Танці у напівтемряві кімнати

Старовинна максима, що гумор – кращий спосіб перенести нестерпне, ще не втратила своєї актуальності. Тому я посміхнулася, відкривши вікно, і спостерігала як від неба відвалюється шматок, а через тріщину, що утворилася, перший промінь світанкового сонця виривається у світ. З ним у моєму домі більше не було місця ганстерам – на столику у передпокої залишилися від королівства ключі, і мені страшенно сподобалося, що тьма відступила – ця чорна відьма теж чогось боялася, втікаючи.

Тисячі речей можна забути

Можна пробачити людині все, крім відсутності 46. Пробачити іншому можна навіть його гордість, за умови, що це не зачіпає твою, а найбільш лякаюча річ у відстані – це те, що ти не знаєш, сумують за тобою або забувають.

Коли чоловіки дивляться футбол, то думають, що можна зосередити свою увагу на грі і таким чином допомогти улюбленій команді. Коли жінки гіпнотизують поглядами телефони, то думають, що так їм швидше зателефонують. Одні не дають окріпнути силі волі і швидко втрачають віру, інші – розчаровуються, а хтось і зовсім перестає чекати, списуючи з балансу залишки довіри.

Насправді я не знаю, які перешкоди заважають тим, від кого чекають дзвінка, з'явитися у кімнаті наступного дня. Усе інше – розмови і апеляції до почуття, яке сидить склавши руки і ні звуку. Двері почали б відкриватися, коли б з двох сторін взялися за ручки, а так навіть сатисфакції вимагати не вийде. Залишаєш на полях телефонної книги авторучкою закарлючки і прощаєшся з мріями о шостій хвилині на першу.

Вітрини поруч з нашим офісом прикрашені сніжинками і оленями, є навіть жирафа – вона така самотня серед ялинок, що мені часом хочеться забрати її до нас у вітальню, навіть якщо там насправді немає нічого у афро-стилі, окрім хіба що вічнозеленої у горщику пальми. Інколи я думаю, що я теж як ота жирафа – не вписуюся у пейзаж. Хоча ні, мені більше подобається порівняння з іграшковими скляними кульками з милими будиночками всередині, які варто тільки потрусити, і відразу піднімається «хуртовина».

Тоді викласти усі здогадки на папері мені не вистачило ні сміливості, ні зухвалості – ми не головні люди в житті один одного. Пройшло кілька років і кожен отримав тому підтвердження. Щодо мене, працювала над цим з найпершої хвилини, будучи на крок попереду себе. Вгамувати мене навряд би вистачило навіть найглибшої води. Та я купила собі букет нескінченно білих троянд, поставила у вазу на кухні і почала чекати зими. Ця історія була незвичайною із самого початку, і вона не закінчиться так банально, коли дівчинка образилася на хлопчика, бо незмінно рахунок був 1:0 на користь осені. Тисячі речей можна забути, і клопоти з моїм тобою захопленням теж. Наче увесь час я тримала над головою ментальний транспарант «зверни увагу», а потім скрутила і викинула подалі.

З мого місця на дивані було добре видно місяць, який впевнено пробивав собі шлях в хмарах. Усе, про що я могла думати поміщалося у фразі «зателефонуй мені».

Розкажи як справи. Що з твого вікна видно рано-вранці? Досі носиш СD диски між конспектів в ранці? Ми тепер з тобою географії бранці. Ти – північностоличний, а таке враження, що десь у Арктиці. У нас були завжди різні локації. Не варто чекати кульмінації. Просто не вистачило грації, сили волі та мотивації. Тому пишу такі провокації. В них жодної рації, звичайні думок трансформації. Зателефонуй мені. Не у якості дотації. Щоб зупинити непотрібну конфронтацію. Краще не телефонуй, бо я не знаю власної реакції на твоє «Давай, до побачення!». Наприкінці гучні овації.

