Галицька сага. Тінь незалежності

Як виявилося, зібрати півтори сотні людей було не так вже і складно, тому вже біля шостої години вечора, коли на місто повільно опускалися ще несміливі сутінки, будинок на вулиці Театральній, що віднедавна стала носити ім’я Тадеуша Рутовського, зібралися всі, кого цей день застав у Львові.

У великій залі зібралися члени Національної Ради. Кость Левицький до останнього тягнув з початком засідання. Він чекав, коли у залі з’явиться Дмитро Вітовський. Сотник Українських січових стрільців ще з вересня очолив створений радикальними українськими офіцерами Центральний Військовий Комітет, котрий і не приховував про свої наміри захопити владу у Львові. Принаймні і Левицький, і Петрушевич про це знали.

Коли у проході між кріслами виникли постаті у військовій формі, Кость Левицький нахмурив брови. Дмитро Вітовський прибув не сам. Хоч інші двоє не були членами Національної Ради, їхня поява на сьогоднішньому засіданні не могла бути випадкова. Він не став виясняти, що тут робить його небіж Любомир Огоновський, а третій був для Левицького незнайомий.

Розуміючи, що далі зволікати нікуди, Кость Левицький підвівся з місця. Він кинув поглядом на єпископа Станіславівського Григорія Хомишина, що сидів у третьому ряду – єдиного з духовенства, і звернувся до присутніх.

– Панове делегати! Дякую вам за те, що ви так одразу відгукнулися на наш заклик зібратися, – почав він. – Ми не стали чекати завтрашнього дня, щоб повідомити шановне товариство про те, що дізналися сьогодні. Спішу довести до вашого відома, панове, що поважна делегація три години тому мала аудієнцію у намісника коронного краю генерала фон Гуйна. Можливо, більшість з вас не поінформована про це, бо нам прийшлося діяти не мешкаючи. Нам стало відомо, що завтра до Львова прибуває представник Польської ліквідаційної комісії граф Чарторийський з вимогою перебрати у генерала фон Гуйна всю владу на Галичині.

Залом покотився неясний шум, який, тим не менше, одразу ж стих.

А Кость Левицький продовжував:

– Бажаючи випередити поляків, отець Стефанович, доктор Голубович, суддя Іван Кивелюк, адвокати Степан Баран та Лонгин Цегельський, ну і я, повідомили намісника про аналогічне бажання шанованої Конституанти. На наше розчарування, генерал-губернатор не дав конкретної згоди, пославшись на те, що не має відповідних вказівок з Відня. У свою чергу він запевнив, що таку саму відповідь завтра отримають і поляки. Тому найпершою потребою, котра заставила мене зібрати вас, є вирішити питання про те, як нам поступити далі. Чи варто нам чекати розпорядження з Відня? Прошу всіх, хто має бажання висловити свою думку, зробити це. І прошу не забувати: від нас залежить доля Української Галичини і Буковини.

Першим на трибуну піднявся Михайло Король від Жовкви. Присутні знали його як голову «Русского клуба», але з початком війни він привселюдно відмовився від цього, чим і врятував своє життя, не потрапивши до концентраційного табору. Тим не менше дехто вважав, що Михайло Король не повністю відійшов від ворожої більшості присутніх політичної течії, що принаймні відчувалося у певній обережності його висловлювань.

От і зараз доктор Король застерігав делегатів Української Національної Ради від поспішності.

– Нам не відома обстановка у Відні, – говорив він. – Від часу, коли стало відомо про маніфест цісаря, ми, фактично, не маємо жодних більш-менш достовірних відомостей про події в столиці, як і, власне, у Європі. Є війна, нема війни – це для нас не відомо! До того ж нашими поспішними діями ми поставимо доктора Петрушевича у незручне становище. Можливо, саме цієї миті він доводить до відома цісаря наш мирний план з передачі влади на Галичині та Буковині. Як він виглядатиме в очах цісаря, коли тому повідомлять про події тут, у Львові. Тому я вважаю, що треба чекати маніфесту цісаря про передачу влади в Східній Галичині і Буковині.

Несподівано для всіх з місця озвався Дмитро Вітовський.

– Це абсолютно неприпустимо! – голосно сказав він.

– Що ви маєте на увазі, сотнику? – запитав Левицький. – Прошу вийти на середину і пояснити свою думку.

Вітовський без жодного заперечення вийшов зі свого ряду і попрямував до трибуни, але зупинився перед нею. Попередній оратор невдоволено зиркнув на сотника і так само мовчки повернувся до свого місця.

