Шляхами і стежками життя

У сприйнятті й розумінні Йосифа Ариматейського Месія – образ-символ «відродження мого зганьбленого, знищеного і дощенту спідлілого в утисках народу».

Прихід до його уярмленого народу Боголюдини є для Йосифа Божим провидінням, Світлом Істини, яке розжене пітьму страху, безнадії, замирення зі злом, рабської покори і служіння чужим богам. Він вірить, що вражена бездуховністю, здеморалізована чернь ще здатна пробудитися від рабського сну й заслуговує на відродження: «Відродження не в напрямі конче утворення завойовницької держави, але передусім відродження моральне, духове, без якого не може бути нічого великого і вічного. Відродження затоптаних у багно ідеалів, збудження приспаного дзеленчанням золота шляхетного духа, відродження ведучої легенди, що не вмерла під брязкіт терез ваги і бринкання локтя. Месія, Понтію, це людська гідність, повернута цим крамарчукам, крутіям, шахраям і здирникам, за яких небезпідставно вважає юдеїв цілий світ»25.

Але не Понтій Пілат, ні Йосиф Ариматейський не можуть зрозуміти, чому Месія не хоче скористатися наданою Йому Пілатом змогою врятуватися, чому, в ім’я чого, заради якої істини Він іде вперто на смерть. Більше того, прокуратор Юдеї відчуває, що цей дивовижний в’язень повів Себе так, начебто не він, Пілат, осудив його, а Він осудив Свого суддю, пробачивши йому Свою смерть.

Наталена Королева у творі «Quid est veritas?», який був, як і більшість її новел і оповідань, опублікований у журналі «Дзвони» за особливої підтримки його редактора Петра Ісаїва, подає значно глибший, ніж це вичитується в канонічних текстах, світоглядний і морально-психологічний зміст мислення і поведінки Понтія Пілата. В юності він уболівав за збереження і утвердження стародавніх римських чеснот, вірив «без застережень в конечне здійснення наших “променистих мрій, наших сяючих ідеалів”»… Вірив юнаком у чисту правду, був переконаний, що її можна і пізнати, і передати іншим, а тепер, після зустрічі з Месією, Пілат – колишній завзятий республіканець – не може дати собі відповіді на запитання, що таке істина: «Хто скаже мені, що таке правда?!.»

Наталена Королева вирішила психологічно поглибити дослідження душевної драми римського прокуратора Юдеї Пілата Понтійського в романі «Quid est veritas?», який вона почала публікувати в тих же львівських «Дзвонах» напередодні Другої світової війни. Роман був написаний у 1939 році, але ні завершити оприлюднення його на сторінках журналу, ні видати свій найбільший і художньо найдосконаліший твір через воєнне лихоліття їй не судилося. Тільки в 1961 році головна книга її творчого життя з’явилася друком у США.

На час написання роману «Quid est veritas?» Наталена Королева була відомою і популярною письменницею. Крім двох книг новел і оповідань «Во дні они» та «Інший світ», з’явилися друком повісті «1313» (1935 р.), «Без коріння» (1936 р.), «Предок» (1937 р.), «Сон тіні» (1938 р.). Критика відзначала високий професіоналізм письменниці, глибоке знання історії античності та середньовіччя, історії християнства, християнської філософії і етики, зауважувала майстерність у творенні характерів, тонке оперування діалогами в реалізації творчого задуму… І хоча висловлювалися доволі критичні оцінки з позицій необхідності належного дотримання католицьких етичних норм, часто дорікали їй за відсторонення від актуальних національних проблем і запитів сучасності, зауважували відсутність чіткої ідеологічної позиції самої авторки, проте Наталена Королева гідно й твердо обстоювала своє як художника слова право писати про те, що вона досконало вивчила, в що заглибилася пізнанням, уявою до такої міри, щоб могти без сумнівів, сміливо «перевести» архівні свідчення, археологічні знахідки, легенди, народні та родинні перекази, історичні хроніки, євангельські апокрифи й тексти, «мандрівні» сюжети в іншу – художню – реальність.

