Галицька сага. Майбутня сила

Він із здивуванням побачив, як повз браму Солтисів поважно проїхала бричка, якою керувала Зофія Павловська.

Тепер вона вже не боялася їхати через ненависний їй Перетин.

6

Бойовики! Згинув найкращий з-поміж нас: згинув найближчий друг і Ваш Комендант.

Із відозви Крайової Команди УВО

Двері камери грюкнули, почувся звук ключа, що закривав замок.

Лише тепер Юліан Головінський дозволив собі розслабитися. Він і далі продовжував стояти посеред камери, тримаючи руки в кишенях, хоч останні дні і були важкими. Безперервні допити переривалися лише тоді, коли поліцейські стомлювалися самі і відправлялися або додому, або у сусідню кімнату відпочити. Тоді і йому давали можливість хоча б відійти від одноманітної рутини допиту.

Сьогоднішній день (Боже, а який сьогодні день? Заарештували його двадцятого, але відтоді він остаточно втратив лік дням, проведених у тюрмі.) відрізнявся від попередніх хоча б тим, що Головінського ніхто не чіпав, він мав можливість відпочити і розібратися у причині, чому так з ним сталося.

Ні, тут треба говорити не про причину, а декілька причин.

Досі йому вдавалося залишатися поза підозрою поліції. Звичайно, львівські криміналісти підозрювали, що за всіма саботажними акціями у воєводстві стоїть хтось обізнаний у справах, з військовим досвідом, зі знанням конспірації, але жодного разу після гучних акцій Української Військової Організації, а від недавнього часу Організації Українських Націоналістів, ніде не випливало ім’я їх організатора. Тобто Головінський був, його навіть підозрювали, але тим не менше він залишався невидимим. Навіть після вбивства шкільного куратора Станіслава Собінського у 1927 році його заарештували з-поміж великої кількості інших українських активістів, але чогось конкретного польська поліція проти нього не мала. На суді він захищав себе сам, і поляки змушені були його відпустити.

Неприємності почалися лише після того, як Юліан Головінський став Крайовим Провідником ОУН на західних землях. До того він залишив пост Крайового коменданта УВО, не бажаючи наражати на небезпеку всю організацію, адже після вбивства Станіслава Собінського за ним було встановлене спостереження. Про це йому повідомив Федір Мороз, який до того часу вже встиг стати асистентом у львівській поліції.

Тоді ж нагально (аж надто нагально!) постала проблема грошей. Докладну інформацію про пересилку поштових грошей він одержав від людини, яка працювала у Головній Дирекції Пошт і Телеграфів і, не беручи жодної активної участі в революційній боротьбі українського підпілля, бажала таким способом прислужитися тій боротьбі. Вибір впав на поштове відділення у Бібрці. Здійснити екс було доручено чотирьом боївкарам: Зиновію Книшу, Юрію Дачишину, Миколі Максимюку і Грицеві Пісецькому, котрих сам Головінський знав ще з часів УВО. Знали і вони його, але хто він такий, навіть не здогадувалися.

Тоді, тридцятого липня, все пішло не так, як планувалося. Боївкарі засіли в лісі в очікуванні, коли під’їде поштовий амбулянс[12] із грішми. Про його появу повідомив Максимюк. Повідомив і – відправився до Львова, нікого не попередивши. Троє інших вбили поліцейського, який супроводжував амбулянс, а фірман зумів втекти. Саме він і викликав підмогу. У довершення всього гроші – двадцять шість тисяч злотих – були у монетах, їх напхали у наплечники скільки змогли, а решту заховали у дупло дуба в лісі. Тут боївкарі виявили, що серед них немає Максимюка. Побоюючись, що він, може, поранений у сутичці, почали шукати. А тим часом фірман заалярмував поліцію і коли три боївкарі вийшли з лісу, їх перестрів відділ кінної поліції. Двом із них пощастило втекти від поліційної погоні, але третього, Гриця Пісецького, досягли кулі й він, важко поранений, пострілом із револьвера добив себе.

Намагаючись викрити виконавців нападу на поштовий амбулянс, польська поліція масово арештовувала українську молодь, застосовуючи проти ув’язнених методи побоїв і тортур. Жертвою цих методів став Юрій Дачишин, бо Микола Максимюк не витерпів мук і під час допитів вказав на нього, як одного з співучасників нападу. Тоді знову сплило його, Юліана Головінського, ім’я.

