Галицька сага. Тінь незалежності

Полонений поляк стояв, опустивши голову.

– Десятнику Мороз!

– Я, пане майоре!

– Розстріляти!

Федір спочатку подивився на Букшованого, потім перевів погляд на поляка.

– Наказ, пане майоре! – відповів Мороз і зняв з плеча гвинтівку.

– Ось так, пане поручнику! – сказав Букшований. – І без образ!

Федір Мороз дулом гвинтівки показав стрільцю відійти від полоненого. Щоб стріляти напевне, він прицілився в серце. Пролунав постріл, підсилений кам’яним зводом Цитаделі. Поручник Януш Косіковський мовчки звалився додолу.

А як умре поховайчєНа жєльоней Украінє.

От тільки чи біля коханої дівчини поховають польського офіцера, не знав ніхто, як не знали, що чекає їх усіх. Бої у Львові йшли всюди і було не зрозуміло, хто де перемагає. Десятого листопада Осип Букшований, зрозумівши, що, сидячи у Цитаделі, він залишається відрізаним від основних боїв у місті, покинув фортецю, залишивши там частину своїх стрільців, а сам спустився вниз, дорогою вибивши поляків з Оссолінського інституту.

Картина, яку застав майор, була нерадісною. На вулиці перед згорілою Головною поштою стояли дві барикади і там було чути перестрілку. Звичайно така дуель приносила мало користі, але зараз вона була важливою для обох сторін: українці стримували поляків, які із завидною для перших постійністю прибували з Головного двірця, а поляки прикували до вулиці Словацького значні сили неприятеля, тим самим послабивши інші напрямки, наприклад, касарні Фердинанда. Звідси українці, у разі успіху, могли легко добратися до Головного двірця і за сприятливих умов навіть відбити його. Поки що вони активно обороняються, не підозрюючи, що робиться навколо.

Майор Букшований знав, що так довго тривати не може. Йому насамперед потрібно було зв’язатися з тими, хто командував обороною Львова. До нього доходили лише розрізнені відомості про те, що відбувається у «мирному» Львові.

Коли ж йому все ж вдалося добратися до будинку, де розташувався штаб, що керував обороною Львова, він був приголомшений: ні Дмитра Вітовського, ні Григорія Коссака, який замінив того декілька днів тому, Букшований не побачив. Натомість перед ним стояли полковник Гнат Стефанів, якого призначили очолювати Начальну Команду лише вчора, і начальник штабу Семен Горук. Останнього Осип знав особисто ще з боїв на Маківці.

Знаючи запальний авантюрний характер Букшованого (а інакше як можна пояснити його «одіссею» Месопотамією!), Семен Горук вирішив поставити наголоси самому.

– Знаю, Осипе, що тебе тривожить! – говорив він. – Але ти військовий і знаєш, що таке виконувати наказ!

– Я ніколи не відмовлявся виконувати накази, навіть якщо вони безглузді! Але я ніколи не зустрічав злочинних наказів! – випалив Букшований.

– Що ви називаєте злочинним наказом? – поцікавився полковник Стефанів.

– Відмову наступати на Головний двірець, пане полковнику! Якби не той наказ, двірець був би вже нашим і жоден поляк не смів би ступити на львівську землю!

– Це мали зробити стрільці з касарні Фердинанда! – безапеляційно сказав Горук. – На жаль, не могли. Поляки затиснули їх в касарнях.

Букшований цього не знав.

– Саме тому, майоре, добре, що ви прийшли сюди, – говорив Стефанів. – У нас мало бойових офіцерів. Ми покладаємо на вас командування центром міста.

Він підійшов до мапи, розкладеної на столі.

– Прошу запам’ятати: Цитадель, Оссолінський інститут, Крайовий Сейм[3], вулиця Коперника, Підзамче і позиції на Високому Замку. Все це переходить у ваше повне підпорядкування та на вашу відповідальність. Запитання? Питайте зараз, бо потім буде ніколи!

