Танці у напівтемряві кімнати

Спочатку хвилювалася, думала – втрачає чутливість, далі буде гірше – вічної мерзлоти льоди. Але ні – просто більше не чіпає, з головою не накриває, грот-щоглу корабля у океані безвиході не ламає. У цих Афінах, де гнуть спини, вона – Паллада. Повертатися назад, аби заново розпочати, уже пізно, але можна піти вперед, аби завершити правильно, привести усе до ладу.

Якщо не Паллада, то Скарлетт О'Хара, яка усе життя любила образ, який сама собі вигадала. Добре, що вчасно усе зрозуміла. Дорога далі важча за ту, що привела її до нього. Однак якось несподівано для самої себе вона психічно зміцніла. Ніяких тремтячих колін, минув драматичний вік. Пережити б прощальний уклін його вій і повік і почати новий часу відлік.

У його відстороненості і новій манері вести діалог, ніби розмазує по тарілці манну кашу, є частка благородства, що бере за душу. Без пояснень причин вона може вигадати найменш болючу, накшталт «я була для нього занадто хороша», хоча правда у тому, що він ледь взагалі її помічав, на нього чекає у Євпаторії причал.

У певний момент часу вона ловить себе на думці, що говорити давно немає про що, вони пальцями мнуть порожнечу, зникла магія, вона викликає водія. Укотре за ранок довелося лізти за словом в кишеню, де назбирала з десяток слів, п'ять з яких – вигуки, а друга половина ніяк не хотіла складатися у речення «Adieu, хороший та не мій!» як тоді, коли вона дивилася на багаття, щоб поглядати тишком на нього, а він – крізь неї, на водну гладь.

І він дійсно хороший, але не її. Як коштовності, що не по кишені, або веселощі на межі приреченості. Жодна людина не може стати більш чужою, ніж та, яка без тебе врешті-решт обійшлася у своїй щоденності. Спочатку вона перебувала у розгубленості, а потім видихнула з полегкістю. Ця історія підійшла до свого завершення, залишивши терпкий післясмак як недоспіла хурма.

Зима. У день прощання з сумом було холодно. Вона вийшла із задушливого закладу швидкого харчування, мружачись ранковому сонечку. Розправила плечі і зрозуміла, що найбільше їй зараз кортить чогось простого і гарячого – маминої випічки, бо саме це у змозі повернути її до життя. І коли водій дбайливо запитав, куди її відвезти, вуста промовили беззвучно: додому. Скоро її день народження і довгоочікувана весна.

Вдумливо слухати веселі дитячі голоси

Сент-Екзюпері39 говорив, що ми всі родом з дитинства, а його Маленький принц боявся не цікавитися нічим, окрім цифр. Дорослі страшенно розумні, придумали андронний коллайдер і я обома руками за прогрес, але іноді так чудово повернутися у світ дітей. Туди, де замки, привиди і чарівники.

Діти такі різні і водночас прекрасні у всіх своїх проявах. Сувора я вимагає від них знань і зосередженості, інша я – дає їм можливість залишатися дітьми. Наш з ними день складається із приготування сніданків, зібрання валіз, подорожей до аеропорту і шопінгу – і усе це, не виходячи з класу.

Кожен з них вміє щось набагато краще за мене – проходити ігри без чіттерства, грати на скрипці, божественно танцювати і плести браслети, називати моїх золотих рибок по іменах. І кожна дитина – як Всесвіт, який я відкриваю для себе і він не йде у жодні порівняння з висячими садами Семіраміди або храмом Артеміди. У ньому все по-іншому, не як у нас, дорослих.

Шалена відповідальність навіть у тому, щоб просто бути поруч із крихким дивосвітом дитини. Буває часом так, що видається не найкращий день. Доводиться бути обережною, аби не перенести власний сум на беззахисний і світлий світ дітей, бо той схожий на щойно збудований дім. Інколи зовсім навпаки – ти тихенько входиш у світ дитини, щоб допомогти впоратися з негараздами і дати підказки.

