Шляхами і стежками життя

Адріан Дунін-Борковський перебував у Франції з десятилітнього віку. Мати його, графиня Теофіла, не хотіла покинути своєї батьківщини та могили свого дружини. Залишилась 23-літньою вдовою з несповна дволітним сином Адріаном-Георгом. До 10-літнього віку лишила дитину при собі й виховувала його сама. Коли ж малому Адасеві минуло 10 літ, мати послала його до Франції153 з вихователем, католицьким священником-поляком, та чотирма слугами-поляками. Був це біжний звичай за ті часи серед польських – особливо ж повстанських – родин по повстанні 1863 р.

На добровільну еміграцію ішли не тільки заможні люди. Від’їздили за кордон і вбогі родини, хоч добре тямили, що емігрантське життя на чужині не буде солодке.

Але в царській Росії також тяжко жилось, особливо ж нащадкам повстанців. Такий поляк міг бути або сільським господарем, або адвокатом. Стати лікарем вже було тяжче. Жодної урядової посади дістати не міг, так само, як не міг бути урядовцем суду, у війську також були обмеження. Щоб бути купцем – треба було платити «гільдію»154, тобто право бути купцем. У вбогих на те не було грошей. Ремесло – хоч би й не-полякові! – виносило дуже мало. Ремісники в царській Росії жили дуже кепсько, вбого, платилося їм мало, й кожний трохи «ліпше поставлений» – багатший – вважав ремісника за істоту «нижчу». На студії, щоб бути лікарем або адвокатом, також треба було мати гроші, щоб студіювати, і на перший час, доки професія не буде давати заробіток.

Молодому Адріанові не треба було журитися тим, з чого має жити. Мати посилала йому досить, бо по конфіскаті царським урядом маєтків дружини повстанця пані Теофілі лишилось те, що було її «віном», тобто маєтком її родини, так би мовити, її «дівочим майном». А цього було досить.

По закінченні університетських студій і по відбутті військової служби, яку «натуралізований» французький громадянин мусив відбути кожний, без винятку, граф Адріан працював далі науково. З природничих наук, які собі вибрав, затримався на вузькій спеціальності – ентомології.

Був одним із серйозних ентомологів своєї доби. Мав вельми цікаві і цінні збірки-колекції. Частинно купував матеріал для своїх збірок, частинно сам його збирав. Аби придбав якийсь рідкий чи особливо цікавий екземпляр, видавався на далекі мандрівки, небезпечні подорожі. Зазнав чимало пригод. Але ніколи не хотів писати про те, що так цікаво розповідав.

– Не зрозуміють! Більшість людей вважає нас, ентомологів, за дурнів або дармоїдів, які знічев’я не знають, що вже й вигадати, й тому ганяються за метеликами – як діти! А цікавого зажив досить.

Так, напр., аби придбав гарний екземпляр мотиля антімахуса155, видався за ним аж до Сахари. Бо живе цей мотиль в оазах, на верхів’ях пальм, і спускається на землю лише по дощі. Що ж дощ у Сахарі не таке часте явище, як, скажім, на Литві чи на Волині, то мусив чекати два роки. Зловлений мотиль був ушкоджений. Тож довелось знов чекати, щоб впіймати другого.

Мотилі були головною метою студій графа Адріана. Він казав, що на ці студії не вистачає часу за людське життя – занадто воно коротке, а студії занадто скомпліковані та розсяглі. Але цікавився також і астрономією. Може, тому, що на університеті поприятелював з Камілем Фламаріоном – пізніш славним французьким астрономом. Те приятельство тривало ціле життя. І упевнилось ще більш, коли обох товаришів засягло теж саме горе – вдовство у молодому віку.

Молода Фламаріонова дружина, яка мала наймення Стелла156, як і слід дружині астронома і в пам’ять якої Адріан вирішив назвати дочку, якщо її матиме, загинула вельми трагічно: їй схотілось спробувати лету в аеростаті – явищі тоді цілком новому. Аеростат упав. І в числі офір була пані Стелла Фламаріонова.

