Танці у напівтемряві кімнати

Швидко оминувши бюро і вийшовши надвір, якимось дивом опинилася біля раритетної телефонної будки. Єдиний відбиток сучасності – відсутність потреби у монетах, жетонах чи картках – просто набираєш номер. Валізу я залишила коло будки, на видноті. Поласувати грабіжникам було нічим – там лежала книга Ієна Мак'юена і кілька легких сукеньок. Зачинивши за собою двері, збагнула, що дзвонити мені нема кому. Якщо точніше, то я дозволила собі слабкість звузити мегаполіс до однієї людини, хоч там і без того було повно знайомих. От тільки телефонувати не стала, бо справа була у тім, що з банки з абрикосовим джемом у моїй валізці по краплині сочилося минулорічне літо, в якому нічого не лишилося від того чоловіка, який навчив мене посміхатися і дивитися серіали з британським актором Домініком Уестом. Час заповнив наші простори іншими людьми. Простовбичивши коло телефону хвилин десять чи десь так, вийшла з будки, не перевіривши навіть, чи апарат справний.

Узявши валізу, дійшла підземним переходом до місця зупинки таксі й сіла у автівку.

– У справах? – запитав водій, ніби ми двісті років знайомі. – Або просто так?

Голос його – різко пронизуючий тенор – тільки підсилював враження, що переді мною була людина брутальна. Він відкрив мені дверцята завченим рухом, навіть не глянувши у мій бік. Тепер уважно подивився у дзеркало заднього виду, ніби прямісінько в очі.

Від несподіванки ніяково промовчала, а коли ми проїхали третину шляху, відповіла:

– Чи не могли б Ви повернути назад за першої ліпшої можливості? Я передумала щодо справ. Мені треба до центру…просто так.

– Ага, зараз, – буркнув водій. – Тут однобічний рух. Доведеться їхати ще кілька кілометрів.

Я встигла забути, що вулиці тут з однобічним рухом попри будь-яку логіку, а небо над лівим берегом може бути зовсім білим і сірим одночасно у ті моменти, коли повільно розстилається над мостами, цими лякаючими збіговиськом заліза.

– Гаразд, – відповіла. І раптом у голові промайнула ідея. – Послухайте,– звернулася до нього, – часом не знаєте, ресторан на вул. Шота Руставелі поруч з концертним майданчиком уже відчинено?

Я, звісно, розуміла: шансів, що таксист зрозуміє, який заклад я маю на увазі, небагато. Він обернувся, помовчав і зміряв мене таким поглядом, ніби я не при своєму розумі. «Ось і все. Тепер водій точно поставить мені одну зірочку у додатку. Хто тільки вигадав оцінювати пасажирів? Як важливі для нас оцінки інших! Чому? І чи можна такої ранньої години викликати таксі іншим безпечним способом?», – розмірковувала я.

Потім прогнала надокучливі думки і опустила вікно. У ранковому повітрі пахло дощем, але хмар видно не було. Габаритні вогні попереду таксі нагадували стеклярус. Засвітився зелений сигнал світлофора, поновився рух. Їзда у автівці завжди мене заспокоювала, але не цього разу. Я думала про того, з ким познайомилася завдяки книжкам, і кого вперше зустріла на вулиці, названій на честь середньовічного грузинського поета.

Наскільки претензійним був тон моїх перших листів! І це звична справа, своєрідний самозахист, коли ти звикла до сприймання тебе оточуючими як інакшої у найгіршому сенсі цього слова. Хоча уся «інакшість» – це два післяопераційних шрами на сухожиллях. З ним не доводилося нервувати через візуальні оцінки, одразу перейшовши до найцікавішого – вимірювання глибини та ширини душі один одного. Я боялася, що, якщо ми зустрінемося, то магія зникне. Або ми не порозуміємося у житті як ладнали на папері.

Так повелося, певно, з дитячих літ: мені хотілося, щоб увесь двір чув мій сміх, який би полонив усіх. Я чула гомін голосів дітлахів, читаючи збірку давньогрецьких міфів, не відчуваючи ніг, але звільняючись від страхів. Так повелося, певно, з юнацьких літ: мені хотілося бути з іншими на рівних. Одне з моїх найкращих, хоч і сумнівних, рішень – екзерсис біля балетного станка та на середині зали, ніби не існувало жодних заперечень. Тільки-но місто накривав ковдрою вечір, я тихенько пробиралася у репетиційну залу. Помирала кожного разу у цих кімнатах з дзеркалами на три сторони, воскресала щоразу як вдавалося протриматися на одній нозі без опори на десять секунд довше, аніж завжди. «Раз-два-три. Колиска для кішки. Почекати ще трішки, затихне біль, повернеться посмішка. Я – сильне маленьке деревце». Перевдягалася, перевзувалася, здавала ключі. Нічний сторож впізнавав моє лице.

