Шляхами і стежками життя

Коли еспанський селянин хоче висловити поняття «людина», він говорить: «християнин!» – «один християнин з нашого села», «…бачили його християне…».

Вираз цей витворився, певно, ще за маврських часів, щоб підкреслити, що то – «свої люде», а не чужинці-маври.

Естрельїту порівнювали зі старими портретами, шукали подібностей то з тим, то з іншим членом роду.

І дівчинка довідувалась, ким була «зеленоока» прапрабабуня Інес де Кастро222, ким вчена донья Ізідра223, «доктор університету Алькала де Хенарес»224… прапрадід дон Фернандо225, канонізований святий і т. д.

Тіточка Інес постановила:

– Закінчивши школу, Естрельїта лишиться у нас. До жодного кляштору не піде!

Вуйко-священник згоджувався. Не примовлявся за чернечий габіт226 для племінниці.

Помалу дівчинка знайомилась і з Бурґосом. Клячала у соборі перед статуєю Христа, що морські хвилі принесли невідомо звідки до Біскайської затоки, а звідти перевезено її до Бурґоса.

Ходила на службу Божу до Сант-Агуеди227, де в каплиці Діви Марії мав щодня свою месу вуйко Еугеніо.

Любувалась статуєю Сіда в кінці «paseo»228, перед аркою св. Марії. Слухала історичних оповідань вуйка-падре або численних легенд, що жили в пам’яті Хосефи, як кажани у старих руїнах.

Бурґос жив пестрим несмертельним життям. Коли в соборі лунав дивний голос дерев’яного автомата «Papa moscas»229, що віддзвонював години, нагадуючи людям, що час повертати до праці по закінченню молитви, Хосефа згадувала про «Безіменну красуню» й відмовляла за неї молитву.

– Давно це було, mi alma!230 – зідхала стара, вертаючи з Естрельїтою додому. – Ще за дона Енріко III231!.. До костелу Сан-Педро де Карденья – от як ми з тобою до Сант-Агуеда, – щодня приходила молоденька дівчина. Приносила щодня квіти на Сідову могилу й молилась коло неї. А така красуня була – як у пісні співаємо, що «король тільки глянув й враз закохався».

Глянув король – таки дон Енріко! – глянула й красуня. Не промовили ані слова. Але доля сказала своє слово.

На другий день король прийшов раніш. Вирішив сказати дівчині-красуні, хто він є та запитати її, чи схоче розділити з ним трон? Але скільки не чекав – дівчина не прийшла. І більш у Сан-Педро не об’явилась. Зникла, як сон. Розвіялась, як мрія. Марно шукав її король. Не міг довідатись навіть її наймення. Щоб розігнати тугу-журу, став король полювати. І от, гонючи звіра, відбився лише з кількома псами від своїх дворян та й заблукав у горах, вкритих дикими хащами.

В ущелині напали на нього вовки. Аж шість їх було, здоровезних вовцюг, напрочуд сильних та великих. Псів в одну мить розірвали. Певно, подолали б й мисливця. Аж раптом щось як не загукає, як не завищить! Та ж таким несамовитим голосом, що й не розібрати: звір то, чи людина, чи страховище яке кричить? І найбільший з вовків покотився мертвий, вбитий з аркебузи232. Решта – втекла.

Король обернувся – і остовпів. Такого ж бо й у сні гарячковому не могло примаритись. У хащах стояла істота, ще страшніша за той крик. Обличчя – крейдяне, очі витріщені, божевільні з жаху й аж зблідлі, майже до безкровності, з переляку. Роззявлені уста не можуть стулитись. Тільки тремтять. Однак, як король придивився, – немов щось знайоме у цьому привиді углядів. А привид головою притакує:

– Я це, – мовляв.