Граф Адріан не був створений на родинне життя. Мав всі дані, щоб з нього став вчений. І було це великою помилкою з його боку, що не пішов цією дорогою. Якби не був багатий, може, досяг би слави великого вченого. Перешкоджала йому можливість легко здійснювати кожну фантазію, кожну примху. Це відтягало від систематичної і витривалої праці й зводило її на ступінь тільки ділетантизму. Зі своєю першою дружиною, доньєю Кларою де Кастро Ляцерда і Медінацелі Фернандес де Кордова і Фіґероа, граф Адріан зазнайомився в Біаріці, де був на морських купелях.

По одруженню перенісся до її батьківщини – Еспанії, де прожив з нею три роки.

По смерті дружини вважав для себе за понижуюче лишитись «управителем маєтком» померлої до повноліття доньки. Здавалося йому, що горді еспанські гранди дивитимуться на нього, як на «вбогого емігранта»: поляка, який користає з багатства дружини.

Коли очікували народження дитини, бабуня Теофіла приїхала до Еспанії на хрестини. Але хрестини відбулись сумні і разом з похороном матері.

Коли бабуня бідувала над тим, хто виховуватиме сирітку, граф Адріан гостро відсік:

– В кожному разі не я, бо це діло жіноче. Якби ще це був син! Але – дівчина? Вона не може ані продовжувати мій рід. Вийде заміж, змінить прізвище й буде чужа… Чужа мойому роду, чужа мені… Вона вже й нині мені чужа!

Еугеніо згадує всю цю сцену.

Згадує, як гостро згучали ці слова… слова батька. Вступився за свою небіжку і хрещеницю.

– Коли Карменсіта вам чужа, пане шваґре, – озвався Еугеніо, називаючи свою хрещеницю одним з її наймень, найбільш популярним в Еспанії, але граф Адріан спинив його, злісно знизуючи плечима:

– Карменсіта! Кармен Дунін-Борковська! – промовив роздільно й іронічно. – Який нонсенс! Чи не відчуєте цього, пане шваґре? Не відчуєте дисгармонії цього наймення в зв’язку з прізвищем? Графиня Дунін-Борковська мала б називатися Ядвіга, Станіслава… чи Яніна! Але не Кармен і не Естрелля!

Еугеніо цілком вже розсердився.

– Але ж ви знали, які наймення мала дістати при хрещенню ваша донька! Ви згодились. Зрештою, то була воля вашої дружини, Кларіти, яку ви любили.

Граф Адріан стукнув ногою об підлогу, забігав по кімнаті й нарешті впав на стілець, стискуючи голову руками.

– Не нагадуйте! Бодай би та дитина ніколи не народилась!.. Ні, ні! Ніколи не буде вона мені близькою, не хочу її знати, не хочу її бачити!

– Так дозвольте вам нагадати іншу річ, – Еугеніо намагався говорити якнайспокійніше. – Кармен, – висловив це наймення з притиском, – народилась в Еспанії, від матері-еспанки. Вона еспанської крові. А у нас існує закон і давньою традицією освячений звичай, що дитина носить також прізвище матері, так як і прізвище батька. Тож, коли вас так болісно вражає «дисгармонія» наймення і прізвища, проголошую як голова нашого роду, що ми, де Кастро Ляцерда і Медінацелі Фернандес де Кордова і Фіґероа, приймаємо дитину до нашого роду. Ваше прізвище буде лише на другому місці, щоб було ясно, що дитина має також і законного батька. Крім того, ви – французький громадянин. Член нашого роду, який носить наше наймення, не може мати цього громадянства. Занадто живі в пам’яті нашого народу згадки на те, що чинили французи за Наполеона року 1808157 у нашій землі. Завтра від’їду до Мадріда і упорядкую всі ці справи. Кармен буде еспанкою, як ми всі. І, повторюю, вона носитиме наше ім’я, ваше ж прізвище, чуже нам, буде зазначено тільки в офіціальних документах, по титулах і прізвищах материнського роду…