Просто діти відчувають, чи готовий ти бути відкритим: якщо відкриваєшся сам – вони щиро і непідкупно відкриваються у відповідь. У такі моменти я завжди трохи здивована тим, як мій пес Дарік завжди витриманий з дітьми. Зазвичай він не відразу підпускає до себе чужих, не всім дає себе гладити, а для дітей його серце – відкрите до самого денця.

Мої учні люблять вправи, де потрібно поєднувати картинки і слова, вони малюють неймовірні зигзаги і я думаю, що світ працює приблизно так само – плете свої ниточки: одну ниточку тобі, другу – йому, а ось тут ви зустрінетеся і підете далі разом, взявшись за руки, не розлучаючись.

Діти як картини Джексона Поллока40: може здатися, що хтось розлив фарбу на папір, але при найближчому і уважному розгляданні можна побачити щось глибоке і таємниче. Вони дивують мене щодня, однак, щоб захопитися самій даром життя, треба жити в дитячому темпі, прямо тут і зараз. Тоді стає зрозуміло, що навіть у імлі нічого кромішнього немає – лише підлий в неї молока. І подруга пише у месенджері, що туги більше немає і надсилає милий стікер, зовсім як у моїх дитячих альбомах із наліпками, де Наталія Орейро41 в червоній сукні на обкладинці. Мені завжди хотілося таку, тому чому не купити її собі сьогодні?

Просто іноді, щоб перезарядитися, не потрібне море, варто просто вдумливо слухати веселі дитячі голоси і подивитися по сторонам. Недарма дитяча письменниця Беатріс Поттер говорила, що істинне блаженство полягає в тому, щоб зберегти дитячу безпосередність, доповнивши її здоровим глуздом.

Той, хто розпоряджається нашими снами

Той, хто розпоряджається нашими снами, роблячи їх легкими, ніби пудра, – надзвичайно мудрий. У снах часом може промайнути частка нашого серця і душі, а без цього вони усі – нецікаві і сухі. Наші думки і почуття, наш настрій, мрії і самопочуття, наш темперамент і виховання, наша культура і світогляд – все на світі у снах.

Той, хто розпоряджається нашими снами, читає нас, ніби надіслані листи – хочемо ми цього чи ні. Перегортає сторінки і поділяє наші прагнення і розчарування, стежить за нашими друзями і ворогами, вгадує приховані мотиви і подальший розвиток подій, але не розуміє, чому так багато добрих і щедрих на любов людей живуть не у діях, а уві снах і очікуваннях. Навіть якщо довго лежати в напрямку мрій – нічого не трапиться. Робити кроки назустріч не менш цікаво ігрового Lego, конструктор власного життя – це тисячі деталей. Потрібно лиш не забувати настанов Скрижалей.

Якщо під час свята Холі в Індії ви зустрінете незнайомця, то повинні обійнятися і вимазати лоб і щоки один одного різнокольоровими фарбами. Чому ж так не вчинити зі спадами і підйомами свого життя – обійняти і розфарбувати. Адже сни людям сняться різні, а концепції особистісного зростання і щастя такі однакові. Той, хто розпоряджається нашими снами не розуміє цей «ефект Пігмаліона».

Вранці я вставала разом із сонцем і йшла гуляти на пляж. Вода в цей час прозора як доспіла виноградина. Одна маленька дівчинка вирішила, що я русалка і з'являюся на світанку. Поки ми з нею їли черешні, довелося придумати казку про те як мій хвіст-плавник трансформується у пляжні шльопанці. Вона сміялася і говорила, що так не буває, а я вимушена була зізнатися, що не русалка, а золота рибка і просто маскуюся, бо бажань у людей багато, а я можу виконати лише три.

Дивно, що у чудес є свої межі, навіть казкові бажання виконуються не більше, ніж по три штуки за раз. Разом з тим, нам не дано знати, якими кармічні стежками йдуть інші і немає сенсу про це замислюватися. Хвилюватися і дбати потрібно про власне сьогодення. Слухати, що діється всередині.