Була це красуня з Сідової гробниці! Зробила крок до короля й похитнулась. Дон Енріко отямився й підхопив її. А вона:

– Сіда, – шепоче, – я кохала. Все шляхотне, велике, героїчне кохала в ньому. І присягала, що ніколи нікому іншому не належатиме моє серце. На гробі його присягала. Але Сід був мертвий. А ти прийшов живий. І в тобі втілилося все те, що робило мені Сіда героєм моїх мрій. Тоді я втекла від тебе… від себе самої… Вирішила остаток свого життя прожити в диких лісах як пустинниця. Бо ж, прецінь, Сідові не зраджують!

Договорила і випустила дух. Серце не витримало переляку та радості спіткання…

За рік, у роковини смерті дівчини – наймення її король так і не довідався – з наказу дона Енріко було поставлено у бурґоському соборі статую. Хитро та мудро зробив її майстер-мавр. І крик-бо несамовитий, й риси обличчя зумів придати такі, що самі по собі й гарні, але жахом вкінець спотворені. Ця статуя мала нагадувати, що зрада перетворює в потворність навіть найгарнішу істоту. Пройшли роки. Люде забули і про безіменну красуню, й про короля дона Енріко. А статую за її роззявлені уста назвали «Papa-Moscas» (папа-москас), тобто «мухолапка». З неї зробили години233. А крик сповіщає, скільки пробило годин.

Сан-Педро де Карденья, рідне Сідове село, нині мале село у восьми кілометрах від Бурґоса. Естрельїта добре знає його. Знає також і те, що колись землі Сідові межували з землями її роду. І дівчині приходять думки, що, може, колись – у ті давні часи! – Сід заходив до її прапрадідуся… Заходив не як вславлений народний герой, а як сусід до сусіда. І говорили сусіди про те, про що й нині говорять сусіди в Сан-Педро де Карденья: про врожай, про холодну зиму, про гострі ледяні вітри, бо ж вони ще й нині вельми докучають взимку… відгадували по ознаках природи, яку віщують зиму: м’яку чи гостру? Може, й Сідові доньки приходили побавитись чи разом працювати – прясти, ткати – з її, Естрельїтиними, прапратіточками… І горда донья Химена, зломлена смертю дружини, перевізши цілою Еспанією тіло Сіда та уложивши його на вічний відпочинок у кляшторі Сан-Педро, приходила сумними вечорами, щоб розділити самітність з сусідкою-вдовою, Естрельїтиною прапрабабунею…

Обидві пряли або ткали, бо кастільська жінка ніколи не буває нечинною, якого б не була роду…

А надворі скиглив вітер і осінній присмерк накривав землю фіаловою імлою… Але сусідки-вдови не плакали, не нарікали. Не личить-бо вдовам героїв плакати над поляглими. Вони лише згадували, доповнювали свої згадки-спомини.

Говорили з пошаною про шляхетність, про геройські вчинки своїх чоловіків, про бої за свободу народу, про увільнення Еспанії від маврського ярма…

І ближчим – живим – ставав Сід від таких думок. Естрельїта полюбила його, немовби знала його справді живим, реальним. І от якось жива дійсність увірвалась до Естрельїтиних мрій: стрийко Лоренсо мусив вертати до двору королеви-регентки доньї Марії Крістіни. Того часу вона перебувала в Аранхуесі234.

– Добре ще хоч не в Мадріді! – зітхнув дон Лоренсо. – Але подорожувати влітку! В таку спеку!

– Поїду з тобою, – озвався вуйко Еугеніо. – Мені треба відвідати приятеля, патера Естебана. Він нині в Ескоріалі235. Розділений тягар – легший, а розділена подорож – коротша. – Естрельїта зі здивованням дивилась на вуйків, що нарікають на подорож. Вона, Естрельїта, хотіла б подорожувати ще й ще… Дон Еугеніо немовби відчув тугу дівчатка.

– Чому б нам не взяти з собою чіку? Це дасть їй змогу трохи побачити Еспанію!

– І тету Касільду! – всміхнувся дон Лоренсо. Донья Касільда де Медінацелі була кревнячка, сестра у других матері доньї Клари, Інес та Еугеніо. В родині не дуже шукали її товариства. Вже старша віком донья Касільда все своє життя прожила при королівському дворі. На своїх кревних, які жили на селі та займалися своїм господарством, вона дивилась з поблажливою погордою і називала їх в душі «пастухами» – «zagalos».

