Полная версия
Шляхами і стежками життя
Критика закидала мені також і чеські впливи, т[обто] впливи чеської літератури. На мою думку, чеська література є настільки своєрідна, що її не можна перенести на інший ґрунт. Її не можна навіть розуміти, не знаючи чеського побутового життя, чеського люду, чеської історії.
Зате можу сказати, що ґрунтовно і докладно знаю літературу античну, еспанську та французьку.
Ніколи не могла зрозуміти літератури скандінавської.
З німецької читала лише Гете та романи Георга Еберса. Зацікавилась романами Еберса83 тому, що студіювала і пристрасно люблю єгиптологію. Було мені цікаво, як вчений – і серйозний вчений – може писати белетристику.
Що підштовхнуло мене писати по-українському? Бо ж раніш пробувала я свої сили лише на полі французької літератури84, мову-бо цю знаю найдокладніше.
В Чехах я зазнайомилась з моїм другим дружиною – д-ром В. Королівим85. Коли ми надвечір ходили на прогулянку, дружина мені часами казав:
– Як жили у середньовіччю лицарі? Що робило жіноцтво? Як жив ремісничий люд? Сільський люд? От хоч би у такому малому місті, як наш Мельнік86!?
Я розповідала, як та славна Шехерезада, для «забави дружини», продовжуючи завтра те, чого не докінчила сьогодня. Дружина попросив:
– Напиши це! Хто серед українців знає середньовіччя так, як ти? А це ж цікаво!
Так повстала моя перша книжка «1313»87. Потім, як антипода німецького лицаря, нашкіцувала я образ лицаря еспанського дона Карлоса88 в «Предку»89.
Так повстали оповідання «Во дні они»90. В них я брала теми євангельські, але не «іконописно», із вже утвореним християнським світоглядом, але так, як могли вони бути приняті тодішнім поганським римським світом. Були це, так би мовити, «мініатюри археологічні».
Так була написана і моя книжка «Сірі тіні»91 – ряд образів античного життя.
Ця нинішня моя книжка написана з метою висвітлить, хто я та як прийшла на поле української літератури, не будучи українкою ані походженням, ані родом!
Дуже мені було завжди прикро, коли українські видавці «правили» та «виправляли» мені мої писання, додаючи до них те, чого я там ніколи не могла написати. Аж до того, напр., що один редактор часопису помістив Мадрід «на берегу моря»92, а другий пояснив, що «дукеса»93 означає… ігуменя!..
Не говорю вже про те, що дозволяли собі видавці і редактори, щоб «забарвити» мої неукраїнські річі «українською» барвою! Аж часами не хотілося писати! Що відповісти на такі листи, які приходили мені з редакції:
– Киньте вже писати про тих осоружних чужинців! Яке нам діло до ваших греків, римлян чи арабів? Пишіть про запорожців!
Як висвітлити такому «культурному» чоловікові, що щоби писати про щось, треба студіювати, знати докладно оточення, психіку і т. д. Інакше – «нагодуєш капуцинів94 картоплею» у ХІІ столітті, коли в Европі не було ще ані картоплі, ані капуцинів… А таку «перлину» мені довелось прочитати на сторінках українського часопису.
Психіка моя не вивинулась на Україні, бо я там не народилась, дарма що про мене це написано. Є це факт, якого змінити я не можу… чи подобається це редакторам і критикам, чи ні!
На Україні я знала лише простий люд: сільських дівчат-служниць, ремісників, за Першу світову війну – вояків. З українською інтелігенцією я здибалась лише за кордоном, коли ця інтелігенція прийшла на еміграцію. І наскільки милим і симпатичним був мені український люд, настільки розчарувала мене ця еміграційна інтелігенція тим, що враз, не знаючи мене, поставились до мене ворожо, коли довідались, що я – «не попівна» і не «хуторянка».
Для української інтелігенції я була тільки «лукава полька» або «погана ляшка», як мене титуловала у вічі одна молода, дуже талановита поетка95.
