Шляхами і стежками життя

– До шлюбу в ній ішла, синцю! – зідхала Северина, дивлячись на плахту. Казала «синцю» всім, однаково і хлопцям, і дівчатам, старим і молодим. Стара знала безліч казок. І не «про красуню з золотим волоссям» чи про принцесу, що носила ослячу шкіру, але про те, звідки взялися на світі дикі гвоздики, чому жайворонок летить до сонця, чому чайка – «татарська душа» – все про «кни-ги! кни-ги!» кричить, нагадує.

Навесні у баби Северини аж лящало від щебетання. То на всіх полицях її кухні, у ситах, решетах, скриньках та скриночках було повно «потяток»: курчат, каченят, гусенят, індичат, перличок. Все те – жовтеньке й пухнате, як квіточки кульбаби, – вітало весну і життя. А вікном заглядала зелена лука, гаптована блакиттю незабудьок, бо була це «заливна лука», яка ішла аж до потоку.

Коли баба Северина по-перше випускала на двір своїх потяток, відбувалась ціла містерія. Ранком того дня Северину возили «нетачанкою»184 до містечка, до церкви. Повертала баба урочиста й посвятна, з двома просфорами. Половину одної давала Естрельїті, довго хрестила дитину, гладила по голівці й шепотіла про «душечку», яка б «мала зглянутись на сирітську долю».

Другу половину просфори баба їла сама. Їла не так, як хліб їдять, але ніби обряд виконувала, пильнуючи, щоб не впало ані крихітки. Тоді виймала з мисника велику філіжанку з золоченим вухом й пила чай з хлібом і медом.

Цукру баба Северина ніколи не вживала:

– Він – грішний! – була твердо переконана. – Його крізь собачі кості перепускають!

Діставала шматок хліба з медом і Естрельїта. І який же смашний був цей хліб!

Напившись чаю й прибравши свою філіжанку, баба випускала на підлогу кухні своїх потяток зі всіх скринь, кубелець, сит і решет. А до кошика, в якому уже була накрішена друга просфора, сипала «свячене на Маковія» зілля: полинь, деревій, китички проса. Темною, заздалегідь приправленою хусткою зав’язувала собі очі і, ледве пересуваючи ноги, щоб не подушити своїх пташенят, простягнувши наперед себе руки, баба «виводила» з хати потяток, примовляючи:

Як не бачу я вікон, ні дверей,Най не бачить ворог моїх курей!Ані шулика, ані ласиця,Ані шкідливий звір, ні птиця,Геть від нас хвороби, лихо!Наше місце свято, в нашому краю тихо!

Коли всі пташата були на дворі, Северина здіймала з очей пов’язку, махала нею «на чотири вітри» й заклинала:

…годину погануТа лиху чарівницю Морану185.

Тоді сипала навхрест «маковійське зілля» й крихотки просфори, промовляючи:

Святий Аврам на зілля орав,Мати Божа поливала,Людям на потребу благословляла.

Закінчувала свій обряд побажанням курятам, щоб вони «росли здорові» та щоб було їх «як маку».

Для баби Северини вся природа була жива і посвятна. Борони Боже, щоб хтось при бабі плюнув у вогонь! Тоді вона гасила «сплюгавлену ватру», дочиста вигрібала увесь жар і закопувала його. А новий вогонь розпалювала від своєї лампадки, переносючи його «страсною свічкою» з зеленого воску (тобто свічкою, яка горіла у Страстну п’ятницю), що її принесла зі «святого Київа» з прощі у Лаврі.

Ранком, набираючи з криниці «ще не почату» воду, баба «віталася» з нею:

Доброго ранку, водо-Ульяно,Земле Тетяно!

Доторкалась кінцями пальців землі в низькому поклоні.

Віталась і з новим місяцем, називаючи його Володимиром. Коли ж зривався вітер, умовляла його:

Вітре-Дмитре! Вій до того краю,Де нікого не маю!