Від арешту його врятувала та обставина, що на той час він вже був у Відні. Столиця Австрії і надалі залишалася найбезпечнішим місцем, де можна зустрітися без усяких неприємних для себе наслідків. Польська поліція мала розгалужену мережу нурців[13], але аж ніяк не у Відні. Тому Голова ОУН забажав зустрітися з ним саме там.

Євген Коновалець проживав у готелі на Кантґассе. Головінський так і не зрозумів, чи постійно там мешкає Голова ОУН, чи лише наймає тимчасове помешкання, але з того, як до нього ставилася прислуга, Юліан зробив висновок, що Коновалець там частий гість.

Цей готель не був для Юліана Головінського чимось невідомим. Саме тут у далекому двадцять другому році він мав розмову з Євгеном Петрушевичем перед тим, як відправитися до Львова на зустріч із тим-таки Коновальцем, щоб навернути того на істинний шлях. Зустріч закінчилася для колишнього Диктатора ЗУНР зовсім не так, як тому хотілося: замість того, щоб заставити голову УВО пристати на умови, що їх висунув уряд в екзилі, а якщо цього не вдасться, то й зліквідувати непокірного полковника, Головінський перейшов на його бік. Тепер же, коли у Відні про Петрушевича згадують лише вряди-годи, причому майже завжди у негативному аспекті, серед української еміграції головним став Євген Коновалець. Особливо його становище зміцнилося після утворення Організації Українських Націоналістів. Щоправда, нікуди не поділася й УВО. Зрештою, саме це і стало причиною того, що сьомого вересня Юліан Головінський постукав у двері номера на третьому поверсі.

Назустріч з-за столу піднявся зовсім інший Євген Коновалець. Важко було повірити, що це той полковник, з яким Головінський зустрічався вісім років тому. Тоді це був жвавий чоловік, безстрашний, у деяких випадках навіть легковажний, а тепер перед ним стояла стомлена людина, усвідомлена важливості того, що робить.

– Як доїхали, сотнику? – поцікавився Коновалець, запросивши гостя до столу.

– Дякую, добре! Довелося затриматися декілька днів у Будапешті: тамтешнім властям видалися підозрілими мої документи, – відказав Головінський.

– Розібралися?

– Так. Тамтешній чиновник не надто добре розбирався у польських диграфах[14].

Коновалець засміявся.

– Ну, хто б говорив! Угорська мова в Європі взагалі є ходячим анекдотом! – сказав він. – Може, хочете кави?

– Дякую, але я віддаю перевагу гербаті! – мовив Головінський.

– Тільки цього не варто говорити у столиці кави! Принаймні не зрозуміють!

Коновалець підняв слухавку телефона і замовив каву та чай.

– Поки принесуть – поговоримо! – сказав Коновалець. – Вам відомо, чому ви тут?

– Це пов’язано із ситуацією на Галичині.

З тону Головінського, важко було визначити, чи стверджує він чи запитує. Але й Голова не спішив задовольняти цікавість гостя.

– Не тільки! Але перед тим як ви дізнаєтесь про причину вашої поїздки сюди, до Відня, хочу почути від вас про ситуацію на рідній Галичині. Хто-хто, а ви знаєте його досконало!

– Так, останні роки я майже не залишав Львова, – підтвердив Головінський.

І він досить детально, нічого не приховуючи і ніщо не прикрашаючи, повів про події останніх місяців. Не обминув і екс-акцію біля Бібрки.

– Навіть не скажу, вдала вона чи провал, – говорив Юліан. – Гроші, певно, ми отримали, хоч і довелося обережно обмінювати їх на паперові, але одного боївкара ми втратили, а інших схопила поліція. Поляки як з ланцюга зірвалися. Лапають всіх, хто причетний до «Пласту».

– Чому до «Пласту»? – запитав Коновалець.

Головінський не встиг відповісти, бо саме у цю мить у двері номера постукали й, дочекавшись дозволу з’явився офіціант, несучи тацю із замовленим. Коли за ним зачинилися двері, Коновалець запитав знову:

– То чому саме «Пласт», а не інші наші організації?

– Гриць Пісецький був одягнений у пластову сорочку. Він її вдягнув спеціально, щоб заспокоїти батьків, що їде на вишкіл до «Пласту». Поліція, певно, схопилася за цю нитку.

– Арештували багатьох?

– Багатьох. Не розумію, адже до того поліція все ж старалась хоч якось шукати справжніх винних. Що тепер сталося – ніхто не знає!

– Я знаю!

