Танці у напівтемряві кімнати

Люди – не комп’ютери. (Хоча було б простіше). Є лише 1024 символи значущі, у кожній умові – 256 рівнів вкладення (стільки ж з кожної ситуації виходів), мітку ставиш і goto27. (Жодного додаткового успіху інгрідієнту). У такої програми лиш один backdoor28, це не життя, а демо-версія його і неможливо прийняти найцінніший дар – дар уразливості.

У реальності насправді доволі цікаво. Досягнувши дна, відштовхуйся вгору і не здавайся. Нікому не дозволяй говорити, що ти чогось не зможеш і прагни того, щоб твої речі, принципи і думки збігалися з тим, як ти завжди жити хотів. Бо каменями, які правильно покладені, можна побудувати щось невимовно гарне і будь-яке «а раптом» перестане існувати. Треба лише змінити чіткість зору, аби всередині народилася відповідь.

Затишні старі будинки

Пізній вечір. Виходиш з аудиторії. Закінчилася пара з філософії, у голові досі критичного раціоналізму теорії і ти ще не знаєш, що внизу тебе чекають поодиноко протоптані іншими аспірантами стежинок траєкторії.

Наглухо заклеєні вікна у переходах між навчальними корпусами не рятують від холоду, але чи варто у тому винити лиш погоду? Іноді ти не відчуваєш тепла без жодного приводу і улюблена робота не завжди приносить насолоду, але, якщо не поспішатимеш до виходу, то побачиш картину під гілками глоду: усе, що не забарвлене снігом, залишається безбарвним29, але без поправок на моду, затишні старі будинки розповідають мешканцям міста кожен свою історію. Треба лише вміти слухати.

Визираєш, завмираєш і точно знаєш – він був тут щойно, йшов довго. Перед тобою розстеляється магічний світ дерев в мереживі, сліди на мармурових сходах несміливо вигадливі, промені ліхтарів сяйнозаспокійливі, а автівки здаються заснулими до весни, під шаром снігу зовсім неквапливі і несміливі.

І ти видихаєш… Споглядаєш затишні старі будинки і легенду про доньку магната Володарського згадуєш30. Її привида ти сьогодні навряд зустрінеш, але точно знаєш – розпочинати відлік зими, мов нового кохання, треба ввічливо, аби закінчити його такою ж чистою. Не бути оповитою у грудні тугою, не ревіти у січні від самотності белугою, не дозволити лютому остаточно розірвати невагомі ниточки твого натхнення однією лівою, бо у березні страшенно хочеться бути знову щасливою.

Морозно і безвітряно. Тільки вікна затишних старих будинків у темному оксамиті споглядають сумовито. Ними стільки людських стежок побачено і усього того, що нами майже втрачено. Проїхало авто і знову чути як скрипить під ногами сніг. Ти йдеш і думаєш, що у якомусь з цих будинків Шолом-Алейхем дописав повість про Тев’є, який ніколи не йшов проти совісті. І тієї ж миті власні негаразди перетворюються на пап’є-маше, їх можна причепурити і носити прикрасою на зап’ясті.

У пекарні ліворуч випікають булочки і від запаху, яким розбавлений холод, хочеться закрити очі, розпустити себе на петельки-ниточки і знову зібрати докупи по шматочкам. Може, є сенс у тих теоріях раціоналізму. Життям треба йти як по проміжним точкам. Карл Поппер говорив, що не треба ані догматизму, ані релятивізму, претендувати на володіння істиною і закриватися від світу власних уявлень павутиною. Треба лише вміти слухати. З відповідей на сьогодні – ще одна зима, однак і запитань у тебе нема.

Хоча, ні. Одне є, бо тобі цікаво, чи в його місті сьогодні теж перший сніг як тут, у твоєму другому Єрусалимі, заснованого Бопланом31, що ніби зійшов зі сторінок твоїх улюблених книг, але ніяких новин не чутно і ти наче гудзик, що закотився і десь там, під диваном.