Нині донья Касільда була одною з найулюбленіших двірських дам Марії Крістіни236. Вся наскрізь просякнута правилами двірської етикети, вона була сліпо віддана королеві-регентці, яку обоє вуйки не любили головне за її тираністичну владу та за стремління завести при еспанському дворі австрійські звичаї.

В Мадріді не затримались довго.

Але справді гарні аранхуезькі сади зачарували Естрельїту.

Таких садів з чудовими рослинами, численними водограями, а головне, з силою солов’їв, які співали і вдень в густій тіні старих розлогих дерев, Естрельїта не могла собі уявити і в найчарівніших мріях.

Тета Касільда видобула у королеви-регентки дозвіл представити їй десятилітню Естрельїту, «майбутню двірську даму», яка «замінить донью Касільду, коли прийде на те час»… Дівчина була наперед поучена й знала, як має ховатися в притомності королеви. Справно виконала приписані етикетою двірські поклони. Не виявила жодної несміливості, якої сподівалася від неї тета Касільда, знаючи, що дівчина нічого, крім свого кляштору, не бачила. Але не уділила жодної уваги тому, що королева австрійським звичаєм подала їй руку до поцілунку. Коли ж донья Касільда пошепки звернула її увагу на хибу, якої вона допустилась, Естрельїта відповіла спокійно і голосно, пам’ятаючи, що «шептати в присутності чужих осіб чи в товаристві є проявом невихованості», що, прецінь, «дама дамі руки не цілує».

Королева, мабуть, була того дня в доброму настрої. Вона лише милостиво усміхнулась й зауважила, що з Естрельїти напевно буде «взірцева двірська дама», коли вона вже й нині так добре тямить приписи доброго виховання й двірської етикети.

– Але гордості тобі не бракує, доньє Естрельїто! – жартом озвалась до дівчатка королева. – Бачу, що ти дуже горда!..

– Як це личить кастільянці! – відповіла Естрельїта. – Бо кастільці – наші предки – боювали за свободу Еспанії. І разом з Сідом увільнили Еспанію від маврів.

Королеві, видко, не хотілось вдаватися у дебати з малою кастільянкою. Запропонувала доньї Касільді, аби пройшлась із дівчиною садами.

– Знайдете там дона Альфонса237, – промовила королева. – Донья Касільда представить тебе королю. – І додала трохи іронічно:

– Можеш його трохи навчити гордості! Це йому не зашкодить!

Королева дуже журилась тим, що її єдиний син й дідич трону238 не вдався в неї. Наскільки сама була гордовита, пишна та пановита, настільки малий король був простий, мовчазний та замкнений в собі. Більшість його вихователів намагались виховати його в дусі, милому королеві. Мучили його дотримуванням всіх правил етикети, нудили безконечними оповіданнями про величність еспанських володарів. Але мети своєї не досягали.

Хлопець ставав тільки що далі, то більш замкнений в собі, мовчазний та до всього байдужний. Було але і серед вихователів кілька таких, котрі жаліли завжди сумного хлопця. Ті дозволяли йому бавитись, як йому було до вподоби. Лишали його вільно проходжуватись садами, розмовляти зі садівниками і працювати на «власних грядках», бо малий король дуже любив квіти.

Саме того дня мав службу при королі такий людяніший вихователь. Тому діти мали можливість зазнайомитись вільно, без етикети, поки донья Касільда розмовляла з вихователем.

