Шляхами і стежками життя

Наталена Королева давньоруські легенди творить на культурно-історичному полі, щедро засіяному літописцями, хроністами, історіографами, народними переказами, притчами, повчаннями, посланнями, житіями святих, майстерно вплітаючи в творчо опрацьовані усні оповіді, почерпнуті з літописів та історичних хронік, власні доуявлення, здогади, гіпотези, версії… Але кожна її версія чи гіпотеза має під собою конкретну першопричину, яка криється або в старокиївському епосі, або в зарубіжних хронікальних джерелах – старогрецьких, римських, візантійських чи скандинавських. Долучає авторка цих двадцяти п’ятьох легенд і староіспанські джерела, сміливо засвідчуючи взаємозв’язки і взаємовпливи слов’янської культури Давньої Русі та культур багатьох європейських народів.

Наталена Королева органічно, завдяки художній фантазії, зрощує сюжети зі скіфсько-сарматської давньоруської і давньоукраїнської історії з діяннями і подвигами героїв біблійної і античної міфології, скандинавських саг, візантійських хронік. Через те легенди часів Київської Русі – про засновників Києва (трьох варягів-братів і сестру – Кия, Щека, Хорива і Свангільд-Либедь), про Микиту Кожум’яку чи про князя Олега і княгиню Ольгу, про Михайлика і Золоті ворота, про Аскольдову могилу і про навернення князя русичів Володимира до правої віри Христової, про Феодосія Печерського і художника Аліпія – долають у вільному леті уяви письменниці межі Скіфії-Сарматії-Русі-України й поріднюються з міфологічними героями легенд і переказів інших народів і культур. Ця своєрідна художня трансформація давньоруського сюжетно-образного матеріалу, яку здійснює Наталена Королева в «Легендах старокиївських», свідчить про ідейно-естетичну ефективність духовних зустрічей різних культурно-історичних епох.

Так, в оповіданні «Володимирове срібло» відтворені легендарно-апокрифічні епізоди життя князя київського Володимира, які письменниця надзвичайно пишно уяскравлює мовно-образним «декором».

Вирушає князь русичів у Царгород по чужу віру й по Анну Царгородську, сестру базилевсів візантійських Констянтина і Василія, дорогою зупиняється в Херсонесі. Дружинники знаходять великий скарб із золотими і срібними монетами, старовинною цінною зброєю, кованого щита із ясного золота і срібний тризуб. Прислухається київський князь до порад свого волфа-кудесника та срібноголового пастушого патріарха – аркадійського Пана – і вирішує не давати цей дар посвятний в офіру Перунові, а виготовити з віднайденого срібла нові гривні та вибити на них напис «Володимир, а се його сребро» і княжий знак – тризуб. Еллінський бог Пан, який явився Володимирові у вигляді таврійського сивочолого пастуха, намагається відвернути князя від намірів зруйнувати Царгород, знищити братів-базилевсів, які завдяки шлюбу з Анною прагнуть заручитися з Руссю союзом і тривалим миром, а також не проливати крові добрих херсонесців. Пастирський бог дарує могутньому володареві Київської Русі захований ним колись срібний тризуб і пояснює його символічне значення: «Боги промовляють до людей символами… Троє посвятних істот, три вартівниці мусять об’єднано стати на варті краю того – Гармонія, Сила і Любов»32.

А того, хто «мирного тризуба не за берло, ознаку влади, а за зброю смертоносну» вжив, хто дарований Богом символ тризуба зрозумів як три пекельні сестри – Насильство, Жорстокість і Помста, той приречений на погибель.

Наталена Королева не лише переосмислює, поглиблює і доповнює легенди і міфи старослов’янського, давньоруського циклу, «традиційні» сюжети і міфологічних героїв, але й створює авторські символіко-архетипні моделі з метою актуалізації історичного і культурного досвіду українського народу в проекції на інші історико-культурні світи.

