Танці у напівтемряві кімнати

Ось я тут, у долонях Бога, задихаюся від тісноти. Він нахиляється наді мною, сміється хвилею бешкетною, але мовчить. Ну сказав би вже, що нічого нікуди не поділося. Просто знову ангели щось переплутали, а кармічні дзеркала множили мої страхи. Поки я розпускала, ткала і вишивала, – ти стояв у своїх штурвалів, а моря насправді людей не розділяють.

Світ, в якому ми зустрілися, нагадував корабель, що дрейфує між двох островів, якими були ми самі. Бог мовчить і протягує кісточку доміно: дубль «пусто-пусто».

Дотепно і чесно. Що у тебе – від мене? Дубль «пусто-пусто». Кілька випадково розкритих таємниць і плутані тексти, в яких ти знаходиш резони – один цікавіший за інший, а я – точно те, чого ти не загадував під ялинку у січні. Що у мене – від тебе? Дубль «пусто-пусто». Кубометри літер. Мій світ живий від того, що летять слова як рейки над порожнечею – і вона відступає, її далеко відносить вітер. Загалом – кожен на своїх орбітах.

Розкажи мені: скільки маєш на мене прав? Скільки з них я сама віддала? Ти мене шукав хоч раз? Твоє ім'я продовжує вперто жити на язиці, попри усі спроби його чи то виплюнути, чи проковтнути. Я б хотіла з тобою у подорож Європою і обговорювати книги за келихом вина із Чілі. З обережністю, гідною застосування на інших фронтах, наприклад, в розвідці, я налаштовувалася на твою широту-висоту-довготу, щоб потім зникнути. Не нашкодити.

Якщо важливі фрази повинні бути тихими, то звук однієї долоні – найприродніший у світі, а крик – віддзеркалення тиші. І не буває чудес, окрім тих, які ми самі собі напишемо. Тому відкривай конспект, занотовуй, диктую: до моєї суті ти підійшов занадто близько: невиправна мрійниця і егоїстка. Однак, милий друже, навчивший мене посміхатися і дивитися серіали з Домініком Уестом, біда не у тому, що з банок з абрикосовим джемом по краплині сочиться минулорічне літо, в якому від нас ні крапельки не залишилося. Вона у тому, що час заповнить наші простори іншими людьми. А сьогодні з нас двох злодій насправді я: ні з того ні з сього купила книгу, яку ти позавчора прочитав. Через кілька років я стану неможливо серйозною, але у твоїй незримій присутності я відчуватиму себе як вдома кожного лампового вечора і кожної з ранніх соних годин. А книга хороша, хоч і нелегко було її знайти.

Милий друже, засинаючий там, де я буваю зрідка, у місті, знайомому мені лише за видами з вікон університетів, – я була щирою, нехай і часто необачною, тому і ти щиро пообіцяй мені бути щасливим.

Не прагни сказати останнє слово, намагайся зробити нові кроки

Давай, подружко, прокидайся! Не залишу у спокої, навіть не сподівайся. Якщо знадобиться, я викрикну «ходімо» на форте або навіть фортіссімо. Творімо новий день разом, сьогодні я тут замість побажань доброго ранку у соцмережах, які тебе дратують щоразу, але дай мені трохи часу.

Просто довірся, мої мрії теж були розкришені, на поталу залишені, але не перетворилася на їх бранку. Тепле повітря і світло, занадто біле, пробиваються крізь фіранки.

І поки ти збираєшся, я слухаю розлиту по кутках кімнати тишу, яка плавно осідає між аркушів книг, проникаючи у кожну нішу шафи, опановуючи пустелю верхніх полиць, подібно до тих, хто з околиць прагне перебратися до столиць. Давай хутчіше, у нас запланована кава з тірамісу, а не твоя звична порція на сніданок кислиць.