Вчилася ходити три довгих роки, а з тим, хто писав мені листи, навчилася літати за кілька місяців. На тому б усе і полишити, але вигаданий світ став несподівано дуже реальним і бажаним.

– Вікно краще закрийте. Ще застудитеся, – перервав потік спогадів водій таксі.

Ох і компаньйончик мені трапився! Серйозний чоловік.

– Спасибі за турботу, – чемно подякувавши, підняла скло.

– А що Ви там наспівували? Якісь «раз–два–три»… У дорозі закачує? – поцікавився таксист, не відводячи очей від дороги.

– Господи, ні! Просто дитяча лічилка. Ну, знаєте, коли дітки грають… весела небилиця, – затараторила я, відчуваючи як починають палати обидві щоки.

На моє щастя ми виїхали на широкий проспект і водій озвався:

– Тут за рогом ресторан, про який запитували. Зачинено…то куди тепер?

У той момент таксист з мене кепкував. Майже впевнена у цьому. Однак повірити ані його словам, ані власним очам, коли ми повернули, не могла. Кинувши квапливо «чекайте на мене тут», вибігла на тротуар, нічого не впізнаючи. Історична забудова у стилі неоренесанс залишилася, але ресторану і слід простив. На його місці виріс новий. Там тепер подавали страви азійської кухні, судячи з вивіски.

Іноді складно витримати якийсь певний момент. З часом ти озираєшся і розумієш, що пазл складається – усе, що сталося, у решті решт мало привести тебе сюди. Повернення для мене стало квантовим переходом. Мені вдалося побачити усе у світлі кількарічної давнини: ніби ресторан, що був тут раніше, відкрили спеціально для мене і ось ці кущики у ящики завбачливо посадили виключно для того вечора, коли я впізнала його. Те, що я бачила, переконувало мене у тому, що він і є той, хто мені писав. Він – справді він, один і той же. Тоді у залі ресторану, схожого більше на закинуту оранжерею, я ховалася за колоною з білих квадратиків плитки коло барної стійки, а незвичайної форми дзеркала і підсвічені знизу голови тварин з папьє маше множили мої страхи: мені ніби знову тринадцять і я стояла у бальній залі. Краса його жестів завдавала мені болю, ніби речі, яких не досягти, якими не заволодіти.

Спостерігати за ним крадькома було не у моїх правилах, однак у той самий момент, коли я побачила його по-справжньому щасливим у компанії друзів, мені нічого більше не було від нього потрібно. І раніше розуміла, що наші світи були занадто різними. Випадкова зустріч лиш слугувала підтвердженням істини. Вийшовши непоміченою, залишила позначки крейдою на асфальті: була тут, він мав знати – я була.

– І довго ще будемо роздивлятися навколо? Мені то все одно. Та й зміна скоро закінчиться. Але лічильник-то працює і під час простою, – почувся голос таксиста за спиною.

Я ледь не підстрибнула, наполохана раптовим звуком.

– Ресторан, що був тут раніше… Оголосив про своє закриття, так? Як давно? – запитала я, різко розвернувшись на підборах і опинившись навпроти співрозмовника.

Таксист, притримуючи однією рукою відчинені водійські дверцята, іншою почав чухати потилицю, від чого шапка з’їхала на лоба, що надавало його суворому образу комічності.

– Гм, дайте подумати… наприкінці зими. Десь роки два тому, – відкашлявшись, мовив водій.

Подумки миттєво підрахувала, що це сталося приблизно за місяць до останнього листа. Якийсь час я постійно запитувала себе, чи він зрозумів, що у мене не було іншого вибору, окрім як написати кілька прощальних вдячних рядків, які направду вийшли м'якими та занадто оманливими.

У кишені пальта завібрував телефон, що змусило мене повернутися з днів минулих у теперішнє. На екрані блимнуло нагадування про візит до бібліотеки. Книги, тепер переважно наукові, любити я не перестала. Просто більше не накопичувала увесь тиждень враження від прочитаного, почутого чи побаченого, аби поділитися з моїм другом за листуванням. За винятком тієї зустрічі, ми більше не бачилися, але він залишився частиною мене. Я любила як у його повідомленнях відчувалося, що пише людина освічена, з почуттям гумору, дещо при цьому збентежена своїм двозначним становищем, але так щиро.