Перше вражіння, яке зробив на Естрельїту малий король, було, що цей блідий худенький хлопчик з надзвичайно сумним поглядом більш подібний на сироту, як на короля. Що ж сама вона була сиротою, то враз почула до нього співчуття, симпатію. Був це малий товариш. І схотіла зробити йому приємність, викликати усміх на його сумному обличчю. Найкраще буде, вирішила в думці, коли буду говорити йому про те, що сама знаю найкращого. Тому, не рахуючись з етикетою, ословила його по-камарадському на «ти» й почала:

– Приходжу до тебе з Бурґоса – знаєш? З рідного міста Сіда. Чи ти був там? Напевно, знаєш багато про Сіда? Але чи бачив ти його країну, його гріб? Чи уявляєш собі так, як я, як він там жив?

Дон Альфонсо був здивований таким виступленням. Так з ним ще ніхто не говорив. Мабуть, по-перше в життю почув себе дитиною. І чисто по-дитинячому відповів на питання питанням:

– А чому ти прийшла без мами?

Мабуть, таке питання прийшло йому в думку тому, що в його житті ніщо не діялось без розказу239 матері.

– Я не маю мами, – відповіла Естрельїта. – Вона давно вмерла. Сестрички в кляшторі казали, що нині моя мама – Діва Марія. А ти розумієш, що вона не може зі мною скрізь ходити, бо вона на небі!

Хлопець оглянув свою нову знайому й промовив несміливо:

– Чи ж схочеш зі мною приятелювати? Моя мама – звичайна королева й живе на землі.

– Це нічого! – вирішила Естрельїта. – Яка є, така є! Матері собі ніхто не вибирає. Мені здається, що ти добрий хлопчина. Буду з тобою приятелювати.

Так було нав’язано приятельство, якому було суджено тривати довгі роки. Але також з того дня зачалась ворожнеча доньї Касільди до «зухвалої дикунки». І ворожнеча ця протривала аж до смерти доньї Касільди.

Естрельїта часто відвідувала свого нового приятеля. Вуйко й тета Інес завжди брали Естрельїту з собою, коли мусили бувати при дворі. І діти гралися разом. Королева-регентка не ставила перешкод цьому приятельству. Зауважила, що дон Альфонсо завжди стає живішим, немов здоровішим, коли грається з Естрельїтою, бо ніхто не вмів вигадувати такі гри, як вона. А королева-мати дуже турбувалась слабим здоров’ям свого сина.

Найулюбленішою грою обох дітей було робити «каравели» – стародавні кораблі з приправлених на те дощечок. Готові «каравели» мали паруси, прапори, котви240 – все, як «справжні».

Тоді їх пускали до великих басейнів-водограїв в королівських садах. А їх було досить, чи то в Аранхуесі, чи в Сан-Ільдефонсо241, чи в Мадріді… «Каравели» виправлялись до «Нового Світу»242 об’являти «нові землі»… Тоді малий Альфонсо був Колюмбом й керував своїми кораблями…

Також любили обоє стріляти з луків, бігати наввипередки. Гралися й «на Робінзона», мали навіть хатку, вибудовану власноручно, звичайно, з поміччю садівників, про яку, однак, не знали.

Але ніколи не гралися на війну. По-перше, бо не мали вояків: гралися тільки самі двоє. А потім, щоб воювати, треба, прецінь, мати ворога! Вони ж ворогувати не хотіли!

Мали ще дивні гри, мотиви яких випозичили з історії. Але історії, яку собі уявляли по-свойому, по-дитячому.

Обоє, наприклад, дещо знали про те, що Феліпе ІІ243 хотіла «скинути з трону» принцеса Еболі244 – «tuerta»245, «одноока», яку мальовано на портретах з чорною паскою на оці. Мабуть, з дитячого віку була вже така нестримана та бойовнича та Анна де Еболі, бо стратила те своє око чотирнадцятилітньою дівчиною, шермуючи шпадою246 з юнаком-пажем.