Трохи згодом опиняємося на перехресті галасливих вулиць, і чекаючи зеленого сигналу світлофору дозволу, бажаємо сонному пішоходу поруч доброго ранку. Зовсім як тоді, коли визирали зі студентського екскурсійного автобусу, роздивляючись у ранковому серпанку іграшкові тендітні церкви і махаючи водіям на зустрічній без перестану. Адже якщо наш випадковий супутник знайшов сили зішкребти себе з ліжка і піти на роботу, коли листя летить навсебіч і такої плаксивої осені не було кілька сторіч, дуже важливо нагадати йому просту річ: теплі моменти цінуй, бо неважливих періодів в житті не буває.

Ми знаходимо прихисток у найближчій кав’ярні, я не надто вмію розраджувати і співчувати, слова інколи зайві і приторні. За мене це робить голос Кеті Мелуа, який із динаміків починає розповідати, що у Пекіні дев'ять мільйонів велосипедів15. Такого не міг уявити жоден із династії художників де Труа. Поки готуть каву, нам залишається спостерігати, як усі за вікном кудись поспішають без угаву.

Знаєш, насправді ми знаходимо щастя в момент, коли припиняємо пошуки, відмовляємося від бутафорії, скидаємо уявні мантії, відкидаємо нав’язані критерії, починаємо довіряти інтуїції і цінувати теплі моменти. Раптом в унісон музиці, без особливих на те приводів, наспівую рядок про шість мільярдів душ, які шукають любов16. Якщо відкинути сентименти, дозволити зійти з шаленою каруселі буднів, здивуєшся, до чого ж багато людей продовжують рух на цьому суєти ярмарку, не помічаючи прекрасного у моменті тут і зараз.

Щодо нашого тірамісу, у перекладі його назва означає «підійми мене нагору» – гарний спосіб виявити гастрономічну непокору. У житті трапляється втратити опору, і ми шукаємо сенс там, де того робити не варто, або розмірковуємо над тим, що давно слід було вирішити, з особливим азартом, а треба просто знайти те, що підіймає настрій вгору.

Інколи останнє слово не за тобою, але можна світанки зустрічати над бухтою, вдихати аромат тільки що насипаної в банку кави, що розлітається кімнатою, і спробувати стати іншою, трішечки щасливішою.

Трапляються дні, коли не відбувається нічого, на перший погляд, особливого: кохана людина ніжно бере тебе за руку, коли дивитеся спектакль, або хтось обіймає просто так, щоб відчути твою любов, твій собака тебе будить і злива шумить у момент пробудження, хтось робить для тебе щось особливе, від чого внутрішня дитина починає верещати і підстрибувати від захоплення. Або смайлик на дзеркалі, виведений напередодні ввечері пальчиком, проступає на запітнілому дзеркалі поруч з рушником як нагадування, що все буде добре.

Лист, на який довелося чекати, шум хвиль, що у перші дні на морі не дає спати, хороші фільми, грози, п'ятниці і суботи, плавати, читати книги, мандрувати – якщо зможеш нанизати ці намистини на ниточку життя, то відчуєш стільки ніжності, що самій не донести до хати, залишиться її дарувати, пробачати себе та інших і прощатися з близькими кожного разу трепетно, немов вперше.

Не прагни сказати останнє слово, намагайся зробити нові кроки, не бійся бути уразливою, бо як ще відчути, що ти жива, а не померла у понеділок вранці, гортаючи стрічку новин між бізнес-сніданками, конференціями і відкладеним візитом до перукаря? Час прощатися, я була рада провести цей день з тобою і сподіваюся, що побачивши завтра світанок, згадаєш, що жива, а не прокидатимешся, аби знову заснути, ніби сова.

Довго йти за горизонти, щоб себе знайти

Від снів залишаються спогади і осідають на підвіконні попілом вулкану з Ісландії, ходять коридорами пам’яті, допоки не розчиняються у ранковому світлі, що тихо тріпоче на моїх віях.

