Галицька сага. Майбутня сила

Серед слухачів прокотився шум. А Степан Бандера перечекав його і продовжив:

– Наша головна мета – показати осадникам, що вони живуть на українській землі. Ні про які мордерства не йде мова! Тільки знищення реманенту і таке інше! Певно, якщо поліцейські будуть противитися зі зброєю, то нам тоже не лишиться нічого іншого, як стріляти. Але то на крайній випадок!

Тут Бандера побачив підняту руку.

– Так! Я вас слухаю! Можете не називатись!

– Та чого там! – винувато відказав власник піднятої руки. – Я Петро Василів. Хочу спитати таке. Якщо наші побратими вже зараз роблять то, про що ви нам сказали, то в мене таке питання: чого ми тут, якщо маємо бути на місцях?

Його слова підтримали декілька присутніх. Степан Бандера усміхнувся, від чого його обличчя стало ще дитячішим.

– Я вас розумію, як, може, ніхто інший, – сказав він. – Перед тим, як приїхати сюди, я також мав розмову з Крайовим Провідником, – він говорив про Юліана Головінського. – Я також рвався до «справжньої» справи, як мені думалося. Я відповім вам так, як відповіли мені: кожен має робити свою справу.

– І яка наша справа? – не вгавав Василів.

– А ваша справа – успішно здати матуру й вчити молоде українське покоління! Може, ви не знаєте, але тут сидять лише учительські семінаристи.

Присутні перезирнулися. Здається, вони лише тепер зауважили, що вони приблизно одного віку і навіть одягнуті так, що з певною долею правди можна всіх віднести до однієї категорії.

– Скажу більше: я сам студент аґрономічного відділу Високої Політехнічної Школи[11], – продовжував Степан Бандера. – Тобто ми з вами однаково відповідальні за майбутнє молодих людей, навіть тих, які замінять нас на цих лавах менш ніж за тиждень. А нас чекає широка розбудова членських кадрів й організаційної мережі по цілому терені Краю під Польщею. Особливу увагу треба приділити охопленню північно-західних земель і тих теренів, які були засмічені комуністичною роботою. Треба розгорнути акцію серед українців, які жили на польських землях, особливо по більших містах. Оскільки до нас кадрова праця йшла головно по лінії колишніх військовиків і студентської молоді, тепер її належить провести серед усіх суспільних шарів, з окремою увагою на село й робітництво. Крім цього ми маємо розгорнути нову форму праці – масові акції, в яких приймали б активну участь широкі кола суспільства. У такому плані особливу увагу привернути бойкоту продуктів державного тютюну й алкоголю з розрахунком на морально-політичний ефект, шкільну акцію проти польської денаціоналізаційної політики. Крім нас це ніхто не зробить, але щоб ви то могли зробити, ви маєте бути поза підозрами поліції. Тому ви тут у той час, як поляки шукають тих, хто підриває телефонні стовпи і палить скирти.

– А чи не вдадуться вони до контракції? – запитав хтось спереду.

– Певно, що вдадуться! – згодився Бандера. – Але і ми тоже не будемо сидіти і чекати. Нехай поляки зрозуміють, що спокійно жити на нашій землі їм вже не доведеться.

Він замовк, зібрався з думками і продовжив:

– Ми ще пробудемо тут три дні. Завтра неділя, тому нас всіх запросив до себе Митрополит Андрей. Хто не знає, це недалеко. Три години спокійної ходьби. У святу неділю взагалі гріх працювати, а тим більше обговорювати справи, що стосуються можливого мародерства, тому всі серйозні розмови відкладемо на понеділок. А зараз у нас вільний час; можна позайматися спортом.

Ці слова слухачі сприйняли як дозвіл підвестися. Майже одночасно з одного з куренів вийшов Іван Чмола. Він тримав під пахвою дві коробки з шахами. Одну віддав Степанові Бандері, від чого у того одразу покращився настрій, іншу поклав на столик. Мирон Ганіткевич повідомив друзям:

– Бандера, кажуть, любитель шахів! Може грати разом на шістьох дошках. Хто хоче з ним позмагатись? Грицю?