Пройшло кілька років і сонце блукало серед коротко підрізаного гілля дерев. Йшла знайомими нам з тобою з дитинства вулицями і думала, що як би не складалося життя кожного з нас, місяць щовечора піднімається на небосхил, і у всьому цьому є щось надзвичайно втішне. Якщо раптом заблукаєш, подивися на небо і згадай про мене. Я завжди віритиму у тебе як ніхто інший.

Волхви, які дарують світло і чари

Волхви, які дарують світло і чари, подарували мені зустріч з Вами. Перетнулися шляхи у переддень Різдва. Насправді нічого такого я не просила, а Ви – набагато більше за будь-що з того, що уявити могла. Резонування на одній частоті – найбільш невипадкові на світі речі, чудові у своїй простоті. Це я вже потім зрозуміла.

Усі лабіринти починали колись з простих глухих кутів, свій ми будували, обмінявшись парою листів. Нічого особливого. Абсолютно. Справді. І сьогодні розтяглося на дні, місяці і роки. Продовжувала писати наукові доповіді, не бажаючи помічати, що усе довкола паузами між листами акомпоновано. Знайомство, якого не було, може бути легко анульовано, але насправді – ні. І Ви – найскладніше слово у кросворді моїх думок, бо не можна розгадати у проміжках між словами тимчасово чудового безумства напрямок і останній неофіціно фінальний рядок. Суть в іншому – посеред тиші зими Ви повернули мені саму себе.

Весна увірвалася в моє місто, блискавично ламаючи лід. Навіть не встигла подумати як слід, магія яких саме слів, їх комбінацій або особливий, схожий на мене зсередини ритм, вперше залишив слід. Та було щось магічне у тому, що хтось може «настукувати» мені листа. І тремтячі від вітру тіні дерев розчинялися у часі, а всередині мене заповнювалася пустота.

Напис датською «Копенгаген» мав стати знаком. Місто з фондовою біржею і пам’ятником Русалонці коло самого берега і без того занадто контрастне. Усе ясно, от тільки я люблю непоєднувані відтінки. І, коли опускалися сутінки, розмірковувала про світлі сторони антагонізму.

У цьому всьому є щось від експресіонізму, коли кольори змішуються не на палітрі, а в очах того, хто дивиться. Щоправда, з Вами складніше, бо Вас не розгледіти, не знайти, до пуття неможливо у Вас повірити, навіть не вигадати у іншу годину ночі чи дня, окрім невеликого проміжку часу між сном та ще одним сном, коли лічильник теки «Вхідні» блимає блакитним індикатором.

Літо знову захоплювало розполохом, очищало штормом, закарбовувалося бризками хвиль під шкірою, а надії веселковою зграйкою потрапляли на гачки. Мені завжди легко давалися слова. Гратися з ними як кульками з пластиліну і бути головною скрипкою оркестру запросто могла. Та з Вами моя звична стратегія не допомогла: раптом м’яким, крихким і до рук слухняним каменем стала я сама. Ніхто, крім Вас, відвоювати мене у розміреності буднів наприкінці серпня не зумів. Про якісь речі ніхто ніколи не запитував так, як Ви. Слова перетворювалися на паперові літачки і я подумала, що можна запустити на нейтральну смугу віртуального простору їх усі. Це був мій спосіб втекти. Не думала, що Ви доберетеся до другої сторінки серпневого листа. Ні в той день, коли його отримали, ні коли-небудь потім. І коли б я була азартною, поставила б на те, що Ви не напишете взагалі.

Осіннє листя осипалося, немов повертаючись на своє місце. Було щось невловиме в тому, як у віддзеркаленні на тротуарах після дощу сяяло сонце. Переставши так гостро реагувати на місто, я знайшла себе у тисячах нових справ, знайомств і дійств.

Після відправки лог-файлів до коробки з написом перманентним маркером «Nunca en la vida»47 мені перестала подобатися моя барикада. Взимку тиша стала настільки голосною, що я могла її чути всюди, відчувати дорогою додому і бачити при вимкнених фарах.