Гідне подивування і захоплення її вміння завдяки дивовижно нестримній творчій уяві та інспірованій міфами, легендами, апокрифами фантазії художньо вияскравлювати контрапунктні події із зафіксованих в євангеліях сюжетів заради наближення до читацького сприйняття в образах не тільки євангельських персонажів, але й звичайних людей – селян, пастухів, невільників, ремісників, філософів, музикантів, акторів, ченців…

Саме роман «Quid est veritas?» є найбільш «заселеним» героями різних рівнів соціального стану і найбільш сюжетно розгалуженим, а головне, найглибшим у плані психологічного вивершення характерів головних персонажів цієї історичної драми – Понтія Пілата, Йосифа Ариматейського, Маріам Магдалини, сина Пілата Кая і дружини римського прокуратора Прокули. Хоча насправді головною особою в цьому творі є Ісус Христос, Який уже воскрес і вознісся на небо, але Його духовна присутність настільки зрима, настільки впливає на думки і переживання Понтія Пілата та всіх тих, хто «оживає» в цьому творі, що мимоволі в процесі розгортання сюжету чекаєш на Його появу в творі як діяльного персонажа. І Месія справді живе в думках і навіть у вчинках героїв твору. Передусім у тривожних роздумах-каяттях самого Пілата, який ніяк не може собі пробачити, що він тоді, коли зустрівся з Ісусом, не зрозумів Його, хоча й повірив у Його майбутнє воскресіння, бо саме привілеєм богів і за римською міфологією є постання із мертвих, воскресіння. Як воскрес єгипетський бог Озіріс, як ожив грецький бог Діоніс… Та Понтія Пілата гризе почуття ганьби, породженої малодушним страхом перед лукавим ідумейцем, тетрархом галілейським, Іродом Антипою – сином жорстокого Ірода Великого, перед юдейськими священниками, передусім перед головним юдейським первосвященником Каяфою…

Він знає, що цей страх з’явився не в римського прокуратора, а в людині, ім’я якої Понтій Пілат, у людині реальній, живій, «з усіма людськими кволостями!». В людині, залежній від законів, посади, обов’язків, обставин…

Наталена Королева прагне не стільки художньо дослідити суперечливі оцінки життя і діяльності Понтія Пілата, особливо першопричини осудження ним Ісуса на страту, скільки порушити надзвичайно складну проблему вибору в критичній ситуації, в якій опинився всевладний охоронець правопорядку в одній із провінцій Римської імперії. На перший погляд Понтій Пілат у ситуації з Ісусом – Раббі з Назарета – не мав вибору. Він повинен беззастережно додержуватися римського права, згідно з яким суворо каралися будь-які антидержавні дії. Крім того, обов’язково має зважати на місцеве – юдейське – звичаєве право, яке передбачає трактувати відступництво від віри як тяжкий злочин.

Але ж він насамперед людина. «Ecce Homo! Ecce Homo!», – уже в розпачі вигукуватиме Пілат ті самі слова, якими він характеризував перед юрбою Ісуса. Саме тоді, коли він, прокуратор Юдеї, судив Месію, і мала відкритися йому та Істина, яку після воскресіння Ісуса Христа він так наполегливо шукав: «Ціле своє життя шукав я Істини… Тужив за нею… І – не знайшов! Чи, може, не впізнав, коли зустрів її?..»

У романі «Quid est veritas?» істину як віру, як духовне віднайдення себе, свого «я» заради того, щоб «бути самим собою», шукають і знаходять Марія Магдалина, Клавдія Прокула, Кай Пілат. Та ці герої не мають за своєю душею такої глибокої вини, яку носить у собі Понтій Пілат. Ця провина і відповідальність за пережитий страх, який і привів його до прийняття такого несправедливого і жорстокого вироку Месії, спричинила духовні страждання прокуратора.

Як запише спостережлива і мудра Клавдія Прокула, доживаючи свій вік у самотині в добровільно вибраному вигнанні, «Пілатова недуга об’явилася з ментом, коли він уперше в житті злякався. Тоді Пілатова душа, як шалька невірних терезів, не могла вже справно й певно чинити справедливість, “відважувати” її. І тоді “справедливий” перестав бути самим собою».

Дружина прокуратора тоді й зауважила, що страх вигнав спокій із його душі, думки втратили ясність, сон не зміг склепити його повік…

Ці душевні муки Понтія Пілата під пером Наталени Королевої набувають особливої психоемоційної напруги. Страх нарощує моральні страждання, породжує депресію і фізичну деградацію, а головне – виводить постать Понтія Пілата на висоту трагічного образу.