Головінський недовірливо подивився на Коновальця. А той, наче не сказав нічого дивного, продовжував:

– У мене досить велика інституція[15]. Нам стало відомо, що іще двадцять четвертого січня Пілсудським ухвалено рішення провести в Галичині та Волині пацифікацію.

– Умиротворення! – переклав Головінський. – Кого?

– А ви як гадаєте? Певно, що нас! Поліції дозволено все, до вбивства включно! До Львова направили начальника східного відділу Міністерства внутрішніх справ Броніслава Перацького.

– Того самого? – перепитав Юліан Головінський і нахмурив брови.

Приїзд Перацького напередодні «умиротворення» міг означати для українців будь-що, але тільки не добре. А Коновалець вів далі:

– Звичайно, поляки спробують виправдати свої дії нашою саботажною акцією, але від цього нам буде не легше. Ось про це й будемо говорити на нараді вже завтра, але я хотів зустрітися з вами раніше, щоб при всіх не виглядати принаймні непосвяченим.

– Та я і справді непосвячений! – сказав Головінський.

– У мене до вас декілька питань. Перше. Я розумію, а ви, безперечно, стикнулися з тою ситуацією, що на місцях люди не розбираються, куди вони входять – УВО чи ОУН.

Побачивши реакцію Головінського, Коновалець кивнув головою.

– Значить, я не помилився, тому це питання постало вже давно і його треба вирішувати. Оскільки ваші люди знають вас, Юліане, як крайового коменданта Української Військової Організації, то й бути вам крайовим провідником ОУН. Я хочу об’єднати ці посади, але поки що довірити їх вам. Упевнений, що це вам під силу.

Оскільки слова Коновальця лише констатували наявний стан, то Головінський сприйняв їх спокійно.

– Друга причина, чому ви тут, – продовжував Євген Коновалець. – Йдуть вибори до сейму. Що з цим робити?

– Мене запитують, як нам ставитися до цього, – подав голос Юліан. – Чи не повторити нам акцію з Твердохлібом?

Він мав на увазі вбивство Сидора Твердохліба, здійсненого боївкарями УВО вісім років тому. Тоді також проходили вибори й голова Української хліборобської партії мав непогані шанси пройти до польського сейму.

Але відповідь Коновальця здивувала.

– А ось тепер вам треба бути не крайовим комендантом, але провідником, – говорив той. – Ми маємо використовувати всі шляхи, щоб досягти своєї мети. У тому числі й своїх людей у польському сеймі.

– Своїх?

– На жаль, ми не зможемо висунути своїх делегатів до сейму. Як-не-як, але ми поза законом. Але можна використати інших.

Коновалець замовк, а Юліан Головінський також не спішив порушити мовчанку. Нарешті не витримав.

– УНДО? – тільки й запитав.

Українське національно-демократичне об’єднання було найбільшою українською політичною партією, дозволеною у Польщі. З нею в УВО, а тепер й ОУН були значні розходження у меті та методах її досягнення, але останнім часом ці суперечності дещо згладились.

– У нас немає вибору, – розвів руками Коновалець. – Крім того, саме Дмитро Левицький, голова УНДО, звернувся до мене з проханням, щоб ОУН підтримала їхні намагання здобути під час виборів посольські мандати. Своє прохання він мотивував тим, що здобуття українцями більшої кількості посольських і сенаторських місць у польському парламенті корисне для української справи.

– І… ми зробимо це?

Головінський відмовлявся вірити у те, що почув. За подібні слова той-таки Твердохліб поплатився життям. Неначе вгадавши його думки, Коновалець мовив:

– Часи змінилися, і те, що було неминучим колись, не завжди спрацьовує нині. Цілком можливо, що завтра ми дамо на це згоду, але не виключено, що члени Проводу висунуть свої обмеження. Як би там не було, вам належить, повернувшись до Львова, зв’язатися з керівництвом УНДО і передати наше рішення.

Коновалець допив каву, якої залишилося трохи на дні філіжанки.

– Ще одне, тепер особисте, – говорив він. – Ви підтримуєте контакт з Осипом Букшованим?

– Ми слідкуємо за ним, – уточнив Головінський. – Згідно ваших настанов з Букшованим має справу Федір Мороз.

Коновалець оживився.

– І як вам він?

– Йому важко. Увесь час проситься кинути свою роботу в поліції, але я не даю дозволу. Надто багато ми знаємо завдяки йому!

– При нагоді передайте йому мою подяку і наказ продовжувати роботу! Тепер про Букшованого. Забороніть йому повертатися у Совдепію! Це рівнозначно смерті. Він зараз потрібен нам у «Сельробі». Нам важливо знати, що там планують проти нас!

