Танці у напівтемряві кімнати

Серпень майже закінчився. Все говорить про тебе, співає, куди не кинь оком. Давай нікуди не поспішати. Ми стали чужими до неможливості і вже не встигли розставити крапки над «ні». Не встигнути ще і у вересені – нікуди не годиться. Тим паче я не дотягую до твого рівня володіння мистецтвом не підходити до суті речей. Хоча вчуся. Дякую тобі за це.

Вересень. Бачиш як: ти зниклий безвісти, а я не можу тебе полишити. Якщо поставити тебе на ваги, то переважиш усі мої нещастя. Бійся вічності між нами, бо я вже загубилася у цьому столітті технологій: бачу тебе, ледь піднімаючи повіки. Це ж не на віки? І якщо вмирати щоразу, то коли – дякувати і жити?

Жовтень. Мрії знову не збулися, а те, що лягає на папір, абсолютно по-іншому звучить в голові. Зазвичай вважають, що дракони вивергають полум'я, але китайці вірять, що ці тварини приносять дощ. Дракони збирають мені нове серце. Заведу і піду, будучи їм за це вдячною.

Листопад. Холодно і світ довкола мене звужується до хутряних країв капюшона. Найкраща дата та, коли я знайшла себе. Ти колись зрозумієш, нарешті мене почуєш, але розказати про мене буде нікому. І усі дороги були побудовані задля того, щоб збільшити між нами інтервали. Варто бути їм вдячною.

Грудень. Мій побудований зі снігу світ раптом стає водою у кутиках очей. З приходом року нового у мені нічого не лишиться до завтра, буде знищено кожен клаптик паперу, кожну думку, що в мені зроста. Загадуючи бажання, вперше в житті сформулюю важливі слова, що зазвучать, ніби клацання затвора без бажання шукати виправдання чужій тиші, бо вона тяжка і непрозора. Краще було б ніколи тебе не знати, але і тут – ти перевершив усіх. Вперше за довгий час не хочеться написати в дужках «насправді ні» або хоча б «це не точно». У грудні заведено повертатися остаточно.

Я обов'язково приїду, але про приїзд не напишу, хоча квиток до тебе куплю, щоб опинитися з одою беззмістовності і нездійсненною дійсністю на одному вокзалі. І якщо раптом ти опинишся переді мною, акустично і оптично в межах досяжності, то я скажу тобі «дякую, що навчив мене бути вдячною».

Замість усіх моїх P.S.

Думки розбігаються, мов мурахи зі склянки. Спробую бути лаконічною. Можливо, вперше у житті.

У двох словах: ну, все. Підходить до кінця моя розповідь. Але не хочеться відривати перо від паперу: поки пишеться, між нами наче протягнута нитка. Передала у руки кришталеву кулю епізодів життя – зберегти або впустити – вирішувати вам. І спасибі в будь-якому випадку, незалежно від рішення. Я з вдячністю і повагою приймаю будь-який варіант.

У трьох: хвилюватися не потрібно. Наше знайомство ні до чого не зобов'язує, тому що в моєму світі не існує таких категорій. Є повага, довіра і прийняття. Протилежні авторські риси слугують відображенням, ресурсом і доповненням читача. І той, хто виявляє певні аспекти, які нерозвинені у ньому самому, спочатку відчуває неабияке роздратування. Як говорив Наполеон Бонапарт, спертися можна лише на те, що чинить опір. Вір-не-вір.

У чотирьох: послухайте, насправді вам здається. Я не написала жодної мініатюри про любов, бо вона багатогранна і у кожного своя. Писала лише про тих, кого люблю – це важливіше. Існують божевільні захоплення, але немає божевільного кохання. Любов розумна і логічна, якщо так взагалі можна сказати про почуття. Вона не може бути галасливою і імпульсивною, а віра має більше значення, ніж правда. Справжнє кохання сяє золотим світлом. Можливо, я про нього напишу, якщо коли-небудь, звичайно, знайду. Або не напишу взагалі, бо воно не потребує слів або вчинків; воно у тиші, коли є з ким помовчати, кохання – у німоті.