Якось навесні, разом з потятками, об’явилась у баби Северини чорнява дівчинка Маруся, одного віку з Естрельїтою. Старенька вклала Марусину ручку до Естрельїтиної руки, погладила обох по голівці й промовила:

– Тож я пійду яєчка вибирати! А ви, голуб’ятка, грайтеся гарненько. У обох вас, сиротятка, одна тепер матінька – Цариця Небесна. Тож любіться, як сестрички.

І тільки у старої Северини в товаристві сільської сирітки Марусі Естрельїта по-перше впізнала радість з забавок та просту сердечну ніжність. Ті чудові забавки робила їм бабуся: лялечки з маківок, ложки з капустяного листя, відерця з огірків-«жовтяків», перерізаних упоперек та видовбаних зсередини…

Порозумівались малі подружки дивною мовою, мішаниною української з французькою, з домішкою польських та чеських слів. Чеським словам навчилася Естрельїта від своєї пістунки, чешки Гати, яка замінила померлу Санчу. Чехів було на Волині багато. Але mademoiselle Hortense не дуже дозволяла, аби Естрельїта бавилась з тою, на її думку, «некультурною жінкою». І була це велика прикрість для Еcтрельїти. Бо вона любила простосердешну, ласкаву Гату. Крім того, Гата також, як і бабуся Северина, знала багато цікавого: веселих казок, пісень та різні приказки. І Естрельїта швидко навчилась від Гати приказкам, як «пече пекарж гоуски, ущіпує коуски, пекаржка му помага, ущіпуі оба два» або про горобця, що «сидить на даху» й «шиє боти зе гроху»186.

Естрельїту вчили тільки французької мови і тільки цією мовою з нею говорили, бо бабуня мріяла віддати її до кляштору «Sacré Coeur» в Парижі. Але від прислуги – а головно від баби Северини – дівчинка навчилась мови української. Польської привчилась від бабуниних приятельок, з якими пані Теофіла говорила тільки по-польськи. Російської мови не чула. Її не вживалося майже на селі, а в домі вдови по польському повстанцеві не було кому говорити нею.

Естрельїта досить швидко навчилась Марусиним пісням про «Дощик», «Огірочки» та «Журавочку». Сама ж навчила Марусю французьким пісням. Найліпше співалося обом дівчаткам:

«Frére Jaques, frére Jaques, dormez vous?..»187

І годинами виспівували рефрен пісні, що наслідує дзвони:

– Dinc-din-do!

Аж Северина крутила головою:

– Ач, розкумкалися, як жабки на дощ! А ну, гиля! На ставок, коли заманулось жабок удавати!

На Різдво – в цей день святкували Естрельїтині іменини188 – бабуня схотіла зробити внучці особливу радість. Запиталася, чого б собі бажала іменинниця? Що їй подарувати?

– Подаруйте мені, бабуне, Марусю! Най буде мені за сестричку! Але за «справжню!». Най живе у нас, най спить зі мною, най буде завжди у нас!..

Довелось докладно висвітлювати, хто така Маруся, де та як пізнала її. Покликано Северину, яка прийшла урочисто, з мережаною хусткою в руках і в новому шовковому очіпку. Зі всіх служащих у маєтку одна тільки Северина не цілувала руку пані дідички. Зате ніхто, крім пані дідички, не називав бабу Северця!

Результатом Естрельїтиного прохання було, що Маруся переселилася до «панського будинку», мешкала з Естрельїтою, вчилася французької мови, а Естрельїта дістала дозвіл вільно і без перешкод ходити до бабусі Северини…

І от стали «минулим»: Маруся, і бабуня Северина, і стара оселя… Зникло все, як сон…

Нині Естрельїта починала свій день не поцілунком бабуниної руки, що пахне «Violettes de Parme»189, а службою Божою в каплиці. Там, у бабуні, також була каплиця. Але Естрельїту водили на службу Божу тільки в неділю і у свята.

Замість нудних навчань mademoiselle Hortense – завжди усміхнені черниці оповідають прецікаві речі, яких, здається, ніколи не наслухаєшся. Показують баревні190 образи, на яких намальовано «все, що є на світі!»: звірі, птахи, квіти, рослини… і як Бог світ створив… і як Ісусик у печері народився та від лихого Ірода-царя тікав на ослику до Єгипту… далеко-далеко!