Як саме це було з тим «скиненням з трону», діти собі ясно не уявляли. Найцікавішим в цій грі було те, що вона була заборонена. Отож, перш за все треба було грати так, щоб ніхто цього не бачив. А потім, була вона така чудернацька й весела! Коли знаходили таку вигідну для цієї гри хвилю, то майстрували, з чого могли, «трон Феліпе II» – Альфонсо звичайно сідав на цей трон. А Естрельїта, яка зав’язала собі око чорною стьожкою з коси, добре наміреним штурханцем скидала «Феліпе II» з трону так, що «його величність Феліпе II» летів сторч головою й розтягався на піску доріжки, сміючись на ціле горло. Але «Феліпе ІІ» мав гніватись на нечемну принцесу й мусив її ув’язнити в альтанці. Відбувалося це «ув’язнення» дуже весело і зі сміхом. Але не тривало довго, бо малий Альфонсо нудився без товаришки.

– Виходь вже! – кликав за хвилину приятельку. – Ти вже не принцеса Еболі! Будеш Ізабелею247, а я – Фернандо, й будемо боювати з маврами та брати від них Гранаду.

З «Гранадою» б ще дали собі раду: в садах було досить альтанок! Але як «брати» місто, яке ніхто не боронить? До того ж, як не вигадували, але не могли вигадати нічого, щоб могло зображати маврів. Якби ж була в садах кропива чи хоч будяки, то можна було б їх рубати. Але рубати іриси, троянди чи лілеї? На це рука не підносилась! Обом це видавалося великою «barbaridad» – варварством… Тому гру міняли. Альфонсо казав привести осідланого коника. Естрельїта сідала на нього. Була прецінь Ізабелею, але не в той мент, коли ця бойовна королева брала Гранаду, але коли «дон Енріко248, її брат, помирившись з сестрою, провадив її коня за узду при її від’їзді до Сеговії249», як про те розповідали підручники історії. Звичайно, цю «історичну урочистість» треба було відзначити у видимий спосіб. А що двір був в Аранхуесі навесні, то «Енріко з Ізабелею» бігли на грядки полуниць – тих прославлених «аранхуезьких полуниць», яким «нема рівних на світі». Але цей незрівнянний смак набували прославлені полуниці тоді, коли діти їх вибирали з грядок і їли «з руки», а не з кришталевих тарілочок. По цій «урочистості» мили собі руки у водограях, що також не дуже схвалювалось вихователями, й вимахували мокрими руками у повітрі, як бачили, що роблять так садівники, ополоскуючи собі руки по праці.

Було це справді дивовижно, що тета Касільда ніколи про це не довідалась. Інакше не допустила б ніколи більш Естрельїту до гри з доном Альфонсом.

Так минали для Альфонса та Естрельїти «щасливі дні Аранхуеса»…

Про Ескоріал250 Естрельїта, звичайно, чула, читала, вчила й бачила його на старих дереворитах251. Але коли побачила його справді – гадала, що бачить привид, казку, яка раптом стала дійсністю, або страшний сон, як ті, що сняться людині, коли буває хвора.

Величезний замок – скорше ціле містечко, як замок, – встав перед Естрельїтиними очима, немовби виріс з землі – граніт з граніту – похмурий, суворий, як житло чародія, викликане до життя не працею людських рук, але таємним могутнім закляттям.

Нині не жило в ньому, як за старі часи, «сотки ченців, як королі, а король, як чернець», як писали про те старі літописи. Губляться в ньому ті кілька десятків ченців, що працюють в його архівах, та вояки і служба, що «охороняють» його. Нині є це лише величезна гробниця. Гробниця не тільки королівських гробів, але й бувалої слави й пихи.

Колосальна кам’яна постать св. Лаврентія252, спершись на позолочений бронзовий рошт253, дивиться кам’яним зором в далечінь, немов виглядаючи, чи не іде похоронний провід з розпущеними по вітру прапорами, з духовенством та співами, щоб покласти до вічного відпочинку чергового члена королівської родини.