– Яка зараз обстановка? – поцікавився Букшований.

– Де саме?

– Всюди! І де конкретно зараз ідуть бої?

Семен Горук провів недогризком олівця по мапі Львова.

– Фронт, що утворився у день, коли ви прибули до Львова, до сьогоднішнього дня не змінювався. Він проходить по вулицях Стрийська, Кадетська, Коперника, через Головну пошту, касарню Фердинанда, далі Галицький сейм, школа Чацького, Янівська вулиця, Клепарів, Шпитальна, Замарстинівська. Фронт поки що ми тримаємо.

Букшований критично оцінив побачене. Цей погляд вловив полковник.

– Сил, певно, у нас мало! – згодився він.

– Але справа не така і безнадійна, – продовжив Горук. – Полковник Вітовський відправився за підмогою до Станіславова; вчора до Києва відбула делегація Осипа Назарука. Думаю, що завтра він зустрінеться з гетьманом Скоропадським. Ми просимо відправити нам на поміч загін стрільців полковника Коновальця. Гадаю, він не відмовиться допомогти своїм землякам!

– Але до того часу нам треба хоча б втриматися на цій лінії. – Полковник Стефанів знову провів рукою по мапі. – І у цьому ми покладаємось на ваш досвід, майоре! На вас і ваших стрільців!..

Майор Букшований повертався до Оссолінського інституту, де тимчасово влаштував свій штаб, вже затемна. Стрільба у Львові припинилася, настало нічне перемир’я, коли можна було безбоязно і безперешкодно переміщатися містом без опаски, що тебе вб’ють чи навіть затримають. Бої відновляться вже зранку, а до того часу і поляки, й українці насолоджувалися такими вже забутими мирними годинами, які, здавалося, лишилися десь далеко-далеко. Навіть не вірилося, що ще якусь декаду тому Львів жив важким, голодним, тривожним, але без пострілів, життям.

6

Всім мущинам старшим 17 років а молодшим 37 років належить з’явити ся для зголошення мобілізації перед поборовою комісією у вівторок 19 падолиста коло церкви.

Хтось приклеїв цей папір на щит біля церкви, де зазвичай вивішували розклад тижневих богослужінь. Він з’явився у неділю, 17 листопада, під час літургії, коли всі прихожани були у церкві, і навіть діти, що іноді вибігали на двір, через холодну погоду чемно простояли всю відправу біля батьків, тому хто повісив об’яву і коли це сталося, не знав ніхто.

Знали лише одне: мирне життя, навіть таке крихке і ненадійне, що тривало майже півроку, відколи повернулися з війни жовніри, закінчилося. З ким доведеться воювати, для людей також не було таємницею. Ще четвертого листопада повітовий часопис опублікував звернення повітового комісара «До всіх мешканців Кам’янського повіту», у якому повідомлялося про створення незалежної Української держави. Комісар закликав «всіх мешканців як міста Кам’янка так і цілого повіту до заховання як найвищого ладу, спокою і послуху». Тоді люди чи не вперше побачили синьо-жовтий прапор, що розвівався на холодному вітрі. Найбільше звістці про те, що постала своя держава, радів Андрій Валько, але поява свого прапора не стала для нього несподіванкою: січові стрільці були до нього звичними.

Звістки про події у Львові доходили у віддалені села із запізненням то через посланців з повіту, то з місцевими, котрим потрібно було у такий неспокійний час поїхати до міста. Так і перетинці, й жителі інших хуторів більш-менш об’єктивно і майже вчасно були проінформовані про перебіг того, що відбувалося навколо.

Так стало відомо про бої на вулицях Львова, про наступ великої польської армії на Галичину, про те, що тринадцятого листопада постала Західноукраїнська Народна Республіка, на що Василь Вовк зі скептицизмом відзначив, що для такої знаменної події можна було б вибрати й якусь іншу дату.

– Ти віриш у такі бздури? – здивувався брат Гнат, коли вони увечері зібралися до столу.

