Галицька сага. Майбутня сила

Досифея востаннє перехрестилася і, злегка кульгаючи, рушила до виходу з церкви. Настоятелька монастиря Згромадження сестер Пресвятої Діви ігуменя Емілія вже місяць не покидала своєї келії. Після Великодня вона якось раптово відчула слабість, злягла і майже не вставала з ліжка. Лікарі місцевої лікарні чогось конкретного сказати не могли, лише невизначено натякали на поважний вік ігумені та жорстке утримання у їжі, якого вона неухильно дотримувалася упродовж всього часу перебування у монастирі – спочатку звичайною монашкою, а потім й ігуменею. Досифея знала, що настоятельку вже соборували, а сповідалася вона чи не кожен день. Для цього до монастиря приходив парох сусідньої церкви. Словом, черниці з тривогою чекали на той день, коли їм повідомлять страшну, але таку очікувану звістку.

Сестра Досифея підійшла до дверей келії ігумені і обережно постукала. З-за дверей почувся жіночий голос. Досифея зайшла у келію. Крім ігумені вона побачила сестру Домініку, старшу черницю, котра прийшла в монастир ще задовго до приходу самої Досифеї. Зараз вона читала щось із Мінеї. Настоятелька лежала на ліжку під невеликим вікном, звідки долинав якийсь дитячий сміх.

– Ви кликали мене, матінко? – запитала Досифея.

– Так, – кволим голосом мовила ігуменя і звернулася до Домініки: – Сестро, залиште нас!

Домініка загорнула книгу, поклала її на столик біля столу й покинула келію. Досифея продовжувала стояти.

– Сідай, сестро! – Ігуменя показала на табурет.

Вона почекала, коли Досифея сяде поруч.

– Хочу поговорити з тобою, сестро, – сказала настоятелька. – Видно, Господь відміряв мені саме стільки літ, а не більше. На все Його воля! Я переживаю через те, що буде потім, коли мене не стане.

Досифея сиділа мовчки й навіть не намагалася заперечити слова ігумені.

– Ти мовчиш і не говориш мені, що я одужаю, – мовила та.

– Але ви…

– Мовчи! Всі ми ходимо під Богом і лише йому одному відомо, коли буде наш кінець! Я не знаю, скільки мені ще відведено часу, тому не хочу відкладати нашу розмову. Я знаю тебе, сестро, від того самого дня, коли ти постукала у браму нашої обителі. Мушу признатися, що тоді ти здалася мені недостойною до покликання. Ти тоді була ображена на життя, вирішила спокутувати свій гріх за монастирськими стінами. Повір, я надивилася на таких багато і більшій частині відмовила. З життя знаю, що побудуть вони трохи серед сестер, передумають, вирішать, що їхній гріх не такий і великий, щоб замикати себе у монастирі, та й вернуть додому. Про тебе я тоже так думала. Дякувати Богу, я помилилась. Твою ревність служіння можна ставити у приклад іншим сестрам. Ще перед тим як заслабнути, я була у Митрополита. Тоди він запитав мене, кого я вижу на своєму місці, коли прийде мій час. Я сказала, що окрім тебе нікого.

Почувши таке, Досифея аж випрямила спину, неначе їй не вистачило повітря.

– Матінко!.. – почала вона, але ігуменя перебила її.

– Я знаю: з Божою поміччю ти справишся! – впевнено сказала Емілія.

– Але чому я? Є сестри старші за мене, та ж сестра Домініка.

– Ми з сестрою Домінікою говорили про тебе, і вона благословила мій вибір. Вона поможе тобі попервах.

– Але ж я… – Досифея затнулася. – Я шкутильгаю.

Ігуменя спробувала усміхнутися.

– Пророк наш Мойсей тоже не був бездоганний. Він криво говорив, так, що Господь дав йому на поміч брата Аарона. Так і тобі я даю сестру Домініку. А Митрополит Андрей вже не встає з крісла… Не за тіло треба думати, але за душу, а вона у тебе має міцну віру.