Місяць березень був фіолетового кольору. Фіолетовий знаходиться в кінці видимого спектру, він максимально частотний. Таємничий, містичний і розкішний колір Римських імператорів подарував багато емоцій, часом абсолютно протилежних, але таких неповторних. Вікна будинку навпроти прозорі як мої виправдання. Зігрівала рукавичками клавіші, але вони все одно мовчали без засудження, але й без співчуття. Напевно, я швидше помру, ніж буду когось чекати на березі не одну добу. І знайдені у березні слова мені миліші за усі інші хоча б тим, що я пам'ятаю як шкрябали кігтиками всередині.

Відкриваю «Гру в бісер»17, бо це найчесніша на світі історія про пошук свого місця під сонцем і про Людину, сильну духом, гармонійну і розумну. Простодушна, щира, навіть трішки наївна, але безмежно мудра і глибока книга. Нато, пам’ятаєш, ти мені її подарувала? Звідки ти знала? Ти б зараз розсміялася з моїх нещасть трохи ущипливо, але так щиро, що я б сама на них увагу звертати перестала. Ти називала мене дівчинкою-квіточкою, розповідала про енергетичний центр людини, чакру Маніпура. Усі люди як люди, а в мене ніби там діра, тому я перестаю вимагати від себе ідеальності – і вона зникає. Прислухаюся до себе і чую: «усі вірні рішення знайдуться. Листочок лягає на воду, падає, але не тоне. Тільки не поспішай. Вирушай у дорогу спокійно, йти далеко потрібно, за горизонти, щоб себе знайти».

Я до чого це все, друзі, веду: немає нічого страшного в тому, що одного разу губляться орієнтири, а ми – такі, якими обираємо бути самі, і шепіт за спиною нас не визначає, особливо щось на зразок «у вас нестандартна фігура, невиразна була промова і взагалі – беріть ось це ліпше, бо все одно не знайдете щось краще». Знайдеться.

Коли ти не знатимеш, куди йти, почнеш ступати повільно і обережно, уникаючи краю, навіть якщо ці хиткі рядки нетривкі – все, що маєш. Мені не подобається ідея з виходом із зони комфорту, але постійно розширювати власний простір – думка хороша. Треба тільки не пручатися і не кидатися бігти в протилежну сторону, залишаючись у вічних пошуках.

І одного разу ти перестанеш бути повільним водієм, а інші – постійно обганяти тебе, притискаючи до узбіччя, звідки і в канаву зіштовхнути можна прямо униз обличчям. Можливо, нової тебе почне цуратися останній друг. Так буває, що ті, хто підходить тобі на сто відсотків – раптово перестають до тебе підходити і вітатися взагалі. Такі удари не те щоб в спину, а навпаки. І коли ти будеш лежати одна на холодній землі, хтось чужий вкриє тебе плащем. У певний період життя ми зустрічаємо когось, хто виявляється необхідним саме у цей період. Такий дивний закон тяжіння. Ти шукаєш відмички того, що люди називають «влаштуватися у житті», відпустивши світом свою самотність на власні хліба.

Ти перестанеш дивуватися запитанню «Ти щаслива?», бо варіантів відповіді насправді три – «так», «ні» і ще «ой, все, мені треба йти». Інше з улюбленого – «Сенс життя?». Давай розповім про свій.

Ось дивись, мені років сім: книжки, подружки, іграшки і перша медаль. Подобається з батьками їхати у далі і мені не відомі печалі. Ось тут мені чотирнадцять – дивного кольору волосся і величезні до щастя вимоги: мені не потрібні більше миті радості – необхідний тріумф, а ще потрібно неодмінно всім подобатися – дурна підміна щастя, але від неї непросто позбутися. Років так у дев’ятнадцять мені захотілося закохатися або щоб мене полюбили, а краще і перше, і друге і компот. Потім щастя мені здавалося в тому, щоб кожному допомогти, ну або хоча б навчитися вписувати себе в прийняті рамки, як в дитячі прописи, жити без особливих втрат, на худий кінець – робити, що подобається, і по можливості не накоїти біди.