До речі, існує багато способів відповісти на лист – і, як не дивно, писати – це не єдиний спосіб. Опинившись знову у місті, де він жив і скоро зможу жити я (якщо не забуду про шпалери), відчула, що таким був закон мого буття: втратити його, аби віднайти себе. Раніше я швидко ховала руки у кишені, гордо не приймаючи простягнутих на зустріч долонь, мовчала і тонула в океані невимовлених слів. Допоки він не допоміг згадати, що у кожного з нас є люди, з якими безпечно. З ними до серця подорожник прикладаєш – усе заживає. Те, що хтось бачить у тобі лише найкраще – додає сил. А шрами роблять нас сильнішими. Це я вже потім зрозуміла.

– Ви любите абрикосовий джем? – запитала у водія. Той, звісно, подумав, що кепкую тепер уже я. – Домашній. Привезла з собою у валізі. У якості компенсації за те, що морочу Вам голову, – швидко пояснила я і по-доброму перекривила свого нового знайомого:

– І довго ще будемо роздивлятися навколо? Взагалі-то зараз я б мала бути не тут. Їдьмо?

– Послав же Бог пасажирку, – прошепотів таксист ледь чутно, закинувши голову вгору і звертаючись швидше до неба, аніж до мене. Потім розвів руками: – Завжди до Ваших послуг, леді!

І перш ніж ми рушили з місця, лукаво мружачи очі, водій запитав:

– А джем? Він хоч без шкірочок? Недарма ж я оце стирчав на дубарі. Швидко ви з атівки випурхнули, наче пташка з гілки. Думав, що не наздожену!

Таксист продовжував говорити і говорити… Я ж подумала, що метафора з пташкою була дуже влучною, тільки я не вона, а сильне красиве деревце, яке проросло на березі серед гальки, ставши борцем.

ПІСЛЯМОВА

Одного разу я заплила далеко в море і потрапила в зграю «летючих» рибок, які вистрибували з води прямісінько поруч зі мною. Ні, не злякалася, але відчула себе жахливо безрозсудною. А потім зрозуміла – коли ще, якщо не зараз?

«Танці у напівтемряві кімнати» якраз про цей момент, тут і зараз, бо сьогодні – найкращий час життя. Навіть якщо ми помиляємося, тут є чим пишатися, бо продовжуємо рух вперед. У збірці, яку тримаєте в руках, зібрані різні мініатюри. Вони дійсно «щоденникові», адже інколи усе, що має значення – міра щирості. Тому деякі з історій нагадують відкриті листи, а інші – слова, які б я хотіла сама почути у 16, 20 і 24 роки, особливо у 24 :)

Ця книга присвячена тим, кого я найбільше люблю, насамперед моїм батькам, татові Юрію та мамі Людмилі, які стали моїм прикладом для наслідування, компасом, який завжди приводить додому, талісманом. Люблю вас більше, аніж можу виразити за допомогою слів.

За кожною з мініатюр стоїть так багато хороших людей: моїх друзів, рідних і улюблених педагогів – усіх тих, хто ставав моїм натхненням останні кілька років.

Мені б хотілося, аби для читачів книга стала тим, що у навігації зветься «числення координат», тобто розрізненими точками, за якими кожен натхненно і чесно прокладе власний курс руху.

Насправді між тим, що ми прагнемо сказати, та тим, як нас розуміють, існує безліч варіантів нерозумінь, але давайте поговоримо через призму історій, адже усе можливо. Стверджую як дівчина, яка говорила, що ніколи не змінить довжину і колір волосся, не залишиться жити у маленькому місті або не знайде своє щастя у цьому шаленому світі.

Усі герої, збіги, творчі наслідування і відсилання певною мірою настільки ж не випадкові, наскільки і вигадані.

13.08.2018

В оформлении обложки использована фотография автора Fernando Rodrigues «Dancing in the shadows» с https://unsplash.com/photos/j-wHlwUPLDo

Примечания

1

Граф Алессандро Каліостро – відомий містик і авантюрист.

2

Мається на увазі Юхан Нільсен Наґель, головний герой роману Кнута Гамсуна «Містерії».

3

Бенджамін Сейнт-Клементайн – британський поет, композитор та музикант.

4

Ерік-Емманюель Шмітт – сучасний французький письменник, драматург, філософ.

5

Густав Клімт (1862-1918) – австрійський художник і графік, символіст.

6

Пісня «No Sound but the Wind» британського рок-гурту Editors.

7

Еріх Фромм – психолог, психоаналітик і філософ, автор книги «Мистецтво любові».

8

Покоління Reset ( англ. Reset generation) – молоді люди, які при виникненні складнощів бажають натиснути кнопку Reset ( «скидання») як у комп'ютерній грі і почати все спочатку.

9

«Солодке байдикування» (італ. «Dolce Far Niente») – картина американського художника Джона Сінгера Сарджента.

10

з пісні «Если не боишься дождя» гурту Торба-на-круче.