Прислухатися, якими новими візерунками, усе, що ще пульсує, складається з тобою сьогоднішньою по краям, а що дисонує. Наприклад, є дати для інших непримітні, а для мене важливі. Дні, коли через стільки часу ти мені снишся. І я без запинки відповім стільки днів я від тебе нічого не чула, але до чого ці безглузді числа? Мене тодішню вже не знайдеш. Ти ж мене все одно не чекаєш. І снишся.

Той, хто розпоряджається нашими снами, говорить таким чином, що усе, що росло між нами, не треба ворушити. Бо коли ти обіймаєш її лівою рукою, притискаючи до серця, і цілуєш у праву скроню, – до моєї хтось приставляє револьвер. Вкриваюся мурахами від металевого холоду. Гордість вибиває зброю з рук і я падаю ниць. Це було щось не схоже на мене, всередині осіли слова на дно. Та, що з тобою поруч – дівчина-застиглий зефір або сухе вино; вона у чомусь розтягнутому, блідому, рожевому. У мене з рожевого були лиш окуляри. І ті придбала на розкладці поруч з метро. Носила кілька років, а потім витягла лінзи і залишила оправу – на згадку про усе, чого не було.

У той самий момент, коли я побачила тебе по-справжньому щасливим, мені нічого більше не було від тебе потрібно. Копенгагенський образ відступав, зникаючи, і я нарешті побачила тебе істинного. Почнемо з кінця, знову ставши незнайомцями. Або, можливо, це все, ким ми коли-небудь були.

Той, хто розпоряджається нашими снами, говорить у такий спосіб, що я вже не ти. Від тебе у мене жодного доторку, якщо не рахувати тих, що до душі. Кожна гілочка зі снів буде впиратись мені у ребра, і за мить проросте у той день, коли знову насниться, що ти остаточно забув мене.

Те, чого так бажаєш, неодмінно втрачаєш. Дива не стаються на раз, два, три. Однак той, хто розпоряджається нашими снами впевнений, що життя набагато розумніше і хитріше за нас і багато чого існує у світі, друже Гораціо, що й не снилося нашим мудрецям.

Жити сьогоденням, дихати натхненням

Уявіть собі на хвилинку кита, народженого у неволі, якого раптом відпускають у море. Руйнується його звичний замкнутий світ. Кит відчуває, що не потрапляє у миготливого життя під водою такт, і усім це зрозуміло – наче на ньому особлива жовта теніска переможця «Тур де Франс». Він боїться рушати у мандри зі зграєю, сплутаних водоростей і штормів. Серце велетня робить кульбіт, здригається і глохне на мить.

Інколи я теж трохи бідолашний кит. Паморочиться голова, але я піднімаюся в гору, у розріджену висоту, де вузька кам'яниста стежка нескінченно тягнеться і роздивитися красу там унизу не маю часу. Коли ж трапляється хвилина, я дивлюся і не розумію, чому застигли чужі міста під дією вітрів крижаних, навіщо стільки долі віражів, хто усі ці люди і де той, кого я шукаю серед них?

Зелене світло усіх світлофорів перетворювало простір у безкінечну злітну смугу, у мріях був танець хвиль і буйство саду. У дійсності – час самоствердження, долання барикад. Гул естакади за спиною пришвидшував серцебиття, і кожен ковток знань – маленьке відкриття. І бути відчайдушною, здавалося, – так просто, тим паче – за спиною два крила.

Цього літа, коли у місті понад тридцять градусів спеки, у мене теж нібито температура. Потрапити б в темну кімнату, закутатися в холодні простирадла і спати. Та коли щось йде не так, фраза «я в будиночку» – не найкращий варіант; не можна прикинутися, що тебе немає. Невблаганний час стежить в оптичний приціл, і я живу у режимі тривалого «чекай» і занадто швидкого «дедлайн».