– Ти ж знаєш, брате, що я ні в що не вірю, – відказав Василь, – але день тринадцятого можна було і не вибирати…

У Перетині не знали, що Українська Національна Рада раніше просто не встигла узгодити текст «Тимчасового основного закону про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії», а відкладати його оприлюднення на пізнішу, «правильнішу» дату, було вже нікуди: до Львова наближалося польське підкріплення, дії котрого й стали вирішальними.

Навіть такі уривчасті відомості дали привід зробити висновок: не все у молодої держави гаразд і ще не все закінчено. Об’ява мобілізації стала цьому підтвердженням.

Дорога від церкви до Перетина була неблизькою – майже чотири кілометри, – тому поки добралися додому, встигли поговорити про все. Кожна родина приїхала до церкви або на возі, або бричкою, лише небагато йшли пішки. Прочитаний текст заставив перетинців – і не одних лише їх, але й прихожан з інших сіл та хуторів – задуматися над своїм найближчим майбутнім, а тому додому поверталися не так, як їхали зранку: чоловіки і жінки окремо, причому серед перших також відбулося розділення на тих, кого мали призвати, й інших.

Тим, хто підлягав мобілізації, набралося семеро. До них не потрапив Яків Смоляр (він не належав до категорії «старшим 17 років а молодшим 37 років»), зате обидва старші його сини – Михайло та Микола – вже підлягали призову. Зараз вони гордо їхали на одній з фір разом з молодшими парубками і вже дещо дивилися на них звисока. А у батька вже почала боліти за синів голова. Що ж до матері, то Олена всю дорогу проплакала, згадавши, як довго чекала чоловіка з війни.

А Яків їхав бричкою разом з «ветеранами», як почали називати жовнірів, котрі повернулися додому. Олекса Мороз, Семен Кандиба, Роман Панас та брати Вальки намагалися триматися купи і по можливості підтримувати один одного. Правда, зараз братів не було – вже від середи лежить і не встає баба Ганна, тому сім’я готується до найгіршого.

Семен спробував заспокоїти інших.

– Не думаю, що це (він кивнув головою назад, у напрямку церкви, де продовжував біліти той пам’ятний листок) надовго!

Яків гмикнув:

– Ненадовго! Ага! Пам’ятаєте, і тоді ми говорили, що до зими вернемо додому? Вернули… через штири роки!

– Все рівно менше! – не вгавав Кандиба. – Та й поляки – не москалі! Скільки тої Польщі?

– Але й ми не Австро-Угорщина! – вставив Олекса Мороз і добавив: – Царство їй небесне!

(Звістка про зречення останнього цісаря Карла, про існування котрого дехто навіть не підозрював, дійшла до Перетина лише позавчора.)

– Що б ми там не думали, хлопці, але знов треба брати до рук ґвери, – говорив Яків. – Шкода, що я не попадаю до списку.

– І ти пішов би? – здивувався Роман Панас.

Яків Смоляр кивнув головою на передню фіру, де гоголями сиділи його сини.

– Пішов би, – сказав він. – Замість них!

– Здаєсьи мені, Якове, що твої сини не ступлять тобі місце! – припустив Олекса.

Яків знову подивився на Михайла з Миколою і згідливо кивнув головою.

Ніхто не знав, що насправді відбувається навколо і навіщо потрібно мобілізувати всіх чоловіків. Порядок, встановлений повітовим комісаром, тримався міцно, не на страхові, але у самій свідомості людей, тому думалося, що так є повсюди. Це, зрештою, дещо зменшило напругу в сім’ях, котрих торкнулася мобілізація, і дозволило підготувати чоловіків до війська. Насамперед зі скринь вийняли і провітрили військові однострої, які півроку чекали своєї черги. Демобілізовані перетинці, не змовляючись, не стали одягати до сільської роботи уніформу, у якій пройшли всю війну. Вони вважали це майже хулою. Як виявилося, це було лише для того, щоб одягнути її для нового війська. Хто мав, чистив нагороди, отримані на війні.