– Добре, передам!

– Але будьте обережні! Броніслав Перацький приїхав до Львова недаремно!

Тоді він не надав цим словам належної уваги. Згадав про них уже тут, коли двадцятого вересня входив до будинку номер три на вулиці Костюшка. Саме тут мала відбутися зустріч з керівництвом УНДО, саме їм Юліан Головінський мав передати умови співпраці з ОУН: всі українські партії мають об’єднатися для виборів в один український виборчий блок і вони у своїй виборчій кампанії будуть уникати всяких угодовських заяв. Яким же було його здивування, коли замість Дмитра Левицького Головінського зустрів секретар УНДО Любомир Макарушка. З ним крайовий провідник свого часу зустрічався під час війни з Польщею, але пізніше їхні шляхи розійшлися – надто вже різнилися між собою методи роботи: Головінський вважав діяльність УНДО Макарушки угодовською, а Любомир не признавав надто радикальних діянь УВО. Тепер же їм знову належало працювати разом.

– А де решта? – здивовано поцікавився Головінський, подаючи секретареві руку.

– Мушу вибачитись перед вами, пане Головінський, але ми не встигли вас попередити, що зараз пан голова не може сюди прибути, – винуватим голосом відказав Макарушка. – Якщо можете, підійдіть сюди ближче до вечора. Тоді всі будуть на місці.

Головінський хотів було сказати, що так справи не робляться, особливо тепер, коли не можна ступити на вулицю, не натрапивши на поліцейського, але цієї миті задзеленчав телефон. Любомир Макарушка підняв слухавку.

Він вислухав невідомого співрозмовника, потім запитав:

– А хто його питає?

Видно, на тому кінці дроту повісили слухавку. Здивований секретар звернувся до Головіннського.

– Дивно, але хтось питав, чи немає у приміщенні вас, пане сотнику! Питали, до речі, чистою українською мовою.

Юліан Головінський зрозумів, що йому загрожує небезпека. Не кажучи жодного слова, він повернувся до дверей, щоб залишити це небезпечне місце, але не встиг навіть торкнутися дверної ручки, як вони розчахнулися і в кімнату ввалилися троє поліцейських…

Після того були безперервні допити, які аж ніяк не можна було віднести до категорії «коректного дотримання всіх норм закону». Насамперед польська поліція відвезла його до своїх казематів, приховавши перед усіма місце його ув’язнення та не допускаючи до нього адвокатів. А судячи з того, що про нього ніхто не питав, то Головінський зробив висновок, що Любомир Макарушка розділив його долю. Принаймні так йому хотілося думати.

Юліан Головінський вже чув про методи пацифікації, якими поліція намагалася видобути з нього інформацію про діяльність крайового Проводу. Тому він уже нічому не дивувався. Інше хвилювало крайового провідника.

Не було сумніву, що його хтось видав польській поліції. Але хто? Лише тепер Головінський міг над цим спокійно подумати. Усі попередні дні він навіть не мав можливості сконцентруватися на чомусь одному: запитання слідчих про його роботу в УВО та ОУН чергувалися з побоями, і йому найменше хотілося не те що словом – поглядом навести поляків на якийсь слід.

Про те, що він буде у конкретному місці у конкретний час, знало обмежене коло людей. Наприклад, той-таки Любомир Макарушка. Або Дмитро Левицький, адже не міг не знати, якій небезпеці наражається він, заходячи двічі на день до будинку, який безперечно перебуває під наглядом поліції. Тим не менше, навряд чи керівництво об’єднання, яке покладало такі великі сподівання на цю зустріч, ризикнуло б зірвати її таким жорстоким чином. Ні, це аж ніяк не УНДО! Наступним, кому було відомо про цей день, був Федір Мороз, але Головінському навіть у найстрашнішому сні не могло наснитися, що людина, котра віддала їхній спільній справі десять років, яка була на найнебезпечнішій ділянці боротьби – серед ворогів, раптом вирішила здати крайового провідника.

Але ж більше ніхто не знав про час та місце! Невже він помиляється і це справді хтось із цих двох? Макарушка чи Мороз? Мороз чи Макарушка? Головінському дуже хотілося, щоб він помилявся і це були не вони.

