Повість про Ґендзі. Книга II

Усупереч суворим батьковим настановам про те, що такого ніколи не можна робити, хлопець усе-таки пожалів Юґірі й передав листа сестрі, а вона, як видно, незважаючи на юний вік, зналася на таких речах і з цікавістю прочитала його. Лист, написаний на тонкому світло-зеленому папері, був обгорнутий кількома аркушами уміло підібраних кольорів. Зовсім ще юний почерк обіцяв у майбутньому бути вишуканим.

«Невже не знаєЮна діва,Сонця світлом осяяна,Що серце моє полонилиНебесні її рукава?»

Зацікавившись листом, сестра й брат не помітили, як увійшов Кореміцу, їхній батько, і з переляку не встигли його сховати. «Що це за лист?» – спитав Кореміцу, відбираючи аркуш паперу в дітей, що зашарілися від сорому. «Як ви посміли?» – обурився він. Хлопець збирався втікати, але Кореміцу затримав його словами: «Від кого цей лист?» – «Панич з дому Великого міністра попросив передати», – відповів хлопець, і, батько, задоволено посміхнувшись, сказав: «Які милі пустощі! Ви майже такого віку, як і він, а ні на що не здатні». І Кореміцу, похваливши Юґірі, показав листа дружині. «Якщо він справді звернув увагу на нашу дочку, то, мабуть, краще віддати її за нього, ніж посилати на службу в палац. Добре відомо, наскільки надійний його батько, Великий міністр, який не забував жодної жінки, з якою коли-небудь був пов’язаний. Можливо, мені пощастить так само, як і Нюдо з Акасі…» Однак його ніхто з домашніх не підтримав, усі спішно готувалися до переїзду танцівниці в палац.

А тим часом серцем Юґірі, як і раніше, все ще сповна володіла інша, Кумої-но карі, якій він навіть не міг написати листа. «Невже я ніколи більше не зустрінуся з нею і не побачу її милого обличчя?» – страждав він, не маючи спокою. Важкий тягар стискав його груди, коли він навідувався до пані Оомія. Покої, де колись вони з дівчиною гралися разом у дитячі ігри, будили в душі щемкі спогади, і, уникаючи суму, юнак намагався якомога рідше бувати в цьому старому будинку, де пройшло його дитинство, а замкнувся у Східній садибі.

Ґендзі доручив доглядати за сином Ханацірусато, що жила в Західному флігелі цієї садиби: «Пані Оомія недовго залишилося жити в цьому світі й коли її не стане, вам доведеться взяти панича під свою опіку. Тож буде краще, якщо ви якомога раніше до нього звикнете». Готова у всьому слухатися Ґендзі, вона оточила юнака ніжними турботами. Іноді, мигцем побачивши її, Юґірі думав: «Та вона ж зовсім негарна! І все-таки батько не полишає її… Хіба розумно, що я нестямно прагну до тієї, що має холодне серце? Чи не було б краще поєднати свою долю з такою, як оця, лагідною жінкою?.. А втім, хіба приємно мати дружину, на яку і дивитися нема охоти?.. Проте мій батько вже багато років піклується про таку особу, але, добре знаючи її чесноти й вади, ховає її за численними ширмами, щоб, зустрічаючись з нею, не бачити її обличчя. І він має рацію». Юґірі й самому було ніяково за такі думки. Але ж з дитинства, звідусіль оточений чарівними жінками, він звик до того, що всі вони гарні. Навіть пані Оомія, незважаючи на стан монахині, залишалася досі миловидою. Тому він з деякою зневагою ставився до Ханацірусато зі Східної садиби, яка і в молодості не відрізнялася особливою красою, а тепер, надмірно худа, з поріділим волоссям, справляла зовсім неприємне враження.

