Галицька сага. Майбутня сила

Ні, тут дійсно стає холодно! Василь мерзлякувато повів плечима, щоб відігнати неприємне відчуття, аж тут почув позаду себе:

– Ти хоч не туда зібрався?

Василь Мороз здивовано озирнувся й побачив Івана Кандибу. Вони бачилися сьогодні зранку і були поруч, коли представник заводу повідомив про неприємну новину. Після таких слів кожному хотілося побути на самоті. Тепер же старший товариш знову знайшов його.

– Не туда! – впевнено відказав Василь. – Не нині, вуйку Іване!

– То й не треба ніколи!

Василь Мороз завдячував Кандибі тим, що опинився тут, у місті Чикаго. Свого часу, приїхавши у рідну оселю на побивку, Іван Кандиба зумів захопити молодого Василя розповідями про тутешнє життя. І хоч навіть прикрашене з уст Івана воно аж ніяк не виглядало ідеальним, Василь захопився цим і забажав побачити його наяву. Саме Кандиба позичив йому гроші на подорож, саме він зробив так, що невідомого галицького юнака запросив на роботу завод, на якому працював сам Іван, саме на квартирі Кандиб попервах жив Василь. Іван Кандиба став причиною і того, що Василь зустрів свою Анну. Зрештою, Мороз також вмів бути вдячним, і старший товариш це знав: коли Василь відвідував рідних у Галичині, саме через нього той передав братові Семену чималу для нього суму грошей.

Зараз вони знову опинилися у скруті.

– Просто не знаю, як жити далі! – признався Василь.

– Кинь, Василю! Що, власне, сталося? Лишився без роботи?

– Та хоча б!

– Зато руки на місці!

– А куда їх припасувати? І коли? А до того безплатну зупу їсти?

– Та хоча б! Голод, як ти знаєш, не тітка!

Іван Кандиба деякий час дивився на холодну воду озера.

– Не треба вішати носа! – знову сказав він. – В неділю після відправи в церкві ми зберемося разом і поговоримо про те, що робити далі. А зараз підемо додому. Одне добре: хоч наші жінки не будуть переживати, що з нами щось станеться на роботі!

Що ж, це справді так! Хоч на заводі, де вони ще вчора працювали, намагалися дотримуватися всіх правил, але час від часу все ж траплялися нещасні випадки, котрі закінчувалися навіть смертю. Такі випадки аж ніяк не сприяли бажанню хоч якось працювати, але саме життя змушувало кожного ранку знову переступати ворота заводу. Сьогодні ж навіть такі трагічні випадки залишилися в минулому, й невідомо, коли вони знову зможуть зайняти свої місця за конвеєром і чи станеться це взагалі.

Іван Кандиба взяв Василя під руку і повів у напрямку до району Чикаго, де проживали більшість українських емігрантів.

Будинок, у якому на третьому поверсі наймав одну кімнату Василь з сім’єю, стояв на вулиці, яка аж ніяк не належала до фешенебельних. Зрештою, тут жила більша частина тепер вже колишніх робітників заводу «Форда». Будинок і належав заводу. Крім Василя українцями тут були лише Кандиби. Решта галицьких іммігрантів компактно проживала при сталеварнях у південній частині Чикаго. Зазвичай вихідці із Галичини збиралися разом біля своїх церков. Звичайно вони були греко-католиками, але Василь Мороз належав до православної парафії церкви святої Трійці. Цьому було декілька причин: по-перше, сюди ще здавна ходив Іван Кандиба, що був авторитетом для молодого іммігранта; по-друге, православною була його дружина Анна; по-третє, саме ця церква виявилася найближчою до того місця, де проживали Морози. Була ще одна причина. У церкві святої Трійці служив архієпископ Іоанн Теодорович. Василеві Морозу було приємно слухати його проводі, до того ж Теодорович жодного разу нічого не говорив проти греко-католиків, а, навпаки, називав їх братами по вірі. Крім того, з’ясувалося, що тоді ще капелан армії Української Народної Республіки лежав з тифом у той самий час і в тому самому шпиталі, що й брат Василя Федір. Це стало останньою краплею, що греко-католик Василь Мороз перейшов у православ’я.