І ніколи нікому з них не прийшло на думку запитати: хто я, чому я серед них…
Еспанія була і буде завжди моєю батьківщиною!
Україна ж є для мене куточком грецької Аркадії – країни Психе-Аркадійкі, в якій залишилось, може, більше відгуків Геляди, як у сучасній Греції, на яку різні негеленські впливи поклали свою патину96. Може, я помиляюсь? Що ж – errari humаnum est97!
I
Опікун
Дону Еугеніові де Кастро Ляцерда і Медінацелі Фернандес де Кордова і Фіґероа лишилось пробути в Кордові тільки п’ять день. Здавалось, що про це нагадували молодому старшині королівської гарди п’ять пальців «Фатьминої руки» – символ п’ятьох мусульманських чеснот99, що ним так гойно100 прикрашені кордовські будови.
Якщо не вхопиш щастя рішучим рухом – раз у раз повторював собі Еугеніо, – життя твоє лишиться навік благально простягненою рукою.
П’ять день!
А по них – знов Мадрід, почесні варти в королівському палаці, військові паради, забави… товариське життя, блискуче і порожнє, як ті мильні баньки101, що ними бавляться діти…
З інтенсивно синього неба спека ллється потоком розпаленого металу, наповнюючи собою по береги вуличку, подібну до пересохлого уеду102 пустині.
Дон Еугеніо заблукав у старій Кордові, заплутався у своїх думках, пекучих, як цей день.
Нога підкнулась на нерівному бруку об камінь, що лежав тут, мабуть, ще за часів каліфів. В заглубленню стіни блимнуло – майже безбарвне у сліпучому сонці – світелко лампади перед статуєю Пресвятої Діви.
Молодий старшина відсалютував святому зображенню, як велить звичай, по-військовому, немов прапору. Перебіг поглядом заплетений гірляндою, кучерявий арабський напис на червоно-цеглястому фаянсі маврського орнаменту. Добре знав арабську мову, бо любив читати арабських авторів, на сторінках яких історичні події переплетені барвистими легендами, як металево-темне листя лаврів ніжними пахучими квітами.
– Наша доля, – проголошував маврський посвятний вірш, – завішена у нас на шиї.
– Як амулет? Чи як ярмо? – всміхнувся дон Еугеніо. І ще раз повторював собі, як повторював це протягом всього цього місяця своєї відпустки, що провів її в Кордові.
– Мушу від’їхати! Мушу! Щоб більш ніколи не зустрінутись на свойому життєвому шляху з доньєю Ангустіас де Рохас і Карраско. – Ішов, як прочанин до Мекки103, не приймаючи жадних вражінь, не відчуваючи ані нестерпної спеки.
Спинився лише перед брамою – підковою, затягненою тонкою філіграною кованих залізних ґрат.
Таємною омегою зачиняла ця брама білі, без вікон, стіни монументального чотирикутника. Серед африцької пустині він міг би бути пам’ятником-могилою святого марабу104 або фортецею.
В Кордові це був тільки стародавній палац, в якому, як у фортеці, замкнулась гордість старого роду.
Здавалось: ще панує над Кордовою розквіт маврської доби, так недоторкані часом сміялись над ним кам’яні і фаянсові мережива орнаментальних фризів.
Тільки герб над брамою-омегою нагадував про Реконквісту105: зелений дуб на срібному полі. Навколо на тарчі106, на золоті бордюру – дев’ять блакитних зорь. Герб роду де Рохас і Карраско107.
Рука молодого старшини взяла калатало-молоток, що заміняло дзвінок.
Слуга впровадив молодого старшину до малого двору – патіо108, виложеного блідою мозаїкою, немов застелено[го] тебризьким килимом109, якого не стерли тисячі тисяч ніг, що пройшли по ньому протягом століть. Кришталеві пасма співучих фонтанів падали, розмотуючись безупинно, до мармурового басейну.