На інших, знов, намальовано Histoire de France: поганські жерці у білих шатах, славний Верцінгеторікс191 з довгим волоссям, заплетеним у коси, як у дівчини. Естрельїта вже знає, що він воював з Цезарем, який «був поганин і забив багато-багато людей та відбирав їм їхню землю».

Був там і король Кльовис192, що перший охрестився. І другий король, завзятий вояк Даґобер193, що так поспішав до бою, аж одного разу одяг штани на руба194…

Але найбільш подобалася Естрельїті «L’histoire Sainte des anciens», як тому казали дівчата: «Святе Письмо стародавніх». Тобто старогрецька та староримська міфологія. Про жодних святих, ані про Ісусика у тому «стародавньому Святому Письмі» не було мови. Говорилося там лише про богів та богинь. Мати Марія Маргарита, яка тому навчала, казала дівчатам, що ті боги богами не були, бо бог тільки один. І було дуже тяжко зрозуміти, хто ж то були, ці боги, що богами не є?.. Але на образках у книжці вони були такі гарні!.. А мати Марія Маргарита казала, що кожна справді освічена людина повинна про них знати, тому й навчають цьому у школі195.

Естрельїті дуже подобалися ці «боги, що богами не є». Прийшла до свого власного переконання, що ті боги є чимось таким, як добрі феї-чарівниці у казках. Вона плела вінки і вішала їх на найгарніших деревах кляшторного саду в дар «богам, що богами не є»…

Сестра Анжеліка, яка вміла дуже гарно креслити і малювати, креслила у класі на чорній дошці котика, як п’є з мисочки молоко. І говорила, як називається «котик» по-французькому, як по-еспанському й як по-латині. Потім казала, як у тих мовах називається «мисочка», а як треба сказати «п’є».

По сестрі Анжеліці мати Марія Магдалена казала, як все те зветься по-італійському. А сестра Мехтильда, немовби не хотіла залишатись позаду, додавала, як все те сказати в мові англійській та німецькій. Ці дві мови були дуже тяжкі. Але вихованки-англічанки – їх було п’ять – та американки, тих було вісім, сперечалися й казали, що, навпаки, англійська та німецька легкі мови, а тяжкі – французька, еспанська, італійська та латинська.

Була це дуже весела і цікава гра, дарма що це називалося «вченням»…

Естрельїта була ще дуже мала, тому до жодної класи не належала. Але коли хотіла, могла також бути у найменшій, першій, класі й могла також слухати разом з іншими вихованками.

Коли привезено її до кляштору й, переодягнену до темно-синього однострою з чорною попередницею, приведено її до класи, чекала на малу «новеньку» дивна несподіванка.

Сестра Анжеліка поставила перед «новенькою» найменшу доти вихованку кляштору, мексіканку Нієвес Гонзалес, семилітку. І всі не могли досить надивуватись подібності обох дівчаток. Та сама постава, риси обличчя, погляд, барва волосся, очей… Навіть «природній знак» – гніда плямка на підборіддю, збоку, у Естрельїти – справа, у Нієвес – зліва.

– Може, кревні? Віддалені, що ніколи раніш не бачились? Звідки ти, Естрельїто?

– Від нас… з дому!

Але де було те «від нас», то вже тяжко було висвітлити!

– У нас – все ліси! – висвітлювала Естрельїта. – Та ще багновиська… болота. А на них очеретів – сила! Туди не можна ходити, бо в печерах живуть гади. А в лісах – злі звірі. Великі! От такі! – показала руками. – Мають велетенські ікла, а самі – препогані! Немов чорні свині.

– Тапіри! – плеснула в долоні Нієвес. – Я знаю! А очерет – солодкий! Чи ж не так, чіка? – Естрельїта не знайшла слів на відповідь: так здивувалась, що та Нієвес знає її «справжнє», «для себе», наймення, бо ж таки ніхто їй не казав, що Естрельїта «для себе» зветься «чіка»!