Василь не міг вирішити, як він скаже Анні про те, що більше не приноситиме додому грошей, але виявилося, що дружина все знає від сусідів. Вона лише погладила чоловіка по руці й тихо сказала:

– Все буде добре! Не ми одні!

Василь сумно подивився на ліжко, де мирно посопували маленькі донечки. Старшу трирічну Олусь назвали на честь господині, де Анна працювала прислугою. Господарі досить-таки приязно ставилися до галичанки, тому про них в Анни залишилися тільки приємні спогади. Молодша на рік Марта – точна копія своєї тітки. Зараз Василеві треба було думати, як їх прогодувати.

– Я завтра піду до Ведемайерів і попрошуся на роботу, – говорила Анна.

До народження дочок вона працювала у німецьких іммігрантів.

Василь скрушно похитав головою.

– Не думаю, що вони знову тебе приймуть, – сказав він. – Фрідріх Ведемайер сильно погорів на біржі. Боюся, що вони просто не матимуть, чим тобі платити.

– Та хоч якусь їду приноситиму! Усе ж ліпше, ніж безплатна зупа!

Згадавши недавню розмову з Іваном Кандибою, Василь похмурнів.

Але поки що у них були гроші, щоб хоча б діти не відчували нехватку у їжі. Тут Морозам допомогла привезена ще з Галичини звичка тримати гроші вдома, а не довіряти їх банкам. Після того як країною прокотилася хвиля банкрутств, здавалося, «бетонних» банків, люди кинулися забирати свої вклади. Не завжди вони встигали це зробити до того, як на дверях установи з’являлася табличка, яка сповіщала, що банк не в змозі виплатити гроші.

Тим не менше наступного дня Анна залишила Василеві дочок і відправилася до району, де жили Ведемайери. Щоправда, повернулася досить швидко і вже з порогу Василь зрозумів, що трапилося так, як він і передбачав. Анна розказала, що мала розмову з фрау Ведемайер, і та з жалем змушена була відмовити їй, адже її чоловік не просто «сильно погорів» на біржі – він геть розорився, і родина вже почала підшуковувати собі інше помешкання – не таке велике і у менш багатому районі.

Найближчої неділі Морози пішли до церкви (зрештою, вони це робили постійно). Як і передбачав Іван Кандиба, після відправи священник попросив залишитися тих, хто втратив роботу. Таких виявилося досить багато, але, зрештою, залишилися всі: ніхто не був упевнений у тому, що наступної неділі не приєднається до невдах.

Священник представив адвоката, який спеціально приїхав з канадського Торонто. Ним виявився доволі молодий чоловік, але, на здивування прихожан, що лишилися, був українцем і звали його Григорій Середа. До того всі адвокати, до яких вряди-годи змушені були звертатися українські іммігранти, були євреї або ж німці. Українців серед такої категорії раніше не було.

Тому всі з цікавістю приготувалися слухати, що скаже адвокат.

– Дорогі парафіяни! – говорив він. – Певно, ви чекаєте від мене якихось слів, що заспокоять вас. Мушу вас розчарувати: у мене нема таких слів! Уся Америка зараз у такому стані, в якому є ваше Чикаго. По всій країні закриваються заводи, людей виганяють на вулицю. Безробітних стає щодня більше.

Прихожани церкви похмуро слухали приїжджого адвоката. Якщо він і хотів дати їм хоч якусь надію, то зовсім не вмів цього робити.

– Тоді чим ви нам можете помогти? – пролунав грубий хриплий голос праворуч від Василя Мороза.