Письменниця багато років накопичувала знання і матеріали, перш ніж зосередитися на образному вивершенні легендарно-міфологічних сюжетів і героїв в естетично суверенні образи і відповідні художні форми. Її мета – активізувати уяву і мислення читача до співпереживання закодованих у системі художніх образів ідей і смислів. Із особливою натхненністю Наталена Королева поринає у глибини української історії, культури, писемності, залучаючи до цих образно-символічних мандрів свій багатий інтелектуальний потенціал та емоційно чутливе сприйняття нового, ще не пізнаного, образно не оприявленого. У листі до Олександри Копач від 6 січня 1958 року вона признавалася: «Чому я стала українською письменницею? Бо як побачила Волинь, то закохалася в екзотиці. А як побачила Київщину – власне Київ з його соборами, народом, то не могла позбутись думки – ні, пересвідчитися – що ці люди – нащадки давньої Еллади. На березі Чорного моря ще більш у цьому впевнилась. Стала збирати старі легенди, рівняти їх з тим, що писав Геродот, що розповідали арабські автори. Так блудний лицар знайшов свою духову землю, свій чарівний перстень, щоб сповнити істотне завдання у житті: творити мистецькі цінності для добра української нації, якій вірно служили колись члени роду Дуніних-Борковських»33.

У повісті «Без коріння» Наталена Королева наголошує на принциповій позиції свого батька, який заповідав доньці шанувати мову і культуру українського народу, вважати своїм «лицарським обов’язком» слугувати поневоленим мешканцям української землі – «боронити всякого скривдженого й воювати за слабого». Не випадково Адріан-Юрій Дунін-Борковський запросив до свого дому молоду українку Марусю, щоб ця завжди одягнена у вишиваний народний одяг дівчина вчила його доньку української мови, «вишивати, мережити, гаптувати», представляти «фольклор і романтику тутешнього краю».

Згодом Наталена Королева продовжить виповідати розпочату в повісті «Без коріння» автобіографію в розлогому описові своєї романтичної і драматичної долі під назвою «Шляхами і стежками життя», якому передувала автобіографічна повість «Хрест».

Не забувала авторка циклу «Легенд старокиївських» і про другу свою родову гілку. Легенда про Самсонову криницю в Києві «оживає» під її пером уже в проекції на романтичну долю її родича Карлоса де Ляцерда, який прибув на українські землі з турецької неволі разом зі своїм побратимом Адамом Дуніним-Борковським. Знала Наталена Королева, що на початку двадцятого століття на Подолі в Києві була і Самсонова криниця на вулиці Лакерди – кияни перехрестили внука Карлоса де Ляцерди, Єроніма Ляцерду, на Єроніма Лакерду. Це і спонукало письменницю створити легенду «Явлена вода (З легенд роду де Ляцерда)», в якій поява Самсонової криниці завдячується хлопчикові Самусю – внукові садівника діда Семена. Вода з цієї криниці виявилася цілющою – напився «явленої води» хворий Єронім Лакерда і став видужувати: «На місці ж “явленої води” звелів викопати криницю, а над нею статую поставити: сильний муж роздирає пащу левові»34.

Наталена Королева залишила по собі низку автобіографічних оповідань, спогадів, уривків із задуманих повістей, новел: «Золоте серце», «Відгуки», «Ґонта», «Сарацинка», «Шовкова пані», «Східна казка (З пам’ятної книжки)», «La Monacella (З пам’ятної книжки)», «Учениця (З київських згадок)», «Наш не наш (Пам’яті Іллі Рєпіна)», «Київська Мотря (Типи старого Києва)», «Турецька неволя (Типи старого Києва)», «Невмируща вдача (Постаті старого Києва)», «Матія Батістіні», «Силует (Із записної книжки)», «Лік», «Подорожній», «Civis Romanus», «Анастатика», «У нічому не прогрішився!», «Самотність», «На Делосі», «З казок життя (Роксоляна)»…

Життя цієї талановитої письменниці, яка створила оригінальний неоромантичний художній стиль і збагатила українську літературу «оживленим» її багатющою уявою і фантазією духовним світлом інших культур, обірвалося 1 липня 1966 року в чеському Мельнику.