– Але… Чи справлюся я?

– З Божою допомогою ти справишся! – впевнено сказала ігуменя.

Вона замовкла, втупившись очима в стелю. Досифея стривожено подивилася на ігуменю.

– Поклич сестру Домініку, – попросила Емілія.

Це була їхня остання розмова. Через три дні ігуменя Емілія померла. На похорон знаної у Кам’янці настоятельки монастиря прийшло чи не все місто, принаймні його християнська частина.

Ігуменю Емілію поховали на місцевому цвинтарі на спеціально виділеній для черниць та ченців ділянці. Хоч жителі Кам’янки завжди доглядали за похованнями рідних, намагалися підтримувати на них порядок, саме на могилах черниць панував ідеальний порядок: кожне поховання було доглянуте з особливою старанністю.

Черниці повернулися до своїх щоденних справ. Ніщо не змінилося у їхньому житті, адже останній місяць вони також жили практично без ігумені, котра не покидала келії. Всі вже навіть подумали, що про них забули, аж всередині червня сестру Досифею викликали до митрополичих палат. Ніхто з черниць не підозрював, з чим пов’язаний цей виклик. Знала правду лише сестра Домініка, але й вона вирішила не спішити з висновками.

А сама Досифея з помітним хвилюванням сідала у купе потяга, який відправлявся до Львова. Вона лише один раз бачила Митрополита Андрея. Це сталося майже одразу по тому, як він повернувся на Галичину опісля декілька років відсутності, й після тримісячного ув’язнення у Познані – восени двадцять третього року. А після повернення Митрополит вирушив у поїздку Галичиною, щоб на власні очі побачити стан, у якому перебувала паства. Заїхав він і до Кам’янки. Звичайно, сестра Досифея була лише однією з багатьох, хто зустрічав Митрополита. Тепер же їй належало зустрітися з предстоятелем Української греко-католицької церкви особисто.

Досифея деякий час сиділа сама, місця біля неї залишалися незайнятими, й вона вже думала, що доведеться подорожувати самій. Зрештою, цим вона не переймалася. Досифея взяла в руки молитовник і розгорнула на потрібній сторінці. Вона так заглибилася у читання, що пропустила момент, коли потяг рушив. Майже одночасно з цим біля неї виникла нова людина. Досифея підвела очі й побачила Андрія Валька. Він також упізнав колишню перетинську сусідку.

Привітавшись, Андрій сів навпроти.

– От не сподівався, що буду їхати до Львова зі знайомою людиною, – промовив він. – Тим більше з тобою… Досифеє!

Відколи Ксеня Солтис залишила село й перебралася до монастиря, Андрій майже не бачився з нею, лише у Кам’янці, де він живе ось уже два роки, вряди-годи зустрічав тепер уже сестру Досифею на якихось велелюдних церковних заходах.

– Чому саме зі мною? – здивувалася черниця.

– Ну, я тебе взагалі нечасто вижу в місті, а щоб виїхати до Львова, то для мене взагалі дивно.

– Я й не їхала б, якби мене не покликав Кир Андрей, – призналася Досифея.

– Ти їдеш на зустріч із митрополитом? – здивувався Андрій. – То, може, вернеш назад вже ігуменею?

Досифея здивувалася здогадливості колишнього сусіда, але лише відказала:

– На все воля Божа! А ти чого їдеш до Львова?

Андрій посміхнувся.

– Не лише у тебе є начальство! – сказав він. – Також викликають. Тісно стає нам у Краї.

– Як то?

– Наш «Маслосоюз» вже переріс Галичину і закріпився у Європі. То треба з тим щось робити. Через те і їду до нашої контори.

– Тоди маємо час поговорити, – зраділа Досифея і закрила молитовник. – Ти давно був вдома?

– У Перетині? На Великдень.

– І як там мої? Я не можу, коли хочу, поїхати до них.

