і Ґендзі, захоплений, спинився.

«Бамбука паросток,Посаджений в моїм саду,Біля будинку,Невже десь індеПустить пагони?

Як подумаю про це, гірко стає на серці…» – сказав він, піднімаючи завісу, і вона, наблизившись, відповіла:

«Хіба настане час,Коли бамбука паростокШукатимеТих коренів,З яких почав колись рости?..

О ні, навпаки…»

Такі слова дуже зворушили Ґендзі.

Але насправді в глибині душі Тамакадзура так не думала. І хоча з нетерпінням чекала нагоди, щоб розповісти всю правду рідному батькові, сумнівалася, чи він дбатиме про неї краще, ніж Великий міністр. Адже вона не жила з ним разом від самого малку і не могла сподіватися на його прихильність. Читаючи старовинні повісті, вона поступово навчилася розуміти людську душу й стосунки між людьми, а тому не вірила, що сама зважиться відкритися рідному батькові.

А от прихильність Ґендзі до неї наростала з кожним днем так, що він навіть розповідав про неї і дружині Мурасакі. «У ній є щось навдивовижу привабливе! Її матері не вистачало яскравості. А ця й розумна, і привітна, тож про неї можна не турбуватися», – хвалив він її. З досвіду знаючи, що такі випадки в житті чоловіка завжди просто так не закінчуються, Мурасакі, відразу насторожившись, зауважила: «Може, вона й справді розумна, але мені її жаль, якщо вона вам довірилася».

«А чому мені не можна довіряти?» – спитав Ґендзі.

«Адже навіть мені через вас довелося пережити чимало нестерпно сумних годин. Невже ви думаєте, що я про це забула?» – злегка всміхаючись, відповідала Мурасакі.

Вражений її догадливістю, Ґендзі сказав: «Мене ображає ваша підозра. Невже ви думаєте, що вона нічого б не помітила?» – і перервав цю неприємну розмову, але в душі занепокоївся: «Звідки у дружини такі думки?» Адже сам відчував, що його серце схильне до легковажних вчинків. Тамакадзура так запала йому в душу, що він часто навідувався в її покої у Західному флігелі і з величезною увагою ставився до її потреб.

Одного тихого вечора після дощу, поглядаючи на свіже й приємне небо над яскраво зеленими молодими кленами і дубами в саду, Ґендзі вимовив: «О так, «дні лагідні й світлі…»[104] – і, вмить згадавши блискучу красу Тамакадзури, як завжди, крадькома поспішив до Західного флігеля. Саме тоді дівчина, зручно вмостившись, мабуть, вправлялася в каліграфії, але, помітивши Ґендзі, встала і сором’язливо опустила очі. Від її зашарілого обличчя повіяло свіжістю. М’якою грацією рухів вона скидалася на покійну матір, тож, розчулений до сліз, він сказав: «З першої зустрічі я не помічав у вас великої схожості з матір’ю, але тепер часто дивуюся: «Це часом не вона?» Як це зворушливо! Я звик бачити, що Юґірі нітрохи не схожий на свою матір, і тому думав, що діти взагалі не бувають схожими на батьків, аж поки не з’явилися ви…»

Вибравши з плодів на кришці від скриньки мандарин, Ґендзі сказав:

«Як згадую“Квітучих мандаринів аромат”[105]На рукавах її,Ніяк не зрозумію,Хто переді мною: мати чи дочка?

Усі ці роки я ні на мить не забував про покійну, і ніщо не могло мене втішити. А от тепер, побачивши вас, я думаю: «Невже це сон?» Та, на жаль, легше на душі не стає. Прошу вас, не відвертайтеся від мене!» З цими словами Ґендзі схопив Тамакадзуру за руку. Оскільки з нею так ніхто не обходився, то вона розгубилася, але все-таки набралася відваги й відповіла:

«Як видно,Вам про минуле нагадавНа рукавах аромат,Але чи довговічним будеСам плід мандариновий?..»

Зовсім розгубившись, вона схилила голову, приваблива, як ніколи. Зачарований красою її повних рук, гладкою, ніжною шкірою, Ґендзі відчув, що глибоко закохався, і зважився відкрити дівчині свої почуття. Приголомшена, вона вся тремтіла, не знаючи, що сказати. «Чому ви так мене цураєтеся? Я постараюся приховати свої почуття до вас від усіх людей і не зроблю нічого, що могло б зродити неприємні пересуди. І ви поводьтеся так, наче між нами нічого не змінилося. Ви завжди були дорогі мені, як названому батькові, а тепер особливо. Я впевнений, що ніхто у світі не зможе любити вас сильніше за мене. Невже ви віддасте перевагу гульвісам, що закидають вас листами? О, повірте, ніхто з них не здатний на глибокі почуття, а тому мені навіть страшно подумати, що ви станете дружиною іншого», – сказав він. Справді, такого дбайливого батька рідко можна знайти.

