Галицька сага. Тінь незалежності

У Центральному Військовому Комітеті Семен Горук виконував обов’язки начальника штабу і був найстарший і за віком, і за званням. Йому вже перевалило за сорок п’ять років. Хоч він і мав звання курінного, а Вітовський лише сотенного, Горук беззаперечно визнав його старшим над собою.

– Так, пане сотнику! Пани офіцери, прошу отримати остаточні завдання! Насамперед нам потрібно знешкодити ті сили, що здатні чинити нам опір. Тому, поручнику Мартинець…

– Наказ, пане курінний! – виструнчився молодий двадцятип’ятирічний офіцер.

– Ваше завдання: роззброїти сорок перший полк! Не думаю, щоб у румунських жовнірів виникло бажання у вас стріляти. Пообіцяйте, що вже завтра вони зможуть відправитися по домівках! Поручику Цьокан! Те саме з мадярськими жовнірами у школі Конарського!

Той лише кивнув головою.

– Залишається поліція! Не відомо, як вона поведе себе, дізнавшись про наш виступ, але треба і її знешкодити. Сотнику Огоновський! Ви проходили службу у військовій поліції Львова, тому це завдання ми доручаємо вам. Гадаю, у вас більше шансів зробити це мирно, – сказав Горук.

Любомир Огоновський також обмежився кивком голови.

– Далі. Хорунжий Сендецький! Вам належить зі своєю сотнею оволодіти намісництвом та арештувати генерала Гуйна, – продовжував Горук. – Дочекатися, коли до намісництва прибуде віце-президент Володимир Дацикевич, і переконати фон Гуйна передати йому владу.

– Буде зроблено! – просто відповів хорунжий.

– Четарю Трух! Зайняти комендатуру і арештувати генерала Пфеффера!

– Зрозуміло!

– Ще. Пане сотнику! Потрібно захопити Головну пошту, всі залізничні двірці, радіо, відключити міський телефон та міжнародну телеграфну лінію.

– То в чому проблема? – запитав Вітовський.

Він відзначив, що за час своєї відсутності його начальник штабу провів велику роботу.

– Ми підрахували, що у нас в наявності лише півтори тисячі озброєних стрільців і шістдесят старшин. На весь Львів цього мало!

– Ви праві, пане курінний: мало! – згодився Дмитро і подивився на ще двох присутніх.

Четар Володимир Баб’як був знайомий Вітовському ще з початку війни. Пізніше їхні шляхи вряди-годи перетиналися, щоб знову розвести і закрутити у вирі військової буденщини. Коли ж в одному з боїв Вітовському зустрівся вістун Василь Баб’як, брат Володимира, і це був лише другий із чотирьох братів, Дмитро проникся повагою до Володимира, з яким знався найбільше. Під час діяльності Військового Комітету, дізнавшись, що четар Баб’як зараз у Львові, Дмитро Вітовський негайно залучив його до підготовки повстання.

Інший військовий, підхорунжий Левко Вовк з’явився у Львові буквально три дні тому. Ще двадцять сьомого жовтня він був у Черновіцах і слухав останні настанови ерцгерцога Вільгельма, а вже наступного дня зустрівся тут з Дмитром Вітовським. Левко мав підготуватися до приїзду ерцгерцога до Львова, але вже перші слова Вітовського, сказані ним тут, у «Народній гостиниці», перекреслили весь попередній план. Поки Левко Вовк долав відстань від Черновіц до Львова, ерцгерцог мав розмову з Вітовським і повідомив йому, що серйозно захворів на простуду, принаймні, він так думав. Вільгельм все ж не залишав сподівань бути у Львові, а поки цього не сталося, просив не залишати свого ординарця.

Так Левко Вовк несподівано для себе опинився у самій гущі подій у Львові.

– Пане четаре! Пане підхорунжий! – звернувся до Баб’яка і Левка Вітовський. – Вам доручається захопити Головну пошту.

Левко Вовк застиг, зненацька захоплений цими словами. Він було хотів сказати, що ніколи не командував навіть відділенням, але вирішив промовчати, слушно припустивши, що йому все ж не доведеться безпосередньо командувати стрільцями.

– Так точно, пане сотнику! – відрапортував він.

– Візьмете у хорунжого Сендецького одну чоту.

Баб’як подивився на Ілька Сендецького, і той кивнув головою.

– Ще одне, пане сотнику! – знову озвався Семен Горук. – Ми тут подумали, що варто було б якось показати людям, що у місті постала нова влада.