Стій! А якщо це взагалі не вони? Юліан зірвався з дерев’яного ліжка. Коли він домовлявся про ту зустріч, у кімнаті були ще двоє. Одного з них Головінський знав іще з часів «Летючої бригади». Тоді особливу сміливість, що почасти межувала з нерозсудливістю, виявили брати Барановські – Ярослав та Роман. Вони обидва були засуджені судом до трьох років важкої тюрми, але після закінчення цього терміну їхні шляхи розійшлися. Молодший Ярослав виїхав до Чехословаччини, вступив до університету. Вже за кордоном спізнався з Коновальцем і навіть був одним з тих, хто створював ОУН. Щодо старшого брата Романа, то проти нього виникли якісь невиразні підозри. Щось конкретне проти Романа Барановського висунути не могли, але про всяк випадок його усунули від керівництва бойовою референтурою Крайової Команди УВО. Але навіть й після свого усунення з лав УВО Роман Барановський мав змогу зустрічатися з ним, крайовим комендантом. А у той злопам’ятний день Роман приїхав до нього не сам, а з новою людиною, котру хотів залучити до організації. Стій-стій! Як його звали? Юліан Головінський напружив лоба. Якесь до болю знайоме прізвище! І десь він його чув, але де? Щось пов’язано з вичавками, але як насправді звали цього другого? Згадав! Макуха. Павло Макуха! Людина, котрій Осип Букшований передавав листа із Совдепії.

«Погано! Дуже погано! – подумав Юліан Головінський. – І наші ні про що не дізнаються! І Букшованому я не встиг передати наказ Коновальця не повертатися за Збруч!»

Те, що завтра на нього чекає смерть, Головінський передбачав. Він це зрозумів одразу, щойно слідчий повідомив, що завтра його відвезуть для конфронтації[16] зі свідками, які мали б ствердити, чи був він учасником нападу. Розуміючи, що нічого конкретного проти нього поліція не має, найкращим виходом із цієї ситуації була б його смерть. Що ж, він не дасть їм приводу для цього!..

Закутого в кайдани Юліана Головінського прив’язали до дерева на тому місці, де два місяці тому боївкарі здійснили напад на поштовий амбулянс, і вбили трьома пострілами з револьвера: два з них поцілили йому в груди, а один – контрольний – у чоло.

Поліцейські не знали, що за якихось двадцять метрів від місця страти у дуплі розлогого дуба ще чекали своєї черги конфісковані під час тієї акції монети – просто їх ще не всі встигли переправити у безпечне місце.

7

Бричка легко котилася гостинцем, кінь уже призвичаївся їхати саме цією дорогою, тому Зося Павловська могла розслабитися. Так добре вона не почувалася чи не вперше від того часу, як оселилася тут. Усі роки жінка остерігалася, що ті бандити, які перестріли її з чоловіком у ліску й пригрозили насильством, колись таки згадають про свої погрози, тому Зося намагалася уникати з’являтися у Перетині, а якщо вже мусила це робити, то проїжджала ненависне село швидко, не зупиняючись. Кожного разу жінка майже наяву відчувала, що з хат на неї дивляться люті очі хлопів.

У них з Адамом ніколи не було розмов про той прикрий випадок дев’ятирічної давнини, але Зося так і не змогла забути той неприємний момент, коли невідомий обмацував її своїми руками. Саме руки, а не великий ніж, вона хотіла забути назавжди.

Що ж, недавня акція, проведена поліцією, остаточно згасила спротив українців. Звичайно, те, що сталося, аж ніяк не змусило їх полюбити Павловських, але Зося вже не боялася проїжджати Перетином. Селяни були зайняті своєю розореною господаркою, а не тим, щоб хоч якось помститися полякам.

Ні, що не кажи, а їхні з Адамом справи йдуть добре. А на довершення всього школа, до якої недавно пішов їхній Кшиштоф, остаточно стала польською – навіть не утраквістичною. Тепер у школі непольськими були руський язик та релігія, але їхній Кшиштоф їх вчити точно не буде.

Краще стало у Павловських і у грошових справах. Після того як по всіх селах поліція порозбивала майно молочарень, єдиним, хто міг приймати у хлопів молоко, був Ілько Дацишин, або, як на нього говорив Адам, Еліаш. У селах певно знали, що Еліаш має ґешефт з осадою Павловських, але гроші на господарстві потрібні, а їх можна було отримати, лише здаючи молоко до польської млєчарні. Тобто життя налагоджувалося, і це було заслуженою нагородою за всі попередні приниження.

Зося Павловська кожного разу наганяла коней, проїжджаючи повз злопам’ятного ліска. Їй завжди здавалося, що звідтам знову з’являться ті бандити. Одного Адам наказав так, що той іще довго не зможе ходити, але хто були двоє інших, ніхто не знав. Жінці аж ніяк не хотілося знову зустрітися з ними.