Він належав Степанові Хмілю зі Збаража. Степан побував на різних пагорбах і став чи не першим серед прихожан, що втратив роботу вже після жовтня. Відтоді всі його намагання влаштуватися хоч десь закінчувалися невдачею, а після того як безробіття у місті стало масовим, узагалі покинув ці спроби.

– Ви самі можете собі допомогти, – відказав Григорій Середа. – По всіх містах, де живуть наші люди, вони збираються разом і чим можуть помагають один одному. Ніхто не був готовий до такого, але тепер треба це робити. Я представляю Канадську Січову Організацію. Хоч головні органи є в Канаді, але і в Америці нас тоже багато. Ми стоїмо на ідеї української гетьманської держави з Павлом Скоропадським. Гетьман дуже переймається становищем українців, які опинилися у такому тяжкому стані, і скільки може помагає нам. Певно, що всім помогти він аж ніяк не може, але і ми самі можемо щось зробити.

– А що саме? – пролунало запитання.

– Насамперед ми маємо знати, хто на нинішній день найбільше потребує помочі. Певно, що то є ті, хто вже давно втратив роботу і хто має малих дітей. Кажу ж, наша каса не є великою, але найбідніших ми можемо хоч якось підтримати. Але нам варто знати про всіх – і тих, хто ще нині має роботу: то для того, щоб ми знали, коли хтось стане безробітним. Тих, хто бажає пристати на мої слова, ми зараз запишемо і вже будемо мати на увазі. Дай, Боже, щоб вам не знадобилася наша поміч, але треба бути готовим до всього!

Як з’ясувалося, тими, хто захотів, щоб про нього знав «сам Гетьман», виявилися чи не всі прихожани церкви Святої Трійці. Щоправда, записували лише чоловіків і лише по одному з сім’ї. Іван Кандиба похмуро спостерігав за чималенькою чергою до столика, за яким сидів напарник адвоката Середи, і на його обличчі Василь Мороз помітив сумніви.

– Щось не так, вуйку Іване? – запитав він.

– Я завжди тікав від всякої політики, Василю. Особливо тут, в Америці. Я приїхав до Чикаго, щоб заробити й прогодувати свою родину. Як би ти знав, що тут було, коли у нас вдома вибухнула війна! Скільки тут зразу стало товариств: «Січ», «Україна», «Самостійна Україна»… Сварилися так, що й війни не треба! – говорив Кандиба і признався: – Не люблю політики! А тут політика!

– Та гетьман поможе нам! – заперечив Василь.

Він крадькома подивився на чергу, неначе боявся, що йому не вистачить місця у списках. Цей погляд запримітив Кандиба.

– Станемо! – сказав він і повів молодшого товариша до інших.

Черга просувалася досить швидко.

– Зараз найголовніше – щоб нам помогли! – говорив Кандиба. – Я навіть готовий стерпіти те, що маю стати гетьманцем.

Але Василеві Морозу було однаково, ким він стане. Зараз він хапався за будь-яку соломинку, щоб хоч якось забезпечити свою родину. Тому, коли до нього дійшла черга, він був готовий на все.

– Як вас звати? – запитав незнайомий «писар».

– Мороз Василь! – відповів він.

– Звідки ви приїхали? – було наступне запитання.

– З Польщі. Львівське воєводство, Кам’янський повіт, ґміна Вишів.

Писар акуратно записав це у зошит.

– Скільки вам років?

– Двадцять сім.

– Сім’я є?

– Так, жінка Анна і двоє дочок.

– Працюєте?

– Ні.

Записавши це, писар сказав «Добре!» і жестом попросив Василя відійти вбік. До столика приступив Іван Кандиба.

Мороз не став чекати, коли звільниться односелець, а одразу підійшов до своїх. Анна з дітьми стояла разом з жінкою Івана Кандиби. Дві її дочки – значно старші, ніж Олусь і Марта, – з нетерпінням споглядали за татом, коли він також підійде.