А Нієвес вже висвітлювала сестрам:

– Вона – з Мексики, сестричко! Як я!.. Ось, бачите, – зраділа мексіканка, коли Естрельїта нарешті видобула зі себе слово й запиталася, звідки Нієвес знає, що вона зветься «чіка»?

– Бачите, і вдома її звали «чіка», як мене!

Черниці поміркували: мати ігуменя казала, що вуйко, який привіз дівчинку з дуже далека, говорив еспанською мовою. Дівчинка мала дуже багато наймень і прізвищ, як це звичайно буває у еспанців тільки. Хто ж може зватися Естрелья Кармен Альфонса Фернанда Наталена, як не еспанка? Але Еспанія близько, тільки за горами, у «двох кроках»! А вуйко казав, що привіз здалека! Тож дуже правдоподібно, що з Мексики! Чому ж тільки ця еспанська дитина не вміє по-еспанському? Знайшлося висвітлення й цьому. Дитина – сирота. Тож, певно, виховувала її французька вихователька – вона ж це і сама ствердила? Та доморода пістунка, індіянка! Дівчинка говорить такі дивні слова у «мові своєї пістунки», яких ніхто ніколи тут не чув. Вони не подібні на жодну відому мову! Напевно, то індіанська мова! Подивилися на документи Естрельїти: народжена в Бурґосі, народність – еспанська!.. Отже, не інакше – з Мексики.

Вуйко Еугеніо міг бути цілком спокійний: Естрельїту враз вміщено до гуртка дівчат еспанської народності й пильно навчали її рідній мові…

* * *

Непомітно летіли дні, роки безжурного дитинства, щасливого дитинства, навіть коли дитина – сирота. Дні сплітались у місяці, місяці складались у роки. І п’ять літ пролетіло над кляштором, де вчилась вже десятилітня Естрельїта.

Крім вуйка-теолога, ніхто не відвідував дівчину. Ніхто не брав її додому, ані на ферії196, ані на свята. Бо ж того «дому», що має його кожна дитина, у Естрельїти не було. Куди ж би міг її взяти вуйко-теолог, який в Римі сам мешкав в кляшторі? А тіточка Інесілья ще вчилась!

І от на десятому році Естрельїтиного життя травневим ранком до життя сироти увійшла казка…

Мала вона, як це й повинно бути у казці, постать гарної молоденької жінки – тіточки Інес, щойно одруженої. Весілля відбулося в Парижі, бо там мешкала родина нареченого Інесиного – дона Лоренса, просватаного Інес, ще як вона була дитиною. Нині молоді повертали до Еспанії – це була їхня «шлюбна подорож». Інес, до якої щойно усміхнулося життя, щастя й кохання, хотіла зробити щасливою й «Кларітину сирітку». Приїхала по неї, щоб взяти її додому. Бо нині цей «дім» вже був…

У своїй ласкавості «доброї феї» тіточка Інесілья запропонувала, аби Естрельїта сама назвала міста, які хотіла б побачити.

Справжня казка! Травневим ранком з’являється «добра фея» – сама, як квітуча весна, й перетворює забуту, нікому не потрібну Попелюшку у казкову принцесу, яка має тільки побажати й станеться те, чого вона хоче…

Естрельїті хотілось побачити три міста: Бурґос, «місто Сідове», в якому вона народилася й де поховано її маму. Рим, місто тих стародавніх богів, «що богами не є», місто, де жив Сенека, якого дівчина дуже полюбила й хотіла мати за свого «вчителя» від часу, як прочитала його «Листи до Люція»197, місто Адріана198 й Марка Аврелія199, яких також обдивувала. Нарешті – місто Святого Петра, катакомб, перших християн… Третім містом, яке цікавило її, був… Аахен200!, що французи називають Aix-la-Chapelle й вважають за «своє», французьке, хоч нині володіють ним німці. Але для французів є це «місто Карла Великого»201, славного Charlemagne’a202, про якого багато говорилось у школі, бо для французів він – французький герой.