Наприкінці року пані Оомія поспішила приготувати онукові – тепер одному йому, бо внучку забрав до себе батько – нове вбрання. Багато чого ошатного було пошито, але, побачивши, що як і раніше, воно призначене для придворного шостого рангу, Юґірі й дивитися на нього не захотів. «І навіщо ви так старалися, якщо я навіть не впевнений, чи взагалі піду в палац на Новий рік?» – заявив він. «Як ви можете таке казати? Ви говорите, ніби старий чоловік, який втратив цікавість до життя», – дорікнула йому пані. «Хоча, звісно, я не старий, але мені здається, що у мене і справді вже не лишилося сил», – наче сам до себе промовив він зі сльозами на очах. «Напевне, не може забути її», – подумала пані й від співчуття до внука також мало не заплакала. «Чоловік навіть низького рангу має зберігати гідність, – сказала вона. – Не годиться впадати у відчай так, як ви. Зрештою, що вас так засмутило? Сьогодні це поганий знак». «Та начебто ніщо. От тільки люди зневажають мене за шостий ранг, а тому мені неприємно перебувати в палаці навіть протягом короткого часу. Якби був живий мій дід, мене ніхто навіть жартома не наважився б принизити низьким званням. Хоча батько мене не цурається, але він надто суворий, тож навіть в його покої я не смію заходити і бачуся з ним лише тоді, коли він буває в Східній садибі. Одна лише пані Західних покоїв добре ставиться до мене. О, якби була жива моя мати!» – відповів Юґірі, приховуючи сльози, що стікали по щоках. Зворушена його смутком, пані Оомія не витримала й теж заплакала. «Сум за втраченою матір’ю розбиває серце кожної людини незалежно від її звання, – сказала пані Оомія, – але вона рано чи пізно досягає становища, визначеного долею, і тоді вже ніхто не наважується з неї кепкувати. А тому не піддавайтеся похмурим думкам! Як шкода, що ваш дід так рано залишив нас! Хоча, звісно, ви маєте надійного опікуна, але, на жаль, він не завжди відгукується на мої прохання. А міністр Двору, хоч люди і вихваляють його, змінив своє ставлення до мене настільки, що я вже готова нарікати на власне довголіття. Коли ж ви, зовсім молода людина, через дрібниці занепадаєте духом, світ видається ще безрадіснішим».

Перший день Нового року Великий міністр Ґендзі, зваживши на те, що його присутність в Імператорському палаці не обов’язкова, провів для власного задоволення у садибі на Другій лінії, наслідуючи приклад відомого міністра Йосіфуса[26]. Він милувався ходою Білих коней у власній садибі та й іншими Новорічними обрядами, виконаними із, здавалося, ще більшою урочистістю, ніж у ті часи, коли їх було започатковано.

Після двадцятого дня другого місяця Імператор вирішив відвідати свого попередника – колишнього Імператора в палаці Судзаку. Весняне цвітіння дерев і квітів ще не досягло повної сили, та оскільки на третій місяць припадала річниця з дня смерті Фудзіцубо, то відвідини перенесли на більш ранню пору. А проте вишні, які розпустилися першими, особливо зачаровували гостей. У палаці Судзаку не пошкодували зусиль, щоб гідно зустріти Імператора. Всюди панував порядок і блиск. Так само ретельно підготувався до церемонії і почет Імператора – найвища знать і принци крові. Придворні були в жовтувато-зеленому парадному одязі поверх нижніх убрань вишневого кольору, а Імператор був у червоному. Запросили до участі в церемонії й Ґендзі. Оскільки на ньому також було червоне вбрання, то вони з Імператором немов одним світлом сяяли так, що було майже неможливо відрізнити їх одне від одного. Одяг людей, святкове оздоблення – все було незвичайним. Колишній Імператор, вийшовши на спочинок, з роками здавався ще прекраснішим, а його постава й поведінка ще витонченішими.

Цього дня замість придворних віршотворців запросили десятьох найобдарованіших учнів з Високої школи при Церемоніальному відомстві. Як і під час іспитів у Церемоніальному відомстві, їм роздали теми для написання віршів. Видно, що Імператор мав намір перевірити обдарування сина Великого міністра. Боязких, розгублених школярів, які не пам’ятали себе від страху, посадили в човни, щоб кожен плив по ставку до свого острова складати вірша на задану тему. Поки сонце спускалося все нижче й нижче, по воді плавали човни з музикантами, з яких лунала різноманітна музика, що приємно зливалася з шелестом гірського вітру. Юґірі, син Великого міністра, мимоволі нарікав: «Чому це я мушу гибіти над науковими трактатами, а не розважатися разом з усіма?»