Деяка затримка виникла у Смолярів. Однострій, у якому повернувся з війни батько, був один, а претендентів на нього виявилося двоє. У Михайла з Миколою навіть виникла перепалка, кому дістанеться батькова уніформа, але на повірку виявилося, що обидва сини явно не дотягують до батькової комплекції. Однострій висів на них, як на перекладині опудало, що навіть змусило усміхнутися маму, котра всі ці дні ходила, як у воду опущена.

– Нічого, сини! – заспокоїв їх Яків. – Якщо беруть до війська, то видадуть однострій! Може, навіть файніший, аніж мій.

Зрештою, це помирило братів і знову засмутило маму.

Того вечора понеділка у хатах перетинців довго світили свічки і лампи. Навіть там, де не було рекрутів, не спішили лягати спати, а йшли до сусідів, щоб їх підтримати. Напевне, єдиними, хто залишився у такий час вдома, були Білецькі та Орина Ребрик.

Повернувшись додому півтора року тому, Білецький так і не зміг влитися у спільне життя села. Раніше, ще до війни, Тома не спішив робити звичну в селі роботу, адже гроші товариства Качковського були великою підмогою у сім’ї. Тепер же, після того, коли навіть згадувати про це було небезпечно, Томі довелося робити все самому, адже він залишився єдиним чоловіком. Це, а також думка, що у його поневіряннях концтаборами опосередковано винні односельці, не сприяло порозумінню між ними.

Залишилася вдома й Орина. Жінка майже одразу після повернення відчула ворожість жіночої частини села, але до чогось серйозного не доходило.

Щоправда, вже наступного дня проводжати в армію односельців відправилися всі, за винятком одного лише Томи Білецького. Біля церкви на них вже чекала спеціально прибула з Кам’янки поборова комісія на чолі з молодим офіцером, зірочки на синій петлиці якого вказували на підпоручника січових стрільців.

Тільки кинувши побіжний погляд на офіцера, Андрій Валько стрепенувся. В офіцерові він упізнав Павла Гайворонського, з яким спізнався ще на Маківці. Андрій стояв у черзі рекрутів десь посередині, разом з іншими перетинцями, тому йому захотілося підійти до завітного столу одразу, але його стримав брат Михайло.

– Ти куди? – схопив той Андрія.

– Я його знаю, – відказав брат. – Воювали разом.

– Будь тут! Забув дисципліну?

Андрій притих. Дійсно, в армії найголовніше – дисципліна, а майже дворічна перерва все ж зробила свою справу: колишній січовий стрілець аж надто звик до мирного життя.

Черга просувалася досить швидко, писар ледве встигав записувати прибулих чоловіків, а молодшому Вальку здавалося, що він стоїть на місці. Можливо, не будь поруч старшого брата, він став би перед завітним столом раніше, але невдовзі все ж охолов і, коли надійшла його черга, вже був спокійний.

Павло Гайворонський упізнав його одразу.

– Андрію? Ти?

– Я, – радісно відказав Валько і після ледь вловимої паузи закінчив: – Пане підпоручнику!

– Кинь, Андрію! Для тебе я просто Павло!

Підпоручник Гайворонський підвівся з-за столу і на очах всіх обняв Андрія.

– Ти чого тут? – допитувався.

– Та як чого? Захищати свою державу! – здивувався Валько.

– Та тебе ранили під Лисонею! І, як я знаю, до воєнної служби ти не пригоден.

– Та коли то було! Я вже здоровий!

Павло Гайворонський з жалем подивився на нього, мовчки повернувся на своє місце за столом.

– Війна іде жорстока і безжальна, і воювати мають здорові чоловіки, – говорив він. – А ти маєш тяжку рану. Нам не буде коли возитися з тобою.

– Та не треба зі мною сьи возити! – запально вигукнув Андрій Валько. – Я здоровий! Павло!..