Та якщо я хотіла втекти від сили тяжіння, то Ви мене наздогнали, і у тому було моє найбільше і єдине везіння. Так нечесно пророкувало щастя Ваших очей відсторонених світло. Ненадовго, на деякий час. І знову якась частина мене сумнівалася, і саме вона виграла у ходінні по колу, танцюючи па-де-ґрас48. Інакше неможливо, бо це приблизно як прохати арендувати назавжди кімнату, яка здається на тиждень чи два. Мов у дитячій грі «Один-два-три… тікай або завмри!», і якщо не захочу повурухнутися – я пропала. Тому себе я обхитрила, а слова приспала, аби не сховати в них щось дуже важливе, а потім не змогти відшукати роками. Знайшла в собі сили вимкнути постійно миготливе світло.

Читала рекордно багато книг, римуючи велику кількість рядків, хоча про Вас мені точно писати було не слід. Вважайте, що я відігралася. Здаю в відбій. Останній реверанс. Рішення прийнято. Нижче підпис, печатка. Перебрала усе, що вміла. І ось, я здаюся. Сподіваюся, красиво?

Волхви, які дарують світло і чари, колись подарували мені зустріч з Вами. Минув ще один рік, але різдвяні зірки, якими Ви оточили небо над моєю багатоповерхівкою, ніколи не заснуть і не згаснуть.

Подаруй посмішку

Сьогодні я задумала злочин і в мене є бездоганний план. Чи вдасться – не знає навіть книга І-Цзин49, але якщо чогось насправді хочу, перетворююся на буран. Коли тобі менше двадцяти, з-під ніг легко вибити землю – і ти летиш, не думаючи куди: у вись, прірву чи свята розпал. Падолист наспівує святковий хорал і наші імена, вони у списку запрошених на осінній благодійний бал.

Сподіваюся, ти подаруєш мені посмішку або я посмію вкрасти її поспіхом. Двері зали відчиняються, збираюся з духом, красива публіка розступається, проводжаючи усміхом. Так багато дівчат у сукнях, а я порушила дрес-код і огорнула себе хмаринкою блиску і світла, немов фіалка, яка щойно розквітла. Вона – мій камуфляж, бо залишитись для тебе непомітною – моя мета. Зробити це можна лише сяючи яскравіше за усіх. А інші дивляться услід, долітають звуки голосів, ми під лазерним прицілом танцю богів. Фотокамера – мій спільник, якому немає аналогів, бо, поки ти у об’єктиві, мене не турбує власне тіло як мого ув’язнення камера, канделябри, що насправді фальшиві, гості говірливі і відблиски світломузики миготливі.

Ця вечірка не на мою честь, хоча, усе, що я роблю останні роки два – доводжу своє право на участь у всьому тому, на що годиться впертість і гордість. У мене репутація улюблениці наставників і долі, за мною – шлейф схвальних слів і гірких образ. Однак набрид золотої клітки для хорошої дівчинки каркас, полишати яку страшно, але заради твоєї посмішки я готова до втечі і прихованого сарказму жорстоких фраз.

Мене б не мало бути тут, бо у компанії кокеток схожа на рись, що потрапила прямо у клітку товариства захисту тварин, тому у мене тримати вушка насторожі одразу кілька причин. Відвідувачі у фраках намагаються нагодувати мене компліментами, наче сухим кормом, але я тут заради більшого, тому за задумом продовжую грати у захопливу гру, з щемом у серці ловлячи щастя у вигляді посмішок ангелів, облич правильних овалів, чиїхось ідеалів. Чим більше споглядаю, тим дужче переконуюся у тому, що дівчата люблять вухами. Слідкую за рухами: високі, широкоплечі і стрункі хлопці, усі у чорно-білій гамі, але, коли стихає музика, вирізняються ті словами, чий розум, немов латунь, не втрачає холодного блиску віками.