Білі, мережані аркади колумнад вкривали блакитні скарби тіні і прохолоди.
– Чи ж перестала бути мусульманкою Кордова? Що, власне, в ній християнського, крім дзвонів церковних веж, що заміняли спів муедзинів?
Всі ці дні неспокою та гарячкових мрій Еугеніо жив, як у сні. Дійсність здавалась бути неймовірною, як спотворений образ. Ангустіас де Рохас і Карраско – дружина дона Антоніо де Рохас? Як можна вірити подібній фантасмагорії? Таки ж цілою істотою відчує Еугеніо, що Ангустіас є половиною його власної істоти! А стародавня мусульманська Кордова замкнула їх у зачароване коло своїх обіймів і нашіптувала:
– Це – ваша доля! Ви створені один для одного. А дон Антоніо – фікція, порожній згук, на який не відповідає ані серце, ані думка доньї Ангустіас.
Прохолодою невеликого салону пливе аромат гірких мигдалів – пахощів олеандрів – і відбивається від холодного мармуру стін, виложених мозаїкою з перламутру, порфіру та міді. Донья Ангустіас напіввкрита квітами олеандру. Саме вкладає до високих переливчастих венеціанських ваз галузки з метальово-твердим листям й темно-рожевим квіттям. Еугеніові здається, що і від слів доньї Ангустіас віє, як від цього квіття, легкою гіркістю.
– Щаслива людина? – підхоплює молода жінка нав’язану розмову. – Це – антитеза дона Хуана де Маранья110, цього вічно неситого коханням ловця примари – щастя. Щаслива людина – це блаженна й бідна істота єдиного кохання, цього райського овоча з Дерева Життя. Така людина споживає той райський овоч як хліб щоденний. А задля нього варто втратити і самий Рай!
Слова доньї Ангустіас згучать немов дискретним викликом. Як згук меча, витягненого до мовчазного бою. Еугеніо хотів би заглянути у вічі молодої жінки.
– Чи ж про себе говорить вона, приховуючись за образом дона Хуана?
Але таємниця ховає зіниці й думки доньї Ангустіас. Ах, так! Говорить про свою приятельку донью Мілягрос, таку «бувшу щасливу людину»! Про Мілягрос де Ляра, що недавно овдовіла…
– Скількох жінок вдовство перетворює до невпізнання.
Жиючи у щасливому подружжі, вони звикли не виходити ані з дому, ані з волі дружини.
Овдовівши, не можуть отямитись, впізнавши, що мають власну волю та уміння керувати нею. Та що поза стінами подружнього дому є світ, повний яскравого життя.
Доном Еугеніо раптом немов оволодівав демон – так міцно обхоплює його палке бажання побачити донью Ангустіас вдовою, «здивованою, що має власну волю», якою – напевно! – вона б вміла керувати. Аж на мить червона імла заволікує зір. Раптом ледве чутний подих ніби торкається обличчя молодого старшини. Немов прозора рука лягає на його чоло.
Чи ж би… Ангустіас?…
Підносить очі. Між ним і Ангустіас встає прозора постать. Легка – як «Маріїна пряжа»111, що носить її вітер восени. Нерухома, лагідна вона, немов заслоняє собою Ангустіас.
– Клара!.. Сестра… – спалахнуло в серці Еугеніо і постелилось кадильним димом. Але з уст не зірвалось ані слова. Лише холодом провіяло всі кості. Бо ж вже п’ять літ спить Кларіта в могилі…
Але обличчя доньї Ангустіас стало безбарвною алабастровою112 маскою. Чи ж би й вона побачила колишню подругу?
Раптом нечутно розлетілись двері салону, пропускаючи доктора родини де Рохас. Вираз офіціальної кондоленції113, повної пошани, сповіщав нещастя раніш, як прозвучали слова:
– При повороті додому – цілком вже близько від Кордови – ані чверть години путі, кінь сеньйора графа злякався без жодної видимої причини. Прудко і несподівано метнувся вбік, звівся на задні ноги. І їздець – один з найліпших на всю Еспанію – не втримався в сідлі. Машталіри114, що супроводжували сеньйора графа, привезли до Кордови лише мертве тіло.