У п'яти: дівчина, яка сміється, – наполовину завойована. Англійське прислів’я. Моє улюблене. Давайте не будемо занадто серйозними. Ренуар малював, кидаючи на полотно плями фарб. Мої рими розтікаються прозою наче гілками верб. Малювати я так і не навчилася. Та вірю, що невидиме світло переможе навіть найбезнадійнішу темряву. Прочитала про це у Ентоні Дорра57.

У шести: подарувати іншому трохи більше ударів серця. Наприклад, змусивши швидше битися. Це все, що я можу, але в цьому теж магія слова. Навчившись згадувати, я вже не нудьгувала. Тому що спогади перетворюються у слова і я продовжую подорож, навіть якщо в моєму житті більше не трапиться чогось неймовірного, я буду згадувати і наповнюватися щастям.

У семи: твої постскриптуми все ще кращі за мої. Я буду чекати на тебе на Трафальгарській площі біля статуї адмірала Нельсона, куди злітаються поштові голуби. Тільки вже у наступному, а не цьому житті.

Загалом, вдумливий читач зможе звести весь цей хаос до єдиного слова. Точніше – імені. Ася.

Ці маленькі вогники від вогнів учительських сердець

Мені завжди щастило з вчителями, хоч це і не завжди були педагоги за професією. Та це завжди були надзвичайно талановиті люди, якими я захоплювалася, на яких хотіла бути схожою. Неважливо, які світи вони відкривали для мене – літератури, різних мов, тригонометрії або просто людяності. Важливо, що від вогнів їх сердець спалахували вогники всередині мене.

Мені зустрічалися люди надзвичайного розуму, але з отруєними серцями. Слова, які вони хотіли до мене донести, залишалися сказаним наполовину, тобто не сказаними взагалі. Зустрічалися і такі, хто мав лише середню шкільну освіту, але очі такої глибини, що історії їх життя теж починали світитися добротою і мудрістю, а слова могли досягнути найвіддаленіших і найглухіших закутків серця.

Слова, якщо вміти їх правильно і вчасно сказати, засівають душу і сходять у ній, аби жити у твоїх учнях, поки їх не потіснять нові, ще більш вражаючі. Мої улюблені педагоги завжди бачили, що мої знання поєднувалися із колосальною невпевненістю. Якщо за рахунок першого я брала будь-які гран-прі, то друге ускладнювало процес, перетворюючи будь-які змагання на родео, коли потрібно всидіти коні, а він брикається, норовить тебе скинути, і вже наступної миті можеш опинитися на землі. У такі моменти я згадувала їхні слова – не настанови чи підбадьорюючі фрази, а прості життєві історії перемог і поразок, тому що власний приклад куди дієвіший за затерті до дір істини.

І найважливіші мої уроки були у тому, аби навчитися залишатися людиною, коли навколо казна-що, не прораховувати наперед два десятки варіантів розвитку подій, а приймати ситуацію і робити висновки, не боятися і не ненавидіти – інакше тебе перемогли. І я навчилася брати себе за шкірку і починати збивати масло, якщо перспектива захлинутися в сметані – не зовсім те, що потрібно.

Ці маленькі вогники від вогнів учительських сердець – взагалі щось, невагоме, що не вимірюється в звичних одиницях, але схоже на світло, що існує фізично. Вони не дають здатися після перших спроб, після розбитих колін, глузливих поглядів, перебороти безпорадність і страх.

Коли зустрічаєш вогник такої душі, то ніби пробула увесь час у човні, але тільки зараз береш в руки весла. Плисти не легше, але впевненіше у рази. Сенс у тому, щоб відсіювати зайве, коли ти у себе одна, а маленькі вогники від вогнів учительських сердець проявлять усі твої найкращі якості, мов фотоплівку. І в брід, і в бій можна з ними. Вміти виявляти в інших кращі сторони – напевно, головна здатність талановитих людей.