– Завтра вже буде пізно! – без вступу сказав Вітовський. – Завтра прибувають поляки, і, підозрюю, вони не будуть такими толєрантними, якими були ви, пане голово. Вони не стануть чекати розпорядження з Відня, а просто поставлять генерала фон Гуйна перед фактом захоплення влади. І шановна Рада вже матиме справу із польською владою – законною чи незаконною, це вже другорядне. Тому ми (він наголосив на цьому слові) повинні випередити поляків.

Залом прокотився шум. Щоб його перекричати, Дмитро Вітовський підвищив голос.

– Маю честь повідомити Українську Національну Раду, що до перевороту все готове і вже неможливо його відвернути. Завтра ми можемо вже бути безсилі проти польської переваги. Справа може вдатися тільки зараз. Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, вже зранку його візьмуть поляки. Наша честь вимагає, щоб ми перші взяли владу в краї, хоч би навіть прийшлось зараз її втратити, – закінчив він.

Як не дивно, члени Національної Ради сприйняли ці слова спокійно і складалося враження, що всі чекали саме на того, хто це скаже. Але ніхто не спішив підтримати сотника Вітовського. Кость Левицький кинув погляд на Хомишина. Той ніяк не виражав своїх емоцій, як, зрештою, цього не робив ніколи.

– Я так розумію, пане сотнику, ви говорите від імені Військового Комітету?! – чи то запитав, чи підтвердив Левицький.

– Саме так, пане голово! – підтвердив Вітовський.

– І я гадаю, у вас є переконливі доводи ваших слів?

– Безперечно!

– Ви готові дати нам запевнення, що маєте досить сил, щоб це зробити?

– Так.

Кость Левицький зупинив свій погляд на небіжеві Огоновському. Невідомо чому, але той кивнув головою.

Дивно, але саме цей мимовільний жест переконав його у необхідності наступних дій. Кость Левицький підвівся зі свого місця.

– Панове делегати! – мовив голова. – Перед нами постало завдання, яке може принести нашому народові або свободу, або неволю. Або спочатку свободу, а вже потім неволю! А може, і навпаки. Але вирішувати саме нам і саме зараз, бо, як сказав сотник, завтра вже буде пізно. Тому ми маємо зробити до завтра, вирішити саме зараз! Для обговорення вже немає часу. Тому я ставлю на голосування пропозицію Дмитра Вітовського. Хто за те, щоб до завтра, не чекаючи вістей з Відня, взяти владу у Львові?

І першим підняв руку. Голова бачив, як спочатку несміливо, але потім все ж більше над головами виріс частокіл рук. Коли ж «за» проголосував Михайло Король, Кость Левицький звернувся до Вітовського:

– Пане сотнику, робіть те, що мали намір!

Дмитро Вітовський разом Любомиром Огоновським залишили приміщення Ради. Що там говорилося далі, вони вже не чули.

Їхній шлях лежав до вулиці Костюшка, де у «Народній гостиниці» ось уже другий місяць діяв Центральний Військовий Комітет.

3

Телефон у кабінеті професора задзеленчав якось тривожно, і Марія одразу відчула щось недобре. Професор Ревуцький ніколи не телефонував додому в таку ранню годину, лише іноді увечері, коли затримувався у себе в лабораторії.

Марія підняла слухавку і почула голос професора Екснера. З колегою Ревуцького дівчина декілька разів зустрічалася тут, у квартирі, коли той бував у них в гостях.

– Фройлін Марія? Це Франц Екснер! – сказали на тому кінці дроту.

– Так, я вас слухаю, пане професоре!

Марія не змогла приховати тремтіння у голосі.

– Мушу вам сказати, що професору Ревуцькі на роботі стало погано і його забрали в лікарню, – повідомив Екснер.

– Ви не знаєте, у яку? – допитувалася дівчина.

– Вас туди не пустять, фройлін.

– Чому не пустять?

– У професора «іспанка»!

У Марії опустилося серце. Вона чула про цей смертельний грип, що виник невідь-звідки, і про те, наскільки він небезпечний, але завжди сподівалася, що він обмине її родину.

– Що мені робити? – розпачливо запитала дівчина.

– Зараз ви нічим не допоможете професору, – говорив Екснер. – Залишайтесь вдома, а я спробую вияснити, що до чого. Можливо, все й обійдеться. Про те, що сталося з професором, я повідомив доктора Кауфмана. Впевнений: наш спільний друг врятує професора. А ви чекайте! Я зателефоную завтра вранці.