Цей нехитрий пасаж до того, що бути щасливим – цінувати сьогодення. Про сенс життя, напевно, наступного разу. А поки захід сонця залишить після себе гіркуватий присмак прибуття у кінцеву точку, після чого думки наближатимуться до спокою. Вночі все стане простим. І тихим настільки, що чутимеш звук будильника у когось в квартирі через ще сплячу вулицю.

У жінок – усе серце, навіть голова

Певно, правий був Августин Аврелій, сказавший, що жінку з ребра, а не голови чи коліна, створив Бог навмисно. Жінка ніколи не буде і не повинна бути на першому місці. Її місце – поруч, на рівних. Ні вище, ні нижче, аби у потрібний момент вона могла взяти за руку або відійти в сторону і не заважати. При цьому відійти так, щоб не загубитися із зони уваги.

Вченими доведено, що емоції допомагають відправляти інформацію в довготривалу пам'ять. Якщо врахувати, що жінка – одна суцільна емоція, то уявити складно, скільки усього вона пам’ятає. Якщо світ чоловіків – логічний, чітко ієрархічний і структурований, стабільно емоційний, то жіночий описує фраза «так…ні…напевно». Жіноча сила не в твердженнях на зразок «я все можу», а зовсім в іншій площині – там, де треба втішати тих, кого ранять, посилаючи їм розраду, і бачити посмішки з-поміж сліз, заспокоювати і зцілювати, надихати і підтримувати. Тоді жінка перемагає, а якщо здається, то диктує умови переможцю. Бо вона здатна жити миттєвостями, але завжди претендує на щось більше, навіть не говорячи про це.

У жінок – усе серце, навіть голова, бо так влаштовані – без здатності на гомеопатичні дози ніжності. Ми прив'язуємося іноді занадто сильно, тому що нам життєво необхідно віддавати турботу, увагу і тепло. Якщо, звісно, це цінно і потрібно, бо у тому, щоб битися головою об намальовані двері – цікавого мало. Через це прикраватися «чим менше жінку ми любимо…» можна, але недовго. Бо якою не була б любов, в'янучою швидко чи квітучою довго, її треба буде пересадити у грунт повсякденного життя.

Знаєш, Луї ніколи не приходив на побачення до Вів'єн18 без маленького букета фіалок, а на прощання подарував коханій своє серце і горщик із квітами, які зів'яли, тільки-но вона отримала звістку, що Луї більше немає. Вів'єн покинула рідне місто, і її сліди загубилися в післявоєнній Європі, але це й досі одна з найбільш захоплюючих історій. Тому що вона могла б стати королевою Парижу, але не змогла зрадити серце. І важливі не якісь там штампи, а баланс і гармонія, які наступають в жіночій душі, коли поруч правильний чоловік. Можливо, нам дійсно потрібні ті, хто змушує відчувати нас живими, бо на якомусь рівні ми відчайдушно хочемо бути присутніми у теперішньому більше.

Надзвичайно захоплює, коли чоловік вірить в свої сили. З ним ти опиняєшся перед руїнами стереотипів в своїх очікуваннях і звичних реакціях на власні слова. Однак на рівних з ними зачаровують жінки, які взяли усю рамковість і містечковість, зім'яли їх гарненько і викинули в баскетбольну корзину. Донька Байрона стала першим програмістом у світі, а завдяки нереально красивій зірці Голлівуду, Хеді Ламарр, ми сьогодні користуємося технологіями Wi-Fi.

Жінки вміють дивувати. Про це знав ще Генріх Циммер, розповідаючи історію про лицаря Гавейна і даму Рагнеллу19, яка спочатку була відьмою, але після безповоротного «Так, я люблю тебе» стала найкрасивішою жінкою у світі. Тому що у жінок – усе серце, навіть голова.

Перечепилися, втративши опору, але не розбилися

Серце розривається на частини. Стукотить голосно, наче на сполох б'є. Тільки його ніхто, крім неї, не чує. Пожовклий листочок повільно падає на поверхню землі. Вона бачить його з вікна університетської конференц-зали і подумки повторює, рахуючи удари: один, два, три. Як мені хотілося б цій наляканій дівчинці розповісти, що наука – це гра без програшу, а грандіозні провали обертаються тріумфами. І найвище уміння – почати спочатку. Тому їй варто розпочати з розуміння своєї дороги, життя і себе.

