Танці у напівтемряві кімнати

За кермом авто для втечі вона

Героїня фільму Вуді Аллена «Магія місячного сяйва» говорила, що якщо хочеш жити щасливо, без ілюзій не обійтися. І у фільмі «Бердмен» між правдою та бажанням обирають останнє. Ось про що думала дівчина за кермом, а ніч танула і здавалося, що вона у зовсім іншій реальності, можна бути вигаданою і зустрічати сонце самотнє і вранішнє.

«Тридцять першого лютого, з любов'ю, нізвідки…» – подумки дорогою писала вісім сторінок одного-єдиного листа. Назустріч невідомому без розмов і зітхань – їсти, молитися і слухати саксофон, але не любити, бо зі своїми відповідями не їдуть відкривати приморські міста. Квітам, які ти вирощуєш у серцях байдужих людей, ніколи не розцвісти. Трапляються історії, які так просто не переповісти. І у навушниках джаз. Вона підходить до свого авто на автозаправці, наростаючий шелест крил – її дороговказ.

Вона обирає правило прадавнє: розвішує обереги із пір’я власних помилок необачних, п’є зілля з сухих цілющих трав і носить браслети з каменів гріхів своїх найбільших. І кожна її осінь перетворюється на сезон перевірки на наявність боргів перед людьми, минулим ставших.

Якби могла плакати, то зронила б сльозу, але нормальному огляду і без того заважають краплі дощу, сніг та лід. Тому вона ретельно витирає насухо лобове скло і вирішує рушати на захід. Легко сприймати нічну дорожню обстановку навіть при світлі фар зустрічних машин, бо повороти її життя вигадливіші за гірський серпантин і не залишилося місця на тілі для накладання шин.

Встановлює на максимальний рівень яскравість панелі приладів і регулює дзеркало заднього виду. Весна вривається на сусіднє сидіння, але дівчину захищають безпеки паски. Дивиться сама собі в очі, читає біль і відчуває прохолоду. Ховай-не ховай, усе одно видно марну браваду попри осанку горду. І скільки б не мала друзів у двадцять чотири, вони не заповнять порожні місця на святкуванні дня народження у чотирнадцять. Стоси улюблених книг і мегабайти пісень нагадають про дні без віри і сподівань.

Переконується у тому, що можна здійснити обгін, вмикає лівий поворотник і починає набір швидкості без вагань. Звикла жити у режимі підготовки до змагань – швидше, краще, бути прешою, не мати вагань. Вона сміється, коли нервує, і стукає по дереву щоразу, коли з'являються плани на майбутнє, пальці схрещує на вдачу, загадуючи бажання. І порівнявшись з автомобілем, який обганяє, вмикає дальнє світло, розбиваючи темряву на друзки фар промінням.

Вмикає правий поворотник і перебудовується назад на смугу руху, заспокоюється потроху і у скронях глухо стукає постійне відчуття втрати. Дорога тим часом перестає розриватися на два сірих полотнища під колесами автівки. У її голові система правосуддя для імен, які поміщає за умовні ґрати, аби не називати. Не кажучи вже про тих, які злилися в одну сіру розпливчасту Роршарха пляму. Усе, що їй на разі потрібно – тікати.

Їй чомусь здається, що це найліпший спосіб знаходити відповіді на те, що мучить і не дає ночами спати. Однак з собою у дорогу ти завжди береш себе, а самотність нових місць не набагато краще самотності звичних маршрутів. У прагненні все з'ясувати потрапляєш у капкани на кожному кроці, але не мисливців, а власні свої, втрачаючи багато спонтанних відчуттів.

Зупиняється на освітленій ділянці траси, залишивши увімкненими габаритні вогні. Залишок ночі минає, ніби вечір неділі, коли бажаєш прошмигнути в ліжко і заснути швидше, а задача максимум ще хоч тиждень залишитися цілою, не розплескати себе дорогою і не розбитися об кути будівель пташкою крихкотілою.