– О нє! – відказав Кандиба. – Я до шахів не мастак! От якби тут хтось згодився на преферанс, то, може, я пограв би трохи!

– «Пограв би трохи!» – озвався Василь Ваврук. – Не вір цьому хитрому лицю! Знаєте той анекдот, коли сіли троє грати у преферанс. Один взяв в руку колоду карт, зважив її і каже: «Одної карти не хватає!». Другий тоже зважив у руці. «Так! Дами хрест!». То про нашого Гриця! Якщо не хочеш встати з-за столу зовсім голим – ніколи не сідай грати в преферанс із Грицем Кандибою!

Мирон по-новому подивився на свого супутника, здивовано підвів брови і кивнув головою, мовляв, прийму до уваги на майбутнє.

А біля столу вже зібралися глядачі, щоб подивитися на партію шахів.

Один з присутніх все ж ризикнув сісти на шахову дошку зі Степаном Бандерою.

5

«Пацифікація України силою карних експедицій є, без сумніву, найбільш руїнницьким нападом, що був коли-небудь зроблений на яку-небудь національну меншість, та найгіршим порушенням зобов’язання щодо меншостей. Бо ж справді, протягом трьох тижнів знищено цілу культуру, і то високу культуру: кооперативи, школи, бібліотеки й інституції, що їх побудували українці впродовж довгих років праці, жертв та ентузіазму».

«Манчестер Ґардієн» 14 жовтня 1930 року

Той вересневий вівторок розпочався звично. Перетинці, як завжди, прокинулися рано і вже встигли попоратися по господарству. Подібний розпорядок усталився вже давно, тому сприймався селянами як належне. Це пізніше всі розійдуться по своїх роботах, і у кожного вона буде своя, хоч і схожа, а зараз у кожній стайні жінки доїли корів, щоб встигнути вигнати їх на пасовисько, а саме молоко віднести до молочарні Олексі Морозу.

Вже два тижні стояла суха погожа погода, тому багато хто сподівався, що до неділі встигне зібрати з полів основний урожай, щоб потім, вже у коморі, спокійно підготувати його до зими чи для здачі до кооперативної спілки.

Після того як Андрій Валько перебрався до Кам’янки, вся робота спілки «Ощадливість» – саме так вирішили її назвати – лягла на плечі його шваґра Олекси Мороза, чому той спочатку не надто зрадів, але з часом змирився, звик і навіть отримував від роботи задоволення, не кажучи вже про платню, яка виявилася не надто високою, але й зовсім не зайвою у господарстві. Олекса вже звично прийшов до хати-читальні «Просвіти», в одній з кімнат якої розмістилася молочарня, підготував бочку для сметани, перевірив кружлівку, дістав із шухляди столу зошит. Відкривши його, Олекса побачив, що вільних сторінок залишилося мало, тому доведеться заводити інший. Це була робота, котру Мороз найбільше не любив, але без якої не могла існувати їхня спілка, тому, попри все своє несприйняття паперової роботи, їй Олекса приділяв чи не найбільше уваги.

Зазвичай молочарня ставала місцем для найперших сільських розмов, і саме звідси поширювалися усі новини, чутки, а то й звичайні побрехеньки, а оскільки збиралися тут старші люди, то й розмови були поважні, на відміну від сусідньої кімнати, де гуртувалася в основному молодь. Там уже верховодив Данило Солтис, причому його слухалися всі – і перетинська молодь, і з сусідніх сіл.