Прохання покинути залу відгукуються, ніби ехо, а світ продовжує жити як ні в чому не бувало і хтось безсовісно спостерігає за драмою. Якби я лише могла їй сказати, що попереду багато цікавого, а сьогоднішня злість на саму себе зробить її власним Учителем у момент, коли вона боляче вдарить саму себе по спині бамбуковою палицею як у мультфільмі «Мулан».

Що може чути переможець, крім музики фанфар? Нічого. Тільки програш змушує тебе зупинитися, загострити чуттєвість і поглибити бачення. Просто тому що ніхто не витягне тебе з ями, яку залишилося злегка засипати, і завжди знайдуться бажаючі висунути звинувачення. Тільки справа не в них, а у твоїй готовності до перезавантаження.

Тому вона прокинулася о пів на шосту ранку, взяла аркуш паперу і написала «маніфест» обіцянок самій собі, не боячись ще більше поглибити безлад всередині. Зовсім не збиралася вдарятися в щире обурення і анітрохи не образилася. На жаль, щоб її образити, потрібно щось сильніше. Повернувши собі право бути незручною і вольовою, вона не стала підкладати свиню чи дарувати білого слона20, натомість закопала всі свої сокири, ножі і томагавк, написавши наступні слова:

«Привіт! Я вже та, якій не страшно. Мені здавалося, що я непереможна фортеця, але раптова поразки пожежа розділила моє життя навпіл, упала вежа. Ви забрали мою корону, сказали, що мені не вистачає хвацькості, а ваші джокери перевдягалися у королев, готуючись до костюмованого маскараду. Посипавши на рану сіль, втерли її за півхвилини. Якщо є десь місто кольору смарагду, то я туди потраплю, без допомоги чарівниці Вілліни21, але з вірою тієї, чиє ім’я теж з подвійною літерою «л». Вам би трохи більше далекоглядності, знали б, що я з тих, хто б’ється до останнього, наче лев. Можливо, мої мрії перечепилися, втративши опору, але не розбилися. Моя зірка впала, але вдарившись, спалахнула яскравіше».

Якщо противники сильніші, твої дії повинні вийти за межі їх розуміння. І вона йшла далі, попри втому, але завжди у напрямку дому. Просто тому, що чуючи дзвін, знала де він, розрізняючи музику дзвіночків на шапках блазнів і тривожних дзвонів. На її спині ще довго малюватимуть мішені, але відчуття злету перевершує втрати.

Інші жили з розумом, але по ту сторону її сприйняття, вона ж – серця дивацтвом, а межею була невидима лінія між душею і одягом. У німецькій мові є слово для позначення почуття на грані фолу, між любов'ю і ненавистю22. Щось подібне вона відчувала, з вдячністю помолившись за кожну в її броні тріщинку, запеклу й охололу.

Ця дівчинка як ніхто знає, що думка «а раптом знову нічого не вийде?» не повинна відлякувати, варто лиш пообіцяти собі: що б не трапилося – не здаватися. Людина одночасно сильна і слабка, чогось бажає і сумніви має. У ситуації, коли ти в меншості – і навіть в однині, – це не привід перестати триматися правди. Навпаки: усім наперекір варто пам’ятати, що мрії можуть перечепитися, втратити опору, але не розбитися.

Волошки з поля

Того дня навігатор зіграв з нею злий жарт, завівши світ за очі. Вийшовши з авто, опинилася посеред поля, на якому колосилися хліба і цвіли волошки, синьоокі і у світлі сонця, що сідало за обрій, блискучі трішки. Сонце залишило вицвілі смужки у її волоссі.