Майже навчилася приділяти усю увагу тому, що на разі важливо, і ця наука далася нелегко, але воно було того варте. І от, маєш – спогад спалахує раптово і щемливо, лоскоче горло неочікувано-негаданою радістю, наче вино ігристе, і кленом проростає у тобі вогнистим. Деякі фрази пам'ятаєш майже дослівно, зловила себе на тому, що використала його мовні звороти нещодавно. Сніг сипле поволі і плавно. Твої слова монетками лежатимуть на самому дні його душі, непомітні на фоні тих, що яскравіші. Якщо він від тебе далеко, то як ти наважишся йому заважати?

Затишні старі будинки тобі б розказали, адже ти вмієш слухати, та вони теж не знають, що відштовхнуло його і змусило мовчати. Безмовність буває покаранням, часом, що може крізь пальці тікати, доводячи тебе до нестями. Думати про все це – відрада і прокляття. Ми тужимо за неможливим і недосяжним із найбільшим завзяттям.

У кожного є люди, які дають сили жити. Вони чомусь думають, що мають щось доводити або відповідати нашим очікуванням і сподіванням. Насправді робити щось інше, окрім як бути і радувати своїм існуванням, непотрібно. Це все, про що можна їх прохати: просто бути у твоєму житті.

Якщо їх тимчасово немає, йдучи повз затишні старі будинки, ти відчуваєш, ніби тебе за руку бере сам Бог. Він простягає тобі мандаринки і, наче малій дитині, пояснює, що трапляються незаплановані на шляху до кращого затримки. Та ти все встигнеш, лише не поспішай, дай собі раду, візьми трохи часу або скільки потрібно. Не буває зарано, лише запізно.

Моєї сили береги і натхнення глибока ріка

Якось прочитала, що у народів Півночі більше вісімдесяти слів для позначення снігу. Напевно, якщо щось для когось є важливим, то для його опису знаходять способів приблизно тисячу. Щодо мене, намагаюся знайти слова, щоб пояснити, де лежать моєї сили береги і натхнення глибока ріка.

Географічно десь на обох берегах Дніпра, там, де парки, бульвари і соснові ліси навколо міста, а за містом дачний будинок і спогади про часи, коли дерева були вищими і можна було спуститися в сад, сісти за стіл у альтанці, випити склянку молока з теплою булкою – і відчути себе до неможливості щасливою.

Зараз моїм натхненням стають люди навколо мене. Мені надзвичайно щастить на талановитих. Мої батьки талановито не лише виховували мене, а й лікували інших і рятували життя, мої педагоги відкривали у мені нові грані і навчали дійсно важливим речам – відповідальності, наполегливості, впевненості і доброті. Ті, хто оточують мене, талановито одягаються, печуть торти, організовують масштабні заходи, готують каву, перетворюючи професії на забаву. Я не вірю тим, хто твердить про свою бездарність. Талант це не обов'язково щось пов'язане з мистецтвом і публічністю. Просто у когось щось виходить легше і краще, ніж у інших. І це надихає.

Кожен з нас – цілісний і унікальний, навіть якщо сам він не згоден з цим твердженням і вважає себе посереднім. Розумієш, у нас у всіх різні вихідні позиції і початкові характеристики, але завжди є щось таке, що з тобою до кінця віку, дано від природи і все тут. Та ж впертість, вміння малювати чи поєднувати спеції або просто заражати інших своїм сміхом. Що завгодно. Важливо, що хтось може намагатися повторити, але у нього ніколи не вийде так само легко, адже він буде практикуватися і працювати, у тебе ж ця навичка від природи.