Вона знає, що навіть якщо болять м'язи і душа, одного разу їй не потрібно буде кудись їхати, аби втекти. Адже так добре, коли взагалі тікати не треба, бо туди, де не дім, не тягне взагалі. Там, звісно, гарно писати листи, але вдома по-особливому хочеться жити і любити, бо як інакше, адже там ночами зі скрипом росте трава, тече ріка Лтава і згорає за мить заграва.

Гримнути дверима, щоб ніхто не чув

Глибокий вдих. Він виходить надвір, кутається у шарф і у голові перебирає десятки безглуздих фраз, сказаних зопалу. Насправді вже і не памятає, з чого почалася їхня сварка. Випльовували образи один в одного як струми пару гейзерна кавоварка.

Вони сварилися і сперечалися, ніби не знали, що не забрати назад злі слова. Якщо скандал завжди на повну, то примирення наполовину, і з кожним непорозумінням новим від любові крають шматок – вона стає меншою і до її повної втрати одного разу залишиться лиш крок. Жити з іншою людиною складно вже за визначенням, тому не має жодного значення які там апріорі маєш очікування.

Перед його очима повільно рухалася автомобілями заповнена вулиця. Він думав, що їхня історія нагадує тужливу атмосферу романтичних фільмів, коли двоє зустрічаються і летять на всі боки іскри. Однак не все так просто, бо задумали скандал сценаристи. Тому один з героїв тікає або над ним гору бере апатія і він починає падати на дно велетенського акваріуму непорозуміння як рибка-скалярія. Насправді давно один одного пробачили, але занадто горді, щоб вголос про це сказати. І глядачеві показують дві різні сцени, а потім у фіналі все вирішується на мосту під звуки поліцейської сирени, коли кожен розуміє «не потрібно мені нічого іншого, жити, любити і сваритися бажаю тільки з нею (з ним)».

Чим ближча нам людина, тим складніше прощати їй помилки. Чим більше отримують, тим більше вимагають. Посварившись із нею, він подумки запитав себе, чи готовий усе залишити і розірвати зв’язки? Для нього найгіршим з усіх терзань було поступове віддалення, а відповіддю виявилося «ні», тому розмірковував, чи варто плюнути на гордість і йти наводити мости. Дивний, бо люди – не полігон для відпрацювання тактичних рішень.

Вона ж два дні переконувала себе з цього міста втекти і лякалася царапнувшого очей апострофа у je t’aime. Знайшла у валізі часів їхньої першої подорожі туристичні довідники, обирала номер каюти і бронювала квитки. Відчувала задоволення від ретельно спланованої втечі, бо знала, що насправді не поїде у подорож, якої прагнула. Вона забороняла собі навіть про нього думати, бо знала, що емоційний відгук – це сигнал до вироблення окситоцину. Чим його більше – тим сильніше емпатія, а наша підсвідомість завжди поводиться як маленька дитина. Вона вірить всьому, що бачить і воліє якнайшвидше отримати бажане. І боротьба із залежністю від єдиного бажання теж є залежністю. Хотіла заховатися за його спиною, але, залишившись без щита, стояла з усіма оголеними проводами душі, перед байдужим світом, який і знати не хотів, що можна гримнути дверима так, щоб ніхто не чув.

Він чекав і тому тішився, бо знав, яким очікування може бути нестерпним для неї. Майже як легенда про співаючих в терні, тільки без терну. Його відсутність прив’язує її більше, ніж присутність. Хоча він навряд хотів її сліз, адже цього часто не розуміють чоловіки: жінка, яка плаче, не хоче чути про нікчемність туги причин. Передати її розпач інколи – це те саме, що зіграти п'яту симфонію Бетховена на дошці нігтями. Їй потрібно знати, що, навіть якщо плаче через дурниці, ти з нею і до неї хочеш повертатися з будь-якої дороги – поспішати так, що майже летіти. Йому варто було у потрібний момент згадати, що вона може захотіти чути не те, що говорив, а його мовчання, бо лиш воно означає все. Той, хто любить, не буде ходити туди, де живуть страждання. Це як поранити самого себе.