Психологічно переконливою є сюжетна лінія, пов’язана з легендами про келих Грааля. Наталена Королева цим сюжетним відгалуженням, вірніше, доповненням про келих магів, у який, за переказами і легендами, Йосиф Ариматейський зібрав кров розіп’ятого на хресті Ісуса, а за словами самого Йосифа, Ісус «пив з того келеха на останній своїй вечері», зрощує-поєднує те, що відбувалося до самопожертви Ісуса заради спасіння людства, із часом, відлік якого розпочинається воскресінням і вознесінням на небо Сина Божого. І в тому новому часі письменниця знаходить місце й можливість не лише для зображення болісного прозріння Понтія Пілата, але й для набуття ним смислу подальшого життя. То він метою свого існування зробив пошук дерев’яної таблички з написаними на ній різними мовами словами «Ісус Назорей, цар юдейський», яку він звелів повісити на шию розіп’ятому Ісусові, то він замірився присвятити себе достойному збереженню легендарного «смарагдового келеха», який він побачив у свого радника Йосифа Ариматейського. Той прийняв цей «келех магів» на зберігання з рук самої Марії – матері Ісуса Христа.

Наталена Королева з дитинства була зачарована легендою про келих Грааля26, а його опис у романі «Quid est veritas?» здійснений, як свідчила сама авторка, з так званого Баальбекського келиха, який був знайдений у Сирії в околицях знаменитого Баальбека. Цю дивовижну красу і мистецьку досконалість вирізьбленого з одного суцільного смарагду келиха відкриває Наталена Королева читачеві захопленим поглядом Марії Магдалини: «На столі тепер стояв зелений келех казкової квітки, вкритий росою перед всуміш із тьмяно-сяйливими “місячними самоцвітами”.

Була ця річ не тільки з неоціненного дорогого каменю, але ж і незвичайної мистецької вартости. Розміщення інкрустованих у смарагд інших самоцвітів говорило про її містичне значення й “надлюдську” досконалість мистецтва, яке зуміло інкрустувати ніжний смарагд, що тріскається від найлегшого дотику різця».

Ще за життя Месії Понтій Пілат побачить, як цей містичний келих віддзеркалиться йому такою ж загадковою, як і Святий Грааль, квіткою пасифлори, яка символізує смерть і передвіщатиме загибель на хресті Ісуса.

Наталена Королева цією квіткою, яку дарує Клавдії Прокулі маленька негритянка Чела, ніби подає знак Понтію Пілату про невідворотність і його хресної дороги в пориванні пізнати Істину. Така дорога – це його, вимученого каяттям і душевними стражданнями, шлях до християнства, символом якого виступає чаша Святого Грааля. Понтій Пілат ступив на цей символічний шлях – пройшов під гірлянди, сплетені з квіток пасифлори, до печери, в якій Йосиф зберігав таємницю – келих Святого Грааля.

Романістка сміливо поглиблює містичну природу цієї чарівної чаші, яка в різних давніх культурах і віруваннях набувала різноманітних символічних значень. Чи не найпоширенішим символом чаші Грааля є святе серце Ісуса Христа, а її походження пов’язують то з першочоловіком Адамом, то з архангелом Михаїлом…

Наталена Королева подає свою версію легенди про цей символ влади, лицарства, любові, серцевини життя, Відвічного Світла… Оскільки вона дев’ятнадцятилітньою пройшла обряд прийняття до старовинного перського роду через освячення клятви кров’ю на вірність своєму мужу, князю Іскандеру, та вірі Святого Світла, в романі «Quid est veritas?» письменниця вкладає в уста Йосифа Ариматейського відкриття таємниці появи в руках матері Христа Маріям цього символу благої вісті: «Від Баал-Фазара, слуги Світла Нествореного, володаря перського, дістала Маріям, мати Раббі, цей келех з фіміямом у подарунок новонародженому синові».

Наталена Королева цим зрощенням євангельської легенди, християнського вірування з давніми перськими релігійними уявленнями про істину віри – Святе Світло – прагне довести, що в основі багатьох традиційних культурних цінностей різних народів лежать схожі легендарно-фольклорні сюжети й герої, хоча й відмінні за назвою і звершеними подвигами, чудесами та перевтіленнями богів. Той же Баал-Фазар (Балтазар) у віруваннях персів був одним із трьох володарів, які першими добралися до Вифлеєма і привітали новонародженого Месію. Крім того, Баал-Фазар був магі-священником перської релігії «Святого Світла». То чому він не міг передати Марії – матері Ісуса – чашу Святого Грааля?