Марія механічно поклала на важіль слухавку і опустилася на крісло. Вона чомусь одразу зрозуміла, що це кінець. Останніми днями професор Ревуцьций почувався недобре, і Марія навіть наполягала на тому, щоб він залишився вдома і відлежав хворобу, але на її біду в лабораторії якраз мали здійснити давно очікуваний експеримент, про суть якого дівчина не знала. Якщо судити зі слів професора Екснера, саме там Ревуцькому стало погано.

Дівчині стало страшно. Лише тепер вона зрозуміла, що залишилася сама у цьому великому місті. Левко досі супроводжував ерцгерцога Вільгельма у його вояжі Україною, і з його листів Марія могла скласти мапу їхніх подорожей. Хоч Австрія віднедавна вже перестала бути цісарством, й останній цісар після зречення успішно відбув кудись на захід, ерцгерцог Австрійський Вільгельм Габсбурґ остаточно перетворився у полковника Василя Вишиваного і, судячи з Левкових обережних слів у листах, додому не спішив. Марія мало розбиралася в обстановці, що панувала на її землі, адже у Відня були свої проблеми і тут не переймалися колишніми територіями, що враз захотіли стати самостійними. Австрія, відмовившись від земель, населених неавстрійцями, раптом зрозуміла, що саме цього їй бракувало упродовж минулих років. Разом з іншими територіями кудись одразу зникли і проблеми, що щоразу на них виникали. Якщо навкруги то тут то там спалахували збройні повстання, то Австрію це поки що оминало. Здавалося, що війна, яка стала причиною розвалу великої, але аж ніяк не могутньої Австро-Угорщини, вирішила обійти її стороною. Напевне, так і сталося б, якби не «іспанка».

Уперше про цю хворобу Марія дізналася від Івана Горбачевського, який останніми місяцями зачастив до їхньої квартири. Розуміючи, що у новій Австрії йому, неавстрійцю, місця в уряді не знайдеться, доктор Горбачевський все ж до останнього робив свою роботу, і те, що в Австрії грип не переріс в епідемію, було і його заслугою. Захворіло порівняно мало людей.

На жаль, серед них був і професор Ревуцький.

Марія спохопилася. Треба зателефонувати Горбачевському! Він обов’язково допоможе! Правда, чим саме міг допомогти вже відсторонений колишній міністр охорони здоров’я, вона не знала.

Розмова з доктором спокою не принесла. Марія дізналася лише, що Іванові Горбачевському вже відомо про професора. Єдине, що він сказав дівчині, було запевнення про особисту опіку над Ревуцьким і нагадування залишатися вдома.

Але бути у такий непевний час у професоровій квартирі на Шлосерґассе дівчина не могла. Їй тут стало задушно. Хотілося просто вийти на вулицю і навіть не зважати на вогку листопадову погоду.

Марія вийшла з будинку і попрямувала вулицею до Дунаю. Людей на вулиці було мало, лише десь попереду крізь легку мряку синів нечіткий силует якогось випадкового перехожого. Марія йшла, нікого не помічаючи, тому здригнулася, коли позаду почувся тупіт і сердитий вигук «Шайсе!»

Дівчина злякано відсахнулася. Поруч стояли, перебираючи ногами, коні, запряжені у фіакр, а фірман продовжував її вичитувати.

– Вам жити набридло, фройлін? – говорив він. – Якщо хочете розпрощатися з життям, то вже краще з мосту в Дунай, але зараз вода холодна. Поки втопитесь – встигнете застудитись. А ще краще захворіти цим проклятим грипом!

– У мене там… батько, – тихо сказала Марія і відійшла вбік.

Вона уперше назвала професора Ревуцького батьком.

Дівчина хотіла було продовжити свій шлях, але фірман раптом змінив гнів на милість, одразу перетворившись на незлобного старшого чоловіка і добродушно сказав:

– Сідайте, фройлін! Завезу вас!

– Куди? – запитала Марія. – Я навіть не знаю, куди їхати.

– Зате я знаю! Ви будете вже восьма, кого я завезу сьогодні до лікарні. Люди хворіють як мухи.

Фірман, напевне, хотів було сказати «і помирають», але, подивившись на тендітну постать незнайомої дівчини, вирішив обмежитись лише частиною речення.

– У мене немає грошей, щоб вам заплатити, – призналася Марія, на що чоловік махнув рукою.