Люди відкладають усе на потім, якого у них може ніколи і не бути. Образливо прогавити сьогодні заради завтра, за яке не можна поручитися. Не жертвувати справжнім заради невідомого майбутнього – цьому теж варто повчитися.

І більше не хочеться поспішати, наздогнати примарні цілі за горизонтом і в запалі погоні видихатися, щоб потім постаріти і зноситися, коли ніякого значення – досягнуто примарної мети чи ні. Я хочу жити сьогоденням, дихати натхненням і не виділятися навмисно, не бути курсивом.

У моєму океанаріумі неможливо жити без світла, там можна тільки існувати у світлий час доби. Існувати можна тижнями, місяцями і навіть роками. Але кити живуть у пошуках світла. Ми народжуємося заради світла. І усе загадане, що не здійснилося і приносить біль та ниє зліва під ребрами – це частина плану.

Мої плавники обертають цей світ, коли пливуть подалі від того, хто робить боляче, перетворюючи на пішака у чужій грі. Тому можна сміливо кидатися у вир з головою і знати: що б не трапилося, щастя завжди там, де людина його бачить. А потім знову буде день, і хтось знову буде писати листи, навіть якщо ніхто не зрозуміє, навіщо вони і про що, бо голова завжди обертом від розмов, яких ще не було, але слова для них народилися – бери жменями і кидай у воду.

А ви сумуйте за мною, коли покину вашу акваторію. І коли защемить серце глухої ночі – одразу зрозумієте, що сумуєте. Та в мене не буде ніякого іншого життя. Буде те, що є, і усе, що відчайдушно люблю: мамині очі, татові долоні, мрії, що не справдилися і сподівання, що виправдалися, а ще літери.

Ісабель дивиться на дощ в Макондо і не перестає сподіватися

В Макондо вже чотири роки одинадцять місяців і два дні йде дощ42. Люди, позбавлені любові, приречені на зникнення, бо їх домівки побудовано на піску, а біблійні вітри зносять усе, що їм до смаку. Приречені думають, що на Олімпі, куди піднімалися тільки боги, залишилися вільні місця і можна потрапити туди без хреста, наспіх одягнувши покаяння тогу.

Йде дощ і з берегів виходять річки – тому причиною постійні добра із злом війни, ніби вони – людські риси, глибоко приховані у наших ДНК. Хочеться бути оптимістом і вірити у початкову доброту людини, але реальність полягає в тому, що ми такі, які є. У нас з'явилися атомні бомби, але ми продовжуємо воювати, орієнтуючись на ті ж цінності, що і первісні люди. Хтось винаходить новітню зброю масового ураження, а хтось інший пробіжить марафон заради спасіння чийогось життя. Від усього цього хочеться втекти у тишу берегів і спокій хмар, знайти собі на землі куточок, заплющити очі і зануритися у моря обійми. Будь у вічності ціна, я купила б собі штуки три. Бо кожен з нас не може жити, не маючи завтрашньої радості, переставши сподіватися і мріяти, нехай і про нездійсненне. Тому я б порушила усі заборони попри забобони.

Та раптом згадую східне прокляття «щоб тобі жити в епоху змін» і розумію, що деяким людям комфортніше у темні часи, коли відкривається нагода повністю себе реалізувати. Час – це щось таке, що потрібно пережити. У стародавніх греків було два позначення його – Хронос і Кайрос або час-послідовність і час-миттєвість.

І ми дійсно могли бачити епізоди, яким не притаманні були людські черствість і зверхність, коли важливішою ставала тим, хто опинився у біді, допомогти можливість. У найстрашніші часи ми переживаємо загибель інших як втрату когось зі своєї сім’ї, несемо квіти і лампадки, здаємо кров у пункти прийому, працюємо інтенсивніше, не відчуваючи втому. Можливо через те, що ми всі з однієї глини створені, твої ноги ступають у сліди мною залишені, а Бог відповідає трьома способами. Говорить «так» – і дає, що ти хотів; «ні» – дещо краще; «терпи» – і дарує найкраще.