Вони були двоє абсолютно різних героїв якимось чином створені один для одного. Трималися болю і відчаю, що володіють силою вбивчою, якщо їх не перемогти ніжністю, нехай навіть північною. Потім зрозуміли, що дорослим і впевненим у собі не потрібен нерв – краще будинок, куди хочеться повертатися, який у мороці освітлює навколишню темряву. І усе вляжеться, зійде на круги своя, утрясеться, якщо завжди залишатися один одного гідними. Не забути б, не стерти, бути тільки б з тим, хто ні кроку з голови. Вірити беззастережно. Незмінно. І щоб віра була як світ: нетлінна. Адже так просто миттєво відмовитися від людини, яка заділа твою зону комфорту. Набагато складніше дати другий шанс, повірити без жодного підтексту і тягати один одного під серцем, під шкірою у будь-якому настрої і вміти гримнути дверима так, щоб ніхто не чув.

Сьомої хвилі не боялася, крила мала і не вагалася

У неї був поганий почерк. ЇЇ недбало прописна «Я» мала гордовитий розчерк. Інші літери писала просто, без химерності. У її малюнках не проглядалося майбутнього ефемерності. Принаймні так здавалося. Та насправді там багато чого заховалося: страх залишитися не зрозумілою і не прийнятою, страх самотності і того, що незабаром її знову «не оберуть» для командної гри.

Їй завжди подобалися шикарні морські пейзажі Айвазовського: шторми, аварії кораблів, хвилі і глибина. Дивлячись на «Дев’ятий вал» у картинній галереї Феодосії, вона згадувала острівні легенди про сьому хвилю, які розповідають туристам і досі. Говорять, що перші шість хвиль передбачувані і врівноважені. Та горе тому, кого настигає сьома. Вона коливається з іншими в нескінченному одноманітному танці, а потім миттєво все змітає на своєму шляху як розбирають келихи шампанського на урочистостях зі срібної таці. Для хвилей не існує поняття «до», у них є тільки «зараз».

На перервах між парами малювала сім спіралей, кола, хвилясті лінії як свідчення бажання позбутися набридливих співрозмовників. Вертикалі, нахилені вліво, мов богомола крила, рядки, безсило падаючі нижче ватерлінії, викривали у ній бунтівника, схильного зо зневіри.

Ставала дорослішою з кожним роком на життя, і незрозуміло було, мудрішою чи щасливішою. Здається, що усе, чим вона займалася – це змінювалася. Хіба це не інтригуюче красиво, коли кожного дня ми прокидаємося трохи інші? Незмінною залишалася лиш одна річ – сьомої хвилі не боялася, крила мала і не вагалася. Щоліта спостерігала як під подиху свіжого вітру з’являлися хвилі, утворюючи молочну пінку і, щоб повернутися, кидала у воду монетку. Коли дмухали вітри холодні, вода ставала льодом, продовжуючи на неї чекати, аби повернути копійку. І у цьому всьому є сенс. Вона точно знала, що не варто дозволяти своїм поглядам і ідеям розчинятися, але давати їм застигати і перетворюватися на лід теж не треба.

Вона повернулася до моря через рік, будучи абсолютно розгубленою посеред пляжної пустелі з болем в сонячному сплетінні, наче та сама сьома хвиля розігналася і з усією своєю віковою силою вдарила. Море захвилювалося, а небо почало стривожено супитися: ти чого? Ти ж ніколи не боялася? Що трапилося і чому завагалася? Тому що ніщо не вирок. І усвідомлення – початок великого Шляху і твої пісні несе морська піна.

Мовчала у відповідь і згадувала розказані морю таємниці і надії, співставляючи з тим, що отримала – невесела виходила розповідь. Неначе хвилі нашіптували сюжети нових карколомних фільмів з нею у головній ролі, а у результаті її вигнали з кінозалу і тепер не дізнатися, чим все могло б закінчитися. Хотілося залишитися там біля моря і одночасно ніколи не повертатися. Вона не любила усе те, що болить, коли хвилі відносять назад.