Донья Ангустіас де Рохас і Карраско була вдовою.
* * *Сім місяців, один за одним, клали дні, як каміння, з яких виростала стіна між доньєю Ангустіас та Еугеніо. Від менту, коли смерть пересікла мереживо безнадійних мрій, Ангустіас і Еугеніо більш не бачились.
Вдова замкнулась, як султанша, за мурами свого кордованського палацу й стала невидимою навіть для найближчих кревних.
Еугеніо повернув до Мадріда, назовні не змінений. Намагався стерти з пам’яти й саму згадку на донью Ангустіас.
Здавалось, ображає цим мертвого, який не може вже боронити ані своєї дружини, ані своєї честі.
– Невже ж бажання може вбити людину на віддаленню? – запитував себе Еугеніо. – І думка – зброя, страшніша за шпаду?
Еугеніо намагався тікати від самого себе. Намагався розвіяти настирливі думки. Блукав Мадрідом, викликаючи в пам’яті події та постави, які вчинили з «міста семи зорь»115 немовби скорочену формулу пізнішої історії Еспанії.
Але доля немов сміялася з молодого старшини. І коли йому здавалося, що гострий біль вже не такий пекучий, раптом виринав перед очима герб міста Мадріда: дерево і медвідь у його стовбура, а на бордюрі тарчі сім зорь…
І з новою силою вирисовувалось геральдичне дерево кордованського палацу, а приспана болість гризла душу з відновленою силою… Немов шматував її пазурами геральдичний ведмідь… А дев’ять лазурових зорь горіли ранами в серці. І знов вогненний вихор болісті підхоплював і ніс у безвість, де нема ні відпочинку, ні полегчення, ні увільнення…
Щоб не бачити цього геральдичного дерева й зорь, Еугеніо переніс свої блукання містом під лагідний погляд зорь правдивих. Вільний від військової служби час присвятив студіям та читанню улюблених своїх арабських авторів.
Уникав товариства, уникав руху денного Мадріда з його повними згуків і барв вулицями. Не хотів бачити вогненних бліків, квітів у вікнах домів, на балконах та у волоссю жіноцтва. Того характеристичного для Мадріда жіноцтва, в масі якого цілковито зникають негарні та старі жінки. Лишаючи вражіння, що тільки молода і гарна жінка, як «геній міста», безіменна й невловима, присутня скрізь: від тіні соборів й до тіні дерев.
– Дерева без овочів116, сеньйор падре! – згадав обурення й здивовання старої Хосефи, своєї пістунки117-баскійки118, яка, повернувши з Мадріда, ділилась мадрідськими вражіннями зі своїм сповідником від Сан-Педро де Карденья119. Тоді саме Кларіта приправлялась до свого першого причастя…
Як давно – і як недавно! – це було!..
Від згадки на дитинство на душі проясніло, стало раптом тепло і тихо на серці.
Здається, що аж ніч злагодніла і повіяло весняним подихом… Минули дні лукавих мадрідських вітрів, що то «свічки не згасять, але людину вб’ють».
То ж завтра – Зелений четвер120! – пропливло думкою. І втопились у тихих акордах арфи згуки, бризнули свіжою росою з бічної вулички. I un perillo121! I por amor de Pios122! – озвався старечий голос, вловивши згук Еугеніових кроків. Струнка дівоча постать, схилена у ніг сліпого арфіста, підвелась й простягла до молодого старшини немов з бронзи відлиту руку.
– Благослови мене, падре, раніш як від’їдеш далеко-далеко!
Твердо вимовлена хота123 співала віолончеловою струною в голосі дівчини. Сумніву не могло бути: говорила циганка124.
Еугеніо оглянув дівчину. Все той же «символ Мадріда»: молода і миловида.