Коли виконували музику до танцю «Спів весняного солов’я», згадалося те давнє, за часів імператора Кіріцубо, Свято вишневого цвіту. «Чи пощастить мені ще раз побачити щось подібне?» – зітхнув колишній Імператор, і зворушений Ґендзі поринув думками в минуле. Коли замовкла музика, він підніс колишньому Імператору чашу з вином:

«Співають солов’їТак само, як колись,В ті давні дні,Та ми під тінню вишеньУже не ті…»

І от що відповів колишній Імператор:

«Далеко звідси до столиці,Так, що не видно її стінЗа туманом густим,Але й тут про веснуСповістив соловей…»

Сказані слова були яскравими й глибоко змістовними. Принц Соці, тепер уже принц Хьобукьо, піднісши чашу нинішньому Імператору, сказав:

«Голоси флейтЗвучать по-давньому,Як у часи минулі.І солов’ї в цей деньТак само, як колись, співають».

Узявши передану чашу, Імператор вимовив з незрівнянною гідністю:

«Якщо співають солов’ї,Перелітаючи поміж гілками,І голосом тужливим згадують минуле,То, видно, зараз цвіт вишневийНе такий яскравий, як колись».

Оскільки церемонія того дня мала скоріше приватний, ніж офіційний, характер, то не всі продекламували свого вірша, а дехто вважав, що не все із сказаного варто записувати…

Музиканти розмістилися віддалік, і їхньої музики майже не було чути, а тому Імператор велів принести струнні інструменти й роздати гостям. Принцу Хьобукьо дісталася біва, міністру Двору – японське кото, кото «со» поклали перед колишнім Імператором, а китайське кото, як завжди, віддали Великому міністру Ґендзі. Усіх їх, видатних музикантів свого часу, які досконало володіли прийомами гри, слухати того дня було високою насолодою. У церемонії брало участь багато придворних співаків. Вони заспівали дві народні пісні у стилі «сайбара»: спочатку «Благословення», а потім «Діву із Сакура». Невдовзі на небо виплив оповитий легким серпанком місяць, на головному острові садиби замерехтів вогонь, і врешті-решт свято скінчилося.

Хоча стояла вже пізня ніч, але при такій нагоді не відвідати Великої імператриці[27] було б нечемно, і тому Імператор перед від’їздом додому в супроводі Ґендзі попрямував до неї. Вона зустріла їх з неприхованою радістю. А Ґендзі, побачивши її, давно вже немолоду, мимоволі згадав покійну Фудзіцубо і з гіркотою в душі подумав, що є жінки, які живуть довше від неї. «Я зовсім постаріла і багато чого вже не пам’ятаю, але ваші милостиві відвідини нагадали мені про минулі дні», – сказала дружина колишнього Імператора крізь сльози. «Відколи мене покинули мої близькі, я не помічаю навіть, як настає весна, але сьогодні прийшла розрада. Сподіваюся, що не останній раз…» – мовив Імператор. Міністр, промовивши все, що належало, запевнив: «Вважатиму за честь знову відвідати вас…» Дивлячись на величний почет, з яким гості поспішили додому, дружина колишнього імператора з тривогою у грудях думала, каючись: «Цікаво, з яким почуттям згадує він минуле? Як передбачав віщун, йому таки судилося стати опорою держави, а мої спроби завадити цьому скінчилися нічим…»

Найсі-но камі[28] також часто на дозвіллі поринала у спогади і так само при певній нагоді таємно отримувала листи від Ґендзі. Велика імператриця, завжди чимось незадоволена, скаржилася Імператорові на недостатні розміри свого річного утримання і періодичних доплат. Живучи під тягарем власного довголіття і нарікаючи на несприятливі для неї часи, вона відчувала сильну тугу за своїм блискучим минулим. Старіючи, ставала все сварливішою, і навіть Імператор на спочинку, її рідний син, не міг витерпіти її надокучливої вдачі.