Доньї Інес цей план цілком годився. Прецінь до Бурґоса вони їдуть, щоб там жити. Це – їхній дім!

До Рима мали заїхати, щоб побачитись з Еугеніо.

Третьому бажанню посміялись, але не сперечалися з ним. Донья Інес хотіла накупити собі мереживо у прославленому його виробом бельгійському місті Малін203. А це – дуже близько вже й до Аахена.

Перші дні тіточка Інес та «новий вуйко» Лоренсо пильнували кожного Естрельїтиного кроку. Але переконались, що мала «монастирка» дуже розважна. Тому вирішили дати їй ще доки не знану їй радість – свободу. Дозволили їй вільно, без свого супроводу, проходжуватись Аахеном та оглядати всі пам’ятки по Charlemagne’ю, а головно «Дом»204 – катедралю, вибудовану цим «героєм» Естрельїтиних мрій, його гробницю і т. д.

– Най оглядає все сама!.. – казав вуйко Лоренсо. – Тим більш, що ми з Інес на карломанію205 не терпимо!

Вертаючись з оглядин катедралі, Естрельїта затримувалась у парку Елізенгартен206. Там між сито-зеленими травниками, під великими платанами, було завжди повно птахів і дітей. Дітей німецьких, звичайно, що трохи здивувало Естрельїту. Бо вона собі уявляла, що Aix la Chagle – французьке місто. А тим часом французького в ньому не було нічого. Так-таки рішучо нічого!

Діти грались веселим гуртом, дівчата й хлопці разом. А Естрельїта досі ще ніколи не бачила, як граються хлопці.

Діти бігали, скакали, кричали, сміялись на повний голос, і ніхто не забороняв їм цього, не спиняв, кажучи, що це – неслушно. Було дуже цікаво дивитись на таке не видане досі видовисько!

Спочатку діти запрошували до свого гурту й Естрельїту, яка самітньо сиділа на лавці. Але дівчинка не приставала до них. Гратись, як вони, вона не вміла. Ну, й соромилась так бігати та кричати «на вулиці»…

Вона зауважила, що в певну годину гра разом спинялась. Діти збирались до гурту, радили свою раду, а потім шикувалися, немов вояки, з боків доріжки. Лише хтось один з китицею чував207 при вході до парку.

Щойно це сталось, об’являвся молодий німецький старшина зі світлими вусами. Часами при ньому бував один, часами двох інших старшин.

Хлопець чи дівчина з ґречним поклоном подавали тому, зі світлими вусами, «китичку». Він брав квіти, салютовав дітям по-військовому й ішов далі. Часами спинявся, говорив з дітьми, а тоді вже ішов далі.

Був це кайзер Вільгельм II208, що лікував в Аахені свою немічну руку, той Вільгельм, про якого Естрельїта чула в кляшторі, що то – «страшна людина», яка радо б загарбала увесь світ. Одного дня до Естрельїти підійшла справжня організована «депутація» від паркових дітей й звернулась з промовою.

Ти, мовляв, з нами не граєшся, бо, мабуть, хвора. Однак вважаємо, що й ти належиш до нашого гурту, бо ходиш до нашого парку. Тому ми вирішили, що й ти маєш право привітати кайзера. Сьогодня китичку подаєш ти!

Естрельїтина рука похолодніла. Забула всі німецькі слова, яким вчили також в кляшторі. Влучивши хвилю, коли діти відійшли від неї, вона лишила китичку на лавці, а сама майнула що було сили з парку додому. На другий день обминула парк. Але її нагнало кілька хлопчаків, а з парку бігла ціла отара дітей. Враз оточили її, вхопили за руки, за плечі й швидко та голосно почали дорікати.

В кляшторі вчили також і німецької мови, бо вважали, що «мову ворогів» треба вміти ще ліпше, як «мову приятелів».

Але діти цокотіли так швидко, вживали, певно, виразів суто народніх, тож більш з тону та рухів, як зі слів, зрозуміла, що то були обурені докори. І хто знає? Чи не послідує за ними й штурханець?