Коли дощ скінчився, а вітер шелестів листям бамбука, на небо виплив яскравий місяць й освітив чарівний нічний краєвид. Служниці трималися осторонь, щоб не заважати їхній таємничій розмові.

Хоча Ґендзі часто бачився з дівчиною, але кращої нагоди не було, а тому – мабуть, під впливом власного сердечного зізнання – спритно, без зайвого шелесту, вислизнувши з м’якого одягу, він ліг поруч з нею. Тамакадзура вкрай злякалася: «Що подумають служниці?»

«Якби я жила в рідного батька, нічого такого прикрого не сталося б. Навіть якщо б він про мене не дбав», – думала вона, ледве стримуючи сльози, що котилися по щоках. Бачачи, як вона страждає, Ґендзі сказав: «Дуже шкода, що я вам не до душі! Але подумайте, як часто жінкам доводиться коритися чоловікам, яких вони ніколи раніше й не знали. Тож навіщо ви сторонитеся людини, добре вам знайомої? Заспокойтеся, я не зроблю більше нічого всупереч вашим бажанням. Я хотів лише втамувати нестерпну тугу».

Так, чимало проникливо-ніжних слів він сказав. А ще йому раптом здалося, ніби повернувся в минуле, і в нього болісно защеміло серце. Зрозумівши, наскільки раптово й легковажно поводиться, Ґендзі, нарешті опам’ятавшись, вирішив піти ще затемна, щоб ніхто із служниць нічого поганого не запідозрив. «Дуже прикро, що я вам настільки нелюбий. Але повірте, ніхто інший не закоханий у вас так, як я. Моя любов справді безмежна, і я ніколи не зроблю вам нічого, що могло б викликати людський осуд. Я хотів би лише одного – спілкування з вами, щоб розвіяти тугу за минулим. Не відмовляйте мені хоча б у цьому…» – благав він, але дівчина, як непритомна, не відчувала нічого, крім жаху. «Я не сподівався, що настільки вам огидний…» – сказав він, зітхаючи, і додавши: «Постарайтеся не видати себе нікому!» – пішов.

Хоча дівчині було вже чимало років, але вона не мала життєвого досвіду і досі не уявляла собі, що між чоловіком і жінкою можлива така глибока близькість. Вражена несподіваним вчинком Ґендзі, вона так засмутилася, що служницям видалася хворою. «Справді зворушує те, що Великий міністр так вами опікується. Навіть рідний батько не ставився до вас турботливіше», – тихенько нашіптувала дівчині Хьобу, дочка годувальниці, але дівчина, невдоволена несподіваним наміром Ґендзі, лише мовчки нарікала на свою нещасну долю.

Рано-вранці наступного дня від Ґендзі принесли листа. Хоча Тамакадзура ще лежала в ліжку, як хвора, але служниці, підсунувши їй туш і пензлик, попросили негайно відповісти, тож їй довелося прочитати листа. На простому матовому білому папері[106] гарним почерком було написано: «Не можу я забути, як жорстоко ви повелися зі мною…А що подумають Ваші служниці?

Хоча твого коріння,Молода травинко[107],Я навіть не торкнувся,То чого ж тиСумно похилилася?

Виявляється, Ви зовсім ще дитя…»

Згадавши вчорашню подію, дівчина обурилася по-батьківськи ласкавим тоном його листа, але, щоб, відмовившись відповідати, не викликати підозри служниць, на аркуші товстого паперу «міціноку» лише написала: «Я отримала Вашого листа. Але я погано почуваюся і, на жаль, не можу відповісти…»

«О, яка в неї тверда вдача!..» – гірко всміхнувся Ґендзі, прочитавши листа. Та й він чого вартий, якщо сподівався словами її розжалобити?

Відкривши дівчині свою душу і вже не натякаючи на сосну з Ота[108], Ґендзі так безупинно докучав їй своїми зізнаннями, що врешті-решт вона, не знаючи, куди подітися, навіть занедужала. «Мало хто знає всю правду… – думала вона. – І чужі, і близькі люди вважають Великого міністра моїм справжнім батьком, тож якщо по світу пошириться чутка про цей випадок, я стану посміховиськом і знеславлю ім’я своє. Я досі не знаю, чи захоче рідний батько опікуватися мною, якщо дізнається про мене, а коли до нього дійде чутка, що я така легковажна, сподіватися не матиму на що». Так мучила вона себе болісними роздумами.