Юґірі, син Великого міністра, написавши прекрасного вірша на задану тему в день відвідин колишнього Імператора, отримав високий чиновницький ступінь «сіндзі» й тим самим надію на присвоєння п’ятого рангу. До іспиту було допущено лише старших за віком і найобдарованіших юнаків, а витримали його тільки троє. В день Осіннього службового підвищення Юґірі отримав п’ятий ранг і звання «дзідзю». Хоча він і не забув про Кумої-но карі, дочку міністра Двору, та оскільки, на превеликий жаль, вона перебувала під суворим батьковим наглядом, то вони ніяк не могли зустрітися. Лише іноді, при нагоді, охоплені тугою, обмінювалися листами.

Тим часом Ґендзі, придбавши ділянку землі в чотири цьо[29] на Шостій лінії на краю столиці, поруч зі старим будинком нинішньої Імператриці-дружини[30], вирішив побудувати там нову оселю для спокійного життя, досить красиву й простору, щоб розмістити всіх близьких йому жінок, зокрема й тих, що досі жили в гірській глушині.

Наступного року принцові Сікібукьо, братові покійної Фудзіцубо й батькові Мурасакі, мало виповнитися п’ятдесят літ. У Західному флігелі садиби на Другій лінії готувалися гідно відзначити цю подію, тож і міністр Ґендзі, зважаючи на те, що його дружина Мурасакі – справжня дочка принца, квапив з будівельними роботами, бо новий, чудовий будинок якнайкраще підійшов би для такої урочистої церемонії. Настав Новий рік, а з ним нові турботи. Ґендзі весь час присвячував приготуванню до бенкету після урочистого молебня, добору музикантів і танцюристів. Пані Мурасакі, його дружина, опікувалася сутрами й прикрасами для образу Будди, вбранням для учасників церемонії і винагородами для монахів. Допомагала їй багато в чому Ханацірусато зі Східної садиби. Спільні клопоти тільки ще більше зблизили цих двох жінок. Коли чутка про те, що на його честь готується виняткова урочистість, розлетівшись по світу, досягла вух принца Сікібукьо, він з жалем і гіркотою подумав: «Досі Великий міністр обдаровував милостями багатьох, а мене ніби й не помічав і з будь-якого приводу принижував не лише мене, а й моїх домашніх». А проте він почувався задоволений високим становищем своєї дочки, яку Великий міністр вибрав серед багатьох інших жінок і виховав, і хоча її щаслива доля ніяк не вплинула на його власну родину, він радів, що удостоївся таких почестей на схилі років, тепер, коли всі навколо тільки й говорили, що про підготовку до святкування його п’ятдесятиріччя. І лише його головна дружина, як і раніше, ображалась і сердилася, не пробачивши Великому міністру неувагу, з якою той поставився до її власної дочки.

Восьмого місяця нарешті скінчилося будівництво садиби на Шостій лінії, й Ґендзі готувався до переїзду. Південно-західна частина нової садиби призначалася для Імператриці-дружини, що належала їй як спадщина. У південно-східній частині мав оселитися він сам. Північно-східну було вирішено віддати Ханацірусато, що жила зараз у західних покоях Східної садиби, а північно-західну – пані Акасі. У старому саду за розпорядженням Ґендзі дещо змінили відповідно до смаку і побажань майбутніх мешканок будинку. Щось було прибрано зовсім, подекуди змінено обриси струмків, насипано нові пагорби. У південно-східній частині саду з високими пагорбами посадили чимало дерев, що цвітуть навесні. Ставок тут мав плавні обриси, а в саду, перед будинком, було зібрано дерева, якими зазвичай милуються навесні: п’ятиголчаста сосна, слива, вишня, гліцинія, багряник, азалія та інші. Між ними проглядали деякі осінні рослини.