– Пусте, фройлін! – сказав він. – Скоро взагалі ніхто не захоче їздити на конях. Попридумували машин, щоб їх… Сідайте, однаково їду на той берег.

Марія, дещо повагавшись, піднялася у фіакр. Фірман цвьохнув батогом, і коні зрушили з місця.

Дівчина була вдячна незнайомому чоловікові за його несподівану турботу. Ця турбота виявилася як ніколи потрібною їй саме зараз, коли Марія просто не знала, як поступити. Дівчині неодмінно хотілося бути поруч з професором. Їй здавалося, що вона обов’язково чимось допоможе людині, що замінила їй померлих рідних і про яку вона сьогодні уперше подумала як про батька, але водночас пам’ятала і застереження доктора Горбачевського уникати людних місць, щоб самій не заразитися. Буквально місяць тому вони з професором дізналися про смерть від «іспанського» грипу художника Егона Шіле, якого професор Микола Ревуцький категорично не сприймав, як і не сприймав модернізм його робіт, а Марія знаходила полотна принаймні вартими того, щоб на них подивитися. Шіле претендував на звання найвизначнішого художника Австрії після того, як навесні помер Ґустав Клімт, суперничати з яким за життя він навіть і не помишляв. Щоправда, насолоджуватися цим почесним званням йому довго не довелося. Через три доби після смерті від «іспанки» своєї вагітної дружини Егон Шіле помер також. Дивно, але ця звістка якось одразу примирила професора з модернізмом картин художника і водночас остудила до них Марію.

Ніхто не думав, що щось подібне доведеться пережити і їм.

Марія подивилася на вулицю. Столиця ще вчора величезної імперії, що простяглася від теплих вод Адріатики до боліт Волині, неначе вимерла, що виглядало дивно як на майже двохмільйонне місто. Надто багато нещасть навалилося на нього водночас: поразка у війні, зречення цісаря, той факт, що відтепер вони не Австро-Угорська імперія, а просто Німецька Австрія, і їхня доля вирішується за сотні кілометрів звідси без їхньої участі.

А тут – «іспанка»!

– Фройлін, я ось що вам скажу: вам не варто їхати до лікарні, – несподівано озвався фірман, і Марія здригнулася.

Фіакр їхав мостом Нордбрюке. Внизу сіріли свинцеві води Дунаю.

– Відвезіть мене на Постґассе, – попросила Марія.

– А що там?

– Церква.

Фірман обернувся до дівчини.

– Ви з Галіції? – здивувався він.

– Так, а звідки ви дізналися?

– Тільки на Постґассе є церква, куди ходять русини Галіції. Що ж, можливо, зараз це єдине місце, куди і варто піти у такий час!

Церква святої великомучениці Варвари була єдиною греко-католицькою церквою Відня. До того ж вона відрізнялася від інших подібних церков хоча б тим, що не була круглою і не стояла окремо від сусідніх будинків. Спочатку це був конвікт – гуртожиток для семінаристів-єзуїтів, але наприкінці XVIII століття імператриця Марія Тереза подарувала це приміщення греко-католикам, а ті, зрештою, зробили з нього церкву.

Була ще одна причина, чому Марія мала потребу заїхати до церкви: настоятелем був отець Йосиф Жук – давній знайомий її батька. Після визволення з Талергофа (а інакше, як визволенням, це назвати не можна!) дівчина стала бувати тут часто. Ось і зараз церква великомучениці Варвари стала єдиним місцем у Відні, куди вона могла піти у такий час.

Коні зупинилися навпроти входу до церкви. Марія звернулася до чоловіка.

– Я дійсно не маю як розплатитися з вами, – сказала вона.

– Ідіть з Богом, фройлін! – сказав той. – І нехай вам пощастить більше, ніж іншим!

Фірман почекав, коли пасажирка зійшла на бруківку, лише затим нагнав коней. Марія востаннє подивилася услід цій добрій людині і підійшла до дверей церкви.

Усередині церкви було порожньо. Перед іконостасом горіли запалені кимось свічки. Марія зупинилася перед однією з ікон Діви Марії, що зображали всі її свята протягом року. Народжена на Успіння, Марія, природно, вибрала саме цю ікону.

Вона так заглибилась в молитву, що не почула кроків позаду себе. Здригнулася лише від того, що хтось поклав їй на плече руку. Обернулася. Перед нею стояв настоятель храму.

– Я не сподівався сьогодні тут когось побачити, – сказав отець Йосиф. – Прихожани зазвичай у такі неспокійні часи сидять вдома. Це й не дивно – «іспанка»!