Вечір скоро добігає кінця, часу обмаль, скоро розігруватимуть благодійні лоти. Шкода, що мені не отримати твою посмішку так просто. Шукаючи її ніби ґрааль, підняла ставки до небес за ігровим столом життя, поставивши на карту власне «я». І ніхто не здогадається, що усі свої медалі і кубки я б склала до твоїх ніг, обмінявши оплески на одну єдину річ – твою посмішку, адресовану мені віч-на-віч.

Ми у колі світла, відступати немає куди. Біт був занадто голосним, твій подих теплим, а зібраність і зосередженість наповнили простір зали, забиваючись у найменші шпарини стелі і стін. У тебе чудове почуття танцювального ритму і стільки шарму. Намисто з перлів стискає горло і, танцюючи абсолютно не в такт, я краду твою посмішку, що пробивається крізь зачинені ворота, за якими ховаєш свою душу. Як думаєш, чи багато чого ти втратиш, її відкривши?

Мою руку відпустивши, знай: якщо ніхто не буде слухати, коли ти вирішиш заговорити, якщо ніхто не захоче побачити в тобі того, хто ти насправді… тоді я буду поруч на відстані першого і останнього танцю, аби повернути те, що у тобі від сонця. Просто промов таємний пароль: «подаруй посмішку».

Знати хто я, не будучи чиєюсь

Місця, куди тебе запрошують, але не надто чекають з візитом, часто стають театральними сценами, де ти сам собі п'єса. Тільки глядачі дивляться з другого акту, тому у відгуках скрізь читатимеш, мовляв, дуже мило, але мало що зрозуміло.

І тобі здається, ніби кожному потрібен хтось такий як ти, але не ти. Варто згадати фразу Е.М. Ремарка про те, що бездоганним місце в музеї, і стає легше. Хоча насправді інші знають тільки ту твою версію, яку демонструєш, і тут мало що вдієш. Так само з дорогою для тебе людиною. Тобі вона здається неймовірною, ти заздриш касирам, барменам, таксистам – взагалі кожному, хто може бачити миле серцю обличчя, спостерігати за рухами, жестами, устами. Особливо тоді, коли сам такого привілею позбавлений через відстані між містами. Однак для незнайомця усе те, що тобі не описати словами, важливим не стане. Він пройде повз того, хто для тебе безцінний, побачивши лиш одне з облич коло стіни, буденне й невинне.

Ми станемо поколінням, чиє життя задокументовано у мережі, але щось з того, що не виставляємо напоказ, хочемо розділити з кимось, хто зможе бачити нас як щось середньоарифметичне між світлиною у паспорті і кадром з фотосесії, улюбленими піжамними штанами і дорогим італійським пальто, невиспаними заплаканими очима і оманливо впевненим саркастичним поглядом за кермом авто.

Колись давно я зустріла фразу про важливість «бути своєю», не чиєюсь, не для когось чи заради чогось. Чомусь згадалось, коли за дивним збігом планет, тишу моїх роздумів порушив незнайомий юнак, запитавши, як мене звуть, ніби ім’я було чимось останнім, що мало доповнити портрет. Назвала аеронім50, представившись Василісою, на його розсуд епітет залишивши. Прекрасною чи премудрою? Певно, вирішив, що краще вважати мене чарівною скульптурою, ніби він естет. Однак статура і самовпевнена посмішка гостра, не знайома з відмовами, видавала його з головою – професійний атлет. І розпочався болтології нескінченний бенкет. Солодких лестощів не без, звичайно, розмови щербет. От тільки він не знав, що на помилкову мішень націлив старань арбалет.

Не мав успіху блискавичний бліц-криг, хоча я себе винила у тому, що роблю висновки, не копнувши як слід углиб. Адже дограти чужу роль за іншого і вирішити, що вам не по дорозі легше, аніж пояснити, що говорити про пусте ти більше не в змозі. Визнаю, іноді буваю нестерпною, а щоб мене зрозуміти треба подолати фортифікації, приховані проходи, широкі дороги, сади і звичайні мости. Однак найкращий спосіб пізнати іншого – оцінити усе те, чим він себе оточує.