– Але ж ви нічого не мали проти, – озвався граф Адріан, – коли ваша сестра виходила заміж за емігранта-чужинця…

– Сестра була повнолітня, поступила, як визнавала за вгідне! – знизав плечима Еугеніо. – З виходом заміж також вона перестала носити наше прізвище! Зрештою, ми припускали, що, мешкаючи в Еспанії, в оточенні нашої родини, ви, пане шваґре… не маючи упередження до чужого громадянства…

– Стану еспанцем? – вискочив з місця Адріан. – Це, пане шваґре, – ні, ніколи! Бо ж як поляк я міг стати французьким горожанином. Наші батьки воювали з Наполеоном, який для нас, поляків, не має бути ворогом, бо воював, щоб повернути нам самостійність, свободу…

– Але ж не повернув вам її!

Адріан розклав руки:

– Проти долі тяжко воювати! Але він би це вчинив, хотів це вчинити! Та й Наполеон III158 приймав наших земляків як приятелів, не робив ріжниці між ними і французами! Але Еспанія? Що зробила Еспанія для поляків? Можна приняти громадянство народу, який був нашим приятелем в тяжкі для нас часи. Але ганебно змінити громадянство задля коханої жінки тому, що з нею одружився.

Розмова ставала гострою. Еугеніо почував, що ще слово – і він не опанує над собою. На щастя, пані Теофіла дала інший напрям дискусії.

– Але дитина, – почала вона, шукаючи переконуючих слів, – занадто маленька… вона не може обійтися без жіночої опіки…

Еугеніо ухопився за цю думку.

– Маєте правду, доньє Теофіле, – притакнув він. – Тож пропоную вам лишитись милою гостею в нашій оселі. Вважайте наш дім за свій власний, – вклонився він з пошаною старій графині.

Таж пані Теофіла мала тисячу причин, аби повернула до свого краю. Ні. Вона не могла лишити без свого особистого догляду свого господарства, дарма що мала управителів, яким довіряла. Добра господиня мусить бути сама присутня дома, мати над всім своє око, свій догляд, сама входити у всі праці, прикладати до всього свої руки. Не покине також, доки жива, могили свого дружини…

Вирішено було, що бабуня відвезе з собою малу внучку та її мамку, молоду кастільянку Санчу Моліна. Матиме внучку у себе, аж доки їй не сповниться шість літ. Тоді вуйко Еугеніо приїде по Карменсіту, забере її додому, до Еспанії, щоб виховати її, як знайде за відповідне.

Санча, селянка зі Сан-Педро де Карденья159, Сідова160 села, згодилась на від’їзд та на те, щоб залишилась на чужині цілих шість літ.

Її доля була також трагічна. Чоловік її – молодий, повний сил селянин – загинув, рубаючи старі дерева. Його придушило падаючим стовбуром. Вдова лишилась з кількатижневою дитиною, хлопчиком, який також незабаром вмер. Казали, що тому, що мати дуже плакала та вбивалася по дружині. Санча була в одчаю. Коли ж довідалась, що в родині де Кастро шукають мамку до сирітки, приголосилась. Їй було жаль сирітки, позбавленої матері. Присягалась, що буде сирітці за рідну матір, бо сирітка замінить їй її дитину.

Еугеніо був радий, що Карменсіта матиме коло себе пістунку-еспанку, яка навчить її рідній мові, як тільки дитина почне говорити. На другий же день по бурхливій розмові родина почала роз’їздитись.

Першим подався до подорожі до Індії граф Адріан. За ним від’їхав до Мадріда Еугеніо, куди на якийсь час поїхала з ним і пані Теофіла з малою Карменсітою та Санчею, щоб полагодити остаточно всі справи.