На одному з наукових конкурсів я зустріла дівчину, яку абсолютно не сприймала як конкурента і поселила у серці одразу, бо вона уся складається з натхнення і вогник нашої дружби досі не загасили жодні вітри. Подруга, яку я знаю з шостого класу, малює на моїх нігтях запаморочливі картини і я зберігаю усі її хенд-мейд подарунки. Інша говірлива дівчина, з якою ми познайомилися у класі дев’ятому і спочатку не надто сподобалися одна одній, вміє розповідати історії з життя так весело і щиро, що я сумую за її голосом. Уже в аспірантурі я знайшла подругу зі схожим світовідчуттям і гумору почуттям, тому не уявляю як можу піти до кінотеатру чи книжкової крамниці без її супроводу.

Хтось відчуває простір, хтось звуки і кольори. Мене захоплював осмислений фрістайл Noize MC, віртуозна гра барабанщика Джона Бонема, «Водяні лілії» Моне і усе те, що творить у твоєму мікросвіті маленькі дива. У пісні «Anthem» Леонарда Коена є слова: There is a crack in everything, that's how the light gets in32. Я про них завжди пам'ятаю, коли хтось робить щось краще за мене або у мене не виходить довести справу до досконалості, хоч помри. Я приймаю це як дар моєму особистому богу недосконалості і не переживаю особливо, моя сила в чомусь іншому. Якщо дізнаюся у чому саме – неодмінно розкажу. А до того часу я буду пам'ятати моменти і людей з якими добре без туги і печалі.

Хай Танцюється. Ніхто Не Дивиться

Снігом засипало вулиці. Ніхто не очікував такого зими фіналу, хуртовина подружилася із вітром крижаним і помалу мешканців міста у домівках забарикадувала. Я обдумую чудову фразу, яка з вуст Кареніної на балу прозвучала: я не танцюю, коли можна не танцювати.

Як грати у покер: якщо гравець затих – у нього хороша карта. Останні кілька тижнів я перестала транслювати свій мікросвіт і воно було того варте. Римський філософ Сенека, пишучи листи уявним друзям, переконував: мале горе – красномовне, а велике – ні. Якби ж мала мікроблог, то його суть передав би сумний монолог на сімдесят сім слів. Скінчився сон. Сьогодні середа. Сумує на столі сніданок. Сто сорок справ. До сьомої секунда. Сьома. Спішно складаю в сумку спогади, страхи. C`est la vie. Сама собі сьогодні сценарист. Не слухатиму синтетичний симфоджаз. У серці справжній соул, смуток, сміх. Для сліз, як снігу в серпні, – не сезон. Сучасний світ – сумбур і сум`яття. Він спантеличений, сполоханий, спустошений. Суворий спринт і сардонічний сміх у спину як стандарт. Сторінка соц. мережі – спасіння. Сховатися за статусом. Не спізнюйся, свої вже всі онлайн.

Добре, що його немає, бо культи буття собою і життя одним днем – пусте. Розхолоджується розум і тіло теж – складніше дивитися далі, бачити глибше, уникати меж. Це не означає, що я не танцюю більше, просто тепер в напівтемряві своєї кімнати. Нісенітницям у своєму житті ми приділяємо невиправдано багато уваги.

Як полюбляла говорити Коко Шанель – усе у наших руках, тому їх не опускай. Я швидко ховала руки у кишені, гордо не приймаючи простягнутих на зустріч долонь, мовчала і тонула в океані невимовлених слів. Допоки не зрозуміла, що шрами на сухожиллях роблять мене сильнішою. Шкода, що немає акційної пропозиції зібрати шрамів десять і отримати нову шкіру, але я й без того стала товстошкірою до сумління докорів і в людях розчарування. З часом глибше вростала у найближчих, не наважуючись покидати місця своєї сили, де моє коріння. Ховала шрами під одягом, дозволяючи вичати лиш контури.

Зима не бажала здавати позиції і незримо торкалася серця, наспівуючи у навушниках прохання називати її по імені, щоб кожен відтінок засяяв, бо ми з нею – світло, і нам більше не відомий буде страх33. Напевно, дорослішаєш, коли починаєш досушувати до кінця взимку феном волосся. У якийсь момент здалося, що ці холоди тут навічно.