Поруч з покоями Імператриці, на пагорбах від колишніх часів, було посаджено дерева з темно-багряним осіннім листям, проведено в сад прозорі струмки, розставлено камені, між якими жебоніла вода, як на водоспадах. З таким просторим краєвидом, що виблискував яскравими осінніми фарбами, не могли б змагатися навіть славетні гори й поля навколо будинку Ґендзі поблизу річки Ої в Саґа. У північно-східній частині садиби било прохолодне джерело, обіцяючи захист від літньої спеки. Перед будинком ріс чорний бамбук, щоб під ним міг гуляти свіжий вітерець. Поруч темнів гай, тінистий і прекрасний, як де-небудь в гірській глушині, обгороджений кущами дейції. Тут же росли, нагадуючи про колишні дні, помаранчеві дерева, гвоздики, троянди, тирлич, подекуди серед них траплялися весняні та осінні квіти. На окремій ділянці східної частини садиби, обнесеній частоколом, було побудовано павільйон для верхової їзди, який використовували кожного п’ятого місяця під час змагань зі стрільби з лука. На краю ставка густо росли півники, а на протилежному березі була стайня для чудових скакунів. У північно-західній частині садиби, за глинобитною стіною, містилися склади, щільно обсаджені соснами ніби для того, щоб узимку милуватися снігом на їхньому вітті. Поруч видніла огорожа з хризантем, щоб на них лягав ранковий іній в перші зимові дні, а трохи далі височіли гордовиті, так звані «материнські дуби», що славляться густим багрянцем свого листя, і ще якісь розлогі гірські дерева з невідомими назвами.

Хоча переїзд усіх разом намічався до свята Хіґан – Свята осіннього рівнодення, Імператриця воліла трохи затриматися, пославшись на можливу метушню. Пані Мурасакі поїхала в супроводі лише лагідної, покірної Ханацірусато. Хоча весняний сад навколо будинку Мурасакі не відповідав осінній порі, та все одно був прекрасним. Жінки пані Мурасакі їхали в в п’ятнадцятьох каретах, шлях перед якими розчищав передовий ескорт з придворних четвертого і п’ятого рангів. З придворних шостого рангу було обрано лише найдостойніших. І все ж почет не здавався надто пишним. Уникаючи небажаного осуду, Ґендзі обмежився найскромнішим. Почет Ханацірусато зі Східної садиби був також чисельним, крім того її супроводжував молодий послужливий Юґірі, який недавно заслужено дістав звання «дзідзю». Служниці отримали окремі, добре облаштовані, покої. Через п’ять чи шість днів переїхала Імператриця-дружина. Її переїзд був простий, але справив на людей незабутнє враження. І не дивно: ставши улюбленицею щасливої долі, вона мала добру душу й чутливе серце, а тому здобула загальну повагу. Внутрішні перегородки в садибі на Шостій лінії, огорожі та галереї були зроблені так, щоб спростити перехід з одного приміщення в інше і не заважати жінкам вільно спілкуватися між собою.

Коли настав дев’ятий місяць і дерева вкрилися яскравим багрянцем, здавалося, що немає на світі гарнішого саду, ніж перед покоями Імператриці-дружини. Одного вітряного вечора, розклавши на кришці від скриньки різноманітні осінні квіти й багряне листя, вона відіслала їх Мурасакі, пані Весняних покоїв. Її посланниця, висока дівчинка-служниця в темному нижньому одязі, який визирав з-під кількох шарів верхнього, світло-пурпурового кольору і короткою червоно-брунатною накидкою, спритно пройшла по галереях, коридорах і дугоподібних містках. Звичайно, вона не зовсім годилася для виконання такого відповідального доручення, але, видно, Імператриця не змогла знехтувати її миловидністю. Судячи з усього, ця дівчинка звикла до служби в найповажніших родинах. Вона була набагато гарнішою від інших і вирізнялася витонченими манерами.

Ось що написала Імператриця:

«З вітром передаюІз дому свогоЖменьку листя багряногоУ Ваш сад,Що ніяк не діждеться весни…»

Цікаво було спостерігати, як молоді служниці навперебій вихваляли зовнішність посланниці Імператриці.

Поклавши на кришку скриньки трохи моху, а зверху на нього кілька камінців, що мали зображати дикі скелі, пані Мурасакі прив’язала лист-відповідь до гілочки п’ятиголчастої сосни:

«Ваше листя багрянеТаке легке, що вмитьЙого вітер зриває.Більше мені до душі припадаєЯскравість сосни, що між камінням зросла…»

Уважно придивившись до «сосни, що між камінням зросла», жінки Імператриці помітили, що вона рукотворна і зроблена з великою майстерністю. Милуючись нею, Імператриця була вражена смаком і швидкістю, з якою надійшла вишукана відповідь. Прислуга також нетямилася від захоплення.