– Та все добре, Кс… Досифеє! Данило став справжнім господарем. А вже як догоджає своїй Галині, то всі дивуються, звідки то в него! У вуйка Луки вже, певно, не ті сили, але він хоч за внуками сьи подивить. Все добре в них!

– Ну і слава Богу!

Досифея на хвильку замовкла.

– Андрію, можна тебе спитати? – після деякої паузи мовила вона.

– Так, питай!

– Ти не знаєш, як зараз… Левко?

– Мій кум? – перепитав Валько. – Та він приїжджав до Перетина два роки тому!

– Я знаю! Данило говорив мені. А від того часу як він?

Валько знизав плечима.

– Та його батько Василь каже, що Левко став вченим. Жиє в Австрії.

– Ну і слава Богу! – перехрестилася Досифея.

Андрій лише подивився на черницю. Для нього, звісно, не було таємницею зацікавленість Досифеї Левком Вовком. Усі в Перетині знали про причину, чому Ксеня Солтис пішла у монастир. Зрештою, цьому аж надто посприяла її мати Юстина, коли ще була жива. Здається, вона так і не змогла змиритися з думкою, що її дочка пішла від неї. Напевне, саме ця обставина – рішення Ксені спокутувати свій гріх щодо Василя Вовка – й перетворило Юстину на його ворога. Виходило навіть, що у цій ворожнечі Орина Ребрик взагалі не була головною. Зараз же, коли Юстина вже померла, буря в Перетині вляглася, від чого життя стало навіть нецікавим.

За розмовою дорога до Львова проминула непомітно. Колишні сусіди змогли наговоритися, напевне, за весь втрачений час, тим більше, що ніхто до них так і не підсів.

У Львові обоє сіли на той самий трамвай. Сестра Досифея зійшла першою і рушила до собору Святого Юра, де на неї вже чекали, а Валько поїхав далі.

Він вже звично, без пієтету, як це було колись, відчинив двері будинку на розі вулиць Секстуської та Костюшка. Тут його вже знали, тому секретар, привітавшись, лише показав на двері.

– Вас чекають, – тільки й сказав.

У кабінеті директора «Маслосоюзу», окрім самого Андрія Палія, Валько побачив ще одну людину. Це був приблизно його віку довгов’язий чоловік, якого Андрій бачив уперше, але, судячи з його поведінки, той не був новачком у цьому кабінеті.

– Доброго дня, Андрію! – підвівся з крісла Палій. – Радий, що ви приїхали.

Він потиснув Валькові руку.

– Дозвольте представити вам нашого колегу. Михайло Хроновят. Він відповідає за частину нашого експорту. А це той самий Андрій Валько, про якого ми, Михайле, говорили.

Хроновят підійшов до Андрія і також привітався.

– І дуже переживали, чи ви зможете приїхати, – мовив він.

– Чому? – здивувався Андрій.

Кожного разу, коли його викликали сюди, життя робило певний віраж і вже не було таким, як до того.

– Прошу сідати, – запросив Палій.

Він підняв слухавку телефона.

– Дві кави та одну гербату! – сказав директор.

Валько усміхнувся. Андрій Палій, виявляється, пам’ятав його смаки. Андрій дещо заспокоївся: якби мали сварити, то навряд чи би пригощали. Директор, видно, зрозумівши стан гостя, усміхнувся.

– Критикувати буду потім, – сказав він. – Тим більше, що, власне, й нема за що. Я знаю вас, Андрію, вже давно, тому пропущу вступ. Вам відомий стан справ у кооперативі?

– Більше у моєму повіті, – відказав Валько.

– Це природно! І що ви можете сказати про то? Давайте тільки без цифр! Вони мені вже миготять перед очима.

– Якщо без цифр, то селяни повірили нам, і я ризикну попросити автомобіль: возити масло кіньми вже не той рівень!