– Саме через це я тут, отче! – відповіла Марія. – Професор захворів.

Ця новина стала несподіваною для священника, у чому він і признався. Тільки запитав:

– Коли?

– Сьогодні. Телефонували з університету. Професора забрали просто з лабораторії.

Марія підняла на священника заплакані очі.

– Я ще однієї втрати не витримаю, – сказала вона. – Спочатку мама з татом, а тепер професор… Знаєте, отче, сьогодні я зовсім випадково подумала про нього як про тата.

– Не треба так, дочко! Професор Ревуцький, хоч і старший, але досить-таки міцний чоловік. Як-не-як, він пережив тиф у таборі! А теперішній грип – це навіть не тиф. А те, що ти назвала його своїм татом, у цьому немає нічого дивного. Професор був ним. Він замінив тобі твого справжнього тата, і я гадаю, що отець Гнатів радіє з того.

– Але ж пан професор помирає!

– Незбагненні шляхи Господа нашого! Зрештою, не всі хворі на цю «іспанку» помирають! Будемо молитися, щоб його минула ця чаша. А як там твій наречений?

– Воює.

Отець Йосиф Жук похитав головою.

– Так, в Галичині зараз вирішується доля всієї України, – сказав він. – Справжні українці мають бути там. А твій Левко таким і є. Тому, Маріє, повертайся додому і сподівайся на краще. А я буду молитися за раба Божого Миколу, як, власне, молюся за всіх українців, які захворіли.

Марія повернулася додому і стала чекати, як наказав їй священник. Вона сподівалася, що вже наступного дня двері відчиняться і вона знову побачить професора і зможе, нарешті, звернутися до нього зі словом «Тату!».

На ранок у двері дійсно задзвонили. Дівчина похапцем накинула на плечі теплу хустину і побігла відкривати.

У дверях стояли доктор Горбачевський і професор Екснер. Марія зрозуміла все. Її ноги якось одразу підкосилися, і вона повисла на руках доктора. Захоплені зненацька такою реакцією, хоч і цілком очікуваною, чоловіки удвох віднесли Марію в кімнату і поклали на диван. Дівчина майже одразу відкрила очі.

– Тато… помер?

У Марії виступили сльози.

– Сьогодні вночі, – сказав Іван Горбачевський.

– Так скоро! Я навіть не посиділа коло нього.

– Для тебе це було б небезпечно. Коло пана професора був я.

– Що? Що він говорив? – допитувалася дівчина.

– Він просив переказати, що любить тебе як дочку і взяв з мене слово, що я не залишу тебе у такий важкий час. Я виконаю волю мого друга!

Марія перевела погляд на професора Екснера, потім знов запитала Горбачевського:

– Я можу його побачити?

Доктор похитав головою.

– Не можна! Померлих від «іспанки» одразу відвозять на Центральне кладовище і ховають у спільній могилі, – сказав він і додав: – Дуже глибоко!

Марія знову заплакала:

– Що мені робити?

Тут озвався професор Екснер:

– Чекайте свого нареченого. Коли він повернеться, я зайду до вас, і ми поговоримо про його майбутнє. Професор Ревуцький досить високо відзивався про нього, тому я спробую узяти його до себе.

– Але у Левка лише чотири класи школи! – засумнівалася дівчина.

– Разом з українськими професорами Австрії ми хочемо заснувати вільний університет, у якому будуть вчитися ті, хто змушений покинути батьківщину, – знову сказав Іван Горбачевський. – Я пропоную написати Левкові листа і пояснити всю ситуацію. Гадаю, йому не складе труднощів попроситися в ерцгерцога Вільгельма, щоб той відпустив його до Відня.

Але Марія заперечила. Вона підвелася з дивана, накинула на плечі хустку.

– Левко не стане відпрошуватися, – впевнено сказала вона. – Поки на нашій землі йде війна, мій наречений буде там!

Вона підійшла до вікна і застигла у задумі. Чоловіки переглянулися, і професор Екснер із здивуванням помітив, як засяяло від задоволення обличчя Івана Горбачевського.

Марія повернула до них голову.

– Що мені тепер робити? – запитала вона. – Я залишилася сама!

Франц Екснер хотів щось відповісти, але його випередив Горбачевський.

– Зараз таке непевне становище, найкраще перечекати вдома, – сказав він.

– Я не зможу довго залишатися сама!