І ти думаєш, що програти весні – то, певно, не найприємніша річ для зими. Бо це як програти суперниці, коли очікування усіх на її стороні, вона молодша, вродливіша і бере участь у щорічному благодійному марафоні. Ну і як тут виграти на її фоні? Ніяк. От і я про те. У якийсь момент стомлюєшся від самопорівнянь з кимось ще, а від питання «що зі мною не так?» тільки гірше стає, бо ти звикаєш до лежання на зручній канапі у власній голові, мовляв «Ти дійсно хочеш поговорити про це?». Бо ідеї власної дефективности взяли не зі стелі. Коли, заради жарту, проходиш тести на визначення особливостей характеру, у кінці думаєш: як люди взагалі у ході еволюції уціліли? З твоїм щастям – максимум півтора століття прожили б.

І ти копаєшся натхненно і безперервно у собі. Замість того, щоб жити. Починаєш забувати, що є така штука як «внутрішній чарт». Страшенно важливо залишатися в ньому на перших місцях, а не нижче десятої сходинки. Тоді з часом раптом відмітиш подумки, що знаєш як себе поводити під час незручного мовчання, вмієш підбирати собі одяг без сторонніх втручання, а масивні прикраси тобі насправді личать (от тут несподіванка) і нові парфуми обираєш без пручання. І усе, що раніше здавалося недосяжним, чужородним, нетутешнім і занадто для твого буденного життя ідеальним стає звичним як магнітоли у авто звучання.

Ти виходиш за межі напівтемної кімнати своєї. Хай танцюється. Ніхто не дивиться. Витанцьовуй з себе усе те, що не виписується і не вимовляється, але всередині вже не стримується. Ти відчуваєш життя як ще не любов, але вже симпатію. Тому серце б'ється чесніше, відчайдушніше і сильніше. Хай танцюється під його ритм. Звичайно, є ще вчинки, які для тебе завеликі: попросити за вікову образу вибачення, самій запропонувати піти на побачення, змінити оточення. Ти нарешті стаєш зібраною людиною як у книзі «Наївно. Супер»34. І це вже поняття філософії, а не психології, бо зібрана людина не має «хвостів» у вигляді побоювань зробити що-небудь не те і пошити себе у дурні, не кліпнувши оком. Красива подорож довжиною в твоє єдине життя, подібно до будь-якої дороги, починається з першого кроку. Ще тиждень чи два – і фіалки з нарцисами витіснять з голови думки щодо довгої зими. Тому хай танцюється. Ніхто не дивиться.

Зрозумій її нарешті без словників і перекладачів

Визираємо з вікна аудиторії і вигадуємо красивим людям на протилежному боці вулиці красиві історії. Не знаю, чому ми так швидко знайшли з тобою спільну мову – може, через те, що мені важко звикати до жіночого колективу, а тобі теж треба з кимось про футбол, кіно і автомобілі поговорити. Часом буваєш страшенно цинічним, але єдиний з усіх тут присутніх, хто може оцінити мій сарказм, тому ми підписали про ненапад пакт – це факт.

Говорив, що усіх людей можна поділити на види. Дозволь уточнити – тебе я довго не могла віднести до жодної з категорій, допоки ти одного разу не написав: «Можеш допомогти? Я у відчаї». Напевно, менше здивувалася б, якби зі мною раптом заговорив пам'ятник Шевченку. Утім, взявши себе у руки, відповіла: «Звісно. У чому проблема?».

З тобою все було в порядку, ти просто закохався у дівчину по сусідству, зізнатися у чому не дозволяла твоя самооцінка королівська. Ти мені нагадав Альфреда35, який зважився подзвонити Альмі лише через два роки після знайомства. І за спиною великого Хічкока стояла ця маленька жінка, імені якої не було навіть в титрах.