– Це добре, пане Андрію, що саме ви порушили це питання, – озвався Михайло Хроновят.

Він хотів іще щось сказати, але саме у той момент секретар приніс тацю з напоями і печивом.

– Пригощайтеся! – запросив Палій.

Хроновят подивився, як Валько узяв свою філіжанку з гербатою.

– Я чув, ви служили в османів, – сказав він. – Там і навчилися пити гербату?

– Радше в арабів, – відказав Валько. – У Месопотамії саме гербата рятувала від спеки. Кава для цього не підходила.

– Ви нагороджені Залізним хрестом. Маєте заслуги перед німцями? – продовжував допитуватись Михайло Хроновят.

– Я не назвав би це заслугами. Щоб піднести бойовий дух солдатів, німці та османи роздавали нагороди всім, кого зобачили перед собою. Це не нагороди за заслуги, – закінчив Андрій.

Тут Палій вирішив відкрити карти.

– Добре, не будемо далі тримати вас у невіданні, – мовив він. – Михайле, поясніть причину, чому Андрій тут.

– Але перед тим останнє запитання! – винувато сказав Хроновят. – Як у вас з німецькою мовою?

– Досить терпимо, – відказав Валько. – Навчився.

– Файно! Тепер про діло! Не тільки у вашому повіті справи йдуть добре! По всій Галичині, та й не лише тут, селяни повірили у нас. У Краю нам нема рівних. Ми продаємо масло у Європу і получаємо за то немалі гроші.

– То добре!

– А от далі вже недобре! – остудив Валька Хроновят. – Полякам, певно, не до душі, що вони дозволили під боком працювати «Маслосоюзу». Вони роблять все, щоб нашкодити нам. Правда, заборонити продавати за кордон вони не можуть – наше масло чекають в Європі і купують його. Зате вони пішли іншою дорогою. Масло вивозіть, продавайте, але гроші переводити до Польщі Варшава не дозволяє!

Почувши таке, Андрій навіть поставив свою філіжанку з недопитою гербатою назад на тацю.

– Що ж робити? – здивовано запитав він Палія.

– Тому ви й тут! – відказав той.

– А що я можу зробити?

– Варшава заборонила нам переводити гроші, але нічого не каже про товари, – продовжував Хроновят. – Ми можемо купувати ті самі сепаратори чи автомобілі й привозити у Край.

– А я? – не вгавав Валько.

– Вам відоме ім’я Альфред Коль? – поцікавився Палій.

– Коль? – перепитав Андрій. – Колись у Месопотамії моїм безпосереднім командиром був обер-фендрик Альфред Коль.

– Це він! – підтвердив Хроновят. – Зараз він має фірму, яка продає вантажні автомобілі. «Маслосоюз» хоче купити їх у нього.

– А до чого тут я?

– Гадаю, якщо серед покупців буде знана йому людина, то покупка пройде легше.

– Сподіваюся, у вас з вашим командиром не було конфліктів? – поцікавився Андрій Палій.

– Не гризлися, – невизначено відказав Валько.

Він думав про своє.

– От і файно! – зрадів Михайло Хроновят. – Гадаю, ви не відмовитися проїхатися до Німеччини. Обіцяю: один автомобіль – ваш!..

У той саме момент зовсім недалеко від контори «Маслосоюзу», на Святоюрській горі, вирішувалася й доля Досифеї. Її провели до митрополичих палат, де на неї вже чекав Андрей Шептицький. Будинок, де жив Митрополит, стояв навпроти самого собору Святого Юра. Він був двоповерховий з колонадою, яка підтримувала досить великий балкон.

У супроводі монаха Досифея пройшла повз внутрішню капличку, стіни якої пам’ятали пензлі художників Градолєвського та Угницького. У такий час тут нікого не було, тому Досифея піднялася сходами на другий поверх, вони пройшли через велику трапезну, де стояв довгий стіл з багатьма кріслами. Черниця знала, що саме тут зазвичай збиралися собори й вирішувалися нагальні справи церкви.