Меггі Нельсон23 назвала одну зі своїх книг «Волошки», будучи безмежно закоханою у колір цих квітів, який дозволяє відчути, що у будь-якому розпачі ти не самотній. Недаремно «Kind of Blue» вважається найращим джазовим альбомом, шедевром Девіса.24 Гете називав синій кольором переживань, любити який може божевільний. А вона любила і колір, і квіти, абсолютно не відчуваючи себе божевільною, але і вільною – теж ні.

Вона любила розмовляти з кімнатними рослинами у коридорах і залах бібліотек, не будучи до кінця впевненою, що вони чують і розуміють, проставляючи у формулярах ім’ярек. Просто їй було шкода, що інші на них уваги не звертають. Люди взагалі дивні і до усього звикають, хоча їх любити просто. Так просто, що складніше нікуди. Тому їй хотілося як Маленький принц накрити скляним ковпаком від усіх вітрів світу і пересудів свої думки й недомальовані етюди.

Пила каву на автозаправці зосереджено і повільно. Перед очима стояло поле волошок, а він десь проживав своє життя. Здавалося, кава охолола б швидше, якби він опинився поруч. Згадувати про нього було як думати про домівку, коли до неї кілька сотень кілометрів після повороту ліворуч.

Вона дивилася на засушені волошки серед сторінок книжки, але усі слова хотілося залишити на завтра, описати усе довкола його ім'ям, аби наректи минулим уже зараз. Їй довелося визнавати, що буває спокійно і затишно, коли нею керують, але тільки якщо вона сама того бажає. Як доля далі б не склалась, вона вірила його словам, навіть без бланків довіри, віддрукувати які він не встиг. Вона була близько до моря, але там їй не спалося. Зовсім. Чайки кричали, що він не повернеться, який там сон? Швидше б настала осінь, яка тихим сумом і шелестом листя обплітає балкон.

Найгірше – це те, що в можна охарактеризувати як відчуття непотрібності. Якщо ти хоч раз щось подібне відчував, знаєш, наскільки це гірко. Така собі фобія меншовартості, що змушує з поля зору зникати знову. Щоб відволіктися, вона загадувала бажання і умови їх здійснення. Коли, наприклад, ота жовта «п’ятірка» поверне ліворуч, усе вийде і справдиться, якщо направо – доведеться чекати, поки справи налагодяться. Якщо кроків до навчальної аудиторії кількість непарна, надійде звістка, а якщо парна – надія ілюзорна і примарна.

Зрештою, яка різниця, отримає вона від життя те, на що чекає, чи ні? Тільки б не зраджувати собі і зі спокійною совістю спати. Знати, що може звалитися на нас у будь-який момент часу, так само неможливо, як, за словами Флобера, вимагати апельсинів від яблуні. Можливо, вона згадуватиме день, коли він прийшов до неї і сказав: – Вирішено. Тепер я буду жити тут, звикай. Чи якось так: давай разом, а не один одного навпроти, сподіваюся ти не проти. Можливо, такого не трапиться і залишиться надсилати привіти, бо вони врешті-решт були знайомі.

Обираючи вранці що вдягнути, вона запитувала себе не «як хочу виглядати», а «що хочу відчувати». І це допомагало. Друзі говорили, що Всесвіт влаштовано просто: на два метри глибше копай і відходь на п'ять кроків убік, щоб подивитися на ситуацію зі сторони – тоді життя буде дійсно чимось важливим, а не мріями про щось важливе. Потрібно було дати часу змін можливість її наздогнати.

Знайшла книжку Сенкевича і вирішила перечитати. Однойменний памфлет Хвильового її свого часу вразив, але тут історія інша, хоча питання «Куди йдеш?»25 так само полишає за собою сум’яття. За переказами, це запитання апостол Петро поставив Христу, а той відповів: «У Рим, щоб знову прийняти розп’яття». Вона зрозуміла, чому втрачають голови і розв'язують війни або присвячують своє життя тому, щоб описати це словами, і вчилася бути терплячішою до людей, хоча ті навряд помітили її завзяття.