– А отут вже не Павло, а пан підпоручник! – жорстко відказав Гайворонський. – І вам, пане стрілець, варто про це пам’ятати! Наказую вам відійти вбік і не заважати нашій роботі! Після того, як я закінчу, ми ще поговоримо!

Спантеличений Андрій винувато подивився на брата Михайла і, махнувши рукою, підійшов до Марти, котра з тривогою спостерігала за розмовою.

На обличчі дружини Андрій помітив задоволену усмішку, яка, тим не менше, одразу зникла, коли Марта подивилася на чоловіка.

Далі несподіванок не сталося, і всі ті, кому належало бути призваними, ними і стали. Давши час попрощатися з рідними, Павло Гайворонський підійшов до Андрія.

– Обідився? – запитав він і, не дочекавшись відповіді, самостійно зробив висновок: – Обідився! А дарма!

– А ти… ви б сьи не обідили, пане підпоручнику? – з викликом відказав Андрій. – Чого ви так зі мною при людях?

– Та тому, що йде війна, – жорстко відказав Гайворонський. – Здача Львова – справа найближчих днів! Зі сходу рухається польська група Вечоркевича, підсилена уланами, скорострілами і гарматами. Нам треба здорові люди…

– Але я не інвалід!

– Ти ранений в живіт! – нагадав Павло Гайворонський. – От признайся: ти косив літом траву?

Запитання застало Андрія зненацька. Напевне, косовиця була єдиною сільською роботою, на яку він так і не наважився. Побачивши вагання Андрія, Гайворонський продовжив:

– Я знаю, що кажу, Андрію! Ти гадаєш, чого я раптом став мельдувати рекрутів, а не стріляю на якійсь вулиці Львова? Пам’ятаєш сотника Бушкованого? Та певно пам’ятаєш! Ми з ним воювали Крим, і коло Сімферополя мене наздогнала куля. Роздробила плече.

Він показав праву руку.

– Їсти, писати нею ще можу, але стріляти ні. Думаєш, ти один так рвався до війська? Я тоже кричав, грозив, казав, що доберуся до… Навіть не знаю, до кого мав добратися. Але мені пояснили, що ніхто не буде панькатися зі мною. От і приписали до поборової комісії.

Почувши таке, Андрій Валько опустив голову.

– Пробачте, пане підпоручнику! – сказав він, на що Павло Гайворонський усміхнувся.

– Та вже можна знов Павло! – сказав він. – В мене до тебе справа, Андрію!

– Яка?

– Вижу, ти рвешся помогти нашій державі. Це похвально! Добре, скажу наперед. Крім того, що воювати на фронті, треба зробити так, щоб по селах і містах був порядок. У Львові створили державну жандармерію. Нею керує Лев Індишевський. Ну, ти не знаєш. То майор австрійської жандармерії. На нього покладене завдання зберегти спокій в державі. Ну, публічна безпека, дозволи на зброю, видача перепусток і супроводжуючих документів. Якщо ти так хочеш прислужитися Українській державі, приїжджай завтра до Кам’янки і зголосися до повітової команди жандармерії. Скажеш, що тебе направив я.

Павло Гайворонський замовк і подивився на мобілізованих. Видно, подібна картина була йому знайомою, тому він спокійно поспостерігав за звичним дійством і перед тим, як припинити прощання з рідними, яке могло тривати довго, знову звернувся до Андрія.

– Тобі рішати. Як поступиш, так і буде! Але щоб ти знав, що нам всюди не вистачає людей: і у війську, і в жандармерії, тому бажано, щоб ти прийшов, – сказав Павло. – Але вирішувати тобі!

Вони попрощалися, і підпоручник Гайворонський відійшов до основної маси людей. А задоволений розмовою Андрій Валько одразу розправив плечі і обняв Марту.

Дружина мало що зрозуміла із розмови, але знала одне: Андрій лишається вдома.