Трапезна також була безлюдна. Супроводжуючий монах відчинив перед Досифеєю двері й сказав лише:

– Вас чекають, сестро!

Досифея боязко ступила на балкон і зупинилася, вражена побаченим. Балкон височів над схилом гори. Посередині виднілися правильні чотирикутники квітів, що зацвіли найрізноманітнішими кольорами. Схили гори були засаджені фруктовими деревами, але до врожаю було ще далеко. Весь простір садів прорізали численні стежини, здебільшого криві, й вони дещо псували загальну картину.

Досифея подивилася вдалину. Там, унизу, вона вгадала високу вежу міської ратуші. До неї долинули звуки дзвона. Він відбив першу годину.

– Ви напрочуд пунктуальна, сестро! – почула вона збоку.

З несподіванки Досифея відсахнулася і тут побачила Митрополита Андрея.

Він сидів у плетеному кріслі і з цікавістю дивився на гостю. Найперше кидалася у вічі велика, вже сива борода. На предстоятелі церкви не було жодних ознак, що говорили б про його стан, лише проста сутана. Ноги Шептицького були накриті картатим пледом. В руках він тримав якусь велику книгу, котру читав перед тим. Про це свідчили окуляри.

Досифея нарешті оговталася, підійшла до Митрополита й поцілувала йому руку. Вже з перших кроків він зауважив її кульгавість й одразу перейнявся жалістю до майбутньої ігумені.

– Ви стомилися з дороги, сестро! Сядьте біля мене!

Митрополит Андрей показав на крісло, що стояло з іншого боку столика. Коли ж Досифея сіла навпроти нього й не могла приборкати хвилювання, Шептицький усміхнувся.

– Не треба так хвилюватися! – заспокоїв він. – Впевнений – ви, сестро, справитесь!

Виявляється, рішення про призначення сестри Досифеї ігуменею монастиря він прийняв уже давно, про що, власне, не забарився повідомити.

– Я запросив вас для того, щоб познайомитися поближче, – продовжив Митрополит.

Досифея хотіла сказати, що тремтить не від того, про що говорить предстоятель, але від самого факту їхньої зустрічі. Однак вона тільки кивнула головою.

А Шептицький продовжував:

– Люблю отак сидіти й милуватися садами. Їх колись запланував Клеменс Ксаверій Фесінґер. Він любив тодішній стиль бароко й навіть тут не відступив від нього. Коли був у Святому місті, то йому захотілося і тут зробити щось подібне на ватиканський Бельведер. Але сто років тому сади переробили. Хочу відновити те, що було найперше.

Митрополит поклав книгу на столик, зверху окуляри.

– Мені про вас говорили двоє людей, – продовжував він. – Блаженної пам’яті ігуменя Емілія і ваш парох отець Петро.

Досифея підвела здивовані очі. Побачивши цей порух, Шептицький кивнув головою.

– Так, ми з отцем Петром колись говорили про вас, і я похвалив його за те, що саме з його парафії вийшла така могутня віра у нашого Спасителя.

Досифея просто не знала, що відповісти. Виявилося, що все вже вирішено без неї.

– Скажіть мені, сестро! Але якщо ви знайдете моє запитання недоречним чи образливим, можете не відповідати мені, – говорив Шептицький. – Ваша кульгавість з дитинства?

– Ні, Ваша Еміненціє! – нарешті подала голос Досифея. – Це від війни. Коли у нашому монастирі матінка Емілія дозволила відкрити шпиталь для воїнів, ми ходили біля поранених. Як поляки підступили до Кам’янки, то стріляли по місту. Пару бомб впало на монастир. Тоди вбили трьох наших сестер. Мені іще пощастило.

Андрей Шептицький по-новому подивився на Досифею. Йому сподобалося, що вона не жаліється на свою недугу, зате шкодує за іншими, котрим пощастило менше.