– Що ви маєте на увазі? – запитав Вітовський.

– Ми вирішили вивісити над ратушею синьо-жовте знамено!

Дмитро Вітовський одразу відзначив слушність і всю важливість цієї події. Лише запитав:

– Де ви візьмете український прапор?

Семен Горук хитро усміхнувся.

– Довірте це мені!

– І все ж?.. – не вгавав Вітовський.

– Жінка мого друга Михайла Лазурка Марія вже дошиває його і невдовзі знамено буде тут.

– Цю місію варто доручити найдостойнішому.

– Ми вирішили, що це зробить вістун Степан Паньківський.

Дмитро Вітовський нахмурив брови.

– Паньківський! Щось знайоме! – мовив він.

– Небіж Степана Федака. Зрештою, і названий в честь дядька, – прийшов на допомогу Ілько Сендецький.

– Що ж, робіть! – згодився Вітовський. – Тепер ще одне. Потрібно негайно ж, не мешкаючи ні хвилини, відправити у повітові міста гінців з наказом нашим людям захопити владу на місцях. Далі. Негайно телефонуйте до Черновіц команданту Букшованому. Наказ: виїхати із січовими стрільцями до Львова. А перед тим зв’яжіться з Перемишлем. Коменданту Загайкевичу, не мешкаючи, зайняти місто і знищити міст через Сян, щоб не пропустити до Львова ні одного поляка.

Дмитро Вітовський подивився на годинника.

– Розпочнемо рівно о четвертій годині! До того часу всі наші сили, задіяні в операції, мають бути на місцях, – повідомив він.

– Чому чекати так довго? – запитав Григорій Трух.

– Ми повинні діяти обережно, щоб не сполошити поляків, – замість Вітовського відповів Семен Горук. – Ну і не варто скидати з рахунків австріяків, котрі також можуть повести себе не так, як нам хочеться.

– Але чому четверта година? – не вгадав четар.

– Та тому, пане четарю, що у такий час найміцніший і найсолодший сон! – закінчив Вітовський. – Поки поляки прокинуться, поки одягнуться, поки розберуться що до чого, Львів вже буде нашим! Нам же спати суворо забороняю! А тепер давайте ще раз пройдемося по вашому, пане курінний, плану. У ньому я помітив для нас деякі небезпеки…

Як виявилося, помічені Дмитром Вітовським небезпеки не відносилися до завдання, отриманого Левком Вовком, але він дочекався закінчення цієї наради, як, власне, і всі інші. Зовсім не знаючи Львова, він боявся, що не справиться зі своєю ділянкою операції, але хорунжий Сендецький, побачивши в очах молодого колеги вагання, поцікавився його станом. Отримавши цілком прогнозовану відповідь, Ілько Сендецький лише кивнув головою. Суть цього жесту Левко зрозумів дуже скоро. Передаючи під його командування заявлену чоту, хорунжий дав йому у допомогу вістуна. Яким же було здивування Левка Вовка, коли він побачив перед собою дуже красиву дівчину приблизно однакового з ним віку.

– Ольга Горбань! – сказав хорунжий. – Ви не дивіться, що дівчина. Вістун Горбань воювала на Маківці, має воєнний досвід і, головне, народилася у Львові. Проведе вас вулицями із зав’язаними очима.

– Ну, я сподіваюся, до цього не дійде! – стрельнула поки що відкритими очима дівчина-вістун.

– Та не хотілося б! – признався Левко.

– От і добре! Я вас залишу, бо маю свій наказ! – мовив хорунжий і, віддавши честь, зник у темряві.

А Левко залишився стояти у нерішучості. Тут дівчина подивилася на нього і, напевне, вирішила взяти ініціативу у свої руки.

– Треба підготувати стрільців до завдання! – сказала вона. – Пане підхорунжий, повідомте, що нам робити!

Ці слова вивели Левка зі ступору. Він з вдячністю подивився на Ольгу, потім ближче підійшов до десятка стрільців, що терпляче чекали під стіною будинку. Вовк окинув поглядом мовчазних юнаків. Всі вони, певне, були молодші за нього самого, хоч і самому підхорунжому заледве виповнилося двадцять чотири.

– Стрільці! – неголосно звернувся він до своїх теперішніх підлеглих. – Я – підхорунжий Вовк! Маємо наказ Військового Комітету цієї ночі перебрати владу у Львові. Наша задача: захопити будинок пошти і не допустити, щоб хоча б одна звістка про наші дії загодя не покинула Львова. Починаємо рівно о четвертій годині.

