– Нас тут всього десять чоловік, не рахуючи жіноцтва і дітей, тому не відчиняємо гостям, які з’являються цілою караваною! – висвітлював домосправець Педро Хіль свою обережність, вказуючи рухом голови на шість мулів з вантажем, які слідували за двома повозами.

І на запитання дона Лоренса, чи тут небезпечно, знизав плечима:

– Хто ж це може знати? За мою пам’ять, хвалити Бога та св. Діву de la Soledad, ще нічого лихого не сталося. А я же тут більш як тридцять літ. Від батька свого – най відпочиває в спокою! – також нічого такого не чув. Наша родина вже, мабуть, більш як сто літ тут за домосправців… від діда-прадіда! Ну, але обережність ніколи не заважає!

Дон Лоренсо всміхнувся:

– Найліпша обережність – це відвага!

Домосправцеві, видко, сподобалась ця сентенція.

– Відваги нам не бракує, – всміхнувся й він. – Але може забракнути зброї, ну і рук, які нею володіють.

Принесено ключі, відчинено долішній поверх, у якому давно ніхто не жив.

Педро Хіль провів приїжджих цілою анфіладою великих порожніх кімнат.

В деяких замість меблів було насипано купи збіжжя, квасолі. В інших зложено пальмове сухе листя та очерет на плетіння мат274 та кошиків. На стінах, замість образів, висіли цілі жмути сухої червоної паприки та сріблясто-білого часнику.

Вступили до другого поверху, вікна якого виходили на океан.

Еспанці взагалі не знають переповнених меблями покоїв, які так часто можна бачити скрізь, в інших краях Европи. Можливо, що це спадщина по маврах, які прикрашали свої житла переважно співучими водограями, баревними орнаментами, килимами та квітами. Можливо, що це – вплив підсоння. І що це літня спека вимагає головно прохолоди, повітря та вільного простору.

Але тут меблів було справді мало. Лише саме необхідне. В їдальні стояв довжелезний горіховий стіл на різьблених ногах, креденс275 та довкола стола обтягнені шкірою стільці. З високими спинками й поруччям для голови родини й його дружини, як цього вимагав старий патріархальний звичай. З нижчими спинками та без поруччя для інших членів родини й горіхові ж, як стіл, лави для слуг оселі. Старим еспанським звичаєм у сільських «caserio» – осель – господарі і всі слуги – до останнього підпаска – їли всі разом, за одним столом й ту ж саму страву. У одного з вікон, в глибокій амбразурі, стояла прялка і вишивальні кросна276 господині оселі. Перед ними – стілець. В розі роззявляв свою чорну пащу, немов позіхаючи з нудів, величезний ватран277. В «парадній салі» були вишикувані попід стінами оббиті шкірою канапки без спинок. Над ними – великі, позеленілі від часу дзеркала тьмяно виблискували, як стояча вода. Зі стелі звисали залізні ковані люстри на свічки. Але в «кімнаті господаря» знайшлась ціла бібліотека. Складалась з лицарських стародавніх романів, книжок побожного змісту та старогрецьких – у латинському перекладі – та староримських класиків. Видко було по книжках, що переважно й найчастіш читалися твори Плінія278, «Життя славних людей» Плутарха279 та «De rearum naturae» Лукреція280.

Кімната Інес – «кімната пані дому» – велика, вибілена вапном, як і всі кімнати цього дому, – відзначалась від інших лише тим, що до вапна було примішано трохи рожевої барви. Тільки трохи, аби стіни не були мертво-білі, але приємного теплого відтіння.