Раптом обурений хор замовк. Біля Естрельїти стояв кайзер. Того дня ніхто не подав йому китички. А чому – діти детально і без найменшої незручності висвітлили йому й розповіли про вчорашню пригоду.

– Чому ж ти не схотіла подати мені китичку? – з цікавістю звернувся до Естрельїти кайзер. Вона зніяковіла. Що мала йому відповісти? Але кайзер, сам про те не знаючи, допоміг їй.

– Чи ж ти не любиш свого кайзера? Звідки ти?

– З Франції… – й Естрельїта назвала свій гасконський кляштор. – Ми там кайзера не маємо, – відповіла з гідністю. Прецінь вона, кастільянка й землячка Сідова, не буде боятися нікого! Хоча б і «страшного» Вільгельма! І коли питання поставлено руба, то відповідь треба дати, як слід кастільянці. Кайзер хитнув головою й всміхнувся.

– Лишити її! – обернувся до дітей. – Але пам’ятайте, ви – майбутні вояки: прийде час і вас будуть вітати – там, у них!

Ця пригода вилікувала Естрельїту від її «Карломанії». Мала вже досить Аахена, кайзера і… і Карла Великого! Попросила тіточку, аби вже їхали далі, розповівши пригоду в Елізенгартені.

У дальшій подорожі зблідли Аахенські вражіння.

Але Рим з першого погляду трохи розчарував її. Вона, власне, не уявляла собі Рима. Але в уяві її вставали пишні будинки, Колізей, білі постави весталок209, сенатори в латіклавах210… Згук «Roma» не міг викликати інших образів, хоч добре знала, що те все – давно минуле… Але… було досадно, що бачить Рим без справжніх римлян!.. Таж вуйко Еугеніо, який зустрів туристів, привернув чари Рима.

– Побачиш справжній Рим! – пообіцяв їй. І дотримав слово.

Приїхав по дівчинку дуже рано, на світанку ще сонного дня. Повіз котився порожніми вулицями міста, сповитого легенькою імлою, яка стирала контури сучасної архітектури.

– Поглянь! – вказав «padre Гіо»211, як вона називала вуйка Еугеніо.

Вдалині, між Via Salaria212 та Via Nomentana213 легенько зеленіли сріблясті відблиски неба.

– Там – Ostrianum214! Там на старому цвинтарі навчав апостол Петро…

Дівчині здалося, що цей рух і слова немов розсунули таємну заслону й викликали з імли постать вічноприсутнього в Римі Великого апостола, побачити якого може кожний, хто відчує його присутність серцем.

Почали зустрічати гуртки селян з осликами. Ішли і поєдинчі постаті з кошами ярини, овочів, квітів… Але дівчині хотілось бачити в них прихованих під сільською одежею стародавніх християн, повертаючих з катакомб!..

Без сумніву, так, розпорошені й малими гуртками, ішли й вони… І скільки було між ними безправних рабів, які там, в катакомбах, лише на хвилину почували себе людьми серед людей, братами, такими ж, як і інші «свободні» люди, й тужили по справедливості на світі, по рівності всіх, по свободі, волі серед вільних!..

Он там, коло старовинного водограю, двоє дівчат кроплять квіти у своїх кошиках… Певно так, як та дівчина, загорнена до великої білої хустки, виглядала тіточчина патронка, св. Агнеса215, коли по дорозі з катакомб затримувалась, щоб поговорити зі своєю молошною сестрою, сільською дівчиною св. Емеренціаною, коли та приходила до міста…

Повіз затримався. Вступили до вогкої пітьми катакомб. Тепер Естрельїта зрозуміла, чому Рим – Вічне місто. Вічне не вічностю своїх будівель, але вічних, не в’янучих згадок та образів тих далеких часів, які відживають в уяві того, хто, входючи сюди, несе власне серце, як світло катакомбового «ліхтаря» – «lucern’и»216, який оживлює той давноминулий світ…

Коли ж потім перед вівтарем з’явилась висока й струнка постать вуйка Еугеніо у білому орнаті217, Естрельїті здалось, що і його обгортає ясне світло минулого.