Василь узяв на руки старшу Олусь, аж тут підійшов і Кандиба. Його дружина, подивившись на невдоволене обличчя чоловіка, запитала:

– Не записали?

Іван махнув рукою.

– Записали! Але казали, щоб на поміч одразу не чекав – нас із Василем тільки на тижні звільнили. Спочатку поможуть тому-таки Степанові, бо він уже більше місяця сидить вдома. А там і до нас дійде черга!

– То чого ти переживаєш?

– Та не подобається мені, що спочатку той адвокат говорив про свою партію, а вже потім про поміч нам! Але нічого не поробиш – їсти хочуть всі!

– А може, якусь роботу здибемо? – обережно сказала Анна.

Але знайти роботу було не так просто. Кінець року відзначився ще більшим ростом безробіття, і надія на хоч якийсь заробіток зникла остаточно. Не було роботи навіть у невеликих магазинчиках, де безробітні раніше заробляли декілька доларів перенесенням ящиків з товарами. Щоб не платити на сторону, власники самі зайнялися розвантажуванням товару. Щоправда, навіть такої роботи ставало все менше.

А наприкінці року Василь Мороз уперше став у довжелезну чергу за безплатним обідом.

1930 рік

4

Після складання іспитів Григорій Кандиба додому не поїхав, як це бувало кожного літа. На відміну від попередніх років, його шлях лежав не до залізничної станції Кам’янки і вже потім якоюсь випадковою фірою до Перетина, а до непримітного села Осмолода у Станіславівському воєводстві. Поїхати до пластової оселі на горі Сокіл запропонував Григорію провідник юнацької ланки ОУН Мирон Ганіткевич, з котрим Кандиба спілкувався найбільше. Разом з перетинцем вирішив провести ферії[6] і його однокурсник Василь Ваврук. Вони були однолітками, разом вчилися у вчительській семінарії Сокаля. На відміну від Григорія, Василь був місцевий, із села неподалік Сокаля і декілька разів запрошував Кандибу до себе додому. Разом вони належали до ОУН, причому Василя привів Ганіткевич.

Центр пластового таборування розташувався на схилах гори Сокіл. Це місце було вибране невипадково. Свого часу голова «Пласту» Іван Чмола запропонував організувати «Табір праці та інструкторства». Він же був ініціатором того, щоб звернутися за допомогою до Митрополита Андрея Шептицького. Вислухавши делегацію, предстоятель Церкви подарував організації, котрою, власне, й опікувався, поляну під горою Сокіл. Місце таборування виявилося зручним з декількох причин: було далеко від основних місць перебування польської поліції і, навпаки, близько від літньої резиденції Митрополита в урочищі Підлютне. Оскільки пластуни прибували до своєї оселі зазвичай влітку, коли там звичайно відпочивав Шептицький, то це було ще однією пересторогою безпеки: поляки не ризикували щось робити проти Митрополита. «Пласт» вони поки що терпіли, але на Волині він ось уже другий рік під забороною.

Позаяк Григорій Кандиба ніколи не був у «Пласті», його, звичайно, попервах дивувало, що він там робитиме поміж «новаків» і «юнаків»[7], але Мирон Ганіткевич заспокоїв його.

– Якщо точно, то ми потрапимо на таборування старших пластунів, – говорив він. – І головне – на нас там чекає важлива зустріч.

– Із ким зустріч? – поцікавився Василь Ваврук.

Він, виявляється, також перебував у невіданні щодо справжньої причини їхньої поїздки.

– І чого так далеко пертися? Це у чорта на болоті!

– Та тому і їдемо туди, що у чорта на болоті! Менше непотрібних очей – більше безпеки!