Муслінові281 білі заслони тремтіли на відчинених вікнах під легким подихом з океану. Дві великі горіхові скрині, виложені всередині пахучим кедровим деревом, стояли з обох боків ліжка, поставленого на підвищенню коло стіни, – в головах одна, друга – [в] ногах, монументальне ліжко мало муслінову мустікеру282, щоб захистити сплячого від комах. Проти ліжка – молитовна лава-клячник перед великим мармуровим розп’яттям, під яким, на підставці з різьбленого горіха, було поставлено статуетку, метр високу, тої ж самої св. Діви de la Soledad, яка прикрашала вежу над брамою. В розі – великий «tocador», туалет-комод з великою кількістю різних ящиків та ящичків, але настільки низький, що можна було зачісуватись, сидючи перед ним, дивлючись у дзеркало в різьбленій горіховій рамі, яке стояло на туалеті. Коло одного з вікон – велике крісло з шовковими подушками та низенькою лавочкою під ноги. Це було все умебльовання. А що кімната була велика, то виглядала майже порожньою. Естрельїті дісталась подібна ж кімната, тільки з одною скринею.

Дівчині незвичайно сподобалось нове житло. Їй, що виросла в кляшторі, оточена завжди товаришками та черницями, здавалося нині, що вона вільна, як птах, якому відчинили клітку й дали можливість ширяти в безмежних просторах, яким не видко краю.

Помиляються-бо ті, хто думає, що в кляшторі панує самітність. Навпаки, в кляшторі людина ніколи не буває самітня. Завжди оточує її товариство все тих самих осіб – день що день, з якими вона мусить жити, мусить зустрічатись. До того ж весь цей кляшторний день, все кляшторне життя поділене на певно встановлені, незмінні години. Молитва, праця, відпочинок, їжа, сон – все іде вічно незмінною чергою, день як день, місяць що місяць, рік що рік… На власну ініціативу, власне бажання – місця нема. Людина там живе під вічним доглядом. Тепер Естрельїті здавалось, що в світі не існує жодних меж. Навколо лише безмежний простір, не обмежена нічим свобода… найкраща, найліпша річ на світі!

Природа, яка оточувала Естрельїту, не мала в собі так званої «романтичної краси». Зі всіх сторін простиралась лиш безкрая далечінь – простори океану та пасовиськ…

Хто не жив коло моря, не може собі уявити безперестанну мінливість барв. Ніколи не бувають вони однакові двічі. На все життя віднесла Естрельїта з caserio de la Soledad цю любов до барв та до просторів. І потім, коли побачила ліси, ніколи не могла зрозуміти їхню красу. В лісі було їй завжди немовби тісно. Щось давило і гнітило її в лісі. У дівчини було лише одно бажання: лишитись тут назавжди…

Не нудились також і дон Лоренсо з Інес. Були молоді, щасливі. І раптом побачили щось нове, щось, про що раніш ніколи не думали: працю! Звичайну фізичну працю, яку роблять руками, яка заповнювала цілі дні, місяці і знов відновлялась і повторювалась, як відновлюються і повторюються пори року.

Господарство на хуторі не було занедбано тому, що господар там не жив. Навпаки, люде які ніколи цього господаря не бачили, звикли ставитись до господарства як до своєї власності. І дбали про неї, бо вона годувала їх.

Коли Інес і Лоренсо запали до цього працьовитого гуртка, було їм ніяково лише дивитись на чужу працю. Схотілось і самим прикласти свої молоді сили, здібности, знання, щоб зробити цю працю зручнішою, удосконалити, облегчити її.

Ввечері, по обіді283, коли зі столу було прибрано, дехто ішов спати, інші ж лишались ще трохи посидіти, поговорити про біжні річі. Дехто з жіноцтва брався за веретено. І Естрельїта з Інес також навчились прясти. Була це нова радість: слухати під дзюрчання веретен сільських пісень або оповідань, старих легенд, переказів історичних подій, як збереглись вони в народній пам’яті.

У Естрельїти вистачило часу навчитись їздити на коні та плавати. Одного разу навіть це купання в океані мало не скінчилось для неї трагічно. Був великий вітер. І дівчину попереджали, що іти купатись небезпечно. Але вона не послухала доброї ради. Здавалось, що мусить бути так гарно «погойдатись» на хвилях. Тоді океан, як суворий батько, що має трохи «тверду» руку, покарав непослушну дитину. Викинув її на берег з такою силою, що дівчина лишилась лежати нерухомо. А що була сама, загрожувала небезпека, що набігаючі хвилі могли знести її, як порожню мушлю з берега. Та ж вчас отямилась й більш не дозволяла собі «жартувати» з океаном.