У тьмяному освітленню лампади перед Христовими муками обличчя циганки закреслювалось блискучим трикутником низького чола, між двома «крилами» розділеного проділом й зчесаного на вуха волосся.
Блиснули іскри довгих скляних сережок. Була це зряча поводаторка сліпого арфіста.
– Тут немає священника, niňа125, – озвався Еугеніо.
Але гітаніта126 притакнула головою.
– Бачу на тобі священичу одежу! – вказала пальцем на молодого старшину. – Швидко одягнеш її! Поїдеш далеко… Благослови ж Марікіту! Знаєш-бо: перше благословення священиче приносить щастя!.. Дай ж мені цю милостиню.
– Най тебе Бог благословить! – поважно промовив Еугеніо. І простяг циганці монету. Але гітанілья лише поцілувала руку, що подавала їй дар. Грошей не взяла.
Еугеніо раптом відчув смертельну втому. Вертавсь додому, не помічаючи ні вулиці, ні часу. Ніби дрімав.
– Так, мабуть, сплять у поході, ідучи… – мляво ворохнулась згадка колись читаного…
Не міг цілком струсити з себе цього стану ще й ранком, прокинувшись від міцного, хоч і короткого сну. Млявість розвіялась, лише коли дзвони урочистим хоралом віддзвонили на «Gloria»127 і замовкли аж до Білої суботи, а вулицями озвались калатала128.
Здавалось: то мертві встали з гробів й б’ють у позбавлені тіла груди кістяками рук. Свідчать проти живих, що не дотримують ніде і ніколи великої заповіді: «Любити один одного!».
У Зелений четвер Еугеніо мав нести почесну варту у королівському палаці, у каплиці архангела Михаїла.
У зловісному мовчанню відбулась церемонія «руйновання вівтарів»129 після закінчення служби Божої.
Духовенство увійшло без співу й без світла, і рука священника зірвала з вівтаря покрови на знак жалоби і смутку. Свічники, падаючи, глухо стукнули об мармур престолу, покритого скрученим у безладі убрусом.
Тоді за хрестом на високому держалні, як військо за прапором, вийшов з каплиці хор, а за ним ченці різних орденів (чинів) й різних барв й попрямували до салі колюмн.
Тут, попід стінами, двома рядами завмерли у мовчанню дванадцять жебраків та дванадцять жебрачок, чекаючи на «mandatum» – церемонію омивання ніг.
Між папським нунцієм і мадрідським130 архієпіскопом повільно увійшла королева-регентка, донья Марія Крістіна131.
– Ante diem festum Paschae132… перед днем свят Пасхи, – звучать чернечі голоси, аскетичні, майже суворі. Не намагаються створити зі співу красу. Могутньою бурею жене їх сила духового взлету понад марними принадами життя. Королева виступає наперед. За нею шустять шовкові шати двірських дам.
Дукеси, маркези, кондеси133 схиляються з покорою й роззувають жебрачок. І родинні дорогоцінності грандес134 кидають іскри при кожному руху покори. Марія Крістіна схиляє праве коліно, як перед вівтарем. Їй, королеві Еспанії, не вільно ставати на ліве коліно. Правила двірського етикету про це ясно висловлюються. Так-бо чинять лише перед королівським троном, коли «король з трону уділяє милість».
Обережно, немов доторкаючись до тяжкохворого, королева обмиває губкою ноги кожної жебрачки. Мадрідський архієпіскоп тримає миску. Представник Папи ллє на губку теплу воду зі золотого жбану старої маврської праці. А коло дверей «Capilla Real»135 у приписаній етикетом – тим стислим, невмолимим, всепередбачаючим етикетом еспанського двору! – позі завмер на свойому місці молодий старшина на почесній варті. Нерухомо завмерло його тіло. Але думки летять вихором, як хмари, які жене прудкий вітер.