Єдине, що вона знала – море окрилює і витягує з душі щось таке гарне, що й уявити ніколи не могла. Тому що море не тільки дарує себе і свою любов, але й повертає тобі себе справжню, а уся вдавана холодність – просто мікс з впевненості і невпевненості в собі.

На малюнках почали зустрічалися будинки. З ганком і галявиною як розрадою від самотності. Величезними вікнами як ознаками гостинності. Тільки двері збоку і зачинені. Зате димар з промальованими цеглинками. І дерева, здавалося, всміхнені.

Усе, що ми любимо, чого боїмося, щоночі у пам’яті архівується. Усе, що старанно ігнорувалося, на полях нотатника ранком з’являється. Потім сторінки закінчуються. Нотатник викидається. Добре, що життя на цьому не спиняється.

Пляж безлюдний. Прибій обіймає ноги. Вона закрила нотатник і без жодної тривоги подумала, що вона сама – хвиля сьома, бо лімфа має такий же сольовий склад, що й морська вода, і їй невідома утома. Море живе в кожному з нас. У кожного з нас своє море.

Навстіж вікна відкривати і сидіти на підвіконні

Холодний білий екран. По ньому з невідомої далечини у нескінченність біжать наввипередки слова. Піском просочуючись крізь пальці, рядки-скитальці кружляють у власному вальсі. Не виходить зібрати до купи думки, подумаю про усе завтра вранці. На годиннику вже друга половина ночі. Мені б заснути, але поки не хочу. Після опівночі звичні правила не діють. Це час, що належить божевільним – закоханим у когось чи свою роботу почуттям суцільним, а також самотнім і вільним (за власним вибором чи вдвох). Однак у момент часу, коли один день змінює інший, легко втекти від реальності, занурюючись у мрій чортополох.

Влаштувавши переполох, у скроні стукає серце, проганяючи сон. За вікном нібито дощ, з пульсом в унісон. Взагалі-то я люблю зливу, але цього разу просто обрушується з підвіконня сніг, шукаючи новий для сну нічліг. Глибокий вдих і видих, а очі заплющуються самі. Місяць на небі трохи світла приберіг. Спокійно і тихо час сповільнює біг. Мрійники навряд врятують цей світ, але без них тягар нашої тверезої поміркованості і закостенілого розпачу був би важчим разів у три щоразу, коли здійснюємо новий на дистанцію забіг.

Ніби Махатма Ганді щоночі помираю, коли лягаю спати, але на ранок народжуюся знов під шелест голосів. Мені наснилося, що усі поспішають здатися на милість Богів, а я стою на узбіччі і дивлюся з тугою на світ холодних льодів. Сонце замерзло вперше за багато тисячоліть, залишивши трохи про тепло спогадів. Однак кутики твоїх губ пливуть вгору і мені більше не холодно. Про тебе мало що знаю – ні твоїх розчарувань, ні перемог. Тебе самого я ніколи не зустрічала. Можливо, купувала фарби, загострювала олівці і в уяві малювала. Хоча Фрейд першим висловив думку, що ми зустрічаємо тільки тих, хто вже існує в нашій підсвідомості. Тому твоя посмішка – мій розмитий орієнтир. Якщо ти з графства Чешир, то я буду королевою друїдів і навчу тебе магії епізодів.

Хочу так багато тобі розповісти, але думки штовхають і випереджають одна одну, зовсім не слухаючись мене. Лише встигаю викрикнути через плече: втечу від реальності зафіксовано і, якщо не боїшся дощу, давай просто погуляємо там10.

Знімаю корону і стаю картиною, дівчиною зі світлин Родні Сміта11. Завмирай і дивись на мене. Просто дивись. Ми ніколи не подорослішаємо. Тільки не сьогодні. Бери мене за руку і летимо увись. Усе, що мені потрібно – говорити з тобою або змусити тебе сміятися. Забудь те, яким ти був і лети за мною, не оглядаючись назад. Між нами вода і над нами теж вода. Яскраві вогні зустрічаються з ангелами на небесах.