«Мені здається, що в листі Імператриці про багряне листя начебто міститься їдкий натяк, – зауважив Ґендзі. – Вам треба гідно відповісти їй, коли настане пора весняного цвітіння. Тепер не варто принижувати красу багряного листя, бо можна прогнівати Тацуту-хіме[31]. Відступивши зараз, ви перейдете в наступ пізніше, коли весняні квіти візьмуть вас під свій надійний захист». Ґендзі здавався зовсім молодим, людиною нев’янучої краси. Він щиро радів, що в цій чудовій садибі жінки можуть щасливо жити, довірливо обмінюючись листами.

Жінка з гірської садиби почекала, поки інші мешканки будинку на Шостій лінії не розмістилися у приготованих покоях, а потім переїхала сама зі скромністю, яка відповідала її низькому становищу. Сталося це десятого місяця.

Оздоблення призначеної їй частини будинку виявилося не менш розкішним, ніж у решти жінок. Почет також був не менш пишним. Ґендзі сам подбав про це, думаючи передусім про майбутнє дочки.

Низка перлин

Головні персонажі:

Ґендзі, Великий міністр, 34–35 років

Юґао, «Вечірнє лице», покійна кохана Ґендзі

Укон, служниця Юґао, потім Ґендзі

Мурасакі, пані із Західного флігеля, 26–27 років, дружина Ґендзі

Тамакадзура, дівчина із Цукусі, панночка із Західного флігеля, 20–21 рік, дочка Юґао і То-но цюдзьо

Ханацірусато, пані зі Східної садиби, кохана Ґендзі

Юґірі, Цюдзьо, 13–14 років, син Ґендзі та Аої

Суецумухана, «Шафран», дочка принца Хітаці

Уцусемі, вдова намісника Хітаці

Хоча відтоді, як раптово, немов роси на пелюстках «вечірнього лиця», не стало Юґао, минуло багато місяців і років, Ґендзі нітрохи про неї не забував. Чимало жінок різної вроди і вдачі він зустрічав згодом, але щоразу його невідступно переслідувала сповнена жалю думка: «Якби-то вона була жива!»

Укон, її колишню служницю, яка особливими здібностями не вирізнялася, Ґендзі взяв під свою опіку, бо вона нагадувала йому про покійну Юґао. Як одна з найстаріших служниць, вона й досі прислуговувала в його домі. Вирушаючи в Сума на вигнання, він передав своїх людей Мурасакі, пані із Західного флігеля, тож відтоді Укон залишилася у неї. Мурасакі полюбила її за добрий, лагідний характер, але та й досі не переставала сумувати за покійною. «Якби моя пані була жива, – думала Укон, – то здобула б не менше прихильності, ніж, скажімо, особа з Акасі. Оскільки наш пан настільки великодушний, що не залишає напризволяще навіть тих жінок, до яких ніколи не мав глибоких почуттів, то моя пані, може, не зайняла б особливо високого становища, але принаймні стала б однією з мешканок нової садиби на Шостій лінії».

Що сталося з дівчинкою, колись залишеною в західній частині столиці, Укон не знала та й не намагалась дізнатися. Про раптову ж смерть Юґао жодного разу не обмовилася, тим паче що й сам Ґендзі велів їй тримати язика за зубами, бо, мовляв, тепер уже марно про це згадувати. А тим часом чоловік годувальниці покійної Юґао, отримавши посаду Дадзай-но сьоні[32], виїхав зі столиці разом з дружиною. Ось таким чином дівчинка, якій ледь виповнилося чотири роки, опинилася на Цукусі.