– Покора… – летить Еугеніова думка. – Королева на колінах перед жебрачкою. Але… чому, коли ми – християни, є між нами брати наші, такі ж люди, як ми, які не мають нічого і жебрають? Як ми допускаємо таку кривду, таку нерівність? І ніхто цього не відчує… Нічого не робиться, щоби це поправити, щоб утворити інші – ліпші умови життя…
Раптом перед духовим зором молодого старшини повстає образ його далекого предка дона Карлоса, що зрікся особистого щастя, маєтку, батьківщини й подався у далеку подорож до Христового Гробу – самітній, босий, зі свічкою в руці136.
І на мить Еугеніові видається, що він тримає в руці не свою шаблю, але дон Карлосову свічку. А в серці лунає відгуком:
– Заповідь нову даю вам – любити один одного…
Який же героїзм треба мати – більший, незмірно більший, ніж героїзм дон Карлосів! – щоб «любити ближнього» чинною любов’ю!.. Героїзм? Він, Еугеніо, – вояк. Та ж героїзм – сенс і мета його життя! А любов? На мить спалахнула в заграві сліпучого сонця чарівниця Кордова. І згасла, немов перегоріла на попіл. Вогненний меч ангела смерті Азраїла137 розсік веселкове мереживо мрій. А сам Азраїл став на сторожі коло брами щастя і кохання, замкненої для Еугеніо…
Але ж поза коханням є Велика Любов, яка не шукає свого, особистого, маленького щастя, а дбає про щастя Людства!..
На мить виплив в уяві ніжний, мов з місячного сяйва вирізьблений, профіль сестри. Тихим відгомоном озвалася в серці пісня, яку любила співати Кларіта:
– Шукала я щастя на княжому дворі… І там його не знайшла.
І немов рука невидимого майстра прим’яла, як м’який віск, Кларітині риси. Вимоделювала з них інше – сумне, але величаво-спокійне обличчя. Еугеніо знає це обличчя, бо бачив його в Севільї138 у шпиталі Милосердя139. Де – смертельна маска140 оспіваного поетами всіх народів дона Хуана де Маранья141.
– Доти мав спрагу, – згадує Еугеніо слова брата-францискана, який показував йому гріб Хуанів, – доки напував своє серце з криниці світських пристрастей і, засліплений коханням, не впізнав Великої Любові… – Теплі нотки згучали у голосі «fraile»142, немов говорив про близького приятеля, якого добре знав.
– Нині відпочиває у спокою брат Хуан. Тіло його – цілком нетлінне, – продовжує брат-францискан. – Кавальєро143 напевно знає, що брат Хуан де Маранья закінчив життя ченцем в монастирі? І такого святого життя був, так невтомно, з такою любов’ю доглядав хворих! Не відстрашували його ані найогидніші хвороби. Ані джума144 – мор. Кілька разів вже підносив наш кляштор питання про канонізацію145 брата Хуана. Але завжди відхиляли нам наше прохання. Ніби потрібні чудеса посмертні на гробі брата Хуана. Що ж! Вони будуть! Чекаємо! – і голос fraile згучить певною вірою.
Занурений у свої думки, Еугеніо не зчувся, як навколо все стихло. Вийшли із салі колюмн й жебраки та жебрачки, щоб бути того дня «королівськими гостями» на обіді в королівському палаці.
Еугеніо був цілком самітній. Проти нього лише вівтар – також самітній, немов всіма покинений, зі збуреними покровами, розкиданими свічниками, згашеним світлом вічної лампади… І раптом немов власне Еугеніове серце запалюється ясним світлом. Чи не від дон Карлосової свічки? З недосяжних далечин летить подихом вітру тінь голосу предка. Кличе:
– Слідуй за мною!
А чернець-францискан, фрай Хуан, – той, оспіваний поетами де Маранья! – притакує рухом безхмарного чола, над яким розквітає сяйво святості.
– Іди за мною!
В лазурі теплого, майже літнього неба співом пливе:
– Заповідь нову даю вам!..