Чи збереглася могила Наталени Королевої? І де вона була похована, на якому кладовищі? Очевидно, що поруч зі своїм дружиною Василем Королівим-Старим. У неділю, 24 березня 2013 року, після завершення роботи міжнародного симпозіуму, присвяченого 90-річчю від дня народження видатного українського і чеського літературознавця та фольклориста Ореста Зілинського, Іван Драч, Ростислав Радишевський і автор цих рядків вирушили до Мельника.

Спочатку замірилися відвідати костел Святої Людмили – покровительки Чехії, яку молитовно вшановувала Наталена Королева. Не раз Наталена відвідувала цей третій у Чехії костел, присвячений улюбленій чехами святій. Він був, за легендами, побудований на тому місці, де після прийняття християнства донька князя Славибора Людмила заночувала, бо жителі містечка, яке тоді мало назву Пшов, були ще язичниками і не дозволили християнці перебути серед них ніч. Коли приходила до старого міста і замку, то після служби намагалася ще побути на самоті в капличці своєї покровительки святої Людмили, де збереглася стара вівтарна картина «Хрещення святої Людмили». Виходила на оглядову площадку, що на західному фасаді замку, милувалася просторами Прилабської долини, де зливалися дві найбільші річки Чехії – Лаба та Влтава, а в долині височіла гора Ржіп.

Наталена щоранку, за іспанським звичаєм, приходила до костелу, хоча жили вони на Пшовці – передмісті Мельника, майже в селі серед бідних людей, які виживали завдяки клаптику городу чи поля і малому господарству.

Після смерті чоловіка Наталена Королева запросила до себе жити сусідського хлопця – студента технічної школи Войтеха, поселивши його в малярській майстерні Короліва-Старого, а згодом, після його одруження, передала повністю і всю хату. Бо не звикла жити тільки для себе, думати тільки про себе.

Саме Войтех і його дружина Марженка поклопоталися, щоб тіло Наталени Королевої знайшло вічний спочинок на невеличкому, під густими кронами величавих дерев, цвинтарі св. Вацлава поруч із могилою її дружини Василя Короліва-Старого.

Доля Кармен-Фернанди-Альфонси-Естрелли-Наталени нагадує бурхливий гірський потік, що несеться з неймовірною швидкістю крізь кам’яні загати, валуни, підмиті вируванням пінистої води стовбури дерев, долаючи кордони держав і швидкоплинний час. Де б Наталена Королева не з’являлася – в Іспанії чи Франції, Італії чи Єгипті, Україні чи Росії, Польщі чи Персії, на Близькому Сході чи на Кавказі, врешті-решт, в Чехії – всюди вона намагалася пізнавати, вивчати культуру та історію цих країн і народів та образно трансформувати в оригінальні художні форми, а головне, творчо «зрощувати» з іншими культурами, передусім із українською. Вона з дитинства, ще не вповні усвідомлюючи, задовго до знайомства й одруження з Василем Королівим-Старим, зробила свій культурно-національний вибір. Україна для Наталени Королевої стала такою ж духовно близькою, більше того – рідною, як і Іспанія. Своєрідними символами душі набутої в ранньому віці під час проживання в Борках на Волині, а згодом у Києві, батьківщини стали для неї бабуся Северина і подруга-українка Маруся.