У старому домі в Бурґосі лишились тільки домосправець Ізідро та його дружина, баскійка Хосефа, колишня пістунка Кларітина, Еугеніова та Інесина, та кілька слуг, потрібних до утримування дому в порядку, доки не поверне до нього Інес по закінченні студій та по шлюбі. Старим-бо кастільським звичаєм Інес ще в дитинстві була просватана. Її наречений, старший за неї на два роки, мешкав тепер також в Парижі, де студіював і куди перенеслися на час його студій його батьки.

І от так добре уложені плани розвіялись.

Бабуня Теофіла вмерла раніш, як Карменсіті сповнилось шість літ. Еугеніо мусив їхати по свою небіжку і хрещеницю: він-бо був також і її опікуном.

Цього вечора Еугеніо не блукав Мадрідом, дарма що Мадругада161 – ніч на Велику п’ятницю з її цілонічними – аж до рана – процесіями162 – викликала з дому майже все населення міста.

В натовпі мішаються гранд і продавач води «галлего»163, гнучкий, з рухами хижака, гітано, дама в чорній мережаній мантільї й пишна на свою барвисту шаль «маха»-«маноля»164. В повітрі кучерявляться мелодії імпровізації – «саети»165, розпливаючись широкими кругами, як кола на воді.

Процесії проходять одна за одною, зі статуями Святої Діви, вкритими дорогоцінностями, зі статуями Христа, закрівавленими, аж страшно на них дивитись, але пишно одягнених до вишиваних золотом оксамитових шатів.

Згучать співи, мерехкотить золото вишивок та дорогоцінностей на святих зображеннях, стелиться фіміам, палають свічки в руках закаптурених166 «членів братств» – «назареньос»167… Марширують, відбиваючи крок, когорти багато одягнених «римських вояків» в шоломах з перами. Аж не знати: чи то християнські процесії, чи старопоганські «містерії» відбуваються…

Але Еугеніо серед натовпу нема. Йому хочеться бути самітньому, як втомленому мандрівникові, який нарешті прийшов додому. Він всміхається до розгорненого листа, як до живої істоти.

Відшукав поглядом наймення своєї хрещениці і вголос вимовив еспанську форму наймення Стелла: «Естрелья»…

Так: не Карменсітою буде її називати – цим найменням, яке з десятка еспанок мають, напевно, шість. Буде для нього Естрельїтою, «зірочкою»… Зірочкою, яку посилає йому сестра Кларіта, щоб не блукав манівцями за проміннями зорь герба Карраско…

По Великодню Еугеніо вирушив у подорож по свою племінницю – Естрельїту…

* * *

Чекав у бібліотеці Великих Борків на свою небіжку. Від педантично вишикуваних книг, як ряди вояків, віє холодом на молодого старшину, зломки горельєфів, мармурові бюсти та статуї видаються ще холоднішими, біліючи серед зчорнілих портретів.

Відчиненим вікном ллється напоєна свіжостю прохолода весни, не теплішої за андалузьку зиму.

Меркло-сіре, як «мертві» перли, небо злегка ружовіє вечірнім рум’янцем. Дощ висить на хмарах, як сльози на віях, що ось-ось стріпнуть їхні краплини… Не буде то прудкий еспанський дощ, але тихий весняний дощик, котрий ніжно торкається ще не розвинених листочків, немов гладючи їх, помагаючи їм висвободитись з липких пуп’янків.

Проглянуло на мить бліде проміння невидимого заходячого сонця і перетворило пасма дощу у кришталеві струни натягнені від неба до землі. І раптом немов ті струни зазгучали… Попливла сумна тиха мелодія. Немовби одночасно і плакала, і несла потішення.

Еугеніо обернувся до патера Гауденція, що саме увійшов до бібліотеки:

– Хто то грає?

Чернець всміхнувся:

– Чех! – відповідає коротко на Еугеніові питання.

– Як гарно грає!

– Чехи – добрі музиканти!

– Родинна здібність? – не зрозумів Еугеніо слово «чех».

– Ні – народна, – висвітлює чернець. – Чехи – не родина, а нарід. Слов’янський нарід, вклинений між Австро-Угорщиною та Німеччиною.