Забиваючи голову протягом дня дурницями, запиваючи невдачі відчаю бокалами, стаємо примарами. Замінюємо радість дискохолами, совість заспокоюємо капіталами. Але тут, у моєму сновидінні, будемо навстіж вікна відкривати і сидіти на підвіконні, захоплюючись кольорів переливами та милуючись небосхилами.

Давай політаємо тихими кварталами, повільно, мов гірськими перевалами. Моє місто не спить, ніскільки. Прикидається ледачим і тільки. Тиша довкола така тягуча, не турбуй її, вона – скороминуча. Скоро заведуться мотори, кожен поспішатиме до своєї контори, утворюючи спокою руйнатори – затори, близько дев’ятої вмикатимуться монітори. І так триватиме до вечора або до ночі.

Блукає дощ і випадкові перехожі. Занадто втомлені, у тому й схожі. Давай ще трохи поблукаємо. Оминай калюжі. Запрошую до подорожі ліхтаревим містом, освітленим рекламним мертвим блиском. У твоєму місті назви станцій метро лунають як рядки віршів, а автобусні зупинки мого вигукують нарочисто голосно. Та у цьому сні я покажу тобі його трохи іншим. Не таким бурхливим, розбудованим, а спокійним, тихим, провінційним, і від того чарівним. Комусь воно може здатися зухвалим, але щось інше є в душі його. Насправді воно самотнє, заблукале. Яскравий і мінливий калейдоскоп із доль тисяч людей.

Однак я більше їх не впізнаю і забуваю імена. Слідкую за стрілками годинника очима і тим, що не можу їх зупинити, засмучена. Місяць на небі крутиться старою платівкою. Ти ніби день народження, особисте сумне свято, і схожий на книгу, в якій можна знайти більше питань, ніж відповідей, а до твоїх ніг не варто складати своє серце легкою хмаринкою. Ми читаємо пейзажі міста сторінка за сторінкою. Перед нами варіація «Зоряної ночі» постімпрессіоніста Вінсента Ван Гога. Вигаданий світ, який став несподівано дуже реальним і бажаним. Єдина тривога: боюся набриднути, бо ношу тебе всюди з собою як француженки светри: три шарами, а четвертий, мов шарф. Я не боюся з тобою носитися, наче з писаною торбою. Я боюся з тобою не носитися. Зрадниця Феміда нас з тобою розсудила: тебе виправдала, а мене засудила. Тому відпускаю найкращі миті. Перемальовуються лінії на долонях, хоча ти найближчим часом – моє гарантоване безсоння.

Влаштувавшись в кутку на підвіконні, щоб нас не знайшли цікаві, споглядаємо ранок, бо хіба ми настільки багаті, щоб не помічати радість подібних деталей? Відкриваю вікно, наше пізнавання один одного занадто довго нагадувало спроби визирнути у світ крізь жалюзі. Розмова і сон розвіюються з першими променями сонця, які розлітаються ластівками. Птахи теж інколи повертаються. А ми старанно нікого не любимо, необхідність людської теплоти відчуваючи, і хапаємося за гордість на самісінькому краю. Спогади пролітають повз на шаленій швидкості, але вистою. І усе те, що ми не посміли сказати, скаже хтось за нас з тобою колись.

Просто мені сумно, хоч і завжди знала, що ти з тих людей, які не залишаються, але запам'ятовуються. Наші слова біжать крізь простір. Він відносний. І поки докружляє у повітрі останній осінній листок, тобі сотні перехожих скажуть, що я не та. Сон як і ти. Він втік звідусіль і зник, а я – шепіт, у який перетворився крик. Ти – моя історія про те, як по-чесному там, де все вигадано. Однак мені подобається сон, бо він – закон мого буття: чим щасливішим будеш ти, тим щасливішою стану я.

Прокидаюсь. Імпровізований дощ вщух давно. На аркуші текстового редактора лише одна літера. Остання мого імені і перша твого.