Тоді розгойдувалися 51 дзвонів ескоріальських, будили з тиші величезну будівлю. Смерть вносила життя до мовчазних кам’яних стін. Потім знов все западало до мовчання, в якому плачуть без упину 63 ескоріальських водограїв… Естрельїта не могла знайти назви почуттю, яке обгорнуло її, коли вступила за ескоріальську браму. Здавалось, що тут втрачає ціну все, що має її в життю. Спиняється тут час, межі дійсності, зникає минуле і майбутнє. Немовби відслоняється запона на Вічність. Ту Вічність, в якій «нема часу», про яку говорять і пишуть люде, але уявити собі її не можуть. Бо не може уявити собі безконечного й безначального людина, яка має початок і кінець. Естрельїта хотіла сказати про те, що відчула, вуйкові, але не знаходила слів.

Але потім в життю, коли переживала тяжкі хвилини, коли ламалося її життя, а душа слабла, завжди бачила в уяві Ескоріал. І немов з далечини озивався до неї голос Ескоріалу, який нагадував:

– Все – марність! Життя і смерть, щастя і болість. Витривати! Це є повинність людини, якщо вона хоче бути гідною назви людини.

Отямилась лише в головному храмі, коли несподівано засяяло ясне рожеве світло. Було незрозуміло, звідки взявся цей безжурно-радісний усміх в цій гробниці, в цьому володарстві «невідворотньої Мойри254», яка не знає ані милосердя, ані зм’якшення. Піднесла голову, шукаючи: звідки іде це світло? А патер Естебан – рухом Івана Хрестителя! – показував рукою на баню храму. Рожеве світло лилось з кольорових вікон бані, затоплюючи своїм мерехкотінням вівтар.

– Так, прецінь, безока Мойра не така вже страшна, коли має усміх? – промовила сама до себе Естрельїта. Промовила вголос. Про Мойру знала. Прецінь в кляшторній школі вчили міфологію, і Естрельїта знала, що стародавні греки уявляли собі Долю як безоку, безмилосердну істоту.

Патер Естебан здивувався цим словам десятилітньої дитини. Глянув на Еугеніо, немовби питаючи:

– Це ти її цьому навчив? – і відповів: – Безжурне, ясне світло живе в серці людини і воно – сильніше за Мойру.

А тепер Еугеніо додав:

– Це – усміх життя, Естрельїто! Життя невміруще і сильніше за смерть, за Мойру.

Естрельїта дивилась на великі ніші довкола вівтаря, на бронзові постаті255 в них.

– Праворуч – вказував патер Естебан, – Карлос V256 з дружиною257 та інфантом258. Ліворуч – Феліпе II з жінками, яких всіх пережив, та сином доном Карлосом259, оспіваним Шілером260. В дійсності цей дон Карлос не мав в собі нічого ані поетичного, ані принадного, ані романтичного. Був це слабий розумом, хворий на падучу неміч-каліка з нахилом до безсенсовної жорстокості. За дитячі роки бавився тим, що мучив звірят. Як виріс – мучив тих, кого нещаслива доля віддала до його рук…

Відвідали кімнату з вікном на вівтар храму, де протягом 54 днів конав Феліпе II, доки милосердна смерть не припинила його страждань.

– А хвороба, дійсно, була страшна, – висвітлював патер Естебан. – В живому тілі Феліпе II об’явились міріади гробаків, які все множились й пожирали тіло безміцного проти них «володаря», який хотів «володіти світом» й пишався тим, що «сонце ніколи не заходить над його володіннями»… Тогочасні лікарі казали, що та хвороба була завезена з дарами з Південної Америки. Саме з цієї частини Феліпових володінь, де сонце світило, коли заходило в Еспанії… Є там такі комахи, які відкладають свої яєчка людині під нігті. З яєчок вилуплюються гробаки, які, ще не будучи вповні розвиненими комахами, мають здібність вже відкладати нові яєчка. Знищити їх – принаймні в ті часи – не знали жодного способу. І людина гинула в страшних муках, заживо з’їдена гробаками… Але досить цих похмурих згадок на минуле! – закінчив висвітлення патер Естебан й попровадив своїх гостей до бібліотеки – величезної й з дивною особливістю: книжки, які рідко вживались, були поставлені на полицях не так, як звичайно становлять їх у бібліотеках, але золоченим обрізом сторінок до глядача так, що творили золоту, суцільну площину. Але що справді зачарувало Естрельїту, це був так званий «бузковий сад». В дійсності – цілий гай, розлогий парк з самих бузків. Цілі алеї, боскети261 різнобаревних бузків. Від темного, аж з пурпуровим відтінком, й до блідого, ледве рожевого й чисто-білого. Була це чарівна казка, повна свіжості і аромату ніжного й радісного, як весна, як молодість…