Неначе за командою двічі вдарив дзвін годинника на ратуші.

Друга година.

А Левко продовжував:

– Будемо намагатися все зробити без шуму.

– А якщо поляки не захочуть без шуму? – запитав з вигляду наймолодший стрілець.

– Не думаю, що на пошті вночі хтось ходить з ґвером, – заспокоїв його Левко. – Але не будемо відкидати і це. Хто знає Львів?

Піднялося сім рук.

– Тоді добре! А то я у Львові уперше…

* * *

Коли годинник на недалекій ратуші сповістив четверту годину, чота Левка Вовка вже чекала на розі вулиць Сикстуської[1] та Словацького. Стрільці причаїлися вздовж стін будинків, міцно стискаючи у руках холодне дерево крісів. Сам Левко стояв перший, обережно оглядаючи вулицю перед собою, але ніхто навіть не думав з’являтися тут у холодну листопадову ніч. Левко Вовк знав, що такої ночі поляки відзначають День усіх святих. Його колишній командир гауптман Фоґель колись хвалився, що він сам народився саме в ніч на перше листопада, а існує повір’я, що дитина, народжена цієї ночі, обов’язково проживе сто років. Що ж, Левко знає принаймні одну людину, для якої це повір’я не справдилося: в Черновіцах він дізнався про смерть свого командира.

Що ж принесе йому, підхорунжому Вовку, та й не одному лише йому, цей День усіх святих?

Ольга Горбань, що стояла біля стіни за ним, тихо сказала:

– Пора!

Левко відірвався від холодної стіни, від чого йому стало навіть тепліше.

– Почали! – мовив він.

Чота застукотіла підборами черевиків бруківкою.

Будинок пошти чорнів на протилежному боці вулиці Словацького, лише на першому поверсі самотньо світилося у вікні. За розкладом, там перебував черговий, який і був головною мішенню стрільців Левка Вовка. Сам підхорунжий спочатку побоювався, що відсутність досвіду командування стане перепоною виконанню покладеного на нього завдання, але досвідченим у боях стрільцям зовсім не потрібні були нічиї накази. Вони миттю зорієнтувалися куди бігти і що робити, тому коли один з них стукав кулаком у масивні двері, інші приготували гвинтівки для можливого бою.

Одночасно з боку вулиці Коперника їм назустріч бігли стрільці Володимира Баб’яка. Обидва загони зустрілися перед головними дверима.

Але застосувати зброю не довелося. Як тільки заспаний черговий спросоння повернув ключ і ледь прочинив двері, два стрільці одразу потягнули їх до себе.

– Nie wolno tu przychodzić! – лише спромігся черговий.

– Нічого! Нам – можна! – відказав Баб’як і відсторонив чергового.

– Затримати і не допускати до телефону! – розпорядилася Ольга Горбань.

Один із стрільців штовхнув поляка гвинтівкою, і той, досі у невіданні, що взагалі відбувається, опустився на лаву при вході. Інші побігли сходами вгору до головної зали.

Крім поляка-чергового у приміщенні пошти не було нікого, тому вже через десять хвилин Володимир Баб’як телефоном повідомив полковника Вітовського, що завдання виконане.

– Залишайтеся на місці й організуйте оборону! – розпорядився Вітовський.

Баб’як повісив слухавку на телефонний апарат.

– Що? – запитала Ольга Горбань.

– Наказано організувати оборону, – відповів четар.

– Треба – організуємо!

– Але від кого? Пошта наша; підозрюю, що й інші теж не матимуть проблем… – сказав спантеличений Левко Вовк.

– Владу захопити легко – втримати важко! – відказала вістун і відправилася розставляти стрільців.

Левко Вовк вкотре подякував хорунжому Сендецькому за те, що той назначив Ольгу Горбань його помічником. Було видно, що молоді стрільці дівчину-вістуна поважають, слухаються її кожного наказу, хоч і не забувають, що він її командир.

Підхорунжий не знав, що відбувається у місті, але дії інших загонів були такими ж успішними і безкровними.

Сотня поручника Мартинця, скориставшись темною листопадовою ніччю, непомітно оточила касарню сорок першого румунського полку. Командир полку, побачивши, що його жовніри опинилися у невигідному становищі, і вислухавши звістку про те, що українці зараз перебирають у місті владу, лише поцікавився гарантіями, якщо він віддасть наказ залишатися в касарнях. Отримавши завірення, що вже зранку румуни зможуть відправитися по домівках, полковник дав слово честі, що сорок перший полк не втручатиметься у перебіг подій у Львові.