Першим приніс молоко Василь Вовк. Здавалося, роки не були підвладні над ним. Коваль залишився таким же міцним і дужим хлопом, як раніше, легко махав важкеньким молотом, що не завжди вдавалося молодим, лише зовсім сивим стало волосся. Вовк лише недавно приєднався до спілки; як коваль, він забезпечував сім’ю добре, але жінка Орина все ж умовила його, щоб теляток, які народжувала їхня корова, не продавати, а залишати собі. Зараз у них було вже три корови, менше, ніж в інших, але достатньо для того, щоб кожного ранку приносити на молочарню по два відра молока.

– Справляєшсьи? – поцікавився Василь, спостерігаючи, як Олекса переливає принесене ним молоко у величезний баняк.

– Та що тут тєжкого? – відповів той. – Во папери – то вже гірше! Скільки пишу – всьо не привчивсьи. Не моє то!

– А що каже ваш Андрій? Як в него робота?

– Та слава Богу, добре! І робота, і вся справа! Недавно казав мені, що поляки скрегочуть зубами, бо наше масло ліпше, ніж їхнє, в Європі не призвичаєні їсти що попало! Давай їм масло першого сорту! А наше масло й ліпше, і дешевше. То поляки й казяться!

Олекса зафіксував у зошиті здачу Вовком молока й повідомив, що до неділі мають бути гроші.

– Андрій казав, що того разу має бути більше, – говорив Мороз.

– Файно, а то Мошко тілько питає мене, коли до него в склеп хтось прийде, бо в довг чогось давати не хоче.

Олекса усміхнувся.

– Та то всьо справа Андрія! – говорив він. – Попередив нашого жида, щоб не робив людей довжниками. Бо нема гіршої людини за ту, котрій щось позичив.

Василь Вовк не став сперечатися із цими словами. А Олекса продовжував:

– Мало того, його Шмунь хотів щось продати нашому Микиті (Мороз мав на увазі старого Нагірного), а в того не було грошей; тілько вийняв зошит, як тут вродивсьи Мошко, насварив на сина, зошит порвав, а Микиту вигнав.

Почувши таке, Василь Вовк почухав потилицю.

– Так, уміє твій шваґер переконувати! – відзначив він.

Коли Василь пішов, один за одним принесли молоко інші перетинці. Кожен з них приніс якусь новину, яку удостоїли декількома словами залежно від її значущості. Найдовше поговорили з Яковом Смоляром. Він найбільше був поінформований про політику, тому вважався майже істиною в останній інстанції.

– Вибори будуть, – повідомив він.

Олекса скривився.

– Не до добра то! – відзначив Мороз і поцікавився: – А куда?

– До Сейму.

– Високо!

Звичайно, події у Варшаві мало цікавили перетинців; вони більше переймалися тим, що відбувалося поруч, ба навіть рішення місцевої ґміни сприймали лише тоді, коли це стосувалося їх безпосередньо. Тим не менше навіть такі нечасті з’яви у селі представників Українського національно-демократичного об’єднання – найбільшої легальної української організації, дозволеної в Польщі, все ж дозволяли селянам бути принаймні обізнаними у цьому. Щоправда, візити представників УНДО зазвичай частішали перед виборами, то й вони не переобтяжували увагу людей своєю присутністю.

– Та що вони там вирішать? Поляки свого не попустять! Скільки там наших?

– Двадцять штири.

– А всіх?

– Майже півтисячі! – повідомив Яків.

– То що ти хочеш!

Коли молочарню залишив останній перетинець, Олекса Мороз взявся за роботу. Йому належало відділити сметану, але перед тим молоко має хоча б півдня постояти. Зазвичай Олекса це робив увечері, щоб вже назавтра сметана була у бочках. От і зараз він викотив бочку із вже готовою ще відучора сметаною, щоб віддати фірману.

А ось і він! Олекса почув, як біля будинку зупинилися коні, і він почув голос Данила Грабіва. Мороз подивився на годинник у кутку. Сьогодні фірман чогось затримався.

Тут двері відчинилися, і в кімнату зайшов Грабів.

– Слава Ісусу Христу! – привітався він.