Так промайнуло літо. Естрельїта повинна була вертати до школи.

На небі почали громадитись хмари. Вітер іноді переходив у справжню бурю. Тоді хвилі ішли у наступ на берег. І оселя, дарма що була у безпечному віддаленню від океану, здавалось, тремтіла вся, як корабель на морю. Вікна дзеленчали, вітер вив і грозив. І Естрельїті приходила думка: яка шкода, що вона дівчина, а не юнак! Як би їй хотілось бути моряком, бути на кораблі, на морі!..

Інес почала кашляти. Відновились гарячки. Стрівожений Лоренсо поспішав перевести свою родину до Севільї.

Якщо Бурґос на перший погляд видався Естрельїті простягненими обіймами рідної істоти, то Севілья зробила на неї вражіння усміху.

Усміхались люде на вулицях, квіти, що прикрашали вікна домів та балкони. А головно «patio» – внутрішні двори, обсаджені зеленню, олеандрами, жасминами, трояндами!.. Від вулиці «patio» відділені широкими кованими, як металеве мереживо, брамами, які не перешкоджають прохожим бачити красу цих чарівних куточків. Ідучи вулицями, здається, що ідеш суцільним садом.

Дивною видавалася дівчині спочатку м’яка андалузька говірка, з незакінченими, немов з недбалості, кінцівками слів, з заміною згука «р» на «ль», а м’якого «ль» на «й».

Стан здоров’я Інес швидко поліпшився. М’яке підсоння, теплі ночі, південний відпочинок, «siesta» зробили своє.

По закінченні кляшторної школи Естрельїта залишилась вже на стало у тітчиній родині. Ранком, по старому еспанському звичаю, ходила зі старою Хосефою на службу Божу. Інес, дарма що також вихована у кляшторі, але в Парижі цього звичаю не дотримувала. Не любила вставати рано.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Пріцак Омелян Йосипович (1919–2006) – український і американський учений-мовознавець, орієнталіст, україніст, професор Гарвардського університету.

Шевченко Ігор Іванович (1922–2009) – український і американський учений-мовознавець, візантолог, професор Гарвардського університету.

Мишанич Олекса Васильович (1933–2004) – член-кореспондент НАН України, доктор філологічних наук, професор; довголітній завідувач відділу української давньої літератури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України.

Королева Наталена. Quid est veritas? (Що є істина?): Історична повість. – Рівне: ПП Баришев К. В., 2007. – С. 10–11.

Ісаєвич Ярослав Дмитрович (1936–2010) – український історик, громадський діяч, академік НАН України, президент Міжнародної асоціації україністів, директор Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України.

Королева Наталена. Предок: Історичні повісті. Легенди старокиївські / Упор., післямова, прим. О. В. Мишанича. – К.: Дніпро, 1991.

Зілинський Орест (1923–1976) – чеський україніст, славіст, літературознавець і фольклорист, філолог, громадський діяч.

Мушинка Микола. Україніст Орест Зілинський (1925–1976): життя та внесок у літературознавство і фольклористику / Зілинський Орест. Літературознавчі праці. – К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 2013. – С. 650–651.

Королева Наталена. Quid est veritas? – С. 139.

Биковський Лев. Наталена Королева: від 1888 до 1958 // Визвольний шлях. – 1958. – Кн. 2. – C. 186; Биковський Лев. Наталена Королева: (Її життя і творчість за час від 1944 до 1960 року) // Визвольний шлях. – 1962. – Кн. 1. – С. 69.

Королева Наталена. Шляхами і стежками життя. – Відділ рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. – Ф. 164. – Од. зб. 3. – С. 47. Див. також с. 113 цього видання.

Чернецький Євген. У Речі Посполитій був один із найбільших у світі відсоток шляхти // День. – 2012. – № 102–103. – С. 14.