Можливо, їй у них не вистачало глибини занурення. Та ті, які повинні бути у житті, обов'язково у нього прийдуть. Просто, можливо, поки ще десь у дорозі. Змайструвати б для них ліхтар, що світив би волошковим світлом, прокладаючи шлях невагомо і непомітно, закликаючи ніби інструментальна п'єса для фортепіано, яку добре грати в ранковій тиші.

Вона дивилася на засушені волошки серед сторінок книжки, розглядаючи, ніби турботливий антиквар, і усе, що їй було потрібно – сім нот, бемоль, дієз і бекар. Тим часом мелодії Філіпа Уеслі і Джефа Баклі нагадували, що по-справжньому прощатися вміють ті, у кого два серця, бо одне з них легко перетворити на попіл.

Музика взагалі здатна поділити тебе навпіл, коли здається, що ось-ось злетиш, а потім крила наливаються свинцем і тягне на дно. Тексти пісень ніби шовкове сукно огортають, прохають закрити очі, забути про дійсність, чіпаючи струни душі. Клавіші володіли власною пам'яттю, привязуючи її до людей, пори року і почуттів, повертаючи у місця, де була щаслива: у поле волошок і на початок доріг, де вона відчувала себе частково знайденою, але продовжувала пошуки.

Змінити чіткість зору, аби всередині народилася відповідь

Світ інколи розгойдується як диско шар і ти разом з ним до дзвону у вухах. Стомлюєшся від «привіт» і «як справи» у рюкзаку на плечах і здається, ніби серце захлинеться і розірветься, в ньому занадто багато крові і глибоко всередині, там, з вивороту – ти не зі сталі, а олова. На перший погляд все добре, а ти не знаєш як жити далі. Ти ніби один зі «скляних людей» Селінджера26, для яких цей світ чимдалі, тим більш грубий.

Знаєш, я учора прочитала, що повітря в Арктиці настільки сухе і холодне, що можна почути, як хтось говорить на відстані кількох кілометрів від тебе. Взимку там ніколи не встає сонце, зате влітку воно ніколи не сідає, від чого цілодобово світло. Уяви себе там, мій арктичний друже, і поки розкриті двері поруч з серцем, – нам поговорити потрібно дуже. Якщо твій шлях і лежить через Долину сліз, пройти його тобі допоможуть друзі і близькі. І тоді, пройшовши цей шлях, ти зможеш вийти до нових, невідомих горизонтів.

Потрібно тільки змінити чіткість зору, аби всередині народилася відповідь. Ти – просто дитина, яка обпеклася на молоці. Часом усі ми такі – боїмося, що нас образять чи зачеплять рани старі. Оберігаємо наше внутрішнє «Я» від ударів ззовні, – і платимо за це тим, що нас не досягають ті імпульси, які могли б бути для нас корисні.

Немає ніякої біди в тому, що одного разу світ перевернеться з ніг на голову – ти просто ще гостріше відчуєш себе собою. Люди – не комп’ютери. (Хоча було б простіше). Ми б читали одне одного як програмні коди, компілятором долаючи суперечливі епізоди. (Не знадобилися б блискавковідводи). Менше б сварилися, більше розумілися. І місце під сонцем резервували оператором присвоєння. (Подальша доля викликала б менше занепокоєння). Головне – закривати усі дужки. (А у житті інколи – палити мости). А якщо ні – програма зациклиться (як кожен з нас на самому собі), безперервно обраховуючи масиви інформації (подібно до нас, витрачаючи час на сенсації), шукаючи одне єдине значення. Все, що фальш – то нуль, істина – одиниця. (Тоді подруга і зрадниця не мали б одного на двох обличчя).

Знаєш, тут нічого не поробиш, ми «переростаємо» людей, точнісінько так само як більше не носимо старі джинси, бо вони нам по щиколотки. І зовсім неважливо, що вони таять в собі спогади, що та латка залишилася після невдалого падіння, а ось в тій кишеньці досі лежить монетка на удачу. Так і з людьми, іноді вони починають тягнути нас вниз. Ідеально підходили один одному колись. Такі розгублені, холодні і нещирі зараз.