– Я гадав, що то – прізвище? Що то той музикант так зветься.

– Як він зветься, того ніхто не знав, бо він – німий. Знаємо лише, що він воював разом з польськими повстанцями під прапорами, на яких було написано гасло «За нашу і вашу свободу»! Воював з графом Адамом Дунін-Борковським. Граф Адам поляг в бою. Чех залишився. Але стратив мову. Чи від ранення, чи від пережитого жаху – хто ж про те знає? Сказати він не може! Нині довгі вже роки ходить з арфою і грає. З цього живе. Часами завітає й до нас. Грає у гробу колишнього товариша… Може, у якісь пам’ятні – лише йому одному відомі – дні?..

Мовчки слухали німого арфіста. Згуки падали, як сльози, – чисті і ясні… як краплини весняного дощу.

Еугеніо згадав мадрідського арфіста-гітано. Той самий інструмент, але як інакше згучить! Там – в Еспанії! – співали струни живого серця, співали тіло і кров… Тут немов співає країна, занурена до опалової168 імли…

Певно, що люд цього краю ніколи не зрозуміє закрівавленого еспанського Христа, напівпоганських святочних урочистостей з пишними процесіями та експромтами – саєтами й боями биків…

До цих душ тут треба доторкатися дотиком таким легким, як дотик цього їхнього весняного дощу, що доторкається до пуп’янків дерев…

Яке тяжке – і разом з цим принадне! – завдання бути тут священником… І раптом Еугеніові схотілось колись – хоч на якийсь короткий час! – зажити цього почуття… Та ж – марне бажання! Помислив – якби до цього могло дійти? Де Еспанія, а де цей «срібно-опаловий край!». Чого і як міг би Еугеніо сюди знов повернути, коли забере тепер Естрельїту й поїде додому, де має пройти їхнє життя?

Двері бібліотеки відчинились. Вихователька-француженка ще раз нагадала своїй вихованці:

– Faites votre révérance á Monsieur votre oncle, Noële169!

Дитина без усміху, але й без страху, дивилась поважними очима на вуйка. Незвиклий до дітей Еугеніо спробував нав’язати розмову фразою, якою звичайно дорослі починають знайомість з дітьми.

– Як же тебе звати, маленька? – запитався французькою мовою, хоча добре знав, як звалася дитина.

Ноель, як назвала француженка дівчину, не забуваючи на необхідний «реверанс», поважно назвала себе:

– Chica170!

Вихователька погіршено підняла брови:

– Впертість цієї дитини переходить всі межі! Марна річ висвітлювати їй, що діти не сміють вигадувати своїх слів, а повинні лише слухняно повторювати ті, котрим навчають їх дорослі! – Але Еугеніо не слухав її промови, враз зворушений і зближений до дитини тим, що вона назвала себе еспанським словом. І перейшов на цю мову:

– Так ти говориш по-еспанському? Знаєш, що ти «чіка»? Хто ж навчив тебе? Твоя еспанська пістунка? Де ж вона? Чому не прийшла з тобою?

Але виявилось, що Ноель еспанської мови не знає й ніколи свідомо не чула її, бо пістунка Санча вмерла за півроку по свойому приїзді на Волинь. Не звикла до тутешнього підсоння, захворіла на маларію й вже не видужала – вмерла.

Слово «чіка» було власна творчість дитини, було то перше слово, яке вона вимовила, й цим словом назвала себе, рішучо не згоджуючись що вона – Ноель, як називала її вихователька-француженка.

– То – для інших! – запевняла дівчинка. – А по-справжньому, для себе, я – чіка!

Еугеніо притис до себе дитину.

– Хто, як не голос крови, міг підказати тобі слово, яким би назвала тебе мати? Таки треба, неодмінно треба взяти тебе додому! Бо тут ти чужа!