Я просто мовчала на нього, і це було красномовніше за будь-які жести на публіку. Бо як йому пояснити, що живеш з фотографією в невидимому медальйоні, і в порівнянні з тим, хто на світлині, усі інші – випадкові на твоєму пероні, нестерпні і зайві, а твої думки давно у полоні. Усі вони говорять не про те і не в такт, ні на кого не реагує серце як на пароль – не той стиль. І складно зрозуміти хто ти власне, будучи ані своєю, ані чиєюсь.

Моє мовчання було таким гранітним, що згодом стало чутно безліч запитань. Відповідала, жартувала, але насправді підсміювалася. Ні, не над співрозмовником, а над нами обома. Бо ми приміряли чужі ролі.

Як у забутому кіноепізоді, коли капітан корабля дивиться у відкритий космос, говорячи, що хтось вимовляє три найважливіших слова, і це зовсім не зізнання у коханні, а фраза «допоможи мені, прошу». Те ж саме він міг почути у моєму мовчанні. І що могло бути цікавіше, ніж дізнатися, чим він живе і дихає, які цілі перед собою ставить. У сподіванні почути відповіді на прості питання хотіла дати зрозуміти, що мене не треба розважати – мені не нудно; я тут, значить, мені вже цікаво.

Однак замість цього стали майстрами пантоміми і у кожного на те своя вагома причина, або просто не прив'язуватися до людей, ілюзій і речей звичка. Легкий характер? Ні, здалося, бо на моїй шкалі цінностей це щось поруч з невіглаством і озвучуванням банальностей. Вибаглива? Боронь Боже, мені достатньо найкращого. Та розмова нагадувала телеграфний діалог і я чесно сподівалася, що усе потрібне він прочитає між рядків.

Чи не вперше у житті я приміряла роль панянки з класичного англійського роману. Однієї з тих, які малюють, п'ють чай, замовляють кравчиням сукні і вдають, ніби закохані до нестями; частіше, звичайно, заграють або розбивають ущент серця, а потім збирають уламки власного без кінця. Часи змінюються, минають століття, а жінки як і раніше в'ють мотузки з тих, хто їм не потрібен, і закохуються по вуха в тих, хто не любить їх.

Написати прощального листа, образливого і ніжного, з побажаннями щастя і оголошенням початку ворожнечі, аби забути, відпочити, перевести подих, ковтнути повітря. Та ніякого немає повітря. Починаю сумніватися, злитися так, щоб яскраво палахкотіло, а не жевріло і пекло. Влітаю у спогади як камінчик у скло. Любов не перемагає все. Іноді перемагає час. Досить знати, що обрано не мене. А чому – це все одно не про мене, а про того, хто обирав.

Починаючи від зовнішності і закінчуючи характером, я ніколи не була ідеальною зате я завжди була однією з тих, хто, за твердженням Уте Ерхардт51 відправляється не на небеса, а куди забажає, і навряд захочу змінитись, навіть за весь чай у Китаї.

Кожному потрібно, щоб хтось тримав його за руку

Перебуваючи між життям і смертю, Федеріко Фелліні52 сказав: «Хотів би я закохатися ще хоч раз!» і говорив не про жінку, а про любов як найчарівніші миті буття, коли ти не ходиш по землі, а париш над нею. І неважливо, у кого чи що закохатися – роботу, світ або життя.

Він знав, що усе закінчується і любов теж минає, але інколи вона просто з одного почуття переливається у інше, будучи сильнішою за закоханість. Останній жест того, від кого без тями були жінки усього світу, був справжнім гімном любові до Джульєтти53. Людині потрібна людина, тут нічого не вдієш. Федеріко втік з клініки, коли дізнався, що кохана дружина у лікарні в Римі.