– Навіки слава! – відповів Олекса. – Чогось нині ти припізнивсьи.

– Та не ясно, що сьи творит, Олексо! – розгублено мовив Данило.

– Що сьи стрисло?

– Виїжджаю я з Вишова, спокійно їду до Перетина, аж чую за спиною якийсь шум. Знаєш, як дощ шумить! Обертаюсь. Мати Божа! А то військо на конях!

– Багато? – засумнівався Олекса.

– Хватає! І до Перетина! Я нагнав коней і таки відірвавсьи від них, але вони зараз будуть тут.

Неначе на підтвердження його слів за стіною почувся тупіт численних коней. Олекса визирнув у вікно. Сільською дорогою неслися улани. З-поміж них миготіли поліцейські мундири. Мороз бачив, як рівний до цього часу чотирикутник уланів розсипався урізнобіч, і окремі вершники заїжджали на обійстя перетинців. Не розуміючи, що відбувається, Олекса хотів було вийти надвір подивитися, але тут у двері вдарили чимось важким, і вони повисли на одній петлі. Всередину ввалилися троє жандармів. Їхні обличчя не обіцяли нічого доброго, тим не менше Олекса обурливо запитав:

– Що це має значити?

Один з поліцейських, видно, старший серед них, але не настільки, щоб Мороз зміг розпізнати його звання, підскочив до нього і, зашипівши «Czemu, skurwi synu, nie mówisz po polsku?», боляче штовхнув його прикладом в груди. Отримавши такий «подарунок», Олекса відлетів до стіни. Побачивши таку картину, Данило опустився біля Мороза. А тим часом поліцейські приступили до погрому. Вони розбили прикладами кружлівку і порозкидали поламані деталі по кімнаті. Один з поляків – той, що «пригостив» Олексу, взяв у руки важку металеву трубу, що стояли приперта до стіни і, розмахнувшись, вдарив нею по бочці зі сметаною. Нічого не сталося, бо бочка була дубова і не кожен удар міг її розбити. Вдаривши ще кілька разів і не добившись свого, поліцейські вибили кришку і просто вилили сметану на підлогу. На очах Данила Грабіва виступили сльози. Олекса поки що не розумів, що відбувається, але також ледве не плакав, дивлячись на це. На довершення всього поліцейські вилили принесене перетинцями молоко, й воно розлилося по підлозі. Вона була нерівна, тому молоко зібралося там, де сиділи Олекса з Данилом.

– Віднині будете здавати молоко польській млєчарні! – єхидно повідомив поліцейський.

Все ще не розуміючи, що ж сталося, Олекса почув, що за дверима, де власне була читальня, відбувається те саме, але розгром іде з більшою злістю.

Порозбивавши все, що можна було розбити, поліцейські підняли з мокрої підлоги Олексу з Данилом і, допомагаючи прикладами, вивели на двір. Проходячи через читальню «Просвіти», Олекса не повірив своїм очам. Усе, що можна було розірвати, було розірване й порозкидане по підлозі. Книжки, бережно зібрані й куплені молоддю, валялися всюди, два портрети – Шевченка та Франка – покремсані лежали на підлозі, розірвані вишиті рушники висіли на розбитих шибках вікон.

На майдані перед фігурою вже було повно людей, причому перетинці – усі, навіть найменші діти! – лежали на землі обличчям вниз, оточені польськими поліцейськими та уланами. Олекса встиг помітити серед поляків Адама Павловського, перед тим як його штовхнули у спину і він повалився на землю. Поруч гепнувся Грабів.

То тут, то там чувся дитячий плач.

Наперед вийшов якийсь поліцейський у чині постерункового, якого перетинці бачили вперше.