У життєписі «Без коріння» Наталена Королева вкладає в уста української дівчини Тайоні-Таїси – учениці Духовної дівочої семінарії – власні символічні уявлення та узагальнення про цих двох українських жінок – Северину і Марусю, які прилучили її до українського духовно-культурного світу. Вислухавши розповіді Ноель про своє дитинство і враження від спілкування з цими двома українками, Тайона сказала: «Мені здається, що ота баба Северина – це прастара Земля Українська, опущена аж до повної байдужости, інертна до всього й усіх, хто робить її своєю слугою й користає з її величезних природних багатств… Але ж вона, дарма що зрезиґнована й відстала від поступу інших сусідніх земель, вона вперто береже свої дукачі, плахти, намиста, вірування, казки, співи, внутрішні звичаї – ці найдорожчі свої скарби – і ними прикрашає та оздоблює молодь…»35.

Якщо баба Северина в уявленні Наталени Королевої є символом традиційної, свідомо законсервованої в ім’я самозбереження України, то молода красуня Маруся – «це наша стихійна сила, дужа, повна життєвої енергії, здібна до всього доброго, але оспала чи, певніш, іще не пробуджена…»36.

Джерелом пізнання легендарної, дивовижно драматичної долі Наталени Королевої, реконструювання історії її життя, творення її реальної біографії та відкриття секретів естетичної своєрідності її художнього мислення є її мистецький світ, зосереджений у романах, повістях, оповіданнях і новелах, спогадах і листах. Цей мистецький світ наповнений особливою духовною енергією, бо «вирощувався» на пізнанні та відтворенні одвічного поривання людини здобутися внутрішньої свободи і духовно-культурної суверенності задля творення діалогу з іншими культурами і духовними світами. У своєму творчому пориванні відкривати нові духовні джерела для прилучення українського читача до вічних істин і глибиннішого пізнання витоків української духовності Наталена Королева намагалася піднятися на крилах неоромантичного світовідчуття над цим заарканеним меркантильністю, прагматизмом та скепсисом світом, у якому починали розкошувати модернізм, авангардизм та кризове світосприйняття. Письменниця закликала не втрачати віри й надії – віри у Бога і в свої духовні сили та гуманістичне покликання, підноситися надією над буденністю та зневірою, усвідомити величну моральну місію творення добра, плекання любові та проявлення співчуття і милосердя до ближнього. Тому є і буде завжди з нами, з українським духовним світом ця дивовижна легендарна жінка на ймення Кармен-Фернанда-Альфонса-Естрелла-Наталена де Кастро Ляцерда і Медінацелі Фернадес де Кордоба і Фіґероа, вона ж – Неджма Беґом Гакгаманіш ібн Куруш, вона ж Наталія Ковалевська, вона ж – Наталена Королева – легенда європейської культури й української літератури.

Микола Жулинський

Шляхами і стежками життя

Передмова

Даючи цю працю, мушу сказати кілька слів, щоб уникнути помилкових «висвітлень» та приписування мені думок, яких я не тільки не мала, але яких і мати не могла.

Є це лише ряд кинених «моменток»-фотографій з путі мого життя. Не можу назвати цю жменьку образів «спогадами». Життя моє було таке пестре та різноманітне, що на «спогади» мусіла б написати кілька книжок.

Дала цій праці підзаголовок «повість», бо зв’язала формою повісті ці «світлинки життя».

Передбачаю, що критика, як це бувало і раніш, буде мені закидати «непов’язаність» між окремими образами та що я «своїм звичаєм» переплела тверезу дійсність фантастичними явищами, як, наприклад, з’явлення дону Еугеніові37 його покійної сестри, фрагмент Камбізової38 історії і т. п.

Ця «непов’язаність» не є проявом мого неуміння обходитись з матеріалом. Як рівно ж домінування фантастичного елементу не є жадним «нахилом до спіритизму», як мені це витикалося.

Зі спіритизмом не маю нічого спільного. Скажу більше: мені було завжди дуже смішно слухати про те, як гурток ситих буржуа, по добрій вечері, бавиться «загробовою конверcацією39» з духами Сократа, Наполеона, Клеопатри – ніколи з ким-небудь «меншим!» – та радяться з ними про свої дрібні приватні клопоти, напр., чи видужає бабуня? чи перейде до другої класи Маня чи Оля, чи варто купити те або інше і т. п.