* * *Змінившись з варти, Еугеніо змінив і все своє життя. Поклик знайшов його, як учнів Ісусових: серед щоденних обов’язків біжного життя, без переконувань і без вагань.
Вдома на молодого старшину чекав лист – з далекої Волині. Писав старий чернець-трінітар146, що доживав у Великих Борках147 свого віку, на «ласкавому хлібі» у пані Теофіли. По Польському повстанні 1863 р. царською владою було зрушено католицькі кляштори. Ченців розпущено. Хто з них мав ще кревних – вернувся додому. Молодші знайшли собі працю. Старші ченці були розміщені як священники по селах та містах. Патер Гауденцій знайшов собі пристановище як капелан при каплиці у Великих Борках. Нині, писав патер Гауденцій, вмерла пані Теофіла Дунін-Борковська. Лишилась цілком самітня на світі несповна п’ятилітня сирітка, племінниця і хрещениця дона Еугеніова, донька його померлої сестри, Клари Дунін-Борковської, Наталена Кармен Фернанда Альфонса Стелла.
Патер Гауденцій писав по-латині, бо еспанської мови не знав. Тому еспанське наймення Естрелля переклав латинською формою Стелла148.
– Виникли, – писав чернець, – великі комплікації149. Невідомо-бо, де перебуває батько дитини і чи живий ще. Як багато нащадків повстанців, жив з дитинства за кордоном. Студії побирав в Парижі. Оженившись, переїхав до батьківщини дружини – Еспанії. По смерті дружини від’їхав до Індії чи Цейлону й більш про нього немає відомостей.
Інших кревних тут, «в краю», дитина не має. Як видко з документів дитини, народжена вона в Бурґосі150, в Еспанії. Записана як еспанка й не є російською підданою. Має, еспанським звичаєм, цілий ряд наймень, прізвищ, титулів151, які нічого спільного ані з Росією, ані з Польщею не мають. Отже, може, дон Еугеніо, як опікун та хрещений батько, уйметься сирітки та знайде яких кревних, бо інакше треба буде звертатись до еспанського посольства, щоб малолітню еспанську піддану умістили десь до сиротинця в її батьківщині.
Маєток по пані Теофілі лишився великий. Але дитині навряд щоб міг дістатись, бо перш за все дитина – чужа піддана. Якби ж хоч була доросла, то могла б шукати якихсь способів, шляхів, щоб доказати свої права. Але – п’ятилітня дитина? А до того ще – напевно буде згадано про те, що дід її, дружина пані Теофіли, граф Адам Дунін-Борковський, був польський повстанець 1863… Тож маєток найпевніш перейде до царського володіння.
Еугеніо замислився.
Сумні й давні вже згадки викликав в його пам’яті цей лист: його прощання зі шваґром152, Адріаном-Георгом, графом Дунін-Борковським…
Кларіта пережила лише чотири години народження своєї дитини. Батько по похороні не хотів ані бачити своєї доньки.
– Погляд на неї шарпає мені серце! Нагадує смерть Кларіти…
І вирішив від’їхати до Індії.
– Не говоріть мені про християнство! – перервав умовлення своєї матері, пані Теофіли, яка приїхала до Бурґосу на хрестини дитини, що мала народитись. – Не можу-бо зрозуміти, кому і нащо було потрібно смерті Клари! Також вона взірцева християнка-католичка! – молилася свойому Богові, прохала у нього щастя для себе! І ось – маємо відповідь на її молитви!
– Тож не лишається нічого іншого, – зітхнула бабуня Теофіла, – як взяти дитину на Волинь! Бо хто ж її тут виховуватиме?
– Напевно не я! – знизав раменами батько, – бо це – жіноче діло!
Донья Клара давно вже не мала батьків. Вся її родина складалась з брата Еугеніо, старшини королівської гарди, та молодшої сестри Інес, яка ще була в кляшторній школі-пансіонаті «Sacré Coeur» в Парижі. Були, правда, віддалені кревні, але родина доньї Клари ніколи не була з ними в жадних близьких відносинах.