– Слухайте мене, свині! – голосно почав він. – Усе, що ми робимо, ви заслужили самі. Можете подякувати своїй ОУН! Польська держава не попустить з вашого боку жодного саботажу й непокори! Тому віднині ви будете носити молоко до польської млєчарні; ваша читальня заборонена, а якщо хтось спробує її відкрити знов, то ми спалимо хату; від завтрашнього дня школа стає тою, якою вона має бути, – польською. Ми ще подумаєм, чи лишати вам ваш руський язик! А тепер я требую, щоб ви самі здали бронь, яку заховали від влади. Якщо ви не здасте добровільно, то клянуся, ми знайдемо її самі, але тоди вже вам не буде де жити! Ну, я чекаю!

Але ніхто не спішив виконувати вимогу постерункового. Більшість про жодну зброю і не чула, а хто її мав, то розумів, що це негайний шлях до тюрми. Розумів… і сподівався, що її не знайдуть.

Але поліцейські, видно, отримали строгі настанови конче знайти зброю. Вони порозходилися по обійстях перетинців і приступили до роботи. Чи не у кожній хаті була зірвана підлога, у декого з даху навіть поскидана солома; у коморах з таким потом зібране зерно висипали на землю. Що можна було викинути надвір, летіло через вікна, причому нікому навіть не прийшла думка відчинити їх. На розчарування постерункового зброю так і не знайшли. Тоді він наказав порозкидати копиці сіна, як на останню локацію, де можна щось заховати.

Востаннє таке румовище залишив за собою ураган, що пронісся селом вісім років тому, але тоді недоторканими лишилися хати всередині. Тепер же така доля знову спіткала Перетин, але причина цього була не у природі. Тоді ураган також накоїв багато лиха, але він і не думав повертатися назад, щоб доруйнувати те, що не вдалося за першим заходом. Нині знервовані тим, що нічого не знайшли, поліцейські знову взялися за людей.

– Я однаково знайду бронь, навіть якщо треба буде розібрати ваші халупи! – кричав старший поліцейський. – Жовніри, кожному хлопу дати по двадцять палок!

Почувши таке, жінки заверещали, а улани підбігли до Олекси Мороза (він лежав скраю), спритно один ліг йому на шию, інший на ноги, вправно задерли сорочку, а третій почав бити по голій спині. Уся екзекуція проходила під завивання жінки Ганни, так що старший крикнув до неї замовкнути, бо сама ляже коло нього. Після останнього удару постерунковий підійшов до знесиленого Олекси й запитав:

– Покажеш, де бронь?

– Нема броні, – слабо відповів Олекса.

– Ще двадцять палок! – наказав поліцейський.

Подібне відбулося з усіма чоловіками, старшими п’ятнадцяти років, тому до цього списку потрапили навіть брати Панаси Дмитро та Михайло. Верхньої межі для чоловіків не було. Коли ж черга дійшла до Данила Солтиса, обличчя Адама Павловського розпливлося у задоволеній усмішці.

– Гадав, що я про тебе забув, скурвий сину? – запитав він. – Я нічого не забув, хоч і пройшло дев’ять років. Я довго чекав, коли настане час віддячити тобі! Ну, хто тоді був з тобою?

Данило мовчав, стиснувши зуби.

– Пане офіцере, поможіть йому нагадати!

Старший кивнув головою, Данила повалили на землю і чесно відрахували двадцять ударів палкою.

– Де бронь? – вкотре запитав постерунковий.

Данило мовчав. Поліцейський махнув рукою, і той отримав ще двадцять ударів. Коли, здавалося, все закінчилося, Адам знову запитав:

– Хто був другий?

Не отримавши відповіді, Павловський, уже не питаючи у старшого, наказав:

– Дайте йому ще двадцять ударів! Може, згадає!

Тут заголосила жінка Галина, яка до того лише голосно плакала. Якийсь поліцейський підійшов до неї і сильно вдарив по обличчю. Жінка, як підкошена, звалилася на землю.

Отримавши ще одну порція палок, Данило Солтис уже навіть перестав стогнати, а Павловський знов запитав:

– Хто був третій? Мовчиш? Ще двадцять ударів!