А Олекса Мороз, Михайло Валько, Семен Кандиба, Роман Панас та брати Смолярі відправилися захищати молоду республіку, а з ними ще чотири десятки чоловіків з навколишніх хуторів.

Для Західноукраїнської Народної Республіки настали важкі часи.

7

Попри все Вільгельм Габсбурґ хотів побачити Львів.

І він його побачив!

Але лише побачив.

Коли 21 листопада після важкої виснажливої дороги, ще не вилікувавшись остаточно (добре, що хвороба виявилася звичайним грипом – не «іспанкою»), він під’їжджав до Підзамче, йому назустріч вже рухалися стрільці Галицької армії, котрі виконували наказ полковника Стефаніва негайно залишити місто полякам. Розуміючи, що далі потяг не поїде, ерцгерцог з сотником Остапом Луцьким, що супроводжував його, зійшли на залізничний насип.

Двома довгими приреченими колонами українці рухалися на схід, у невідомість. Ерцгерцог стояв поміж цими колонами: одна рухалася справа від нього Жовківською вулицею[4], а інша вибрала полотно залізниці якраз біля підніжжя Замкової гори. Озлоблені на все на світі стрільці покидали місто, яке на три тижні стало українським, за яке загинули їхні товариші і у яке навряд чи їм судилося повернутися. Позаду були перемоги і поразки, захоплення важливих будинків і здача їх поляками; попереду – лише невідомість! Цей стан одразу відчув Вільгельм Габсбурґ, лише мимохіть окинувши оком колони. Вони були мовчазні, сумні, приречені на забуття, принаймні тут, у Львові, і принаймні на ближчі роки. Історію пишуть переможці, і у цьому опису не буде місця для українських стрільців, а якщо буде, то не таке, яким би вони хотіли бачити.

Від колони, що рухалася Жовківською вулицею, від’єднався офіцер, у якому Вільгельм упізнав Дмитра Вітовського.

– Здрастуйте, полковнику! – привітався ерцгерцог. – Що тут відбувається?

– Честь маю вітати у Львові, Ваша високосте! – відповів Вітовський. – Гадаю, пояснювати тут даремно. Ви все чудово самі бачите: ми залишаємо столицю Західноукраїнської Народної Республіки.

– Але чому?

– На жаль, неприятель виявився сильнішим.

Вільгельм Габсбурґ підозріло подивився на Вітовського, чи не жартує він часом.

– Мені дивно чути це, полковнику! – признався він і додав: – Саме від вас.

Дмитро Вітовський винувато усміхнувся.

– На жаль, не все залежить від самого планування, – сказав полковник. – Особливо це відчувається тоді, коли одній стороні у війні спішать допомогти країни-переможці, а інша сторона – тобто ми! – дочекалася від Києва лише півсотні загону імені Ґонти з отаманом Долудою. Це, звичайно, велика підмога нашим чотирьом тисячам!

У голосі Вітовського Вільгельм вловив їдкий сарказм.

– Хоч і не скажу, що вони були зайвими! – закінчив він.

– Ви даремно звинувачуєте Київ, – мовив Вільгельм, на що Вітовський відповів:

– І гадки не було! Іншої відповіді ми і не чекали. Що ж ми могли вимагати від Великої України, якщо нам допомогти відмовився навіть Галицько-Буковинський курінь! Саме його відправляв гетьман нам на допомогу!

– Становище гетьмана зараз непевне, – говорив Вільгельм. – Боюся, дні його лічені. Гадаю, що курінь, про який ви говорите, потрібен для чогось іншого.

Вільгельм Габсбурґ знову подивився на колони. Він вирішив змінити тему розмови.

– Полковнику, ви не знаєте, де мій ординарець? – запитав він.

– Підхорунжий Вовк відмінно зарекомендував себе під час боїв за будинок пошти, – відповів Вітовський.

– Він живий?

– Не знаю. Останній раз я бачив його тиждень тому.