Подібне повторилося з мадярськими жовнірами, які займали приміщення школи Конарського. Щоправда, поручнику Цьокану довелося заздалегідь надрукувати листівки мадярською мовою, адже ніхто з його підлеглих ні слова не знали по-мадярськи. Видно, у самому тексті були помилки, бо полковник, з яким довелося вести переговори Ількові Цьокану, не зміг приховати зневажливої усмішки, але тим не менше сказав єдине слово:

– Jó!

Добре!

Так само не було проблем і з арештом генерал-губернатора Карла фон Гуйна та коменданта Пфеффера. Зрозумівши, що їхній час скінчився, вони майже без заперечень передали владу повсталим українцям.

А коли тільки благословилося на новий день, львів’яни, що жили поблизу площі Ринок, із здивуванням побачили, як на найвищій точці ратуші на фоні сірого безрадісного неба розвивається незвичне для них синьо-жовте полотнище. Це вістун Степан Паньківський виконав наказ, який був поставлений перед ним Військовим Комітетом.

Але на цьому везіння для українців Львова закінчилися. Дмитро Вітовський навідріз відмовився заарештувати польських офіцерів, котрі могли підняти заколот проти дій українців, мотивуючи це тим, що українці перейняли владу у Львові не для того, щоб починати війну з мешканцями. Польські офіцери, переодягнувшись у цивільне, вільно гуляли містом, у котрому вже хазяйнувала нова влада, і збирали потрібну для себе інформацію. Не був оточений навіть будинок, у якому польські офіцери розробляли план спротиву.

Але найбільший удар надійшов з Перемишля. Вже надвечір першого листопада звідти надійшла звістка, що тамтешній комісар так і не наважився підірвати міст через Сян.

Уцілілою залізницею до Львова на підмогу своїм жовнірам рушили польські війська.

5

Отся державна територія творить самостійну Західноукраїнську Народню Републику.

Третій артикул Тимчасового основного закону про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії

Усього того, що відбувалося у Львові, Федір Мороз поки що не знав. На листопад 1918 року він встиг стати десятником і мав під своїм командуванням дванадцять молодих ненавчених стрільців, котрі навіть не встигли пройти звичний для січовиків вишкіл. За час, що минув від того пам’ятного бою на горі Лисоня, коли він востаннє бачив Андрія Валька, доля кидала його по всьому півдні України, щоб нарешті зупинитися в Черновіцах. Як виявилося, ненадовго!

Майор Осип Букшований, котрий перебрав на себе командування січовими стрільцями на час хвороби Вільгельма Габсбурґа, зранку першого листопада отримав зі Львова наказ вирушити на північ для підтримки нової влади. Вже тоді Федір, далекий від штабів і політики, розумів, що вони починають не встигати. Замість того, щоб виїхати групами пасажирськими поїздами, командування вирішило повністю доукомплектувати спеціальні військові транспорти, які по дорозі блокували польські залізничники. Лише після того, як у Станіславові такий потяг простояв цілих шість годин, Осип Букшований разом з іншими молодшими офіцерами усунув від командування формального командира полку УСС майора Микитку, повністю перебрав на себе всю відповідальність за транспорт. За його наказом повсюдно, де поляки чинили саботаж – починаючи від Станіславова – їх заарештовували. Це покращило ситуацію, і до Львова січові стрільці доїхали вже без пригод, хоч лише у кількості однієї сотні. Основні сили мали прибути завтра. Однак далі Сихова потяг не йшов – Головний двірець встигли захопити поляки і на нього із дивовижною періодичністю прибувало підкріплення.

Перший наказ, якого отримав майор Букшований, зобов’язував його відбити цей стратегічно важливий об’єкт.

Десятник Мороз зі своїм роєм був серед тих, хто зранку четвертого листопада мав здійснити першу спробу захопити двірець. Щоправда, до самого двірця треба було ще добратися, а це добрих десять кілометрів вулицями незнайомого міста (ні десятник, ні його стрільці добре Львова не знали).

Але спочатку їм довелося відбити залізничну станцію Персенківка і радіотелеграф у Козельниках. В останньому випадку їхнє просування затрималося на добрих дві години. Польська залога захищалася з упертістю приречених, видно, сподіваючись на підмогу, яку запросили ще на початку бою. Коли ж її так і не дочекалися і з вісімнадцяти оборонців в живих залишилося лише троє, поляки нарешті вивісили білий прапор.