Тут уже заголосили всі жінки. Під їхній незмовкаючий плач поліцейський відрахував призначені удари.

– Досить! – подав голос старший. – Підніміть його!

Двоє поліцейських підхопили скривавленого Солтиса під руки й поставили на ноги. Неймовірним зусиллям Данило встояв на ногах.

– Ну? – став перед ним постерунковий. – Зрозумів, що то значить твоя Україна? З нею буде те саме, що з тобою! А зараз наказую тобі співати наш гімн! Ну?

Данило стиснув губи.

– Ну? – нетерпляче повторив поліцейський. – Якщо забув слова, то нагадаю. «Єще польска не зґінєла».

Зрозумівши, що він не доб’ється свого, старший наказав:

– П’ятдесят ударів! І не шкодувати!

Данила Солтиса знову повалили на землю.

Останні двадцять ударів чоловік уже не відчував – він знепритомнів. Побачивши це, постерунковий усе ж не зупинив екзекуцію.

Після побаченого у селян навіть не було сили обурюватися тому, що робили вільні від «роботи» поліцейські. Вони винесли з хати-читальні всі книги, які там були, поскидали на купу, принесли від Вовків сіна, що було всюди на обійсті, й підпалили.

А постерунковий говорив:

– То вам за вашу Україну! А якщо ви проголосуєте за свою хлопську партію, то ми ще раз вернемось і вкажемо вам, свині, що в Польщі є одна партія, за яку треба голосувати, – партія Юзефа Клеменса Пілсудського!

Після цих слів улани скочили на коней, поліцейські сіли на брички й, здійнявши пилюку, залишили село. Лише тоді перетинці піднялися на ноги. Дехто одразу кинувся до нерухомого Данила. Той не подавав ознак життя.

– Треба перенести його додому! – розпорядився Василь Вовк.

Але просто так нести скривавленого Данила не випадало. Роман Панас збігав додому й невдовзі повернувся, несучи двері. Ще недавно вони стояли у дровітні, а зараз валялися посеред гумна. Данила обережно поклали на двері спиною доверху, четверо чоловіків, що самі отримали свої «законні» сорок ударів, швидко понесли непритомного Данила сільською вулицею. Згорьовану Галину тримали під руки Орина та Варвара Нагірна.

– Треба послати за Оленою Смоляр, – мовив Василь Вовк.

Жінка Якова славилася тим, що лікувала відварами та травами.

– Може, їх таке минуло!

І тут усі лише тепер зауважили, що серед них не було ні Смолярів, ні Кандиб, ні Гутманів. (Як з’ясувалося пізніше, у поліції були готові списки тих, хто підлягав екзекуції. Яків Смоляр до них не потрапив лише тому, що був на державній службі гайовим, а оскільки сама акція була направлена проти українців, то родина Гутманів опинилася поза подіями. А Кандиби також отримали своє!)

– То б до ксьондза дати знати! – обережно мовила Феодора Вовк, і всі похмурніли – про такий фінал ніхто навіть не подумав.

Уже ближче до вечора картина дещо прояснилася, й вона була нерадісною. У старостві, до якого належав і Перетин, не було жодного села, де не похазяйнували поліцейські та улани. Не минула ця чаша і священника місцевого храму.

Про це розповів перетинцям Яків Смоляр. Він привіз жінку Олену до Данила Солтиса й одразу поїхав за отцем Петром Лісовичем. Йому було соромно перед сусідами хоча б тому, що його оминула їхня доля. Яків навіть не був проти отримати «свої» сорок ударів, щоб не виділятися від інших. Правда, його ніхто ні в чому й не звинувачував, а після від’їзду поліцейських саме він став найбільш потрібний селянам.