Метафізики епізоди

Давай я буду говорити тихіше, щоб ти міг почути як кружляють сніжинки за вікном. Засніжені дахи будинків напроти, зовсім як рисові поля у Китаї. І танцюють для нас вальс морозні вітри.

Протягом життя тебе супроводжують речі непомітні і такі, що осліплюють тебе і відразу ж згасають. Інколи ти не помічаєш яскравого сяйва блискучих снопів і намагаєшся розвести вогнище з холодних і похмурих смолоскипів.

Ніщо в житті не випадково і ніхто не приходить у нього просто так. Усе має свої причини, а усі співпадіння і випадковості ретельно плануються, зустрічаючись на нашому шляху руху покажчиками.

Скасовані авіарейси, переплутані адресати і загублені речі, забуті вдома ключі і пішохідні переходи – метафізики епізоди. Усі вони здаються переплетеними, тому не помічаєш, де закінчився один і взяв початок інший. Усе змінюється, плавно перетікаючи від полюса до полюса, а ми просто забуваємо про такий закон життя як циклічність: дружба згасає і поновлюється, ніжність стає холодністю і так щоразу по колу.

Буває так, що опиняєшся в обідню перерву у книжковій крамниці, хоч і не планувала. Бродиш серед полиць, проводиш пальцем по корінцях, береш до рук нові талановито ілюстровані улюблених книг видання, гортаєш сторінки, зачитуєшся і забуваєш, де ти і хто ти. Потім знаходиш ту, про котру нічого не чула, але відчуваєш, що прийшла саме за нею. Думаєш як прийдеш додому і відразу відкриєш. Не обов'язково читати одразу ж, почнеш з декількох сторінок.

Або живеш своїм життям, нікого не чіпаєш. Аж тут вривається хтось у твої розмірені будні раптово, перевертає усталені принципи з ніг на голову. Просто у певний період тобі було важливо знати, що хтось не прагне тебе перекроїти як усі довкола. Ти озираєшся, дивишся на своє минуле здалеку і розумієш, що не хочеш туди повертатися. І від тебе залежить, чи готова прийняти нову реальність і не збігати в звичну зону комфорту, даючи задній хід.

Впадаєш у ступор чи завмираєш з телефоном в руках посеред вулиці. Уважно слухаєш, але не розумієш – тобі начебто щось говорять, але ти не чуєш. Стан відчаю передує прориву. Коли тебе не покидає неясне відчуття невпевненості, другу половину літа гадаєш, чи чекає з осені щось краще, а уявлення про світ раптом виявляються симетричними жорстокої дійсності, то це більше не засмучує, скоріше, додає сил.

Існує щось, що більше за тебе, мене, нас. Ось чому я закриваю очі, подумки ставлячи завжди два питання, відповідей на які заздалегідь не знаю: «як довго?» і «як швидко?». Саме тоді спрацьовує безпомилковий інстинкт вибору правильного напряму. І це теж метафізики епізоди.

Слова, що їй не належали

Іноді переслідують слова, що насправді їй не належали, бо були болючі і образливі, сказані у пориві емоцій. Вони були дуже схожими на правду (виглядали точнісінько як вона, звучали так само, дуже її нагадувати), але нею не були. Це слова-цвяхи, сліди від них залишаються як від погано стертого ластиком грифеля, навіть якщо їх потім, вибачаючись, витягнути.

Часом боїться видихнути, бо ще навіть не рано – ще просто не можна. Коли виймати цвяхи і кулі їй набридло, вона зрозуміла: причин, справді вартих сварок – насправді мало. Проблеми лише тоді, коли йде повага: власні установки інша сторона цінує більше за погляди того, з ким був намір провести усе життя. Про все інше можна домовитися.