«Справиться!» – впевнено подумав Митрополит і простягнув руку для поцілунку.

3

Василь Мороз стояв перед невисоким кам’яним нагромадженням і дивився на свинцеві води озера Мічиган. В обличчя дув вогкий грудневий вітер, пронизував наскрізь теплий одяг, але чоловік не відчував холоду. Василь дивився на чайок, котрі боролися з поривами вітру, що намагався закинути їх на близьке місто, але птахи вперто трималися на одному місці. Його думки були далеко й не стосувалися ні холодного мічиганського вітру, ні впертих чайок, ні свинцевого неба, котре «обіцяло» десь ближче до вечора ощасливити землю таким же холодним дощем.

Сьогодні він став безробітним. Дивно, але така очікувана звістка, котра витала над ним чи не від того проклятого четверга, названого у пресі чорним[5], здавалася йому – й не лише йому одному – чимось неймовірним, таким, що точно не зачепить його. Завод Форда, де Василь працював, був допоміжним у Чикаго (основне виробництво сконцентрувалося у Детройті) й ніколи не мав проблем зі збутом продукції. Щоправда, протягом минулого року постійно знижувався продаж автомобілів, але це пояснювалося тим, що діловиті американці більше грошей витрачали на купівлю акцій, адже саме це могло забезпечити їхнє безбідне життя після того, як не стане роботи. Василь Мороз також почав подумувати над тим, чи не ризикнути своїми заощадженнями і не придбати якусь частину акцій своєї фірми. У них з дружиною навіть виникла суперечка щодо цього: Анна була категорично проти того, щоб замість звичних їй доларів тримати вдома якісь акції, цінність яких залежатиме не від них самих. Тоді вони навіть посварилися, але Василь усе ж наполіг на своєму. Зробити «купівлю століття» він планував на двадцять восьме жовтня.

Що ж, життя розсудило по-своєму. Цей понеділок виявився не менш чорним, ніж попередній четвер, хоч і не такий, як наступний вівторок. Причиною того, що сталося потім, стало те, що акції не могли забезпечити виплати дивідендів, на що, власне сподівалися їх власники. І двадцять четвертого жовтня вони різко впали в ціні. Тут же з’явилися так звані «ведмеді» – гравці на пониженні акцій. Акції почали продаватися з такою швидкістю і у такій кількості, що вони остаточно знецінились і стали не варті того, щоб їх підняти з підлоги. Президент Гувер (а депресія припала на перший рік його президентства), на перших порах взагалі не знав, що робити. Зрештою, він – та й усі також – сподівалися, що це лише один з нещасливих днів і все пройде само, але в понеділок двадцять восьмого жовтня виявилося, що попередні події були лише прелюдією до чорного понеділка та не менш чорного вівторка.

Саме після цих днів Василь Мороз наяву бачив, як зводили рахунки з життям ті, хто сподівався все своє життя жити з процентів акцій. До Чикаго відгомін подій на Волл-стрит докотився через декілька днів, але й тут вони були не менш драматичні, аніж у Нью-Йорку. Одного ранку, йдучи на роботу, він бачив, як пожежні буквально змивали з тротуару кров, яка лишилася від падіння якогось невдахи. Змивали разом з папірцями колись дорогих акцій. Вони валялися всюди. Чи належали це акції самогубцю, чи якісь випадкові, не знав ніхто, як ніхто не бажав з’ясовувати. Кожен переживав за себе.

Василь залишився зі своїми грошима і був вдячний дружині, що через неї так довго тягнув з купівлею акцій. Звичайно, у Василя все було не так погано: як-не-як одна-дві акції, які він сподівався роздобути, не відігравали великого значення, але навіть ті долари, що вдалося зекономити, ніколи не стануть зайвими. Це відчуття посилилося, коли до заводу, де він працював, стали доходити чутки про банкрутство фірм й закриття заводів. Кожен сподівався, що ця гірка чаша їх омине, але сьогодні зранку, прийшовши на роботу, вони дізналися, що завод закривається й у фірми немає грошей, щоб виплатити їм платню. Коли ситуація дещо покращиться, говорив представник фірми, гроші будуть виплачені у повному обсязі, але зараз всі повинні зрозуміти, що фірма зробити це не в змозі.