До залізничної зупинки, після якої довелося йти пішки, вони більше не говорили про справжню мету подорожі. До самої гори Сокіл їхали на декількох фірах і навіть на автомобілі, який невідь-яким чином опинився у цій місцевості. А вже останній відрізок дороги, особливо сам підйом на гору, довелося долати на своїх двох. На гору Сокіл до табору піднімалися вузькою кам’янистою стежкою, продовбленою у скелях декілька років тому, але перед тим як ступити на стежку, довелося замельдуватися старшому пластунові, котрий тимчасово мешкав у будці біля підніжжя. Той повідомив по телефону кудись вгору про гостей, отримав звідтам «добро» і жестом показав на стежку, мовляв, вас чекають.

Підйом був важкий, а особливо це відчувалося з важкими плечаками[8] за спиною. Попереджені Мироном Ганіткевичем, Григорій з Василем запакували простирадла і коци. Все інше вони знайдуть на місці.

На поляні, куди піднялися галичани, на кам’яних фундаментах стояли курені, велика світлиця, допоміжні приміщення. Дещо збоку розташувався спортивний майданчик. Стіни споруд були з лісу-кругляку; шпари між кругляком щільно закриті мохом. Дах будинків був з дерев’яного ґонту.

На кінці стежки їх зустрів старший чоловік з акуратними вусами і борідкою. На вигляд йому було років сорок.

– Я Іван Чмола – комендант табору, – представився він.

– Мирон Ганіткевич! Це Василь Ваврук і Григорій Кандиба. Ми зі Львова, – відказав Ганіткевич.

– Мені відомо про вас! Ми вам підготували курені.

Він показав на будинки, де Григорій зауважив декількох старших чоловіків. За віком і по одягу вони аж ніяк не могли належати до перших двох категорій пластунів. Здивований побаченим, Мирон поцікавився, де ж решта пластунів, на що комендант відповів:

– Перша зміна прибуде через тиждень. Вас до того часу тут вже не буде.

Мирон розуміюче кивнув головою, а його супутникам залишилося здогадуватися, чого їм чекати.

У кожному курені були подвійні причі[9] – горішні і долішні. Всезнаючий Мирон – а він єдиний з них трьох був пластуном – розповів, що таборовики називали верхні причі бантами.

Вже розташувавшись (для цього довелося заповнити свій порожній сінник соломою), більш емоційний Ваврук не витерпів.

– Мироне, скільки ти ще будеш тримати нас з Грицем у невіданні? – говорив він. – Для чого ми тут? Я так розумію, що то дуже важне, бо навіть молодих пластунів сюди не пустили.

– Ви маєте рацію, – відказав Ганіткевич. – Тепер уже настав час сказати. Тим більше що найближчі дні нас не випустять звідси. Ну, може, в неділю спустимось у село на Службу.

Він поклав свій сінник на долішню причу і побив по ньому кулаком.

– Пластова оселя вибрана для збору членів ОУН, – повідомив Мирон.

– А для чого? – поцікавився Кандиба.

– Та питань є багато! Дехто навіть не знає, де він зараз перебуває: в УВО чи в ОУН! Певно, що про Збір мова не йде – просто приятельська розмова провідників з нами.

– А чому ми? – не вгавав Ваврук. – Ми з Грицем прості члени Організації!

– Поки що! – мовив Мирон і цим заінтригував молодших товаришів. – А крім того – подивіться, яка тут краса! Ну, от ви колись були в горах?

Григорій і Василь заперечливо похитали головами. Дійсно, чим міг похвалитися двадцятирічний Кандиба? Хіба що ледь помітними горбами у лісі, котрі – через відсутність чогось вищого – перетинці називали горами. Тут же, куди не кинь оком, всюди порослі смерекою пагорби і залежно від відстані до них були всіх відтінків від зеленого до синього на самому горизонті.

– А повітря яке! – продовжував Мирон. – Словом – не забудете довго!