Королева Наталена. Шляхами і стежками життя. – С. 7. Див. також с. 244 цього видання.

Зілинський Орест. На далеких шляхах історії / Королева Наталена. Сон тіні. – Bratislava: Slovenske pedagogicke nakladatel’stvo, 1966. – C. 285.

Росоха Степан. Передмова / Королева Наталена. Леґенди старокиївські. – Прага: Пробоєм, 1943. – С. 6.

Королева Наталена. Автобіографія / Королева Наталена. Без коріння. Во дні они. Quid est Veritas? – Дрогобич: Відродження, 2007. – С. 42.

P. З. [Роман Завадович]. Скрізь «чужа» і скрізь «своя»: Пам’яті Наталени Королевої // Овид. – 1966. – Ч. 3. – С. 6.

Королева Наталена. Шляхами і стежками життя. – С. 3–4. Див. також с. 324 цього видання.

Биковський Лев. Наталена Королева: від 1888 до 1958 // Визвольний шлях. – 1958. – Кн. 2. – C. 192.

Мяловський Гаврило. Смерть і похорон Наталени Королевої // Визвольний шлях. – 1967. – Кн. 1. – С. 96.

Моє серце б’ється у твойому,Єдиному – для обох!

Королева Наталена. Без коріння. Во дні они. Quid est Veritas? – С. 204.

Апокрифы древних христиан: Исследования, тексты, комментарии. – М.: Мысль, 1989. – С. 284.

Див. про це: Сулима Віра. Біблія і українська література. – К.: Освіта, 1998; Антофійчук Володимир. Євангельські образи в українській літературі ХХ століття. – Чернівці: Рута, 2001.

Королева Наталена. Без коріння. Во дні они. Quid est Veritas? – C. 258.

В одному з численних розлогих коментарів Наталена Королева свідчила: «Усі ці образи взяті не з “гарячкової фантазії” авторки, але це дуже слабе зображення в словах того, що вона бачила в підземних печерах Арієжу, в Ломбрів, коли вона в молодості “ганялася” за легендами про Святий Грааль та “Гору Спасіння”, “Montsegur” (“Монтсегюр”) на півдні Франції та “Montserrate” (“Монсеррате”) в Еспанії, де, за легендами, був схований Св. Грааль» (Королева Наталена. Quid est Veritas? – С. 245). Саме сюди, в Прованс, на Гору Спасіння (Mont Salvat) «спрямовує» Наталена Королева Марію Магдалину, де вона і заховає чашу Святого Грааля.

Королева Наталена. Предок. – С. 307.

Там само. – С. 431.

Поліщук Ярослав. Іспанська графиня, котра стала українською королевою / Королева Наталена. Quid est Veritas? – С. 314.

Королева Наталена. Предок. – С. 438.

Там само. – С. 439.

Королева Наталена. Предок. – С. 477.

Королева Наталена. Без коріння. Во дні они. Quid est Veritas? – С. 23.

Королева Наталена. Предок. – С. 624.

Королева Наталена. Без коріння. Во дні они. Quid est Veritas? – С. 194.

Там само. – С. 195.

Еугеніо де Кастро Ляцерда Фернандес де Кордоба Медінацелі і Фіґероа – рідний дядько Наталени Королевої по матері; священник, який пізніше працював у Ватиканській бібліотеці.

Камбіз (Камбіс) II – перський цар (у період з 529 р. до н. е. по 522 р. до н. е.) з династії Ахеменідів; син Кира II Великого та цариці Кассандани.

Конверсація (лат. conversatio) – спілкування.

Маври – так Наталена Королева називає арабів та берберів, які завоювали Іспанію й оселилися там у VIII ст.

Мозараби – еспанці, які за маврської влади в Еспанії писали мовою арабською, бо іншою не було дозволено писати історії чи взагалі серйозних творів (Н. К.). Мозараби (мосараби) – збірна назва християн романського походження, що проживали на території Піренейського півострова в часи, коли там правили мусульмани (781–1492 рр.).

Анналісти – перші давньоримські історики, які описували події в прозовій формі та хронологічній послідовності.