Найглибша прихильність, і відданість, і почуття спорідненості затьмарюють егоїзм, коли приходить усвідомлення, що є в цьому світі хтось, важливий так само як і ти сам.

Італійці говорять «вольє бене» і мають на увазі щось більше за закоханість; щось, що приходить через роки, прожиті разом; щось, втрата чого трагічніша за втрату любові. Любити – це знаходити своє власне щастя в щасті іншого. І люди народжуються і помирають з одним і тим же невисловленим проханням: «любіть мене, будь ласка, дужче» і у відчайдушних пошуках здійснення цього бажання ми проходимо повз безліч чудових речей, без жодного на свою користь виправдання. І краще жити, ніж проживати життя.

Здавалося б, такий складний механізм життя – ось моє навчання, страшенно цікаво і нічого не відволікає; ось моя робота – багато чому вчуся з нуля, беру участь у великих проектах, хоч більшість з них мені часом сонце затуляє; ось мої друзі, геніальні і щирі водночас. Даю розумні поради подругам, які, на подив, спрацьовують і виявляються правдою. А собі допомогти не можу. Нічим, бо раптом роз'єднується контакт, який до всього цього мене раніше підключав. Ніби усі сіли на потяг і поїхали, а я досі на вокзалі.

Світ стає вузьким, розміром приблизно зі стерильну лікарняну палату, і я лишаюся сама з собою. Наче доля поставила в куток зі словами: «поки не подумаєш, не відпущу». Парадоксально, але саме в ці моменти гостро життя відчуваю. Не хочу чути, що все буде добре. Просто обійми, не промовивши жодного слова. Найкраще, що може зробити інша людина, – розділити вислизаючий з рук день з тобою. Просто тому, що, будучи весь час наодинці з собою, ти чуєш абсолютно усі емоції і страхи. Як результат, людей сприймаєш зовсім інакше, ніби говориш «мені наплювати, скільки ти заробляєш, користуєшся салатною і рибною виделками чи ні; не ставитиму умови і ні про що не проситиму: все, у чому маю потребу, вже є всередині тебе; я не буду тебе обмежувати і в тобі розчаровуватися, просто відтепер я міряю усе емоціями, а цінність – відчуттями».

Колись у «Спогадах пришелепуватої молодої людини» Бегбедера54 мені зустрілася думка про те, у житті буває тільки одна велика любов, усі попередні – проба пера, а всі наступні – надолуження згаяного, але любов – це завжди зараз або ніколи.

Насправді кожному потрібно, щоб хтось тримав його за руку. Цивілізація, зробивши майже все для матеріальної зручності нашого існування, роз'єднала нас духовно. У наших предків була хоча б сповідальня, а ми тонемо у самоті. Читаю Геймана і він зі мною солідарний: «якщо ти людину любиш, ніколи не буде зайвим їй про це нагадати»55. Це ознака сили, а не слабкості. Усе могло б скластися інакше, якби ми навчилися слухати не тільки себе. Життя – дуже коротка штука, тому не втрачайте часу.

Роби добро і кидай все у воду

Осінь цього року така затишна і зовсім не колюча. Навіть переходи між навчальними корпусами нагадують мені «Міст-веселку» у штаті Юта. Величезні вікові дерева, стовбури яких ледве можна обхопити. Радісний шум пожовклих листочків, що ніби плескають у долоні. Неквапливо прогулюються люди і відпочивають на лавках вздовж алеї. Таких днів п'янких десяток видають кожну осінь, тому важливо не пропусти жодного. Яскраве тепле сонце. І повітря по-осінньому смачне.

Здається, що невеличка кав'ярня за рогом – моє ідеальне місце, саме те, що англійці називають "the write spot". Ззовні гарно – каліграфія у вивісках, вуличні обігрівачі, жалюзі і черепиця, при чому не декоративна, а справжня і на вигляд надійна. Всередині пахне ледве-ледве пудрою, злегка – свіжомеленою кавою, а ще мирним затишком.