Немов з глибини віків лунали тихі латинські слова служби Божої. Вони були відгуком слів Петрових, що жили вічноприсутні тут. Естрельїта відчула: доки ці латинські слова в’язатимуть її з героїчним минулим, вона ніде і ніколи не буде самітня. Це – мова її далеких, дуже далеких предків… Але треба бути латинської крови, щоб відчувати це… тому стільки народів ніколи не зможуть зрозуміти, мати за «свою», «рідну», цю «латинську віру»… Вертаючи додому у повозі, сказала про це вуйкові.

Еугеніо міцно стиснув дитячу ручку.

– Справно відчула, mi alma218.

І за хвильку тихо додав:

– Коли життя розділить нас, будемо далеко один від одного, знай, знайдеш мене завжди, коли прийдеш ранком на першу службу Божу. Доки житиму – вона буде завжди молитвою за тебе.

Більш до самого дому не промовили ні слова. Естрельїта притулилась голівкою до вуйка. А він притис її до себе. Йому здавалось, що тримає в руці ясний вогник дитячої душі, як тримали ліхтарі-lucerna ті, що ішли лабіринтом катакомб…

При від’їзді з Рима гурток подорожніх збільшився: Еугеніо їхав з ними до Бурґоса. Малій мандрівниці здавалось, що вона жиє у казці. І, як казкова принцеса, що довго-довго спала зачарованим сном, тільки тепер прокидається, щоб жити справжнім життям…

Бабунин старий похмурий дім, баба Северина, Маруся – на все це тепер ледве пам’ятала. Немов все те бачила у сні або чула, як розповідають про те казку! Все це не було життя правдиве, живе. Була це казка!.. Дуже сумна казка…

З усміхом згадувала про недавню аахенську пригоду. І це мусило бути! У казці завжди є якийсь лихий «orge»219. І от зустрінула його, побачила живого «orgа»… Але все це розвіялось, розтануло, живе життя повіяло могутнім, очищуючим подихом. Тепер починається те «справжнє», здорове, дійсне життя: вона вертає до нього!

Мармурове бурґоське розп’яття на площі св. Марії220 простягало до Естрельїти обійми, немов жива істота, що чекала на втрачену відсутню й кликала її, певна, що та вернеться. Прийде, бо мусить прийти!

Нове молоде життя в особах доньї Інес та її дружини оживило старий родинний дім. Старий Ізідро, домосправець, та його жінка, баскійка Xосефа, немовби помолодшали. Згадували дитинство Кларіти, Інесільї та Ніньо, як називали в дитинстві дона Еугеніо.

– Немов вчора це було! От такими пам’ятаємо їх! – показував Ізідро рукою на метр від підлоги. І навколо усміхнених старечих очей збирались дрібненькі зморшки, на яких блищали сльози зворушення.

– Люде Божі! – витирала й собі очі Хосефа. – Здається вчора – вчора! – було все це! І от, в цій дитині вернулась до нас Кларіта! – Старенька хапала Естрельїту на руки й цілувала її палко, ніжно, як досі ніхто не цілував сирітку.

Предобрій бабі Северині ніколи не впало на думку просто й щиро цілувати «панську дитину». Бо «пан», кінець кінцем, який би не був, най хоч і не шкідний, але все ж таки він «не свій брат», але в ґрунті речі – ворог… й чужий!

Чорною смугою проходить ця межа між «паном» і «слугою», «хлопом» на Україні і ділить їх назавжди. Щоправда, «пан» ніколи не потрудився, щоб цю межу знищити. То і як же мала б вона впасти?

У патріархальному сільському житті Еспанії ця межа не існує, бо пан221 там живе тим самим життям, що й селянин. Має ті самі радості і тривоги, той самий одяг, їсть за одним столом зі своїми пастухами, говорить про річі, їм близькі, які хвилюють їх однаково.

Їх не ділить межа, що то – ґранд, а той другий – пастух чи хлібороб. Їх в’яже тверде переконання, що кожний з них має свою гідність, властиву його стану, і нічим не гіршу за іншу.