Отже, Ісус Христос, одержавши у подарунок із рук Своєї Матері це символічне уособлення Святого Світла, бере на Себе духовну місію «рятувати світ від “духовної посухи”, від “спраги світла”, вже нестерпних для знеможеного людства, яке черствіє, підлягаючи злу, ненависті та злобі, й утрачає те, чим тільки може жити Любов».

У цих словах радника прокуратора Юдеї Йосифа Ариматейського сконденсована визначальна ідея і цього роману, і багатьох інших творів Наталени Королевої. Це місія духовного просвітлення людства, яка покладається таємничим, незбагненним способом на обраних, на «посланців Світла», проповідників любові, духовного очищення і набуття «спокою досконалости», Великої Мети, Світлої Мети. У романі цю іскру Святого Світла підхоплює Марія Магдалина. Вона бере з рук Йосифа Ариматейського таємний келих атлантів – це послання людству з творчої руки Всемогутнього заради того, щоб справжнім Світлом розбудити людський дух, затуманений міазмами ще не просвітленої духовністю первісної матерії.

Своєрідною хресною дорогою стають для Ізі та Антіноя – героїв роману Наталени Королевої «Сон тіні» – випробування романтичним коханням віри та надії на Божу ласку. Антіной, якому пророчать римський трон, бо він – улюбленець самого цезаря Адріана, навіть після тривожних ворожінь і містичних небесних і земних знаків не владний над своїми почуттями, що завихрили йому розум, і захоплено поринає у цей неймовірно жаданий вир пристрастей і переживань.

Шлях до щастя для юних закоханих складний, драматичний, він пролягає через інтриги наближених до імператора осіб, через плітки, обмови, замахи на життя і завершується трагічно – убивством майбутнього цезаря Антіноя.

Відомо, що часи правління славетного будівничого Римської держави, реформатора, прихильника грецької культури, імператора Публія Елія Адріана, Александрія була однією з культурних столиць не лише Близького Сходу, але і Римської імперії. Одна лише Александрійська бібліотека з багатющою скарбницею пам’яток літератури і культури викликала захоплення сучасників. Там, у Александрії, розвивалося мореплавство і мистецтво, торгівля і література, шанобливо плекалася культура Близького Сходу й античного світу.

Наталена Королева досконало вивчила життя, побут, культуру цієї римської провінції тоді, коли брала участь в археологічних розкопках у Єгипті. Повість «Сон тіні» вражає саме майстерним художнім «вписуванням» у опобутовізований простір імператорського двору й античного міста реальних історичних осіб – цезаря Адріана та Антіноя, грека за походженням, який під час перебування разом із імператором в Александрії випадково потонув у Нілі. Але письменниця головний акцент робить на романтичному коханні Антіноя і звичайної танцівниці Ізіди (Ізі). Ця єгипетська дівчина наділена особливим даром чутливо сприймати високе мистецтво, володіє поетичним талантом, щира в своїх почуттях, безкорислива, чиста душею і вірна своєму мистецькому покликанню. Із великою любов’ю творився цей чудовий жіночий образ уявою і фантазією Наталени Королевої.

Письменниця майстерно «вплела» цю романтичну історію трагічного кохання єгиптянки Ізіди і патриція Антіноя в досконало виписаний культурно-історичний простір буття давньої Александрії під владарюванням римлян у часи поширення християнської віри. Не випадково Августа Сабіна намагається переконати цезаря в тому, що Антіной – колишній раб, син рабині-християнки і його, цезаря, син, що він таємно сповідує християнство, тягнеться до «демосу», і тому таємні християни палко моляться, щоб новий цезар Антіной швидше обійняв владу. Причиною його трагічної загибелі є передусім змова імператорського двору на чолі з дружиною цезаря Сабіною і сенатором Татіаном із метою не допустити на римський трон таємного християнина, одруженого з дочкою роксоланина Ярмужа, який привів у дарунок цезареві Адріану славетного згодом коня Бористена. До речі, у повісті згадується, що батько Ізі також походженням із берегів Бористена.

Як бачимо, і у повісті «Сон тіні» Наталена Королева не забуває про свою другу родинну гілку, яка тягнеться до українського родословного дерева.

А повість «Предок» взагалі присвячена ледве не містичному поєднанню двох родів – іспанського й українського. Цей твір наповнений дитячими враженнями і спогадами Наталени про таку далеку і таку рідну Волинь, про маєток Борки над Стиром, бабуню Теофілю Дуніну-Борковську, зілійницю бабу Вівдю… У повісті все, що пов’язане з Україною, що відбувається на Волині, читач «бачить» очима самої письменниці, яка постає в образі маленької внучки графині Теофіли Теї, і очима волинського шляхтича Адама Дуніна-Борковського, його дружини-сарацинки Марії-Зораї, яка в захопленні вигукує: «Ах, срібна, срібна Волинь!.. Колиска мого золотого щастя!»