У ході нашої розмови я зрозуміла, що інколи чоловіки дійсно потребують перекладача, ніби вміння читати між рядків – молекулярна біологія і ядерна фізика в одному флаконі. І неможливо розпізнавати алюзії, відчувати за буквами інтонацію. Стільки натяків з її сторони, а у сумі виходить, ніби вона у школі вчила німецьку, а ти – англійську.

Знаєш, кілька років тому я була на екскурсії у майстерні Максиміліана Волошина36, центральна частина якої з червоними стінами в світлі сонця одразу привертала увагу гостя скульптурним зображенням царівни Таїах, копії першого кохання митця. Свого часу він з нетерпінням чекав, коли місячне світло впаде на скульптуру: здавалося, що зліпок посміхався і оживав. Не перетворюй своє захоплення на вічне очікування і не зводь пантеонів.

Усе, що ти маєш зробити – зрозуміти її нарешті без словників. Усі ці розмови про таємничість сенсів і «жіночу логіку» – значною мірою спосіб ігнорування жінок. Якщо вона говорить «так» або «ні», то часто це дійсно означає «так» або «ні». Можливо, існують надзвичайні емпати, які краще за неї знають, що її треба, але таких вкрай мало. Коли десять разів підкинути монету в повітря, то на одинадцятий її домалює уява. Будь від початку чесним і не вигадуй підтекстів, дозволивши вам обом продемонструвати свої справжні кольори.

Колись кораблі розпізнавалися по тому, які прапори на них підняли. Мореплавці інших кораблів зрозуміти могли, до кого наближаються вони. Нерідко цим користувалися пірати і ворогуючих країн кораблі. Пірати намагалися пробратися непомітно і зненацька застати команду. Вони піднімали прапор дружньої держави, тому тільки наблизившись до них, можна було побачити, кого являють собою люди на цьому судні. Про це говорив колір прапора, який мав повинен бути піднятим насправді.

Тому, поки не зрозуміло, які над вами маярять прапори, просто з нею поговори. Коробка цукерок «… замість тисячі слів» – не найкращий спосіб, повір. Кілограми миндалю не заповнять внутрішню посудину любові. При цьому ейфорія тримається до ранку, а потім страх невзаємності і оцінки заступає на вахту. У такі моменти просто будь поруч і не дозволяй обом забувати, що міф про любов на все життя – прекрасний, але міф. Рідкісне виключення, а не правило. Ні в чому і ніколи немає гарантій, особливо стосовно таких тонких матерій як щастя.

Знаєш, «справжня» і «правильна» любов – це не завжди десятки років і ідеальне співпадіння по краях, а просто усвідомлення, навіщо вам це і чи потрібно взагалі. Тоді можна спокій і ту гавань, до якої так довго добирався, знайти. І навіть шторм тебе не злякає. І коли будете на одній хвилі, не злякайся глибини. Зрозумій її нарешті без словників і перекладачів.

З вами я у долонях Бога

Тисячі повідомлень зі словами «я тебе люблю» надсилають пасажири падаючих літаків. Виходить, що це – найважливіші, найнеобхідніші та недосказані слова.

Мені сьогодні страшенно хочеться писати про любов. Ніби десь там, на девятій хмаринці пішов відлік і я боюся не встигнути сказати: з вами я у долонях Бога. І так було завжди, коли я бігла, розкинувши руки, зустрічати з роботи, навіть після недовгої розлуки, обіймала за шию і завмирала щасливо. Я і зараз так роблю.

У нашій родині любов немов універсальна валюта і ми витрачаємо її без кінця, ніби найбагатші на світі люди. Мій образ щастя – любов, в якій живуть усе життя батьки, у ній виросла і я. Справді виросла. Можливо, лише зараз змогла оцінити турботу, яка завжди огортала мене, немов чарівний кокон.