Щоб дізнатися, де перебуває мати дівчинки, годувальниця зверталася з молитвами до всіх богів і будд, і вночі і вдень постійно плакала, шукала, де тільки могла, але, на жаль, безуспішно. «Якщо вже так сталося, то нема ради, нехай хоч дитина залишиться мені на пам’ять. Шкода тільки, що її доведеться брати в таку далеку непевну дорогу. А, може, краще про все поговорити з її батьком?» – думала вона, але така нагода не випала. «Ми нічого не знаємо про її матір. Якщо він розпитуватиме, то що ми тоді скажемо?.. Дівчинка зовсім мала, батька вона не пам’ятає. І навіть якщо він візьме її до себе, то чи буде спокійно в нас на душі?.. А якщо батько визнає її своєю дитиною, то навряд чи дозволить нам узяти її до Цукусі…» – перемовлялася годувальниця із своїми домашніми, не знаючи, на що зважитися, поки врешті-решт, посадивши дівчинку в човен, разом з нею покинула столицю. Дитина була чарівна, вже з певними рисами благородства в своїй зовнішності. Тож було сумно бачити її в бідному, без жодних прикрас, човні. Юне дитя, не забувши матері, раз у раз запитувало: «Ми їдемо до мами, так?» Через це в годувальниці не висихали на очах сльози, її дочки також плакали, згадуючи Юґао, а Дадзай-но сьоні час від часу нагадував, що сльози під час морської подорожі – погана прикмета.

Поглядаючи на чудові навколишні краєвиди, дочки годувальниці згадували: «Вона мала таку чутливу душу!.. О, якби вона все це бачила!.. Якби була жива… Тоді й нам не довелося їхати з її дочкою в таку глушину…» – і, сумуючи за столицею, заздрили хвилям, що котилися назад[33]. А коли й веслярі заспівали грубими голосами: «О, як сумно, сумно, що ми вже опинилися в такій далечині…»[34] – дочки, сидячи одна навпроти одної, заплакали.

«Мабуть, і весляріЗа кимось тужать,Бо чути, як линеНад затокою ОсімаТужливий їхній спів…У морі загубившись,Не знаємо, звідки пливемо,Куди прямуємо,І, сповнені горя, де її матір,Шукати маємо?» —

згадуючи про гірку розлуку[35] зі столицею, вони одна одній виповідали у піснях свій смуток. А пропливаючи повз мис Кане, мимоволі шепотіли: «…ніколи не забуду…»[36]. Коли ж прибули на місце, заплакали від жахливої думки, що опинилися так далеко від столиці. А після того почалися дні й ночі, віддані турботам про виховання дівчинки-сироти. Іноді годувальниці снилася Юґао, незмінно в супроводі якоїсь жінки, дуже на неї схожої. Від такого сну годувальниця прокидалася з важким тягарем на серці й навіть потім нездужала. Внаслідок цього вона нарешті дійшла сумного висновку, що, напевне, Юґао вже немає на цьому світі.

А тим часом, коли скінчився термін перебування Дадзай-но сьоні в Цукусі, він хотів повертатися в столицю, та оскільки відстань до неї була неблизька, а сам він був не дуже впливовим і багатим, то переїзд все відкладав і відкладав, аж поки тяжко не захворів і не відчув, що смерть недалеко. Юна дівчинка, дочка Юґао, якій на той час вже виповнилося десять років, була настільки дивовижно вродливою, що, дивлячись на неї, Дадзай-но сьоні занепокоївся: «Якщо мене не стане, то як вона житиме в цьому світі? Що з нею буде? Невже поневірятиметься? Оскільки їй не годиться рости в такій глушині, то я сподівався якомога швидше перевезти її до столиці і повідомити про неї батька, щоб потім спостерігати за її долею віддалік. Мені здавалося, що в столиці є багато можливостей, щоб не турбуватися про її майбутнє. Хоча я і готувався до від’їзду, але, видно, доведеться мені померти тут». Звертаючись до своїх трьох синів, Дадзай-но сьоні заповів: «Постарайтеся якомога скоріше перевезти юну дівчинку в столицю, а про інші свої синівські обов’язки переді мною не думайте». Нікому за межами родини він не відкривав таємниці її походження і, видаючи дівчинку за свою внучку, що з якихось причин узяв під свою опіку, дбайливо виховував, остерігаючись сторонніх очей, але його смерть усе різко ускладнила. Його сім’я хотіла прискорити від’їзд дівчини до столиці, але цьому перешкодило чимало недоброзичливців покійного. Тим часом, поки дрібні людські капості не припинялися, минали роки, і дівчина виросла навіть гарнішою від матері й водночас благородною, як її батько[37]. Її приваблива зовнішність і лагідна вдача були неперевершеними.