Здачу в полон приймав особисто Осип Букшований.

– Я захоплений вашою мужністю і відвагою, – сказав він польському офіцерові з нашивками поручника.

Зрештою, це було чи не єдиним, чим різнилися між собою українці з поляками. Це – і білі бляшані орли замість тризуба.

– Поручник Януш Косіковський! – представився поляк.

– Хорунжий Томаш Віхура! Шереґовий Піотр Недзельський! – повідомили про себе інші двоє полонених.

– На знак поваги до вашої мужності я відпускаю вас, – повідомив Осип Букшований. – Ви можете йти, але маєте дати мені слово честі, що більше ніколи не підете зі зброєю проти нас. У противному разі я не буду таким шляхетним!

Подумавши трохи, спочатку поручник, а за ним і його підлеглі заприсяглися своєю честю більше не воювати проти українців. З цим поляків і відпустили, а сотня стрільців, втративши у боях шестеро товаришів, продовжила свій шлях.

Про те, що ситуація у місті була не на користь українців, стрільці зрозуміли тоді, коли біля трамвайного депо їх догнав інший наказ. Через зв’язкового Військовий Комітет наказав змінити маршрут і поспішити на підмогу своїм воякам у Цитаделі, котрих ось уже цілий день атакували поляки.

Ознайомившись із наказом, майор Осип Букшований спересердя, зовсім не по-військовому, вилаявся:

– Насеру матері!

На німі запитання підлеглих він спромігся лише пояснити, що Головний двірець важливіший, аніж навіть Цитадель, яка височить над середмістям.

Але майор Букшований насамперед був військовим і накази не обговорював. Він одразу повернув сотню вправо, де серед порослих деревами схилів тріскотіли поодинокі постріли, котрі інколи переривалися потужною кулеметною чергою.

Так десятник Федір Мороз замість того, щоб відбити у поляків двірець і тим самим перешкодити безперебійному прибуттю до міста польського підкріплення, пішов на штурм Цитаделі. Ситуація ускладнювалася тим, що у самому казематі міцно засіли українські стрільці, а між ними і вояками Букшованого закріпилися поляки, які несподівано для себе раптом опинилися між двома вогнями. Тепер для українців було важливо не перестріляти один одного.

Цей перший бій проти поляків для Федора Мороза був відносно легким і без втрат у його рою. У рядах поляків утворився розрив, у який ринули стрільці Букшованого. Як виявилося потім, перед поляками було два виходи: або намагатися не пропустити українців до Цитаделі, але при цьому отримати небезпечну групу у себе за спиною, або дати неприятелю можливість з’єднатися з тими, хто обороняється, і тим самим підсилити і без того немалу групу. Із двох небезпек вибравши меншу, поляки пропустили стрільців до каземату… і знову їх оточили. Таким чином стрільці Букшованого не змогли допомогти тим, хто штурмуватиме Головний двірець.

Але поки що про це ніхто не думав. Поява сотні майора Букшованого виявилася приємною несподіванкою для оточених, тому перша зустріч була щирою. Старшим серед стрільців був Павло Ліськевич, знайомий не лише Осипові Букшованому, але й Федору Морозу.

Після обов’язкових у таких випадках привітань та обіймів, майор Букшований поцікавився станом оборони. Почуте його водночас здивувало й засмутило.

– Цитаделю обороняють тридцять троє «ляндштурмаків»[2], – доповів Павло Ліськевич. – Третина поранених. Ми втратили чотирьох.

– Тридцять семеро на всю Цитаделю? – недовірливо перепитав Букшований. – Та тут потрібно мінімум вісімдесят!

На це четар не відповів нічого.

– Далі?

– Полякам вдалося захопити башню. Всі наші спроби їх вибити звідти не принесли успіху. Через вулицю наші захопили Головну пошту, але там також вже третій день стріляють.

– Що з набоями? – поцікавився майор.

– Слава Богу, з цим проблем нема! Весь арсенал достався нам.

Їхню розмову перервав стрілець, повідомивши, що поляки знову пішли в атаку.

– Потім договоримо! – тільки і сказав Букшований.

Так Федір Мороз став одним з тих, хто обороняв львівську Цитадель. Стріляти з бійниць казематів було зручно, тому й ні у кого не було сумнівів, що вони зуміють втримати цей об’єкт.