Відповідь не заспокоїла Вільгельма. Звістки тижневої давнини на війні, коли смерть може настати будь-якої миті, втрачали свою актуальність майже одразу, хоч і вселяли слабку надію на позитивну відповідь.

– Гадаю, якщо він живий, то дасть про себе знати, – говорив Вітовський. – Особливо, якщо прочує, що прибув ерцгерцог Вільгельм.

Те, що він почув, приємно здивувало його.

– Якщо так, то віднині, полковнику, я Василь Вишиваний! – сказав Вільгельм. – Полковник Галицької армії. Куди ми прямуємо?

– Уряд евакуюється до Тарнополя, – повідомив Дмитро Вітовський. – Вам, пане полковнику, належить відбути туди ж.

– А ви?

– Я буду зі своїм військом! Але ми обов’язково зустрінемось!

(Вони ще не знали, що ця мимовільна зустріч на рейках біля Підзамче була першою й останньою. Вони більше ніколи не зустрілися. Життєві дороги розвели Дмитра Вітовського та Василя Вишиваного врізнобіч.)

Але перед тим як попрощатися, полковник вирішив забезпечити Василя Вишиваного транспортом. Напевне, це було майже неможливо зробити, враховуючи непевний стан, у якому перебувала ця частина Львова, але несподівано для прибулих біля них невдовзі зупинився автомобіль. Яким же було здивування полковника та сотника, коли вони упізнали у військовому, що сидів біля шофера, Левка Вовка!

А той, радісний зустрічі, зіскочив на землю і, нехтуючи субординацією, кинувся до офіцерів. Вишиваний також не став розмінюватися на зауваження своєму ад’ютантові, а просто щиро з ним привітався. Такі самі почуття мав і сотник Луцький.

– Полковник Вітовський високо оцінив вашу участь у боях, – похвалив свого ад’ютанта ерцгерцог.

– На жаль, Ваша високосте, все було даремне! – відказав Вовк. – Ми залишаємо Львів.

– Нічого даремного не буває! – заперечив Вільгельм. – І пролита кров колись стане добривом для сходу державності. Пам’ятаєте, у Франка? «Твердий змуруємо гостинець і за нами прийде нове життя, добро нове у свiт». Будемо сподіватися, що довго чекати не доведеться. І давайте домовимося, пане підхорунжий: я не ерцгерцог Вільгельм, а полковник Василь Вишиваний.

– Яволь! – вихопилося у спантеличеного Вовка. – Тобто, наказ, пане полковнику!

– Оце вже краще! – похвалив австрієць.

– Пане полковнику, мені доручено супроводжувати вас до Тарнополя! – урочисто сказав Вовк і показав на авто позаду.

Василь Вишиваний подивився на авто, на якому йому доведеться проїхати сотні кілометрів. Одразу він упізнав марку. Авто віденської фірми «Ґреф унд Штіфт». Саме на цій моделі відправився у свою останню подорож у Сараєво спадкоємець престолу ерцгерцог Франц Фердинанд. Саме на ній його вбили. Не відомо, чи знав про цю обставину Дмитро Вітовський, пропонуючи йому саме це авто, чи просто іншого не було, але долати такий довгий шлях доведеться саме на моделі 28/32PS. (Василь Вишиваний добре розбирався в автомобілях.)

– Пане полковнику, дозвольте представити вашого шофера, а заодно і володаря авто Семена Кульчицького! – сказав, підійшовши до автомобіля, Левко Вовк.

– Не шкодуєте, що їдете? – поцікавився Василь Вишиваний. – До Тарнополя – дорога не близька!

– А чого тут шкодувати, пане полковнику? Я від першого дня воював з паном підхорунжим. Прийдуть поляки – мою машину відберуть точно, а ще пригадають, що воював проти них! А так хоч зі мною буде! – відповів середнього віку чоловік. – Сідайте! Маємо їхати, а то всяко буває: дивись, і поляки нагрянуть!