Ось якщо куди і спускатися стежкою спогадів – то у дитинство за усім хорошим: посадженим горохом понад стежкою, полюванням із братом на метеликів кепкою, маминих ласкавих рук спокою, кожною пошитою нею для мене одежинкою, малюванням на стіні сараю вуглинкою і горою книг з бібліотеки, які читали з татом наввипередки, катанням на офісному кріслі і тим як він розфарбовував контурні карти за моїми ескізами та вивченими з мамою дитячими пісеньками, схожими на паролі в таємне диваків співтовариство, бо складаються з забутих усіма нормальними людьми рядків. Навіть за піддражнюваннями, які ледве не доводили до сліз. Тепер розумію, що ви вчили мене оборонятися.

Тому що немає ніяких підручникових істин – є звичайне маленьке життя, відображене в мільйонах історій. Пишу і посміхаюсь, бо зараз не тут. Я там, де тато ніс мене на руках від зупинки до нашого будинку, бо було пізно і я хотіла спати, а мама ховала новорічні подарунки так, щоб мені їх нізащо було не знайти. Я там, де прогулянки і збирання каштанів, з яких можна створити фантастичних тварин. Я там, де мені не потрібно рим, бо все просто: дві голосні і пом’якшена приголосна – це я; дві голосні і дві приголосні – то ви. Ось, де я знаходжу сили. І від цього навіть в найхолодніші вечори стає затишно і спокійно, а на кухні панує атмосфера довіри. Млинці розпливаються на сковорідці, смачно пахне молоком. І у такі моменти я вразлива і прозора, ніби пергамент.

Іде годинник – швидше, аніж час. Іноді мені нестерпно не вистачає слів любові і вдячності, але я знаю, що ви досі оберігаєте мене на дорогах моїх снів, щоб ті були лагідні і ласкаві. Я так хочу ділити з вами найбільші радості і усе те світло, що у мені від вас. Моє серце засинає на татовому плечі, до якого завжди так добре притулитися, наче метелик у траві. Без можливостей розуміння мамою мене без слів, без цієї близькості, без татових кумедних епітетів і ласкавого «рибонька», без дороги до вас обох (дорівнює дороги додому) мені стане сумно і холодно.

У кожного з нас є люди, з якими безпечно і навіть в думках вони ніколи не нададуть тобі шансу впасти. Ти для них найкраща і звичайна водночас. Просто тому що болить тобі як і усім, через що вони бережуть тебе як і ти їх. З ними до серця подорожник прикладаєш – усе заживає. І коли вони говорять, що ти – найкрасивіша, то ти не завжди віриш, але знаєш, що це найкращий твій оберіг. Те, що хтось бачить у тобі лише найкраще, підтримує і допомагає, – додає сил; кожне їхнє «так» коштує безлічі «ні».

Якщо потрібно, вони посадять тебе поруч з собою і будуть слухати скільки завгодно довго. Твій персональний фан-клуб, який «за тебе» беззастережно.

Дякую. Безмежно люблю. Ви – мій затишок і дороговказ. З вами я у долонях Бога і крокую назустріч долі впевненіше.

Якщо минуле з гірким молоком, то майбутнє – зі святою водою

На Сході існує повір’я, що птахи не уявляють, що представляє собою сум, бо нагороджені вічною свободою – такий фатум. Якщо у чомусь розчаровуються – відлітають у небо – такий природи задум. Летять з упевненістю в тому, що вітер висушить сльози, а стрімкий політ наблизить їх до нових висот.

Ми – не птахи, але, розумієш, коли ти прокинувся, маєш щось на сніданок, кого обійняти, і кому сказати щось хороше – це вже дуже багато. Бо хтось цього ж дня прокинувся без даху над головою або у госпіталі і ніхто не прийде його провідати. Якщо твоє минуле з гірким молоком, то майбутнє – зі святою водою. Не треба тягнути з минулого ілюзії, а з образами і химерами потрібно вміти розлучатися легко, природно. Часом у всіх закінчуються гроші, терпіння і сили та не дозволяй світу нав'язати свої правила гри.