Під’їжджаючи до плебані, Яків зауважив, що хрест, поставлений на спільні пожертви людей, сплюндрований і з нього збито напис українською мовою. Смоляр ще не встиг обуритися такому вандалізму, як побачив, на що перетворилася ошатна оселя отця Петра. Все подвір’я було білим від пір’я. Подерті подушки та перини лежали під парканом. Вражений побаченим, Яків Смоляр застиг посеред обійстя. Тут із хати вийшов розгублений отець Петро, також весь у пір’ї, але було видно, що більшу частину його він вже обтрусив. За священником визирнули його діти – Павлик та Софійка, перелякані пережитим.

Привітавшись, Яків зійшов з брички.

– Невже вас також, отче? – запитав він.

– Як бачите, Якове, цю чашу я випив також! – відповів отець Петро. – Що у вас?

Яків зам’явся.

– Та вже не знаю, як вам сказати, – мовив Смоляр і коротко повів про причину свого приїзду.

– Все так погано? – похмуро запитав Лісович.

– Моя Олена тілько скрушно похитала головою, коли зобачила Данила. Я би не тривожив вас, але всьо може бути!

Петро Лісович подивився на дітей.

– Возьмеш нас всіх? – запитав він. – Я не хочу лишати дітей самих. Вони таке пережили, що не приведи Боже!

Так, учотирьох, вони поїхали до Перетина. Дорогою Яків запитав священника, що, власне, сталося.

– То все Пілсудський зі своєю пацифікацією, – говорив Лісович.

Вони саме проїжджали повз сплюндровану фігуру. Отець Петро перехрестився і важко зітхнув:

– Вам, певне, відомо, що літом по всій Галичині проходив саботаж. Українці виступали проти листопадових виборів, були підпали маєтків, стодол, скирт. І в основному під то попали осадники. Ну і поляки того терпіти не схотіли.

– То ви думаєте, що в тому винні ми? – підозріло запитав Яків.

– Боронь, Боже, таке думати! Навіть якщо саботаж був причиною, то прості люди у тому не винні! А постраждали найперше саме вони!

На щастя, приїхавши до розореного господарства Солтисів (як, зрештою, всього Перетина), виявилося, що останньої сповіді ще не час, тому отець Петро здійснив звичний у таких випадках обряд єлеопомазання хворого.

Після нього Лісович заспішив додому, адже і йому належало прибратися. Щоправда, перед тим, як Яків відвіз священника додому, Василь Вовк, що також не залишав хати зятя, запитав:

– Що нам далі робити, отче?

Петро Лісович подивився на нього, перевів погляд на інших.

– Зараз головне починити все! – сказав він. – І спасти збіжжя, бо кажуть, уже позавтра підуть дощі. А потім вже можна і подумати, як нам жити дальше.

З тим отець Петро і поїхав. А під вечір у Данила піднялася температура, і він знову впав у безпам’ятство. Побачивши таке, Василь Вовк забрав онуків до себе додому, а Орина з Галиною залишилися біля хворого. Хотіли було, щоб і батько Данила Гнат пішов з Василем, але той навідріз відмовився.

Так у тривозі минула перша ніч пацифікації. Постраждалі самі, перетинці, тим не менше у першу чергу переживали за Данила Солтиса, який отримав найбільше з-поміж них усіх. Більшості селян було невтямки, чому Адам Павловський саме на ньому зігнав свій гнів. Лише четверо перетинців – Семен Кандиба, Олекса Мороз, Кость Смолій та Шмунь Гутман – знали справжню причину люті поляка.

Вже коли криз минув і Данилові принаймні не ставало гірше, саме Кость прийшов до нього. Він сів біля ліжка товариша, довго дивився на ліву сторону обличчя (Данило досі не міг лежати на спині). Той спробував усміхнутися, але навіть це вийшло у нього не найкращим чином.

– Не треба нічого говорити! – мовив Кость. – Дякую тобі, що не видав нас із Василем. Не переживай! Виздоровлюй, а з Павловським я розберусьи сам!

Данило хотів було щось заперечити, але поки він збирався на силі, Кость уже підвівся й залишив кімнату.