У протилежному випадку – усе буде зруйновано і на пожежею випалений голий простір перетворено. Твоїми ж руками, точніше словами, а вони ще довго будуть битися як спіймані на гачок риби, задихаючись і помираючи, роблячи тебе тендітною і слабкою, висушеною і спустошеною. Хоча залишиться для відчайдушного і марного танцю місце – танго по лезах наодинці, бо усе, що залишиться – твій голос і сонце у чужому віконці.

І буде здаватися, що світ перестане обертатися і кораблі загубляться в морі, але потім серед гучного гаміру вулиці ти навчишся іншій крайності – уникати слів взагалі – як досвідчені моряки обходять морські камені, майже торкаючись їх поверхні. Залишиш усе при собі, бо на тому березі – твої думки як зайві речі, з якими незрозуміло, що робити. Тому ти боятимешся опинитися у ситуації, коли: «Я тебе люблю – я тебе теж ні». Від того мовчання чомусь завжди виходить занадто гучним і майже навмисним як шум намистин, що летять на різні боки.

Наша залежність від інших проявляється або у високому рівні соціальної підзвітності, або в глибокій душевній вразливості. І ми або тримаємо себе в рамках пристойності, або ведемо внутрішні монологи, обдумуючи як було б краще парирувати в ранковому діалозі. Тепер, коли вона відчуває, що слова, які їй не належать, уже майже на язиці – розпускає їх, смикаючи за кінці, бо так до почуття образи не приплітається ще й почуття провини, бо ніякого сенсу дитячим від хвилювання голосом бити за нанесений у відповідь удар старою доброю недовірою.

Краще обережно переходити на ти, витягуючи звуки з тиші, ніби з дорожньої сумки сувеніри заморської краси. Усі дванадцять присяжних у її голові одностайні. І коли вона починає говорити – розсіюється злість. Відпускає за вітром слова, що їй не належали, і раптом виявляється, що так химерно зрикошетили кулі, випущені у саму себе.

Тоді, тепер і завжди

У старшій школі було страшно не встигнути на факультативи з фізики, забути формули і закони, бо звідки нам тоді було знати, що насправді важливі повз прошмигнули. У Арістотелевій фізиці були проміжки часу, які він назвав словом «тепер» і вважав неділимими частками світового миттєвостей резонансу.

У танку дорослого життя декадансу ми часто програємо спокусі забути про час, оманливо затихають метрономи всередині нас. І щовечора, дивлячись на відлік часу до початку випуска новин, розумієш, що день добігає кінця як закінчуються запаси варення, борошна, терпіння і відчуження. За мить «тепер» стає «тоді» і це схоже на те як облітає штучна позолота з іграшок на святковій ялинці або рекламні щити сліплять тебе і неможливо побути з містом наодинці.

Музична скринька з танцюючою балериною. Коли я була дитиною, мені здавалося, що її змушена кружляти бранка, сумує за тишею. Мелодія «До Елізи» Бетховена з моменту відкриття відлунює тисячею частинок світла і сліз, і чим більше останніх, тим голосніше стає механізм. І кожен танець ніби останній. Ніжно-біла балерина, легесенька пір'їнка лебедина. Тоді, тепер і завжди. В німім мовчанні танцює бозна-звідки і невідомо куди. Ніхто не знає як болять у пуантах ніжки, лиш плаває рука в повітрі манерно трішки.

І поки музика звучить, балерина мене робити кроки вчить. Варто тільки запам'ятати ритм. Якщо мене легко забути – так само просто пройду відстані і часу лабіринт. Крок за кроком я залишаю обірвані на півслові розмови, змінюю паролі, виходжу зі своєї зони комфорту через несплату оренди і проходжу через жорна часу повільно, не поспішаючи. Крок за кроком знайоме і звичне закінчується різко, слідів не залишаючи. Крок за кроком я зникаю, мене не знайти. Крок, ще крок і не зрозуміти, чи дійсно виросла з себе і куди своє серце нести, покинутого і забутого свідка того, що хтось щось для когось значив. Не залишивши чайових у вигляді ніжності ще один день у плинності часу спочив.