Ось чому Ісабель дивиться на дощ в Макондо і не перестає сподіватися. Пристрастей і емоцій, які обов'язково через край, завжди буде багато, тому що так або ніяк. Помиратимуть твої боги і ти сам. Твоїм життям проходитимуть ті, хто буде виносити мозок і розбивати серце, яке буде голосно кричати, що все марно і даремно. Та будуть і ті, хто зможе ремонтувати душу і повертати додому, ніби маяк. Хай там як, але ми завжди набагато ближче один до одного, ніж може здатися на перший погляд.

Ми чудові з усіма нашими тріщинами і сколами. І я не знаю, коли ти дійсно стаєш жорстоким – з першими зморшками або першими втраченими мріями, але завжди пам’ятаю слова священика Яна Твардовського, що за тим, хто тобі дорогий, треба доглядати, немов за дитиною, щоб вона не мерзла, не бешкетувала і часом не втекла. Якщо люди подібні до книг, то головне – гортати дбайливо, не загинаючи куточки невміло.

Ісабель дивиться як плачуть люди в транспорті і не перестає сподіватися. Дорослі, на відміну від дітей, плачуть без схлипувань і драматичних зітхань. У трамваї, зупинці автобуса чи вагоні метро завжди однаково мовчки з поглядом в одну точку. Та тільки вони спробують знову стати дітьми, по-справжньому гірко виплакати усе хвилини за три і знову жити з легким серцем далі, стане легше і простіше до невпізнанності, бо ми просто любимо надумані складнощі.

Можливо, тому так складно з емоційно закритими людьми, коли один невірний жест – і серце знов закрили на замок, а ти раз по раз перебираєш зв'язки ключів у пошуках того, який би підійшов.

Ісабель дивиться на дощ в Макондо і людей, які їй схожі на пташок. Сьогодні тут, а завтра – тріпнули крильцями і полетіли, вперто чекаючи тепла долонь, але, щоб не стати полоненими, тримаючись осторонь. Столики в кав'ярнях розраховані на двох, а барні стійки – на одинаків. Але ми з однієї великої зграї і колись зустрінемось на перехресті – справжні, автентичні, без недомовок і секретів. Ми і ніхто більше, крім нас.

Поки ще зустрічі не настав час. Ісабель дивиться на дощ в Макондо і не перестає сподіватися, подумки пишучи нам усім листа. Завтра вранці вже не згадає жодного рядка. Врешті-решт вона теж така – усе, що завгодно, лише б не витрачати свій час на почуття, думки і слова. Якщо ти не поспішаєш, значить, щось з твоїм життям не так.

Та у якийсь момент часу сповільнюється швидкість і слабшає різкість, ніби хтось вимкнув у світі звук. Безтурботно спить тільки місто, а люди, слухаючи кроків за дверима стук, заколисують втомлені душі і неодмінно вірять, що завтра все забудеться, печалі у минулому залишаться, і все буде добре у світі, допоки любов – вічний слід, що сяє в пітьмі.

Душа відмовляється від пунктуації

Знаєш, якщо попрохати кількох людей зобразити на аркуші паперу один і той же персонаж, кожен домалює свій антураж. Загальновідома істина: людину, яка нам подобається, ми бачимо такою, якою її придумав Бог. Тому душа відмовляється від пунктуації, бо не розуміє різниці між тим, що відчуває і тим, що бачить. І усе, що вона здатна повторювати: ти чудовий.

Я багато чого не бачила, не була у Парижі, Барселоні чи Мілані. Жила просто і мій світ містив у собі мрій міражі і книги, роботи наукові, пейзажі загадкові, віражі стрімкі і очі твої кавові щосереди. Усе у комплексі мене рятувало. Єдине, що я знала: ти чудовий.