Закрий очі і ти побачиш світ

Бувають такі періоди часу, персональні п’яті пори року, коли твій вік збігається з долею. І тоді як у Бродського: їх роман недовгий, але ти відчуваєш: маєш рацію у всьому і ледь не втрачаєш голову. Та навіщо тобі ще одна пора? Просто закрий очі і ти побачиш світ, в якому унікальна кожна мить.

З точки зору психології, наше усвідомлене теперішнє триває всього близько трьох секунд. Усе решта – сприймається як частинки минулого. І твоє життя – це три секунди, а усе інше проходить повз радари твого свідомого.

Написавши на піску чиєсь ім'я, починаєш загадувати: його наступна хвиля зітре чи ні? Ти йдеш, не обертаючись як у пісні «Riptide»12, відчуваючи п'янке свободи почуття. Думки скачуть в довільному порядку, ніби дикі коні по мілководдю і болотах, і тобі подобається їх мерехтіння невпинне. Хоча, здавалося б, морське повітря має прочищати мізки. Усе, що ти маєш – три секунди, аби вірити свято, що написане тобою стерти неможливо, а потім раптом розумієш, що час стирає каміння, не тільки на піску залишені думок відгоміння.

Щаслива під палючим сонцем, пустуючи в солоній холодній воді, ти відчуваєш радість, що хрустить хлібом, намазаним маслом з джемом. І кожну краплю охололого за вечір моря сонце знову нагріватиме наступного дня. Просто останні кілька років ти живеш у режимі «святкувати життя». Святкувати зміну пір року і кожен щасливий день, а також тужливий день і просто існування усього живого. Усе хороше, що відбувається, не важливо, якої величини, – дбайливо зберігається в пам'яті. І при усій твоїй інтровертності потрібен хтось ще, з ким можна поділитися нових країв відкриттям, але поки що ти перечитуєш зачитані до чорних дір улюблених книг рядки і розділових знаків блокпости.

Часом відкриваєш міста, в яких не відчуваєш часу: там застигли будинки, люди не пам'ятають, в якому столітті живуть, але за усім тим стільки легкості, витонченості, і терпіння, що жити у таких місцях – везіння. Життя біля моря по-іншому проходить: кожний наступний день повторює попередній, але душа місцевості завжди хвилюється: або на глибині, залишаючись невидимою, або ззовні, виплескуючи почуття. Ти пливеш, ногами не дістаючи дна, і думаєш, що відчай у щасті – це страх втратити насилу знайдене. І такі заходи сонця, що дах зриває від захоплення. Море – це завжди неповторність і історія про повернення.

Спогади стають магнітом на холодильнику і кава переливається через край (за звичкою ставлю порцій дві) під пісню Кріса Корнелла13 про те, як вона намагається не відчувати потреби у ньому і я думаю, що він співає про мою любов до моря.

Чутно в повітрі господиню дощів і не працює план перельоту в південні краї. Приходить осінь, всередині тебе накопичується меланхолійна волога, хоч ти і схожа на висохлий лист, такий красивий і такий крихкий. Згортаєтья падолистом душа, бо теж не вміє жити без тепла. Дає про себе знати нестача вітаміну D, тому, щоб додати більше фарб в палітру жовтня, ти йдеш туди, де тихо і золотаво. Втім – що ти знаєш про тих, хто стане частиною тебе цієї осені? – Нічого. Тому не поспішаєш восени робити дурниці, хіба що губиш в аудиторії парасольку і ведеш з собою важкі монологи, такі незвичні, зовсім несхожі на мелодії літні. Осінь – це дрібна скалка у подушечці пальця: сильно не турбує, але нагадує про себе тихим дзвоном. Немає ні дружби, ні ворожнечі. Тільки надія. Вона заплуталася метеликом десь між тим усім.

Взимку усе впадає у приємну дрімоту, рятують рідні люди і товсті книги. Слова тиняються без діла, перетворюються на паузи і написані подумки листи. Ти затикаєш ними щілини у віконних рамах або починаєш писати пальчиком одне-єдине слово, вімірюючи чолом температуру віконного скла. І навіть заметіль тобі не заважає. Книги теж читаються по-іншому. З увагою до автора, себе, і усіх тих, з ким неодмінно захочеться зустрітися у грудні, і без кого увесь рік був би іншим.