Там, де «тепер» стає «тоді» можна відшукати двері туди, де завжди хотілося побувати, але не завжди була в тому потреба – всередину себе. Треба тільки мати кураж і відвагу, аби зламати кригу. І ти зрозумієш, що така як тепер ти була не завжди, але часом варто довіритися інтуїції і сказати їх тихо: «веди». Доведеться порушувати уклади і пізно лягати спати. Пережити темряву і не здатися коштує дорого, але варто продовжувати йти. Тепер не завжди як тоді, і незнайомців, чий сміх ти впізнаєш усюди, стає усе більше.

І біла балерина зі скриньки стане «чорним лебедем», малоймовірною подією, яку не передбачити, не підготуватися до неї як до доленосної вирішальної розмови і не розтлумачити. Однак вона спрацює як залізнична стрілка, перевівши тебе на нову колію.

Дні минають швидше і я тоді виглядала у найкрасивіших місцях сумною. Просто слова, вчасно не виражені, не тобою висловлені, до іншої людини не донесені, нічого не значать, коли сказані занадто пізно. Тоді я бачила в усіх порожніх обличчях його лише, прагнучи забути знайомі риси так довго, що забула, навіщо мені це було потрібно. Тепер мені лячно витрачати час на прохідні ідеї і втрачати контроль над ситуацією. Взагалі усе, що мене обкрадає – лякає. Більше ніяких каруселей по колу, не обертатися на звук голосу і частіше посміхатися. Тепер хочу, аби удома завжди хтось сміявся, мій собака до рук лащився і книжки хороші читалися. Я знайду свою дорогу в Хогвартс крізь стіни, тільки б здорові були усі, живі і разом.

Дарунок долі – ті, кому можна сказати «Дякую, що ви в мене є». Дозволити собі мріяти, про усе, що справдиться, а потім завмерти, видихнути і Богу подякувати. Тому що день закінчується, а ти – ні. Так було і буде тоді, тепер і завжди.

Кінцеві зупинки, вони ведуть додому

Коли ти найменше цього очікуєш, виникає відчуття «хочу додому» або, якщо точніше, то «хочу звідси». Ти нібито заглибилася у справу свого життя, як Аліса, котра провалилася у кролячу нору. Бралася за все, а найскладніше – з особливим ентузіазмом і покорою. Було важко, самотньо і страшно. Порожнеча спонукала до невпинному руху, напруги розуму і тіла.

Так зазвичай триває до того моменту, коли світ жбурне в тебе правдою і викине на берег, залишивши без води. Караван життя давно тебе випередив. Пляшка, колись повна води, спорожніла. Лише щоки бувають вологими. І все здаватиметься несправжнім, поки дихатимеш штучним киснем. Ніби у кінофільмі з Наталі Портман, коли на на питання «І ти взяла і поїхала?» її героїня відповідала: «А як ще мала вчинити?». Простий і логічний спосіб – змінити декорації і збільшити дистанцію. Аж раптом розумієш – хочу додому. І це не випадково.

Драйв і рух перестають бути суттю твого життя, а інші люди, ті, які щасливі по-справжньому, дратують, бо вони галасливі як петарди, метушливі і сентиментальні. Їхнє щастя, хоч іскри теж жевріють, штовхає в плечі і збиває з пантелику. Найбільше бажаєш опинитися там, де ти в безпеці і жоден з капканів чужих думок не хоче відкусити тобі гомілку.

У хвилини сум'яття і розгубленості ти чекаєш відповіді на свої питання, продовжуючи відстоювати свою роботу і її безумовну значимість, але розум зрадницьки співпрацює з серцем і змушує неймовірно сумувати за відчуттям дому і спокою, нудьгувати дужче, ніж здавалося можливим. І рішення з'являється прямо у тебе перед носом, немов за чарівної палички помахом: на тебе чекає край Всесвіту, потопаючий у вогнях: заметене снігом і Богом забуте містечко, остання станція, куди ходять швидкісні поїзди. Ти відключаєш телефон, сідаєш у передостанній вагон і розпитуєш подорожуючих попутників про їх улюблені міста. Можливо, нас усіх розкидало по світу, щоб кожен сам шукав своє місце. Серцем. Кінцеві зупинки, вони ведуть додому.