11

Родні Сміт – відомий нью-йоркський фотограф, майстер мінімалістичного сюрреалізму.

12

«Riptide» – пісня австралійського співака та автора пісень Венс Джоя (справжнє ім’я – Джеймс Кіо).

13

Кріс Корнелл – американський гітарист, композитор і співак; колишній фронтмен групи Soundgarden.

14

З пісні «Keep Talking» британського гурту Pink Floyd.

15

пісня британської співачки грузинського походження Кеті Мелуа «Nine Million Bicycles».

16

пісня британського рок-гурту Nothing But Thieves «Six Billion».

17

«Гра в бісер» – роман германошвейцарського письменника Германа Гессе.

18

Мається на увазі історія кохання Вів'єн Сабо і Луї Дрейфуса.

19

англійський лицарський роман XIV століття «Сер Гавейн і Зелений Лицар».

20

За легендою сіамський король дарував священних білих слонів своїм недругам, аби ті не могли позбутися подарунка правителя.

21

Вілліна – добра чарівниця з казки «Чарівник Смарагдового міста» О. Волкова

22

Любов-ненависть (нім Hassliebe.)

23

Меггі Нельсон – американська поетеса та мистецтвознавець.

24

Майлз Девіс – відомий американський джазовий музикант.

25

«Камо грядеши» ( «Quo vadis» або «Куди йдеш») – історичний роман Генрика Сенкевича.

26

Американський письменник Джером Девід Селінджер написав кілька повістей про родину Ґласів, прізвище яких у перекладі з анлійської – «скло».

27

goto – команда переходу в задану точку програми.

28

backdoor (від англ. back door, чорний хід) – це метод обходу стандартних процедур аутентифікації.

29

Перефразований слоган до кінофільму режисера Чжан Імоу «Під гілками глоду».

30

Раніше в будівлі Кременчуцького краєзнавчого музею знаходився будинок магната Володарського, а тепер там мешкає привид його доньки Іларії, зустріч з яким дарує щасливе кохання.

31

У 1638 році Гійомом Левассером де Бопланом було споруджено Кременчуцьку фортецю; пізніше, через те, що у Кременчуці проживало багато євреїв, його називали другим Єрусалимом.

32

У всьому є тріщина, саме в неї проникає світло (пер. з англ.).

33

З пісні «Spectrum (Say My Name)» британського гурту Florence + The Machine

34

роман норвезького письменника і сценариста Норвенда Лу.

35

Сер Альфред Джозеф Хічкок – англійський кінорежисер, продюсер, сценарист.

36

Максиміліан Волошин – поет і маляр українського походження; в Коктебелі з 1984 діє Будинок-музей.

37

Говірлива пума (англ. conversational puma) – людина, яка заважає розмові фразами «Так, я знаю!» або «Я завжди це говорив!».

38

з пісні «Hold on to Me» британського гурту Placebo.

39

Антуан де Сент-Екзюпері – французький письменник і авіатор, граф.

40

Джексон Поллок – американський художник, представник абстрактного експресіонізму.

41

Наталія Орейро – відома уругвайська співачка, актриса та модель.

42

Монолог Ісабель під час дощу в Макондо (1968) – оповідання Габріеля Гарсія Маркеса.

43

Гра слів: згадані назви музичних гуртів дослівно перекладаються з англ. мови «пам’ятний день» та «під присягою» відповідно.

44

банда братів Шелбі в Бірмінгемі в 1920-і роки.

45

Деніел Канеман – лауреат Нобелівської премії з економіки, автор книги «Мислення швидке й повільне».

46

З роману «Контрапункт» англійського письменника та філософа Олдоса Хакслі.

47

Ніколи у житті (ісп.)

48

Па-де-ґрас (франц. Pas de Grace – «граційний крок») – парний бальний танець кінця XIX ст.

49

Книга змін – складова конфуціанського П'ятикнижжя, присвячений ворожінню трактат.

50

Аеронім (англ. Plane name) – вигадане ім’я, яким користуються під час авіаперельотів (якщо знайомство небажане).

51

Уте Ерхардт – автор книги «Хороші дівчатка відправляються на небеса, а погані – куди захочуть, або Чому слухняність не приносить щастя».

52

Федеріко Фелліні – італійський режисер і сценарист.

53

Джульєтта Мазіна – італійська актриса, дружина Федеріко Фелліні.

54

Фредерік Бегбедер – французький письменник.

55

З роману «Американські боги» англійського письменника Ніла Геймана.

56

Бастет – єгипетська богиня, дочка Осіріса й Ісіди, уособлення світла (сонячного або місячного).

57

Ентоні Дорр – американський письменник, автор роману «Все те незриме світло».

58

Перефраз рядків пісні “Lonely Town” американського співака Брендона Флауерса.