Бліде золото вечірнього сонця всміхнулося з-поза хмар. Міцніш запахло весняною свіжостю молодої зелені. Горобці завзято відновили свій гармідер, немовби наганяли прогаяний час. Чех перестав грати…

* * *

Ще того ж таки року, коли винні грона почали наливатись золотом нового вина, вуйко й небіжка вступили на новий життєвий шлях. Еугеніо на теологічні студії в Римі, «чіку» відвезено до кляштору в Піренеях, де черниці згодились приняти сирітку, занадто ще малу, щоб могла вступити до школи як вихованка.

– І може, потім стане черницею-сестрою? – всміхнулась мати-суперіора171, довідавшись, що опікун дитини приправляється до священичої кар’єри. Але Еугеніо захитав головою. Навіщо забігати наперед? Дитині ще немає повних п’яти років! Як же можна рішати за неї? Він, єдиний опікун дівчатка, ніколи не дозволить собі рішати її долю без її згоди.

Мати-суперіора трохи здивувалась такому вирішенню майбутнього священника, але більш не торкалась цього питання. Сестри ж кляштору називали малу вихованку «облаткою»172, «офірованою» Богові, терміном, який заховався ще від середньовіччя, коли до кляшторів віддавали дітей «по обітниці», щоб там виросли, не знаючи світу, звикли до кляшторного життя й потім стали ченцями чи черницями.

II

Дитинство

Вуйко Еугеніо знайшов монастирську школу-пансіон, який згодився прийняти маленьку – ані не шестилітню «Естрельїту», ще не дорослу до шкільного віку – у глухому куточку південної Франції, де Русільйон межує з Гасконью173. Було це так близько від еспанських кордонів, що більш нагадувало Еспанію, як Францію. Говірка сільського й містечкового населення була ближча еспанській мові, як французькій. На ярмарках, де циганів бувало не менш, як в Андалузії174, рахували на «дуроси»175, хоч платили франками. Та й цигани ті були не брудні французькі «романішелі»176, але звичайні, як кожний інший177, ремісники: ковалі, кошикарі, ножарі, що самі виробляли ножі, серпи й коси, що їх продавали. Жіноцтво циганське переважно продавало «баньюельо» – оладки, що виробляли їх тут же, на місці. Пекарки-циганки у чистих попередницях і хустках торгували цілою родиною. Жінка пекла оладки, чоловік мішав кописткою178 тісто й відбирав гроші, а діти підкладали топливо до переносної залізної печі. Не бракувало і старих циганок-ворожок, що продавали різне лікувальне зілля та ворожили з руки і з карт. Молоденькі циганські дівчата танцювали та співали пісень. По більших містах бували також і бої биків – коріди, дуже улюблені населенням. І коли французька влада схотіла була їх заборонити, вибухло правдиве «повстання» інакше мирного населення.

Дон Еугеніо вибрав цей кляштор не тільки тому, що цей куток землі так нагадував Еспанію. Мусив-бо шукати такого пансіону, де б згодилися приняти п’ятилітню Естрельїту, бо не було куди її подіти: у себе не міг її мати. Наймолодша ж його сестра, а тітка дитини, була ще сама 10–12-літньою дівчиною й вчилася у пансіоні «Sacré Coeur» в Парижі. Ніде не хотіли брати малу Естрельїту. Була занадто мала. Опікування такою дитиною вимагало праці і часу, на які не було розраховано в жадному пансіоні.

Естрельїті кляштор видався «справжнім раєм» по сумному, мовчазному бабуниному домі на Волині, з завжди спущеними заслонами, бо бабунині хворі очі не зносили сонця, з пахощами «запашних свічечок», які палились, щоб «освіжити повітря», бо бабунині ревматизми не зносили протягів та холоднішого повітря.

Бабунин дім нагадував більш гробницю або каплицю, в якій виставлено перед погребінням небіжчика, як дім, у якому жиють живі люде.