* * *

На тринадцятому році Естрельїтиного життя тітчина родина мусила перенестися до Андалузії. У тіточки Інес починалась туберкулоза. Лишатись в Бурґосі було неможливо: його гострі, безсніжні зими з ледовим вітром напевно б знищили хвору. Також мусили уникати Мадріда з його зрадним вітром, що «свічку не згасить, але людину вб’є».

Дон Лоренсо володів прекрасним комфортабельним домом в Севільї та сільським житлом з різноманітними пасовиськами в Андалузії, не дуже далеко від Сан-Люкара262. Була це спадщина по його роду, бо бурґоський дім належав Інес. Севілья здалася дону Лоренсові занадто рухливою та галасливою, особливо навесні, коли до неї з’їжджалося багато чужинців на славні севільські урочистості Великого тижня та на перші коріди263, які починались на Великдень.

Тому було вирішено перенестися – принаймні на весну і літо – до тихої, сільської оселі. Досі дон Лоренсо ще там ніколи не був. І уявляв собі «caserio de la Santa Virgen de la Soledad»264 як звичайне андалузьке літнисько265 – віллу, утопаючу у помаранчевих садах та пальмах. Тож коли після досить довгої подорожі – спочатку залізницею, а потім повозом у супроводі шістьох навантажених мулів – побачив мету своєї мандрівки, був дуже здивований.

Caserio de la Soledad цілком виправдував свою назву. Був це цілком самітній хутір, який нагадував більш суворий кляштор, як віллу. Над монументальною брамою, яка замикала певної кладки стіни, що оббігали довкола цілої оселі, стреміла вежа. В її глибокій ніші містилась статуя св. Діви – de la Soledad266, звідки оселя мала свою назву.

Заґратовані вікна двоповерхового дому виходили на широку просторінь берега. А далі – безкрая далечінь Атлантичного океану267 стелилась аж до обрію.

У брами висів ретязь дзвінка – власне, порядного дзвону, – закінчений залізним кованим хрестом. За стінами, як у всіх андалузьких домах, містився patio268. Видко було китиці верхів’їв пальм, які хитали головами, немов попереджаючи, що некликані гості сюди не дістануться.

За домом зеленіла vega269 – овочевий сад – та винниця270.

А далі – лише зелений другий «океан»: розлогі пасовиська, скільки сягало око. Ніде ані ознаки іншого людського життя чи дерева. Тільки безкрає море трави…

Коли мегаловий271 згук дзвону збудив тишу, у замкненому дворі загавкали пси, закудкудакали кури, сердито озвалися індики та сполошено закричали павичі й пантарки272. Потім почулися діточі викрики. Нарешті у заґратованому віконці брами з’явилась голова.

– Таж ми не чужі подорожні, а власники цієї оселі й приїхали до себе! – пояснив дон Лоренсо віддвірному, який замість питання повідомив лише, що, мовляв, чужих подорожніх на ночівку не приймають, бо панства нема дома. «Con Dios, caballeros273!»…

Однак висвітлення дона Лоренса було, очевидно, не досить переконуюче, бо брама не відчинилась. За хвилину у віконці об’явилась інша голова, вже літньої людини, яка назвала себе домосправцем, майордомо Педро Хілем. І тільки переконавшись, що приїхав дійсно власник оселі, обережний майордомо впустив подорожніх, перепрошуючи, що не приправився до приняття, бо не було жодного повідомлення про приїзд пана, а вже більш як двадцять літ жодний власник не голосився і не відвідував «самоту святої Діви».