Молодик дивився на темні води озера Мічиган, як вони плюскочуть об розкидане каміння, і йому пригадалася його перша подорож Атлантикою. Зрештою, тоді все для нього було незвичним й уперше: подорож потягом через всю Німеччину до Гамбургу, звідки відправлявся пароплав до таємничої Америки; величний порт з таким неймовірним нагромадженням товарів, складів, машин, суден і людей, що галичани (а разом з Морозом було з півсотні земляків) просто розгубилися у цьому мурашнику. На їхнє щастя, представник фірми, якій вони довірилися, виявився порядною і аж ніяк не зарозумілою людиною, більше підказував, аніж сварив, хоч останнього також не бракувало.

Пароплав, яким Василь Мороз мав дістатися до Америки, був американським і називався «Левіафан». Як у будь-якому лайнері, на ньому були каюти першого й другого класу і, звичайно, трюм. Саме туди й поселили емігрантів. Місце було не найкраще на кораблі, але це вже не йшло ні в яке порівняння з тим, що довелося бачити галичанам до того. Для багатьох з них вузеньке ліжко, на якому їм належало провести подорож, здавалося розкішним люксом якогось фешенебельного готелю. До того ж на щось краще ніхто і не претендував: на ті гроші, заплачені фірмі, що брала на себе турботу з переправленням через Атлантику, на більше не сподівалися.

Попервах, як звичайно, багато хто з пасажирів узагалі не піднімався з ліжок: море було неспокійне, й галичани уперше «познайомилися» з морською хворобою. Щоправда, Василь Мороз переніс це спокійно, без наслідків для свого здоров’я і підлоги трюму. Як виявилося, після того як пароплав покинув останнє у Європі місто Саутгемптон і вийшов у відкритий океан, попередня хитавиця була лише прелюдією. Увесь час, поки «Левіафан» перетинав Атлантичний океан, його води жодного разу не заспокоїлися. Ніхто з пасажирів – ні «першокласники», ні ті, що у трюмі, – не ризикнули з’явитися на палубі. І тільки в останній день плавання океан, як за помахом чарівної палички, заспокоївся, із-за хмар виглянуло сонце, й пасажири залишили свої каюти. Здається, тільки тепер Василь Мороз побачив, наскільки різні люди пливуть на кораблі: горді німці (а у першому класі пливли саме вони) повагом походжали палубою, палили дорогі сигари, про що свідчив приємний дим, що не йшов ні в яке порівняння з дешевим тютюном, яким буквально просякнув трюм; впевнені у собі американці, котрі поверталися додому після вояжу Європою; зарозумілі лише перед українцями поляки-емігранти і півсотні галичан, для яких подібна подорож була чимось небаченим досі.

Василь дивився з висоти на темну води, на буруни, що відходили від борту корабля, і мріяв про щасливе життя, котре обов’язково у нього буде. Тоді у цьому житті ще було місце для Марійки Білецької. Зараз Василь гадав собі, що сталося б, якби у них все вийшло.

Як би там не було, але у його планах – з Марійкою чи без неї – аж ніяк не було місця сьогоднішнім подіям!

Напевне, не один лише Василь Мороз не спішив повертатися додому з такою звісткою. А він справді не знав, що казатиме дружині. Як вони житимуть далі? Чи не стане він одним з тих, хто стоятиме у довжелезних чергах за мискою безплатної зупи? Такі картини Василь бачив чи не кожного дня, коли спішив на роботу. Важко було усвідомлювати, що така участь могла чекати і на нього, та практично неможливо змиритися з тим, що це, зрештою, сталося.