А й ті люде, що жили у бабуниному домі, були такі інші від решти світу! Були це колишні бабунині товаришки з молодих літ, нині самітні старі панни чи бездітні вдови, які не мали більш нікого на світі. Тож «Борковська пані-дідичка» приняла їх «на досмертя» до свого дому. Місця в ньому було досить, жити з чого – також не бракувало. Тож не дуже оглядалися на те, скільки осіб сідає до столу.

Був це «світ западаючий», вмираючий, у якому не було місця дитині – новому майбутньому життю…

Найбільш тішило Естрельїту, що здихалась своєї виховательки mademoiselle Hortense, яка від ранку й до вечера нагадувала дитині, «чого не слід робити». Ще й вночі будила пильна вихователька свою вихованку, привчаючи її «спати слушно», не скорченою, щоб «тіло могло вільно розвиватися». Бігати дитині було заборонено. Тупотіння дитячих ноженят турбувало хвору бабуню та її старих приятельок, серед яких завжди була якась недужа. Тому завжди говорилося про пригрівки, «декокти»179, лікувальне зілля, якщо не читалося вголос якусь старовинну книжку, між тим як все товариство, сидючи коло столу, пильно вишивало «гобелени» або «по тюлю», в’язало чи робило якусь іншу забарну – й непотрібну – «ручну працю». Був це старий поміщицький світ, який вмирав. Нині в кляшторі Естрельїта цілими днями могла бігати в великому саді, могла сміятись, голосно співати, гратись. І який же був він гарний, повний квітів, цей монастирський сад! Такий радісний, такий неподібний до її «дитячої кімнати» у бабуні! Кімната, яка нагадувала більш келію Савонароли180, як дитячий покій, з тяжким дубовим столом без убрусу, великим образом «Семиболісної» Святої Діви та полицями образкових книжок, якими mademoiselle Hortense бавила свою вихованку та вчила по образках чужій мові.

Правда, були в покої й полиці забавок. Але що робити з опукою181, якої не вільно кидати? Як гратися з механічними звірятками, коли їх не можна «пускати», бо це робить галас, неприємний mademoiselle Hortense?

Бавитись ляльками було Естрельїті заборонено, так само як гратись з «начинням», яке так люблять малі дівчатка.

Ці забавки могли б «пробудити в дитині родинні інстинкти». А їх Естрельїта не повинна була мати, бо бабуня твердо вирішила – немовби цілком забула про еспанського вуйка-опікуна, – що дівчина, як доросте, стане черницею.

– Чернеча регула182 – єдиний приятель того, хто не має нікого на світі! – казала бабуня.

– Матері дитина не має. Батько її вирікся. Я – довго вже не буду на цьому світі. Най же ліпше дитина не зазнає ані зрадливих радощів світу, ані його пекучих болістей. Най іде до кляштору. Там знайде принаймні тривалий мир та спокій за кляшторною стіною.

Дівчинку в бабуниному домі доглядали, навчали, виховували, дбали, щоб була здоровою. Естрельїта мала все, крім вільного повітря та сердечного тепла. Мала все, за що можна заплатити… Єдиний явний промінь сердечности знаходила, коли їй щастило вирватись з «панського будинку» й втікти до баби Северини, що доглядала дріб у маєтку.

Там було затишно й тепло. Пахло сушеним зіллям, розвішаним пучками і пучечками по стінах. Баба Северина була «зілійниця»183 й вміла лікувати.

Перед темною іконою у срібній «шаті» висіли на шовкових ниточках гарно мальовані писанки і світилась лампадка – червона і тепла. Немов горіло офірою живе серце Северини, яка собі вже нічого не бажала від життя. Сама баба Северина ходила завжди одягнена у темно-гніду – однакової барви з її обличчям – одежу. Немовби її всю вирізьблено з одного шматка темного дерева. Тільки рукави сорочки, не вишивані, а лише вимережані, були такі білі-білі, ніби на те, щоб підкреслити темну барву решти.

На небарвленій, завжди такій чистій підлозі бабиної кімнати розстелено було домоткані «ряднинки». Над ліжком – припнута червона картата плахта.