А Сократ відповідає досконалою французькою, Наполеон пише без помилки по-російському, а Клеопатра «чеше» по-українському, немовби цілий вік свій прожила в Кобиляках.

Стільки про мої «нахили до спіритизму».

Що ж до способу моєї нарації – мабуть, є це підсвідомий відгук лектур, якими я захоплювалась в молодості, у віку між 14–19 роками.

В ту добу мого життя улюбленими моїми авторами були маврські40 чи власне мозарабські41 історики та аналісти42. У тому періоді мого життя я добре знала арабську мову. Навчили мене їй мої вуйки, обоє солідні вчені, які знали її, як свою власне еспанську.

А маврські історики пишуть цілком інакше, як їхні урівноважені европейські колеги, які відзначають лише сухі факти. У маврів історичні факти завжди переплетені поезією, казкою, легендою, яким надається однакова вага, як і історичним подіям.

Автор-мавр не хоче брати на увагу, що є явища визначніші й є дрібніші. Він хоче вірити фантасмагоріям43 в тій самій мірі, як і дійсності. Для нього варто уваги і цінне все.

З однаковою повагою автор-мавр пише і про блискучу перемогу маврської зброї, і про будування прекрасної мешіти44, і про несподівано гарну імпровізацію-відповідь поетові ель-Аммарові45, яку дала йому дівчина з люду, ослярка Румікайя, яка потім стала одною з найблискучіших маврських поеток, що вже є фактом і історичною дійсністю, а також султаншею Гранади46.

Маврський автор перескакує з факту на факт, не в’яже їх. Дає оповідання немов окремими уривками. Барвиста, заплутана нaрація47 кучерявиться, як маврський орнамент. Аж втомлює незвиклого до неї читача. Так принаймні відмічають свої вражіння французькі вчені. Мене в молодості чарував цей спосіб оповідання. Видавався мені пестрою, несподіваною казкою.

Можливо, що звикла на нього, перейняла його, усвоїла та й сама цього не помічаю. Деякі критики знаходять у моїх працях «жіночу дріб’язковість, як у забарному вишиванню».

Вихована двома вуйками-вченими без жодного жіночого впливу – єдина моя тітка48, старша за мене на 10 літ, рано вмерла – і я не маю в своїй вдачі питоменних жіночих рис.

Я не вмію ані шити, ані вишивати. І ще досі, коли потрібую пришити ґудзик – іду до швачки.

По скінченню середньої школи вуйки доповнили мою вихову тим, що вчили мене мовам, філософії, особливу увагу давали стоїцизму, бо обоє «обожнювали» Сенеку, «земляка» родом з Кордови49, звідки вийшов також і рід моєї матері50.

Вчили мене історії Еспанії, археології, мистецтву приправляти лікувальні зілля, музиці, співу, складанню віршів eспанських і латинських. З річей «практичних» навчили мене їздити на коні, «як пікадор», шермувати шпадою51, стріляти. Коли була потреба, певно, я б могла не тільки лікувати свого коня, але, може, і підкувала б його.

Де ж би при такій вихові могли розвинутись «жіночі нахили до вишивання»?

Але коли б мої критики заглянули до Ібн-Калдуна52, Ібн-ель-Атіра53, Ібн-Адгарі54 чи Акбар-Маджнуна55, напевно б знайшли там чимало моїх «хиб».

Можливо, що вражіння юності утворили спосіб мого думання.

Серед численних наймень та титулів мого роду є одно, мені миле: «de Cordova56».

Маврська Кордова57 відмітила мене своєю печаткою. Позбутись її не можу. Як не можу виправити свій «нечитальний» рукопис, навикнувши за молоді літа до арабського письма. Вже більш як 40 літ не чую арабської мови, забула вже її, але рукопис лишився подібний на арабський.