Виходиш з вагону прямісінько на мороз і холоднечу, щоб перетворитися на квітуче дерево з приходом весни. Ти будеш проїжджати по дорогах такого знайомого міста, згадуватимеш усі ті рази, коли життю майже вдавалося збити тебе з дороги. Памятаєш мудрість Сходу? Якщо всередині тебе залишилася гілка квітуча – на неї обов'язково сяде пташка співоча. Ти завмираєш, прислухаєшся, відчуваєш – вдома. Мурахи по шкірі біжать і падають кудись у п'яти, де раніше від страху ховалася душа.

Втомлений вечір закрадається у вікно, втім тобі однаково. Недбало згадувавши день, ти поринала у камінний ефемер, що, відмираючи, відроджувався знов. На вуглинах грав вогонь, мов досвідчений змієлов, пожираючи полінця знов і знов.

Усе, що бентежило, помчалося геть. Без вагань, ніби іскри в диму, залишивши на згадку тишу. Ледь вловиму і таку сумну. Сидячи кілька хвилин у напівзабутті, здавалася смішною у дивному передчутті відпочинку на самоті.

Вогонь палає та лащиться до руки. З ним поринаєш у давно забуті, під легким шаром пилу, дні. Миттєво воскресає, все, що втрачено душею, та не назавжди. Яскраве світло забирає в темні далі, у морок, нескінченну темряву. В часи, коли життя зруйноване, і знову повинна ти відтворювати все з основ. Батьки прищеплювали чесність, твердість, простоту. Але непросто часом встояти під тиском натовпу, чужих промов у вухах і досягти мети. Успіх і поразка – оманливості маски на обличчі одному.

Ти вже пробачила образи і ворогу єхидному, і другу, оманливому, хоч і привітному. Мережива витончених пліток, безглузді інтриги, грубі закиди і пихаті слова. Пробачити не хотіла, але змогла. Уперто віриш, що мала слушність. У світі і без того кепсько, повно зла.

Вогонь принишк. Було б чудово, аби й тебе пробачив хтось і загасив вуглинки зла.

Йти на ваші голоси

Що її тут тримає, зупиняє доторками до душі? Певно, її завжди тримали чужі голоси. Поглядала час від часу на сторінки нотатника і ніяк не могла зважитися щось написати, бо кожного разу відчувала націлені не на неї прожектори. У театрі Життя ролі розподіляють самі актори, а пантери насправді леопарди, тільки з чорною шкурою. Боялася, що з перших рядків усі здогадаються, що її місце за лаштунками. Тому стала писати про інших, ніби сценарії до вдалих ролей, які їй самій хотілося зіграти. Дивитися на себе іншу часом буває кумедно. Театр вміє говорити такі речі, які іншим способом взагалі не можуть бути висловлені.

Коли ж на сцену нарешті винесли декорації для її власної ролі, вона перетворилася в голос оповідача. Записала ті тексти, що тихенько стукотіли у скронях і відкритими стали скриньки з секретами. Текст від руки і актори без гриму. Вважала за краще писати так, ніби слів ніхто ніколи не почує – так найбільш чесно і щиро. Ніби послання у пляшці, яку можна закинути на моря дно. І усі здивувалися, коли під їх непохитним поглядом, вона виявилася не така, якою очікували побачити. Свою внутрішню акторку вона могла упізнати одразу: та прекрасно тримається на сцені, ридає в гримерці. Загалом дивитися на себе іншу часом буває кумедно. Навіть краще, ніж будь-яка п'єса, де в кінці помирають від туги. Її тексти – це заздалегідь вигадані діалоги між собою і совістю, а навкруги вир надуманих глибин. Бог любить її і навіть лайки ставить він один усім її епічним провалам (іншим почерком).