Приймати рішення часом так складно і ти відчуваєш як від колосального перевантаження рвуться захисні троси і стара шкіра. Усі від тебе чогось очікують і лише тиша – найкращий, не раз перевірений, друг. Їй від тебе нічого не потрібно. Вона просто сидить поруч, поки ти кусаєш кулі як за старих часів, коли не було можливості зробити анестезію і лікарі відволікали пацієнта подібним чином. Тільки не плутай тишу з мовчанням, бо воно породжує недовіру.

Ти по-тихеньку вчишся не хапатися за усі приводи, щоб написати, а потім тут же похапцем завмирати. Почнеш заносити щось до числа особистих втрат, які можна винести як виноситься усе, що не вбиває. Навчишся читати усе, що не написано і зустрічати тих, хто приходити не збирається. Перестанеш картати себе за помилки, бо кожний невірний поворот приводить до єдино вірного вибору. Будучи серед слів очевидно зайвою, підеш босоніж безшумно і радісно. Ти ніколи нічого не вивчиш, роблячи все правильно і згідно шаблону. Ми можемо бути вільними від чиїхось сподівань лише тому, що не ідеальні. Жоден з нас.

Чужі слова западають у душу як клавіші старого фортепіано, але відмотавши плівку до власної точки неповернення, ти не повертаєш назад, а змінюєш шлях. Навіть у китайців слово криза складається з двох ієрогліфів, один з яких – «небезпека», а ось інший – «сприятлива можливість». Так що в усьому треба шукати сприятливі можливості. Від того, щоб бути щасливими, нас віддаляємо лише ми самі. Я теж так роблю. Псую навіть те, що не під силу часу, хвилям і холодним вітрам – розриваю зв’язки з близькими, а потім страшенно шкодую, розбиваючи собі серце – зовсім не на щастя.

Усе, що мені залишається, – зварити собі кави з теплими вершками і корицею на ніч і заспокоювати своє безсоння. Взяти затертий том сера Артура Конан-Дойла, заховати до себе під ковдру і, наплювавши на недосип, читати хоча б кілька годин. Є книги, які читаєш і думаєш, що вони не мають права закінчуватися і залишати тебе. Є люди – говірливі пуми37 і ті, хто не вміють з рисі на крок переходити, у компанії яких, ти – «телефон, що не підключений до лінії»38. Та насправді стіна байдужості всередині збудована так собі, нашвидкоруч. З неї щодня вилітає по цеглинці з таким відлунням, що закладає вуха.

Просто знай, що той, хто, гортає сторінки історії в зворотному порядку, завжди добереться до початку і зможе прочитати все так як воно насправді було.

Прощання з сумом. Adieu, хороший та не мій

У день прощання з сумом було холодно. На дворі стояв місяць лютий, але вони розійшлися кожен у свої світи без люті, по суті їх курси давно до різних берегів були узяті, тому не варто було відкладати вирішальне пенальті.

Той день став останнім для маленької Помпеї, що брала свій початок три роки тому, саме стільки судилося нерозділеній одіссеї. У її імені є щось від лави, і, зробивши замовлення, чекала на початок забави. Вона як і раніше любить каву. Лише тепер міцнішу, безцукрову і «по-дорослому» гірку. Улюблена гра «говорити про справи»: всередині відкриється біржа, і починаються торги: розкажи як у тебе все добре, ти мені – я тобі, після чого будемо рахувати бали. Ще треба уникати прямих поглядів, бо варто їй один раз спробувати – від нього очей не відвести.

Він говорить з нею так, ніби воліє хоч якось заповнити простір, а у його голосі відчувається відверта нудьга і кожне слово наприкінці речень лунає як постріл. От тільки тепер не влучає у ціль, бо її вибір – перестати топтатися на попелищі зотлілих почуттів.

За ті пів року, що не бачилися, вона перечитала «Джейн Ейр» і точно знала, що її душевних сил зовсім не потребує есквайр, чий неймовірний профіль спостерігає навпроти. А за вікном тим часом заметіль.