Офіціант приносить моє замовлення і шоколадку. Як давно зелений чай подають у комплекті з шоколадом? «Для гарного настрою!»,– говорить він і зникає. Навіть подякувати не встигаю.

Згадую вступні уроки у посібнику з йоги і так зване таємне завдання: зробити для когось щось хороше і нікому ніколи про це не розповісти. Як у вірменському мультфільмі – роби добро і кидай все у воду. Тоді мені здавалося, що робити добрі справи таємно невесело – ніякого зворотного зв'язку, жодної реакції і гарантії відплати добром, допоки не виявилося, що подібного таємного служіння насправді багато у кожному з наших днів.

Єдине свято, яке завжди з тобою – це вміння радіти простим речам. Це трохи наївно і інфантильно. Навіть існує теорія, що в основі багатьох добрих справ лежить егоїзм: ми вчиняємо добре тому, що нам подобається відчувати себе після цього правильними і хорошими. Так нам спокійніше. Та особисто мені на думку чомусь одразу спадає фраза про те, що під час шторму будь-який порт підійде. Ми можемо жити як завгодно, але залишитися в пам'яті інших людей можна тільки одним способом – допомагаючи їм. Добрі справи стануть хорошою терапією від гри в грецьку трагедію і точно допоможуть підняти ніс на сантиметр вище.

Обирай настрій – любити: життя з сюрпризами, людей з дивацтвами. Обирай настрій – відчувати: радість, хвилювання, бажання обіймати весь світ. Обирай настрій – творити добро: маленьке, велике, будь-яке. І тоді у відповідь доля візьме до рук пряник, відклавши потертий батіг.

Скільки випадкових компліментів роблять нас щасливими, скільки дрібних несподіванок склеюють долю. Говори хороші слова зранку – від тебе не убуде, а іншим приємно. І кожна зайва пара безкоштовних рум'яних яблук або жменя слив, які бабусі на ринку щедро додають на ваги, нагадують просту істину – роби добро і кидай все у воду.

Бути вдячною

Вечір перетікає в ніч і обертається в ранок. Живу у гострому дефіциті снів і слів. Час зараз – дійсно те дефіцитне, що коштує дорого. Чи вистачить часу усім подякувати? Усім тим, хто терпить мене з моїм ненормальним графіком, негнучкістю і амбіціями.

Слова вдячності завжди чомусь дрібним шрифтом під зірочкою і це несправедливо стосовно тих, хто з тобой у найважчі дні і найтемніші ночі. З віком я почала більше цінувати тих, хто з розумінням ставиться до мого бажання побути поза колом соціальних ігор і вміють чекати так довго, скільки знадобиться, але коли буде потрібно – вони поруч. Усе, що я відчуваю цієї пори – вдячність рідним, своїм слабкостям, морям і чужим почуттям.

Травень. Хотіла почитати племінниці про принцес, а їй нецікаво. Особисто мене не покидає надія, що одного дня мандрівний лицар неодмінно здогадається, що під шаллю ховається зачарована принцеса, тобто я. Племінниця подивилася на мене серйозно і відповіла: поки очікуємо, давай слухати музику і розфарбовувати. Не стала їй заперечувати, за дипломатичність варто бути вдячною.

Червень. Спекотні дні і холодні ночі. З учорашнього дня зарядили дощі. Чомусь підстригла волосся до плечей, а воно в'ється від цієї погоди дрібними локонами щоранку як листочки папоротей. Треба бути вдячною, так навіть краще, бо інакше – була б схожа на єгипетську богиню Бастет56.

Липень. Можна розслабитися і вдихати пропитане сіллю та йодом повітря. Ці зустрічі з сонцем біля моря врізаються в пам'ять айсбергами, руйнують мої кораблі, а нафтові танкери спостерігають десь там, у далечині. Я запливала далеко за буйки, так далеко як тільки вистачало сил, до неможливого і повного відчаю, щоб потім стати за нього вдячною і радіти простим речам.