З тобою я завжди була сама по собі, і зачинивши за тобою двері назавжди, почула скрип пружини, що зламалася. До того я не знала історію твого знайомства з нею, інакшою і ріднішою. Гратися із моїм тобою захопленням стало нецікаво, я поставила його на полицю у музеї і уваги не звертала. Аж до сьогоднішнього дня, коли раптом на місці зламаної пружини з’явилася нова, але змінилася сама гра, бо світ більше не зменшується до розмірів тебе, для тебе у ньому взагалі немає місця тепер. Однак не можу не визнати: ти чудовий.

Коли смієшся так щиро, трохи закидаючи голову; коли допомагаєш жінці з немовлям підняти візочок крутими сходами вгору; коли запитуєш про моє дистанційне навчання у Штатах і мені приємно, що ти пам’ятаєш; коли підводишся і відсуваєш для мене стільця; коли недбало поправляєш капюшон, у якому схожий на прибульця; коли розповідаєш кумедні історії про відвідування зоопарку і як тобі сподобалися ведмеді – у цей момент твої очі сяють і стають кольору бренді; коли проводжаєш мене до зупинки і, поки ми очікуємо на маршрутку, робиш вигляд, що тобі не холодно, хоч одягнувся занадто легко. Ти чудовий.

Перед нами вечірнього міста панорама і я раптом згадую, що «A Day to Remember» та «Underoath» – одні з твоїх улюблених музичних гуртів. Що ж… без жартів готова засвідчити, що дей день дійсно вартий уваги43. У моїй скарбничці щасливих миттєвостей небагато подібних хвилин, спогадів мені вистачить на усе життя.

Ми з тобою слугуємо ілюстрацією історії, розказаної Гомером про мандри Одіссея з моменту відплиття і до порятунку німфою Каліпсо. Вона допомогла йому побудувати корабель і відпустила на свободу, аби море принесло їй того, кого вона зможе щиро полюбити. Головне – відпускати з чистим серцем, інакше можна себе загубити і не знайти.

Нам з тобою випала пригода – розбирати золотий перетин, яким ми так і не стали, на запчастини. Посміхнися мені як всміхаються морю і сонцю після дощу. Ти – це просто занадто довга осінь, кілька сотень непотрібних днів. Коли тебе я відпускала, це було схоже на той дивний стан, коли завершив читати якийсь захоплюючий роман. Ніби вітер раптово йде з вітрил. Книжка на тумбочці поруч з ліжком, але неможливо узятися за наступну річ, бо, аби приступити до чогось нового, треба гарненько осмислити старе. Тепер я знаю напевне – час лікує, мені тебе не бракує.

Навчилася, хоч і раніше не вміла, відпускати на волю тих, хто став синонімом болю. Моя душа більше не відмовляється від пунктуації, крапку поставлено. Впевненим почерком відмінниці її вивела я сама, написавши, що ти чудовий.

Ключі від королівства

У найкращі часи стаються найгірші злочини. Кімнатами розліталися тріщини. Після дощу тут навряд чи виявиться занадто сухо, у чай зі стелі потрапляє вапно. Будинок став оповитим отруйним плющем, а не виноградом. Я і сама не рада була стати виноградом, з якого готують вино. Мене давило почуття провини, але, якщо істина у вині, то цього разу вона у ньому потонула. Моїм будинком заволоділи ганстери, зухвалі гострі козирки44. Закрили на горищі залишки моєї доброти, а самі влаштували бенкет. Вони вважають мене своєю, бути у клані – велика честь. Віддала їм ключі від свого королівства і з того часу у грі, в одній пастці, недобрі і хоробрі ми. Не сумнівалася, що у певний часу момент відкриють своєї могутності секрет, але до тих пір я вирішила підлаштовуватися під їх старомодний етикет.