Поки не почалося основне дійство, Мирон Ганіткевич повів своїх супутників на екскурсію найближчими горами. До них приєдналися двоє прибулих з Тарнополя. Видно, Мирон був завсідником пластунської оселі, бо знав тут всі стежки. Незвиклі до подібних переходів Григорій та Василь (а судячи з виразів облич, і тарнополяни) вже на початку «походу» відчули втому в ногах, але все ж зуміли піднятися на вибрану провідником гору. Перед ними відкрилася незабутня, не бачена до того картина українських Карпат.

Незвично було бачити тому-таки Кандибі під ногами білі хмари. На них не треба було задирати голову, але можна порухати ногою.

Найближча полонина якраз освітлювалася сонцем, від чого трава мала аж салатовий колір, на відміну від зеленої неосвітленої. Чим далі, тим більше синіли гори й менше вгадувалися окремі деталі.

П’ятірка туристів настільки захопилася спогляданням цієї краси, що проґавила момент появи поруч двох чоловіків.

– Милуєтесь нашими Карпатами, молоді люди? – запитав один.

З несподіванки «молоді люди» здригнулися. На незнайомцях був звичний для даного ландшафту одяг, що завершувався модними капелюхами з прикріпленими до них гілочками хвої. У кожного на плечі висіла рушниця. Вони були однолітками, але значно старшими за наших друзів. Тим не менше Мирон Ганіткевич одного упізнав.

– Доброго дня, пане Андрію! – привітався він. – Ось привів молодших друзів, щоб подивилися на цю красу.

– Ви мене знаєте? – здивувався той.

– Звичайно! Ви приїжджали до нас в Сокаль у березні двадцять четвертого року. Перед тим як вас…

Він хотів закінчити «заарештували», але вчасно зупинився, не бажаючи говорити зайве. Це відзначив і Андрій Мельник. Натомість він сказав:

– Я так розумію, що ви з табору внизу.

І кивнув головою в напрямку пластової оселі.

– Так, ми звідтам! – підтвердив Мирон і подивився на супутника Мельника.

Цей погляд помітив і Мельник. Несподівано для всіх він перейшов на німецьку мову. На щастя, галичани нею володіли вільно.

– Ось, Ваша Високосте, не ми лише в захопленні від тутешніх краєвидів! – сказав Мельник. – Але й ці молоді люди!

«Їхня Високість» розуміюче кивнув головою. А Мельник знову заговорив українською:

– Маю честь представити вам Його Високість Фелікса Бурбон-Парму, принца Люксембурзького. Його Високість перебуває тут як особистий гість Його Еміненції.

Мельник на мить замовк.

– Я так розумію, що представляти вас не варто, – знову сказав він. – Не через те, що ви не князівської крові, але через конспірацію.

Андрій Мельник підняв капелюха.

– Приємно було познайомитись! – сказав він і, обернувшись до князя, вже німецькою продовжив: – Нам вже час, Ваша Високосте! Митрополит чекає на нас!

Князь Фелікс ледь помітно кивнув головою (видно, князівська етика не передбачала чогось більшого), і несподівані знайомі попрямували до спуску з гори.

А п’ятеро галичан продовжували стояти там, де їх заскочила розмова.

– Хто це був? – запитав Павло Купель з Тарнополя.

– А це був, друзі, Андрій Мельник, – відповів Мирон.

– Той самий? – перепитав Василь Ваврук.

– Так. Третій Крайовий Комендант Української Військової Організації.

– А чому він тут?

– Він приїжджав до нас у Сокаль перед тим, як його арештувала поліція. Після того він відсидів чотири роки й після виходу став інспектором лісів греко-католицької митрополії. Його особисто взяв до себе Митрополит Андрей. Його Еміненція зараз у себе у Підлютому в літній резиденції. Самі чули, князь Люксембургу в гостях у Митрополита, то й приїхав разом з ним. Видно, попросив Мельника скласти йому компанію.

Тим часом Мельник з князем зникли за деревами.

– Вперше видів справжнього князя! – озвався Григорій Кандиба.

– А ти гадаєш, що князі валяються під кожною смерекою? – їдко мовив Василь Ваврук. – Їх є дуже мало, можливо, ще менше, ніж поляків, які хочуть нам добра!