Про прихід грудня мені нагадує сніговик Семен, а тобі? Знаєш, він був такий самотній і непристойно святковий серед канцелярських товарів. Господиня лавки зробила мені знижку, бо ми часто заходимо що-небудь купити: то тарілку, то нотатник, то ручку. І тепер ми чекаємо на звістку від снігу разом, бо королеві ні з ким не сплутати короля.

Весною друзі сніговика Семена в очікуванні лиха. Тихо. Ані морозно, ані тепло. Диво. Оголене неприбране сміття довкола. Мило. Метеорологи лякають нас морозом вміло. Не піддаватися гіпнозам серце сміло. Воно чекає потепління. Вперто. Вже жайворонки з тіста полетіли. Стрімко. Кружляють шматки криги жваво. Люди перевзуваються, кольори їхнього одягу тепер не зливаються. Зустрічаю книги, настільки прекрасні, що їх хочеться вивчити напам'ять. Я все ще сплю під двома ковдрами, але вже заростають подряпини і порізи, а мої очі змінюють тон і пахнуть конвалії, татом подаровані, – вирує весна. Просто закрий очі і ти побачиш світ, в якому унікальна кожна мить.

Лампові вечори і ранні сонні години

Грали з татом у доміно і мені випадав дубль «пусто-пусто» разів зо три. У цій зрадницькій, мені від народження виданій невезучості невідомого походження насправді багато хорошого. У цьому незрозумілому світі світла і темряви мене рятують лампові вечори і ранні сонні години. Хоча ловити у житі мене давно вже не треба, я відчуваю у тобі потребу. Сумувати за тобою безглуздо. Абсолютно нерозумно, і все-таки я сумую.

Не завжди, лише коли видаються ранні сонні години, або як учора, коли почула «Pink Floyd» і зрозуміла, що можу успішно зніматися у німому кіно – впускаю з рук чашку чаю без жодного дубляжу. «Усе, що нам потрібно зробити – переконатися, що ми продовжуємо говорити»14. Не те щоб я так сильно цю пісню любила, просто згадала, що вона з улюбленого тобою альбому (навіщо я це пам'ятаю?) і аудіоплеєр не зупинила.

Яким чином ти умудрився поміститися у голові, там же вільного простору залишилося кілька гігабайт? Усе решта – іноземні мови, основи економіки, номери телефонів, і серед всього того – ти у скронях. Неабияке зухвальство. І ніяк не виходить у нас розпрощатися. І поки ми з тобою говоримо – зі слів починає витися в'юнок, уві сні обвиваючи шию. Я насправді не знаю, куди приведе останній рядок. Яких «нас» – почнемо з цього, з яким таким «тобою»? Окей, продовжимо.

Можливо, у мене просто занадто багато вільного часу на вигадки? Напевно. Хоча я себе ретельно завантажила. Навмисно. Присвятити себе роботі сім днів на тиждень – це більше, аніж просто ризик, тому захлинаються сльозами заздрості камікадзе тихо. Побудувати будиночок не з карт, а зі сторінок, можливо і просто, якщо вигадати причини, для чого йому жити.

Не знайшовши таких, зібрала рюкзак, повний потрібних речей. Солодкі дні, наче коржик, кришилися у руці, а розкішний берег дрімав у обіймах спеки і тіні спокійно. Море то шипіло припливом, то кричало базарно і дзвінко. Лежала собі на піску, нічого не вигадувала, нічого не уявляла, пропускаючи крізь пальці лампові вечори і ранні сонні години. Спала, міцно зажмуривши очі, ніби наступний ранок, коли закінчиться цей день, почнеться не тут, а там, де корабель-ресторан прибило до берега – звідти я тобі писала. І була такою щасливою, що навіть не віриться. Господи, коли там вже час мені остаточно подорослішати?