– Розумію! – згодився доктор. – Тоді зробимо так! У Відню зібралися багато українців з Галичини і Буковини. А буде ще більше! Час непевний і ніхто не знає, чим все закінчиться там, на нашій Батьківщині. Хоч я вже і не міністр охорони здоров’я, але про ситуацію проінформований і можу сказати, що вона загрозлива.

– Ви про що, докторе? – здивувався професор Екснер.

Видно, слова Івана Горбачевського стали для нього несподіванкою.

– А про те, що на столицю чекає голод, професоре!

– Голод? У Відню ніколи не було голоду! – заперечив Екснер. – Я, певно, не кажу про ті давні часи, коли ця напасть не оминала нікого!

– Боюся, професоре, ви досі не звикли до того факту, що великої імперії, що годувала столицю, вже немає, а маленька Австрія сама не в змозі забезпечити продуктами навіть себе, не кажучи про двохмільйонну столицю!

– А що тоді мені робити? – вставила Марія.

– Чомусь мені здається, що українці можуть залишитися осторонь під час розподілу продуктів, – говорив Іван Горбачевський. – Не хочу образити ваші патріотичні почуття, професоре, але німці насамперед дбатимуть про німців. Про інших мають піклуватися вони самі. Тому ми, українці, вирішили створити своєрідний комітет допомоги собі самим. Тобі, Маріє, якщо ти захочеш, також знайдеться у ньому місце. Роботи вистачить всім!

– Я згодна! – з готовністю сказала дівчина. – Що робити?

Іван Горбачевський усміхнувся.

– Не сьогодні! Всі ми маємо відійти від сумної звістки. Хоч тобі й не дуже хочеться, все ж залишся тут! Я прийду до тебе ще увечері. Може, ти не маєш грошей?

– Та ні, не хвилюйтесь! У нас… у мене ще залишилось! – відповіла Марія.

На цьому попрощалися. Коли чоловіки пішли, Марія підійшла до вікна і довго дивилася на схід. Десь там, за Карпатами, щоразу міняючи місце перебування, був її Левко. Можна було на пальцях обох рук перерахувати дні, коли вони були разом; і найщасливішими для неї – хоч як і неприродно це звучить – були ті п’ять днів, коли Левко повернувся з Італійського фронту поранений в руку. Тоді вони гуляли Віднем, і Марія ловила заздрісні погляди столичних панянок. Вона була щаслива від того, що Левко її і ніхто його у неї не відбере. За нього дівчина буде битися, хоч і відчувала, що битися не доведеться: Левко Вовк остаточно зробив свій вибір ще того пам’ятного літнього дня шістнадцятого року, коли заблукав у незнайомому йому місті.

Дівчина погано розбиралася у політичних подіях, які вихором закрутили стомлену чотирирічною війною Європу. Більше про це знав професор Ревуцький, але те, що настали важкі для всіх часи, знала. Знала вона, що Левко зараз біля колишнього ерцгерцога Вільгельма і що на нього певні кола в Україні і тут, у Відні, покладають великі сподівання щодо майбутнього.

Але зараз Левко далеко, і надіятися можна лише на себе. Бо надія – це єдине, що у неї залишилося.

Несподівано для себе Марія вирішила, що дочку, якщо та у неї народиться, обов’язково назве Надією. Щоправда, як це звучатиме по-німецьки, на разі не знала.

4

Волею українського народу утворилася на українських землях Австро-Угорської монархії Українська Держава. Найвищою державною властю Української Держави є Українська Національна Рада. З нинішнім днем Українська Національна Рада обняла владу в столичнім місті Львові і на цілій території Української Держави.

З відозви Української Національної Ради до населення міста Львова.1 листопада 1918 року

Коли у кімнату зайшли Дмитро Вітовський та Любомир Огоновський, великий маятниковий годинник у кутку показував сьому годину вечора. Присутні у кімнаті військові повернули до них голови, а Вітовський не спішив поділитися з ними новинами. Вони з Огоновським розстібнули шинелі і разом з «мазепинками» повісили їх на вішак. Одночасно підійшли до столу, на якому була розстелена мапа Львова.

– Щойно Українська Національна Рада згодилася на негайне збройне захоплення влади у Львові, – повідомив він.

Навколо столу почулося полегшене зітхання.

– Хоч Рада і дала нам дозвіл на дії, котрі ми збиралися робити і без цього дозволу, тим не менше це не знімає з нас відповідальності, – продовжував Вітовський. – Скоріше, навпаки. Пане курінний, викладуйте!