– Ну, не кажи! – заперечив Григорій. – Мій сусід у війну служив ординарцем у герцога Вільгельма!

Тон, з яким Григорій це сказав, переконав інших, що він не обманює, а інший тарнополянин Іван запитав:

– Полковник Вишиваний?

– Ти його знаєш? – здивувався Кандиба.

– Звідки? Але мій тато служив у Херсоні в той час, як там він командував усусусами. То ми з тобою майже рідні! – усміхнувся Іван.

Мирон Ганіткевич подивився на годинник.

– От що, «дорога родино»! Досить теревенити, – сказав він. – Нам пора вертати до табору.

Востаннє подивившись на гори, група рушила до стежини, яка вела до табору.

Як і гадав Мирон, за час їхньої відсутності в пластунській оселі все було готове до першої розмови. На галявині перед куренями хтось уже розставив довгі лавки, на яких сиділи прибулі. Їх було не так і багато: разом з ними самими Григорій Кандиба нарахував не більше тридцяти. Його увагу привернув юнак, який стояв осторонь і про щось розмовляв з комендантом пластунської оселі Іваном Чмолою. Він був низенького зросту, худорлявий, з дитячим обличчям. Григорій дав би йому не більше шістнадцяти років, але коротка стрижка і різке жестикулювання, що супроводжувало розмову, не дотягували і до того віку.

«П’ятнадцять, не більше!» – вирішив про себе Кандиба, а натомість тихо запитав Ганіткевича:

– Що тут робить цей «юнак»?

Він мав на увазі другу пластунську категорію.

Мирон усміхнувся.

– «Юнак»! Бери вище, друже! Йому, як тобі, двадцять один рік, а те, що він виглядає як абсольвент гімназії, то така вже його врода.

– Хто то? – запитав Василь Ваврук.

– Степан Бандера. Відповідає за кольпортаж[10] підпільних видань по всьому Краї.

Григорій недовірливо подивився на того, хто відповідав за розповсюдження всього, що він читав на гуртках чи просто в себе в кімнаті, і не йняв віри. Йому аж ніяк не вірилося, що за цим всім стоїть цей непоказний юнак. Але з того, як цей досі невідомий Кандибі Бандера тримає себе під час розмови з Іваном Чмолою, Григорій зробив висновок, що слова Мирона недалекі від істини.

Тим часом Бандера закінчив розмовляти з комендантом, кивнув головою і вийшов наперед. Видно, він ще не навчився мистецтва проголошувати промови, позаяк одразу, без вступу, приступив до головного.

– Ви, певно, дотепер здивовані, навіщо ви тут, – почав Бандера. – Що ж, ми змушені були вдатися до цього, адже ситуація в Краю напружена і доводиться берегтися всюди, навіть там, де і немає такої потреби. Але, як кажуть, береженого і Бог береже! Мені доручено оповістити вас, що нас всіх чекатиме цього літа. Та навіть не так! Все те, що ви почуєте, вже робиться. Як вам, певне, відомо, ще в зимі поляки пробували просунути у своєму сеймі чотири закони в справі посилення своєї полонізації на «кресах всходніх». Я кажу «пробували», бо навіть вже самим полякам стало не до своїх осадників. В цілому світі наступила криза, а Польщу вона вдарила найбільше. Тим не менше, осадники стараються нагадати про себе і виторгувати більше злотих. Вони створили скрізь свої ніби спортові організації «Стшелєц», мають право носити зброю, щоб збройними нападами на активніших українців та на різні українські імпрези тримати українське населення під постійним терором. Ми, певно, тоже не можемо стояти збоку. Організація Українських Націоналістів постановила протиставитись саботажною акцією. Вже тепер, у сію мінуту, коли ми про то говоримо, члени ОУН здійснюють підпали збіжжя, сіна, будинків польських осадників.