Тут Зося Павловська відчула, що земля втікає їй з-під ніг. Саме на тому самому місці, як і дев’ять років тому, на дорозі стояли двоє чоловіків. Як і минулого разу, «ковбойські» хустки закривали майже все обличчя, а в руках обидва тримали револьвери, що їх безуспішно шукали поліцейські. Від несподіваного переляку Зося закам’яніла і вже була не здатна на будь-який опір.

Кость Смоляр (а це був саме він!) виліз на козли й забрав у безвольної жінки віжки, а Шмунь Гутман схопив коня за вуздечку. Так вони з’їхали з гостинця в лісок. Залишивши бричку, Кость зігнав Зосю Павловську й приставив до дерева.

– Пам’ятаєш то місце? – запитав він.

Дивно, але жінка стояла біля того самого дерева, що минулого разу.

– Czego chcesz? – схлипуючи, запитала Зося.

– Що я хочу? Щоб ти пригадала всьо, що було тут тоди! Пам’ятаєш, що тоди говорили? Забула? То я тобі нагадаю! Твому чоловікові казали, щоб не чіпав наших хлопів, бо буде погано! Він не послухав, то я вернув, щоб зробити з тобою те, що не встиг того разу.

Зося вся напружилася й почала схлипувати. Здається, тільки тепер вона зрозуміла, що все, що відбувається з нею, відбувається насправді.

– Так твій чоловік пішов далі! Ти виділа, що він зробив з Данилом? Виділа? – Кость майже перейшов на крик. – Не знати, коли він встане на ноги і коли зможе щось робити! А всьо через то, що твій чоловік зовсім не береже свою жінку! Пані знає, що ми з нею зробимо?

Жінка продовжувала схлипувати. А Кость розстебнув ґудзики модної блузи й ривком зірвав її з Зосі. Затим так само, не церемонячись, відірвав ґудзик на спідниці. Вона спала на траву. Жінка залишилася у спідньому.

А Зося схлипувала дедалі сильніше і вже скоро схлипування перетворилися на істерику, яку жінка вже не могла контролювати.

– Стій! – озвався Шмунь, який до того мовчав. – Подивись на неї! Вона ніц не відчуває!

Кость лише тепер по-справжньому глянув на Зосю. Та справді перестала контролювати себе, лише важко дихала, час від часу видаючи жалісливі звуки. Смоляр плюнув.

– Холєра! – вилаявся він. – Найбільше у світі не люблю бабської істерики!

– Що будемо робити? – запитав Шмунь.

– Та з нею зараз роби не роби – всьо равно!

– То відпустимо?

– Нічого. Другим разом зробимо, що хотіли. Най їде! Але спочатку…

Кость Смоляр схопив Зосю за сорочку й різко розірвав її, оголивши груди.

– Щоб не забула! І пам’ятала: то були ще квіточки!

Він посадив жінку на бричку, всунув віжки їй в руки, вивів коня на гостинець і легко вдарив по спині. Навчена тварина продовжила так несподівано перервану подорож, несучи неначе закам’янілу жіночу постать.

– Як за Шевченком, – задумливо мовив Кость, проводжаючи очима бричку, що віддалялася.

– Ти про що? – не зрозумів Шмунь.

– «Або панянку білолицю

Розіпнеш голу на коні

Та й пустиш в степ..».

– Не треба! – скривився Шмунь. – У вашого Шевченка й проти юдеїв багато написано!

– Проїхали! – махнув рукою Кость. – Але вижу, ми її добре настрахали!

– Гадаєш, вона впізнала нас?

Кость нарешті скинув з обличчя хустку.

– Та вона навіть не пам’ятає, в який трафунок попала! Адам, певно, схоче вияснити, що сьи тут стало, але про себе не переживай – кого-кого, а на жида він точно не подумає!

– А на тебе?

– А мене нема! Я ще зрана маю бути в Камінці, куди зараз і поїду!

Кость говорив про запряжену бричку, яка чекала на нього з того боку ліска.

– Тоді давай і я з тобою поїду! – вирішив Шмунь. – Заодно щось куплю своїй Хаві.

Вони підійшли до коней, Кость поправив на них збрую. Вирішили не «світитися» на гостинці, а вибрали звичайну польову дорогу. Вона була хоч не така рівна й довша, але на ній було мало випадкових свідків. А цього Костю та Шмуню хотілося найменше.