Писати бувало важко лише тоді, коли вона намагалася говорити на папері, а не слухати. Відмовлялася від самокритичності і ставала провідником самовираження. Вона знала усі свої нерозумні думки і часто любила їх більше за розумні. Мільйони уламків льоду утворюють кільце Сатурна, тисячі спогадів трансформуються в історії.

Коли ти лише оповідач, а не сенс історії, писати набагато легше. Точно так віра у те, що ми заслуговуємо на більше, дозволяє нам писати життя на чистовик і не розмінюватися на чернетки.

Часом усе своє життя вона вважала чимось на зразок грандіозної історії, розпочинаючи щоранку нову главу. Пишучи її як заманеться, включаючи у сюжет будь-які персонажі. Підспівувала Брендону, тому що не знала, чи чують телефон, ті, кому телефонувала і чим заповнювали порожнечу, коли вона зникала58. Ніколи в житті не сумувала, крім тих вечорів, коли збиралася веселитися. У стосунках з людьми любила роздавати ролі і вимагати від акторів, аби ті строго слідувати її трактуванню, самовіддано граючи сама.

Чи можна довіряти словам? У слів своє життя, своя правда і своя брехня. Та вона знала лиш одне – потрібно йти на ваші голоси. Голоси тих, розмови з ким завжди як спаринги на рингу і словесний пінг-понг у хороші часи, а у темні – розуміння без слів, бо найбільше хочеться простоти, особливо з тими, кому віриш як собі і не очікуєш жодного підступу.

Вона з тих, хто дає імена речам – і втрачає силу, але продовжує йти на ваші голоси. Можливо, немає у неї ніяких підстав пишатися своєю долею і не знає, навіщо так вийшло, але якщо б могла обирати собі шлях, то знову стала собою.

Епілог. Колиска для кішки

Незважаючи на яскраве сонце, яке змушувало очі мружитися, у п’ятницю довелося одягатися тепліше, хоча донедавна можна було сподіватися, що гарна погода протримається ще кілька днів. Пальто винного відтінку чудово пасувало осені.

Я однією з останніх вийшла з вагону на кінці перону, стискаючи у руці невелику валізу так міцно, ніби вкрай треба було за щось вхопитися у імлистому серпанку, що огорнув вокзал. Загалом усі вокзали дуже схожі поміж собою – відчувається дух очікування, навіть коли останній потяг уже пішов. Чи чекав на мене хтось? Навряд. Чи очікувала я чогось від свого візиту? Точно не того, що осіннє листя майже усе встигло осипатися, немов повертаючись на місце. Своє ж місце у цьому місті я ще мала віднайти. А до того моменту треба встигнути у наукову бібліотеку виписати контрольний талон входу і виходу, намагаючись не відволікатися на те як безбожно красиві її читальні зали, та купити нові шпалери.

У барвистому вестибюлі вокзалу розмістилося інформаційне бюро, яке слугувало прихистком для численних туристичних брошур різними мовами, карт і путівників. Пані за стійкою бюро, заклопотано насупившись, трохи подалася вперед, а тоді сказала, що пільгові тарифи на екскурсії більше не діють. У її голосі бриніла ледь помітна зверхність, але я обожнювала, коли місто вітає тебе подібним чином, ніби розставляючи усі крапки над «ні»: ніяк, ні до чого, нізащо, ніколи. Більшу частину життя я відстоювала право прибирати заперечні частки, тому зробила крок до бюро, у ході – лише легкий натяк на кульгавість завдяки довгому пальту. Я побачила себе у віддзеркаленні і не стала заважати собі посміхатися, не змогла. Відповіла, що і без того орієнтуюся, а головна лінія у цьому місті з трьома гілками метро – четверта, вона ж лінія серця. Нею і збиралася слідувати.