Фантасмагорія – вид спектаклю, вигаданого у XVIII ст. у Франції, де з допомогою так званого магічного ліхтаря показували образи привидів, скелетів, демонів тощо. Так називають також щось нереальне, галюцинації та фантастичні дивакуваті картини.

Мешіти – мечеті.

Можливо, згадується арабський поет з Португалії Ібн Аммара (1031–1086).

Гранада – місцевість в іспанській Андалузії; згадується ще з 500 р. до н. е. Гранадський емірат – остання арабська держава в Європі та остання ісламська держава на території Піренейського півострова (у 711 р. був завойований маврами).

Нарація (від лат. narratio) – оповідь, розповідь. В епічному творі – спосіб і характер оповіді.

Ідеться про молодшу сестру матері Наталени Королевої Інес. Як згадує авторка, Інес була лише на 10 років старшою, отже народилася приблизно в 1878 р., а померла в 1904 р. від туберкульозу.

Кордоба (Кордова, Кордуба) – провінція на півдні Іспанії, столиця арабського емірату в Іспанії, свого часу один із найбільших культурних і господарських центрів країни і навіть Середземномор’я.

Мати Наталени Королевої, Марія-Клара де Кастро Ляцерда Фернандес де Кордоба Медінацелі і Фіґероа (Maria Clara de Castro Lacerda Fernandes de Cordoba de Medinaceli y Figueroa), походить зі старовинного іспанського роду Ляцерда. Медінацелі (Медіначелі, Медінаселі, Медіна-Селі, Медина Челі) – рід грандів Іспанії, які традиційно володіли містечком Медінаселі в Кастилії. Герцогський титул надала королева Ізабелла в 1479 р. У XIX–XX ст. резиденцією роду Медінацелі став ренесансний палац Енрікесів у Севільї. Де ла Серда (існує і такий варіант написання прізвища, хоча у примітці до повісті «Без коріння» Наталена Королева писала: «“Лясерда” поправна еспанська вимова, “Лячерда” – вимова неапольська, де якийсь час були віце-королями (еспанськими) члени цієї родини в Неаполі», а на 4 сторінці у машинописному варіанті «Шляхами і стежками життя» власноручно виправила друкарську помилку і чітко вказала написання «Ляцерда», якого дотримано і далі) – лінія бургундської династії кастильських королів, яку заснував Фернандо де ла Серда (син короля Альфонса Х та законний спадкоємець кастильського престолу). За легендою, він отримав таке прізвисько (іспан. cerda – щетинка), бо народився з жорстким волоссям на грудях. Серед найвідоміших членів роду: Хуан Франциско де ла Серда (1637–1691), який був фаворитом короля Карла II, та його син Луїс Франциско де ла Серда (1660–1711) – представник іспанських інтересів при папському дворі та очільник Неаполітанського королівства.

Шермувати шпадою – тобто вправлятися зі шпагою, фехтувати.

Ідеться про Ібн Хальдуна (1332–1406) – арабського історика, філософа.

Ібн аль-Атир, або Ібн аль Асір (1160–1233/1234) – арабсько-курдський історик, середньовічний просвітник, ісламський теолог та державний діяч.

Можливо, згадується Ібн аль Ідхарі – автор середньовічного тексту з історії Марокко, Алжиру та Іспанії, написаного у 1312 році.

Відомостей про особу віднайти не вдалося.

De Cordova, тобто походить з Кордови.

Маврська Кордова – згадано часи Кордовського халіфату, що займав майже весь Іберійський півострів.

Дунін-Борковський Адріан-Георг – батько Наталени Королевої; науковець-ентомолог. В. Королів-Старий у статті «Матеріяли до життєпису й характеристики творчости Наталени Королевої» писав, що він, «син Адама, розстріляного за повстання [18]63 року, здається, у віці 24-х літ, справді був шляхотний чоловік. Дуже освічений, цінений і в Німеччині спеціяліст-ентомолог… Ставився до Н[аталени] як до любого молодого приятеля. Ніколи й нікуди її не навертав, в тім числі й до українства. Помер у Київі, у великій матеріяльній скруті р[оку] 1926-го. З галицькою віткою своїх кревняків не мав найменчого контакту» (див. архів редакції журналу «Нова хата»: ІА України у Львові. – Ф. 323. – Оп. 1. – Спр. 42).