Вони мене навчили, що охороняти своє серце і захищати гідність – речі, набагато важливіші, ніж спроби зрозуміти почуття і емоції людини, яка не витрачає більше трьох слів за раз. Найкраще, що можна зробити з подібними історіями – зіпсувати спогадами чисті аркуші нового, красивого записника, аби більше не згадувати Геростатів. Щоправда, в мене не вийшло їм до ладу пояснити, що трапляються і ті, хто у голові здіймає то галас, то тишу, постаючи у рядках римовано написаних, ніби вигадка, без якої важко дихати. Захотіти залишитися в пам'яті, але піти – для мене як розбити улюблену річ. Закреслені слова часто бувають правдивими, а я взагалі складаюся з протиріч. Викреслити когось зі свого життя – хіба не ідеальне вбивство? Вочевидь.

Кидатися у безодню, на їхню думку, – теж не найкраща ідея. Так, без сумніву кинулася, – тоді як спускатися можна було б обережно чи навіть зовсім не варто, бо мої слова як вірний знімок того, що відбувається у душі, ховали небезпеку у собі.

Говорили, що спілкування, спостереження і аналіз – три головні заповіді. Мовляв, даремно впускала до свого серця і будинку тих, кого вважала вартими довіри без особливих на те причин, щоб потім виставити за двері без пом'якшуючих обставин.

Розповідали, що раніше, коли не було кишень, карткові шулери ховали «запасні» карти до себе в рукава. Я ж не була шекспірівською героїнею, занадто щедрою на запевнення, бо чесно розписувала свої недоліки, у рукава ховаючи хіба що руки.

У той час, коли проблеми почали валитися з усіх боків, мені було не до того, аби подумати, чи будуть вони важливі через місяць чи кілька років. Навіть лампочки в будинку перегорали завчасно. Від напруження пристрастей, емоцій і почуттів.

Уміння вправно ховатися втрачає будь-який сенс, коли тебе ніхто не шукає. Тому залишалося виходити з будинку і намотувати кілометри без особливої мети, спостерігаючи за верхів’ям дерев і нетерпляче відсуваючи гілки, що дряпали оголені руки. Іноді хотілося нерухомо стояти, почуваючись спустошеною і сплющеною від вітру, що тиснув на груди свинцевою важкістю. Правий був Канеман45, описуючи наше прагнення раз і назавжди розкласти все по поличках і покінчити з невизначеністю.

Ти ніби борешся з гігантською хвилею, що змією обвила навколо і тягне на дно, мов коло Елу, до тих пір, поки саргасові водорості не кинуться вгору по щоглах твоїх вітрил. І ти думаєш, що чорного і білого лебедя одна і та ж балерина танцює. Чому ж тоді білий лебідь уяву так не розбурхує і не шокує? Злодій – це завжди сюрприз, за кожним своя історія як відповідь на питання «чому він став таким?» Грішник, що розкаявся, дорожче праведника, а зірки холодні тільки здалеку.

Намагалася мислити по-злодійському і влізти у шкуру лиходія, завантажуючи з наявного в моєму розпорядженні життєвого досвіду відповідний образ думок та лексику, ніби детектив, у роботі якого дрібниць немає, і перетворювалася на в'янучу троянду, що без болю втрачає пелюстки. Писала, здається, не те, що думала, а думала не те, що відчувала. Як і інші хороші люди говорила неправду тільки у виняткових випадках. Мені хотілося знайти того, хто буде у змозі розкрити усі мої злочини і дати можливість втекти, щоб потім товаришувати монастирями до кінця життя за допомогою філософського листування. Раптом виявилося, що єдиний спосіб не вбити мрію – це забути про очікування.

Повернулася додому і побачила, що камін і стіни сумують за теплом, а крізь павутиння на вікнах взагалі не читався красивий вид на річку Дніпро. Як полюбляв говорити Нельсон Мандела: немає нічого кращого, ніж повертатися туди, де нічого не змінилося, щоб зрозуміти, як змінився сам.

Однак я не була впевнена, що знайшла б відповідні слова або ті знайшли б дорогу до моїх уст. Слова, які використовуємо, створюють реальність, в якій ми живемо. Я завжди вміла знаходити вихід із найзаплутаніших ситуацій, хоча й досі не знаю, яким чином знаходжу туди вхід.