Та головне сприйняття Волині, української землі авторка повісті «Предок» «довіряє» молодому лицарю Карлосу де Ляцерда, який прибуває в Україну на запрошення викупленого з турецького полону волинянина Адама Дуніна-Борковського.

Іспанський предок письменниці дон Карлос де Ляцерда справді жив у першій половині ХVI ст., був близький до іспанського двору, супроводжував убиту горем королеву Хуану, яка надумала відвезти тіло померлого короля Філіппа І до місця його народження – Відня.

Наталена Королева відтворює моральну й духовну атмосферу тогочасної Іспанії, в якій сіяла страх і розбрат інквізиція. Оскільки рід Ляцердів (про це було відомо із родових хронік) був пов’язаний з альбіґойською єрессю, то лицарю Карлосу де Ляцерда нічого не лишалося, як покинути таємно Іспанію. Він боявся, що інквізиція дізнається про прибуття до Іспанії його родича Енріко де Кастро, який намагався залучити Карлоса до альбіґойської віри, проти якої римська церква ще на початку ХІІІ ст. оголосила хрестовий похід.

Паломницька подорож до Гробу Господнього, наповнена пригодами і випробуваннями на лицарський обов’язок і честь, приведе згодом Карлоса в той далекий, невідомий край, куди колись помандрував Енріко, один із членів роду Ляцердів, – до «далекої Скитії», де «тече велика ріка Бористен», щоб прищепити там і зберегти «віру», нищену в Романії вогнем і мечем.

Дорадник його величності королеви Іспанії, домініканський патер Інніго, прагне відкрити лицарю Карлосу, який втратив надію на особисте щастя і вирішив шукати забуття дорогами найшляхетніших шукачів келиха Святого Грааля. Він радить опечаленому і зневіреному Карлосу шукати Святий Грааль не в овіяних легендами горах іспанських Піренеїв, а в самому собі, в своїй душі, в своєму серці: «Зрозумійте, це ж – наше власне серце, налите світлом Божої любові. І треба нести його світом, йти з ним шляхами життя так, щоб не розлити й не розплескати ані краплини. А обов’язок лицарськості – обов’язок загалом кожної людини, завжди вщерть наповнений той келих любові подавати спрагненим в ім’я Боже!»27.

Наталена Королева послідовно проводить із твору в твір ідею духовного самовозвеличення людини заради високого її покликання – підтримати ближнього у важкій внутрішній боротьбі за утвердження добра у світі зла, вселяти надію і нести святе світло віри. Їй болить оте повсякчасне релігійне протистояння, яке не просто розмежовує людей, але й приводить до трагічних конфліктів. Не випадково письменниця акцентує у повісті «Предок» на ворожнечі кревних родичів. Василь Борковський – православний козацький лицар – не може змиритися з тим, що його молодший брат Адам сповідує католицизм, є апологетом унії. Ця ненависть, «вирощена» на фанатичній вірі та несприйнятті іншої віри, неминуче кривавить людські долі. Опечалений Карлос, переживаючи, що між ним і Василем – між братами – пролилася кров їхнього роду, в уяві «бачив безконечне руно волинських лісів, а в серці стояв образ іспанських голих червоних скель. Що ж подібне між Еспанією і Волинню? Аякже! – Той самий вічний бій з невірними. Тут – хижаки-номади, а там – хижі африканські і берберійські орди. Ті там “ідуть по хліб”, а ці тут – “по людей”. Як еспанські, так і ці країни, боронять християнство й долю Європи від наїзників. Таж голосу й обличчя цього народу, як і еспанського, Європа собі не уявляє…»28.

Наталена Королева добре уявляла Європу, особливо середньовічну, на порозі доби Відродження, про що свідчить повість «1313», яка принесла їй широке визнання. Це був перший великий твір, у якому письменниця розгорнула широку панораму боротьби добра й зла, особи і суспільства, істини та фанатичної віри. «Твір цей можна віднести до розряду української фаустіани, – зауважує Ярослав Поліщук, – оскільки в основі його образ героя-експериментатора, відважної і безоглядної людини, яка ламає канони та діє на грані дозволеного, здобуваючи унікальний досвід першопрохідця»29.