Почувши з чужих слів про вельми прихильне ставлення до них Великого міністра, принц Хьобукьо і удайсьо Хіґекуро стали ще наполегливіше залицятися до Тамакадзури. А Уцюдзьо з дому міністра Двору, що написав колись про «потік бурхливий», випадково дізнавшись від Міруко, що панні дозволено читати його листи, і не знаючи нічого про родинний зв’язок з нею, з нестямною радістю посилав їй листи з любовними скаргами і з ранку до вечора блукав поблизу її покоїв.

Cвітлячки

Головні персонажі:

Ґендзі, Великий міністр, 36 років

Тамакадзура, панна із Західного флігеля, 22 роки, дочка Юґао і міністра Двору, названа дочка Ґендзі

Принц Хьобукьо, Хотару, син імператора Кіріцубо, молодший брат Ґендзі

Імператриця-дружина, Акіконому, дочка пані Рокудзьо і принца Дзембо, дружина імператора Рейдзея

Ханацірусато, пані зі Східних покоїв, кохана Ґендзі

Юґірі, Цюдзьо, 15 років, син Ґендзі та Аої

Панночка з Весняних покоїв, дочка Ґендзі й пані Акасі

Пані Акасі, кохана Ґендзі

Касіваґі, Уцюдзьо, 20–21 рік, син міністра Двору

Міністр Двору, То-но цюдзьо, брат Аої, першої дружини Ґендзі

Досягнувши такого високого становища Великого міністра, Ґендзі мав змогу жити тепер спокійно, без особливих клопотів, а жінки, що були під його опікою, влаштовані відповідно до їхніх звань і бажань, не знаючи жодних тривог, почувалися задоволені забезпеченим життя, про яке раніше могли лише мріяти. І лише Тамакадзура, панна із Західного флігеля, на жаль, несподівано опинившись у скрутному становищі, не знала, як з нього вийти. Хоча вона не відчувала до Ґендзі такої відрази, як колись до Тайфу-но ґена, але його дивні таємні залицяння, які вона відкидала, завдавали їй неймовірних страждань. Тепер, досягнувши віку, коли багато чого в житті стає зрозумілішим, вона, роздумуючи над своєю долею, все частіше шкодувала, що поруч з нею немає матері.

Та й Ґендзі, зізнавшись одного разу в коханні, не тільки не відчув полегшення, а, навпаки, страждав ще більше через те, не в змозі з нею навіть поговорити, тому, остерігаючись людських очей, раз по раз заходив у Західний флігель і заставши дівчину самою, докучав їй своїми любовними скаргами. А вона, не сміючи різко йому відмовити, вдавала, ніби нічого не розуміє.

Від природи Тамакадзура була радісної, привітної вдачі, а тому за її напускною суворістю не могла заховатися її особлива чарівність. Тож і не дивно, що принц Хьобукьо все частіше писав до неї свої пристрасні листи. Хоча й не багато часу минуло відтоді, як принц захопився нею, та в одному листі, поскаржившись на початок дощового п’ятого місяця[109], вже з докором додав: «Якби-то Ви дозволили мені хоч трошки наблизитися до Вас…Тоді я міг би сказати Вам принаймні частину того, про що думаю, і заспокоїти свою душу…»

Побачивши того листа, Ґендзі зауважив: «Вам нема чого побоюватися. Я не бачу нічого поганого в тому, що такі, як він, люди захоплюються вами. Не стороніться принца. Час від часу відповідайте йому». Хоча він спробував пояснити їй, як краще відповісти, дівчина, відчувши, як остаточно зіпсувався її настрій, сказала: «Пробачте, щось мені стало зле», – і відмовилася писати відповідь.

Серед її служниць не було жодної достатньо високого звання і походження, хіба що дочка її дядька з материного боку, що отримав свого часу звання сайсьо. Цю скромну особу Ґендзі розшукав і взяв до себе, коли після смерті батька вона опинилася без будь-якої підтримки. Її звали пані Сайсьо. Вона досить майстерно володіла пензлем, мала достатній життєвий досвід, а тому Ґендзі доручив їй у разі потреби відповідати на листи від імені Тамакадзури. От і тепер, покликавши її до себе, він велів їй написати відповідь принцу, пояснивши, яким приблизно має бути його зміст. Видно, йому дуже вже кортіло знати, наскільки успішним буде залицяння.