Ідеться про польське національно-визвольне січневе повстання 1863 р. у Росії, яке охопило Польщу, Литву, частково Білорусію та Правобережну Україну. Причиною повстання стало прагнення польського народу здобути національну незалежність і відновити державність. Після поразки революційних виступів уряд Росії жорстоко розправився з її учасниками: сотні поляків страчено, тисячі – відправили до Сибіру або армії, конфіскувавши їхнє майно.

Фламмаріон Нікола Каміль (1842–1925) – відомий французький астроном і письменник, засновник Французького астрономічного товариства.

Біарріц (Біярріц) – місто на південному заході Франції.

Довмонтовичі (Домонтовичі) – давній український шляхетський рід. Один із його перших представників – Іван Михайлович Домонтович (1612–1683) – городовий сотник Слабинської сотні Чернігівського полку, у 1669–1681 рр. – запорізький військовий генеральний суддя. Можливо, прізвище походить від князя Довмонта (1266–1299), який правив у Пскові.

Гарда (пор. чеськ. garda) – охорона.

Кляштор – католицький монастир.

Очевидно, йдеться про католицьку школу при храмі Sacré Coeur у Парижі.

Відомо, що дід Наталени Королевої, чоловік бабусі Теофіли, загинув під час згаданого раніше польського повстання в 1863 р.

Лось (Лоось) Людмила – друга дружина Адріана Дуніна-Борковського; походила із чеської шляхетської родини. Як писала Н. Королева у повісті «Без коріння», «Отто з Лосів був страчений по Білогорській битві [1620 року]. Вінцент із Лосів у 1848 році був страчений у Відні, після чого ті, що були з цього роду, еміґрували до Франції, заприсягнувши, що повернуться лише до “самостійної й незалежної Чехії”». Батько Людмили, Ян, був генералом російської армії, а мати походила з чеських графів Черніних, які свого часу опинилися на теренах Росії. В. Королів-Старий у статті «Матеріяли до життєпису й характеристики творчости Наталени Королевої» так характеризував Людмилу: «Що ж до мачухи, то хоча вона й признавалась до своїх кревняків у Галичині, однак була напрочуд “російського пересвідчення”. Була гарна й розумна, але мала душевний дефект – мала атрофію почуття любови. Не любила ніколи й нічого. Що ж була вельми експанзивна, робила масу нетактовностей, аж до такої вражаючої, що розшукувала адресу Наталени в Празі… через большевицьку Місію! Внесу коректив до вищесказаного: любила вона Монако. Там просадила колосальну силу свого й чоловікового майна за рулеткою. В менти роздраження все говорила: “Ах, хоч би мені жити десь окремішно, в забутті, в скромній одній кімнатці”. Господь її молитви вчув: останні роки вона жила в страшній біді, цілком самітна, в одній кімнатці. Але… коли букваль но не мала чого їсти й коли багатий київський жид запропонував їй вихову своїх дітей з повним утриманням і слушним гонораром, але при умові, що в хаті не матиме ікон і хреста, вона вибрала голодування» (див. архів редакції журналу «Нова хата»: ІА України у Львові. – Ф. 323. – Оп. 1. – Спр. 42).

Білогорська битва відбулась у 1620 р. під час Тридцятилітньої війни 1618–1648 рр. у Чехії, де перемогли австрійські війська.

Красинський Зиґмунд (1812–1859), Міцкевич Адам (1798–1855), Словацький Юліуш (1809–1849) – найвизначніші польські поети доби Романтизму. Сенкевич Генрик (1846–1916) – польський прозаїк, лауреат Нобелівської премії з літератури 1905 р.

<1...8 9 10 11 12 >

На страницу:

Перейти

10 из 12