Головний герой твору Константин Анклітцен, згодом чернець Бертольд Шварц, усамітнюється в одному з францисканських монастирів у горах Шварцвальду заради благородної місії – робити людям добро. Не у вірі в Господа він вбачає безсмертя своєї душі, а в праці – «вирішив, що буде хвалити Господа своєю працею». За середньовічними уявленнями чернець-самітник цим одержимим підкоренням себе службі Розуму відчужується від суспільства, від підпорядкування правилам монастирського життя, від дотримання релігійних догм і приписів, а це означає, що він починає служити дияволу. Віра поступається Розуму, отже, верх у людині бере не добро, а зло. І хоча винахідник, експериментатор, талановитий учений не шкодує ні свого часу, ні сил і працює з неймовірною одержимістю, проте середовище, суспільство не розуміє, не сприймає такого служіння науці, такого самозречення від усіх благ і спокус світу. Здавалося б, Бертольд досяг найдостойніших визнань за винахід вітражного кольорового скла. Його шанували люди з околиць монастиря, ченці-францисканці за те, що знайшов спосіб розминання шкіри, зробив розчини для підживлення рослин, вигадав цілу систему скляних рам для вирощування в теплі овочів… Отож, він має почесті, славу, але водночас його душа потрапляє в пастку гордині та марнославства.

У боротьбі з дияволом, із його спокусами людина з втраченою або ослабленою вірою обов’язково програє. Вихід є – укласти угоду з дияволом, що і робить алхімік Бертольд Шварц, коли вступає у спілку з ченцем Бертрамом. Цей брат Бертрам, який стає його помічником, насправді є дияволом. Тож закономірно, що той, хто «продав душу чортові», неминуче буде покараний. Тому повість «1313» завершується загибеллю творців пороху. У пивницю, в якій винахідники зберігали порох, потрапляє блискавка, і монастир від вибуху висаджується у повітря.

Вражає жага пізнання Наталеною Королевою інших культурних світів, історичних епох, пошуки нею архівних джерел та археологічних свідчень про минулі часи, події, постаті… З особливою ретельністю визбирувала вона історичні «зерна», з яких проростали нові художні світи, світи єдності, взаємодії та взаємовпливи різних культур і народів. Але із особливою сумлінністю вела Наталена Королева дослідження давньої Русі-України. Вона уважно вивчала не лише літописи, перекази, легенди, скандинавські саги, візантійські хроніки, старогрецькі та римські джерела, але й староіспанські епоси, родинні хроніки, монастирські архіви, давньоруські літописи, повчання, агіографічні, ораторсько-проповідницькі твори, вишукуючи оті, часто незримі, нитки, які єднали Давню Русь із європейським світом історії та культури. І Наталена Королева змогла художньо зримо довести, що європейські народи і культури мають широко розгалужену кореневу систему взаємовпливів, взаємозв’язків. Треба тільки заглибитися в історію творення цього родоводу європейської культури та його розпросторення.

У драматичний, матеріально скрутний період часів Другої світової війни письменниця пише цикл оповідань, об’єднаних назвою «Легенди старокиївські» (1942–1943). Звертається вона до історичних і духовних витоків дорогої для неї України – батьківщини душі, «вирощуючи» уявою і фантазією дивовижні квіти-легенди.

Письменниця використала казково-фантазійний прийом художнього виповідання давньовікових казок, які вона начебто чула вечорами від сивобородого Фавна в сонному кримському містечку з найменням Німфи. Подарував їй добродушний Фавн суху маківку і заповів садити по зернятку в чужу землю, яка буде тереном її блукань світом. Кожне маленьке макове зернятко, заповідав Фавн, «може навчити тебе розумінню дощових пісень, візерункам, що їх креслить вітер на ланах збіжжя, бажанню синього вогника, що пливе, хитаючись, над рідною драговиною»30. Бо Матір-Земля дає людям не тільки свої плоди, але й казки, перекази, легенди, в яких заховані зернятка правди. Із тих зерняток, що їх садила авторка «Легенд старокиївських» у бездомних мандрівках, виростали квітки-легенди. «Не треба в них шукати “строгої” науковості: це-бо не вислід розшуків, дослідів, розвідок, студій. Це лише квітки, виплекані невтомними садівничками. Мрія – наймення одної, друга ж зветься – Любов»31, – застерігала письменниця читача на початку своїх «Легенд старокиївських».