Галицька критика часто рівняла мене до польських авторів, шукаючи у мене їхнього впливу. Це непорозуміння повстало з того, що в Галичині про мене відомо було лише одно, що я – римо-католичка. А це для галичан значить, що я – полька. Що, крім поляків, є ще інші народи католицькі, про те Галичина немов не хоче знати. Що мій батько, Адріан-Георг Дунін-Борковський58, був поляк та ще й син польського повстанця з 1863 року59, Адама Дунін-Борковського, – цього я ніколи не укривала й не вирікалась та вирікатись не буду.

Але з дитячих літ батько був вихований у Франції, власне, у Парижі. Там же ж студіював на університеті – був природник, власне, ентомолог. І можливо, що міг би стати визначним вченим, коли б не мав досить грошей, які йому давали можливість жити, як йому заманеться, та виконувати далекі подорожі, що перешкоджали йому працювати вперто і систематично.

Під час своїх студій батько зазнайомився, як молодий ще студент, зі славним французьким астрономом Камілем Фламаріоном60. Приятельство це тривало аж до самої батькової смерті.

З матір’ю моєю, Марією Кларою де Кастро Ляцерда і Медінацелі Фернандес де Кордова і Фіґероа, батько зазнайомився в Біаріці61.

Одружившись з нею, переселився до Еспанії, де й жив до мого народження, яке було причиною смерті моєї матері. Овдовівши, батько не схотів лишитись в Еспанії. Причин на те було кілька. Першою був великий сум, що огорнув батька по смерті матері. Не хотів бачити мене – бо я була «причиною» смерті матері. Був розчарований, що народилася донька, а не син, продовжуватель старого роду. Не останньою з причин було також те, що мати моя була вельми багата – багатша за батька. Отже, батькова гордощ обурювалась при думці, що про нього могли б подумати, що він, «вбогий польський емігрант», лишився як «управитель маєтками дружини до повноліття доньки». І батько подався у подорожі по Індії, Цейлону, Африці, лишивши мене в Eспанії, де опікуном моїм став вуйко Еугеніо, спочатку старшина королівської гвардії, а потім – католицький священник.

На мої хрестини приїхала бабуня, Теофіла Дунін-Борковська з роду Довмонтович62, старого литовського роду. Це була батькова мати.

З рідні моєї матері – батьків уже не було в живих – лишились тільки старший брат моєї матері, Еугеніо, спочатку старшина королівської гарди63, потім – католицький священник, та молоденька – приблизно 10-літня – тіточка Інес, яка тоді ще вчилась у кляшторній64 школі «Sacré Coeur»65 в Парижі.

Бабуня Теофіла Дунін-Борковська, цілком самітня на світі (втратила дружину66, як їй було якихось 23 роки), упросила мого вуйка і опікуна Еугеніо (батько офіціально вирікся мене, і я носила наймення матірнього роду по еспанському звичаю як перше наймення, а батьківське – на другому місці, аби не було думки, що я – не шлюбна дитина й батька не маю), аби він дозволив їй відвезти мене на Волинь і там виховувати, аж доки не доросту до шкільного віку. Але бабуня Теофіла вмерла, як мені ще не було п’яти літ. І мій опікун, вуйко Еугеніо, знов мене привіз до Еспанії, де я пробула до 19 літ.

В той час батько, сум якого розвіявся, оженився по-друге. Мачуха67 моя була родом чешка – Бог знає, чому в Галичині з неї зробили польку. Певно тому, що одна галузь її роду виселилась з Чехів до Польщі ще по Білогорській битві68.

Власне, це було її, мачушиним, бажанням, щоб я приїхала їх відвідати і, якби мені сподобалося у них, залишилась у них.

Отже, я мусила вчитись нараз чотирьом слов’янським – цілком мені не знайомим – мовам: польській – цього бажав батько, чеській – цього бажала мачуха, російській, бо була це мова урядова, офіціальна, і українській, бо була це мова люду, серед якого жила на Волині.