У цей день стрільці відбили ще дві атаки, а коли на місто опустилася рання осіння ніч, навкруги все затихло. І поляки, й українці безбоязно покинули свої позиції й відпочивали, бо знали: ніхто не посміє порушити це нічне перемир’я, якого свято дотримувалися всі.

Повечерявши, стрільці і «ляндштурмаки» розсілися навколо численних вогнищ. Такі ж вогнища було видно і внизу, там, де відпочивали поляки.

Один із «старожилів» оборони, ще досить молодий безвусий юнак затягнув пісню, котру, підсилену чудовою акустикою мурів Цитаделі, було чути навіть за її стінами.

Гей, десь там, де чорні води,Сів на коня козак молодий.Плаче молода дівчина,Їде козак з України.

І раптом звідкись знизу, саме з того місця, куди найбільше намагалися стріляти стрільці, долинув красивий, добре поставлений голос.

Гей, гей, гей соколиОміяйчє ґури, ляси, доли.Дзвонь, дзвонь, дзвонь дзвонечку,Муй степови сковронечку.

А вже наступний куплет обидві сторони співали разом кожна своєю мовою, і над горою, котра стала каменем спотикання для поляків та українців, лунала пісня про козака, що прощався з Україною.

І ця пісня, котру своєю вважали й українці, і поляки, тим не менше була чужою на цьому місці бою, як, власне, і по всьому Львові. Кожна громада хотіла жити на своїй землі, при цьому мало піклуючись про іншу.

А поки що над Цитаделлю лунала спільна пісня. Дивно, але закінчували її вже поляки, неначе натякаючи на переможців.

Віна, віна, віна дайчє,А як умре поховайчєНа жєльоней УкраінєПши коханей мей джєвчинє.

А поки що співаки з допомогою зброї вирішували, кому бути господарями у Львові і в усій Галичині. Наступного дня бої за Цитадель відновилися ще з більшою силою. Видно, до поляків прибуло підкріплення.

Якимось чином Осипу Букшованому вдалося зв’язатися з стрільцями, що засіли в Головній пошті, правда, саме у той момент, коли в одному з боїв поранили четаря Володимира Баб’яка. Букшований відправив четаря лікуватися (благо, санітарні машини ще не обстрілювалися), а натомість поставив Павла Ліськевича.

Як виявилося, лише для того, щоб через дві доби, восьмого листопада, отримати звістку про його загибель. Правда, день перед тим, розуміючи, що вибити українців з будинку пошти не вдасться, поляки вирішили їх викурити. І то буквально.

Група з трьох легіонерів пробила стіну між Головною поштою, де засіли українці, і будівлею греко-католицької семінарії, зайнятої поляками, і здійснила підпал. Метою поляків було саме викурити оборонців, але вони не врахували, що саме там, у правому крилі Головної пошти, зберігався папір, тому вогонь швидко поширився будівлею. Противник пробував вдертись до середини, але українська залога, хоча душилася в димі, тримала опір.

Коли ж стало зрозуміло, що вогонь загрожує сусіднім будівлям, було вирішено укласти перемир’я і викликати пожежну частину. Пожежу загасити не вдалося, хоч будинки по сусідству були врятовані. Головна пошта перетворилася у чорний остов, не цікавий жодній стороні, тому бої перекинулися на прилеглі вулиці. Саме там від ворожої кулі в голову загинув Павло Ліськевич.

Коли Осипу Букшованому повідомили цю звістку, чергова атака поляків на Цитадель завершилася так само, як і попередні: безрезультатно. Саме тоді до нього підступив Федір Мороз.

– Пане майоре! Ми захопили полоненого, – повідомив він.

– І що з того? – невдоволено відказав Букшований.

Він досі не відійшов від звістки про смерть свого товариша.

– Я ніколи полонених не бачив? Візьміть з нього слово не воювати проти нас і відпустіть з Богом!

– Я гадаю, пане майоре, ви повинні вирішити самі, – обережно мовив Федір.

Осип підозріло подивився на Мороза і без слів попрямував до приміщення у казематі, де тримали полоненого. Вже перший погляд на поляка пояснив майору дивну поведінку Федора. У полоненому офіцерові, що стояв під охороною стрільця, Букшований упізнав одного з поляків, котрі обороняли радіотелеграф у Козельниках.

– Та-ак! – протягнув Осип Букшований. – Поручник Косіковський, якщо я не помиляюся? Який дав слово честі не воювати проти нас? Я так розумію, що маю переглянути свою думку про честь польських офіцерів?