Одночасне навчання цим мовам і цілком недосконале знання їх не давало мені можливості багато читати. Отже, годі говорити про впливи на мене польської літератури. З польської літератури я прочитала дещо з Міцкевича, Красінського, Словацького, Сєнкевича69. Але повністю не прочитала жодного з цих авторів. Пізніш прочитала я ще «Faraon» Болеслава Пруса70, кілька драм Жулавського71, Л. Ридля72, Тетмаєра73 та «Марію Магдалену» Данілевського74, бо книжка ця була конфіскована царською цензурою, а тому мені її приніс як «раритет» знайомий літературний «цензор».

Потім дуже швидко – ані не тривало це 4 роки – я цілком розійшлася з родиною батька. Жила в Персії75, знов в Еспанії, в Італії, у Франції.

З ким би я там могла говорити у слов’янських мовах?

У свойому пестрому житті довелося мені також якийсь час бути актрисою. Грала я в Парижі, в Петрограді як французька актриса. Але раз довелося мені грати також і в російській мові.

Було це за мого побуту в Київі. Серед акторів, моїх «професіональних товаришів», я мала багато знайомих.

Якось я відвідала родину Олександра Крамського76, тоді головного режисера Київського театру «Соловцов»77.

Олександр Михайлович мене радісно привітав: «Мусиш нас визволити, Кармен!». Еспанським звичаєм я маю кілька хрещених наймень. Зовуть мене: Кармен Альфонса Фернанда Естрелья Наталена. Актори залюбки називали мене найменням Кармен як найбільш їм «знайомим» з опери Бізе!

– Маємо все випродано до посліднього місця та ще на п’ять спектаклів «Ерос і Психе» Жулавського. А Юренева78 захворіла. Хоч вішайся! У тебе «геніальна» пам’ять. Грай «Психe»! Ані не зазначимо на афішах, що граєш за Юреневу!

Я прийшла в жах від цієї пропозиції. Де ж таки! Я грала лише у французькій мові. Слов’янськими мовами всіма говорила з міцним «чужим» акцентом.

– То вже не твій клопіт! – стояв на своєму Крамський. – Я тебе «нaтаскаю»! Вимовлятимеш як членка Московського художнього театру79. А за твою гру я – спокійний. Гратимеш ліпше за Юреневу.

Довелося грати. Дійсно, Олександр Михайлович мене «натаскав» знаменито. Вимові не було що закинути. Спектаклі пройшли блискучо. І нині, коли доля зробила з мене «вчительку чужих мов», коли мушу вчити російській мові і хочу добре вимовляти, я згадую, як вчив мене вимовляти Крамський і по його навчанням «граю вчительку російської мови». «Успіх» маю, як і тоді, в ролі «Психе»… хоч тепер без аплодисментів…

Цей епізод спричинився до того, що я прочитала Жулавського. Тому про нього згадала. З російської літератури ніколи не читала ані Достоєвського, ані Тургенєва, ані Толстого. Повністю прочитала лише Пушкіна та Лермонтова, якого дуже полюбила.

До цього спричинився також випадок.

За Першу світову війну я працювала у Червоному Хресті80 як «сестра» при російській армії. Ніколи не була «сестрою-жалібницею української армії», як про мене писали в українських часописах. Була ранена і мусила лікувати поранення на Кавказі. Скрізь і все було переповнено. Помешкань не було. Тож мене, як ранену сестру з двома військовими хрестами за бойові заслуги81, помістили у домику, де колись мешкав Лермонтов82. На столі перед вікном лежала розгорнена книга його творів. Мені сказано, що читати цю книгу я можу, але просили, щоб ніколи не клала її на інше місце. Так пізнала я твори Лермонтова і полюбила їх. Можливо, що спричинилось тому оточення: Кавказ зробив, що я полюбила Лермонтова, а Лермонтов – що я полюбила Кавказ…