Галицька сага. Тінь незалежності

– Відступаємо! – сказав Семен. – Бігом-бігом! Олексо, ми прикриваємо!

Сусід не відповів. Він вистрілив у далекий силует, що саме необачно піднявся, щоб роздивитися, що попереду. Силует звалився на сніг.

Мимо один за одним промайнули тіні стрільців. Семен з Олексою встигли зробити по два постріли, як Кандиба розпорядився:

– Відходимо!

Він почекав, поки підніметься Мороз, і лише потім побіг за ним. Коли вони пробігали середину мосту, де власне і були закладені міни, позаду почали стріляти. Це поляки нарешті піднялися в атаку і спромоглися на безперешкодну стрільбу.

Олекса Мороз, що біг дещо лівіше, враз сіпнувся і повалився на залізничне полотно. Семен підбіг до нього.

– Що?

– Зараза… нога! – крізь зуби процідив Олекса.

Семен, не довго думаючи, повісив гвинтівку на шию, звалив сусіда собі на плечі і як міг швидко рушив до своїх.

Їх помітили, бо двоє стрільців побігли їм назустріч. Вони підхопили пораненого і вже утрьох занесли Олексу на другий берег.

– Відійдіть далі! – розпорядився Андрій Годинка. – Щоб не зачепило!

Залишивши мінерів докінчувати свою роботу, Кандиба підійшов до Михайла Валька.

– Шо в тебе сталосьи? – прошипів він. – Не можна було обійтисьи без шуму?

Михайло стояв, опустивши очі долу, як бахур, якого спіймали у сусідньому саду. Семен відчув щось неладне.

– Хто? – тільки і запитав.

– Микола, – після деякої паузи відповів Михайло Валько. – Смоляр!

Семен спересердя плюнув. Він хотів було розпитати, як це сталося, але тут позаду пролунав такий потужний вибух, що всі мимоволі присіли на сніг. Залізничний міст розламався чітко посередині, й обидві його частини впали у річку. Почувся тріск льоду.

Завдання чота вахмістра Кандиби виконала, але ціна цього виконання виявилася аж надто високою. Якщо рана Олекси ще може зажити (хоч невідомо, чи зачепила куля кістку), то смерть вісімнадцятирічного Миколи Смоляра була незворотньою. Старші перетинці відчували себе винними, що не їх настигла дурна куля полоненого поляка, а дісталася наймолодшому з них. На рік старший Михайло Смоляр, здавалося, ще навіть не встиг усвідомити, що сталося незворотнє. Він просто не відходив від нерухомого тіла брата.

До них підійшов Годинка.

– Можна іти, – сказав він.

Ці слова неначе розбудили Семена Кандибу.

– Повертаємось! – розпорядився вахмістр.

Він бачив, як при місячному світлі четверо стрільців поклали Олексу на шинель і, взявшись за краї, понесли берегом річки. Інші четверо несли тіло молодшого Смоляра.

Радості від успішно виконаного завдання не було. Один вбитий і один поранений. І за жахливим збігом обидва з Перетина!

Семен Кандиба думав, як повідомити Якова та Олену про смерть середульшого сина, а Михайло Валько картав себе за те, що прогледів той момент, як поляк, вже полонений, витягує з-за пазухи схований револьвер. Зухвальця, звичайно, тут же закололи штиками, але свою чорну справу той вже зробив.

Михайло Смоляр біг поруч і його душили сльози. Він врешті усвідомив, що більше не побачить свого Никольцю, як зверталася до свого другого сина мама.

А Роман Панас поки що про Миколу не думав. Він просто не мав змоги зупинитися на чомусь іншому. Зараз він тримав за полу шинель, на якій лежав нашвидкуруч перев’язаний Олекса, і думав лише про те, щоб швидше добратися до своїх і передати сусіда до рук лікарів.

У розташування своїх добралися без пригод. Хорунжий Годинка відправився доповідати сотнику Стафіняку про успішно виконане завдання, а Кандиба особисто прослідкував, щоб Олексу Мороза негайно передали до рук лікарів. Він не заспокоївся, поки з кімнати, де проходила операція, не вийшов лікар – вже літній чоловік у забризканому кров’ю халаті.

– Як він? – нетерпляче запитав Семен.

– Буде жити і буде ходити! – Голос лікаря був тихий і стомлений. – Куля не зачепила кістки, а застрягла у м’язах. Але ходити довго він не може! Він далеко живе?

– Кілометрів двадцять звідси.

– Якщо можна, відправте його додому. Гадаю, що там він вилікується швидше!

– До нього можна?

– Ні! Ваш підлеглий під наркозом! Приходьте увечері!

Надворі вже засіріло, і Семен побачив Валька з Панасом. Він повів їм хорошу новину.

– Де старший Смоляр? – запитав.

– Сидить біля Миколи, – відказав Михайло Валько.

Він досі не міг прийти до тями, як це могло статися, але ніхто – ні Семен, ні Роман – навіть і не думали йому докоряти. Знали: на війні все трапляється. Натомість Семен Кандиба мовив:

– Я про що думав, коли сидів перед дверима там!

Він кивнув головою на будинок – тимчасовий шпиталь.

– Чи не відправити нам Михайла додому? З Олексою. Не приведи, Господи, і з ним щось станисьи, мати того не переживе.

– Та ту навіть не знаєш, що буде за Миколою! – відказав Роман і кивнув головою. – Ні, Михайло не піде на те. Тепер – не піде!

Іншого варіанту Семен, чесно кажучи, і не сподівався.

– Тоді як нам бути? – запитав Валько.

– А давайте я зараз піду до сотника і попрошу відрядити малого кудись в тил! – запропонував Кандиба.

– Михайло сьи не згодит! – впевнено припустив Панас.

– А він і знати не буде! А так, може, і вбережетьсьи!

Сотник Стафіняк, звичайно, був в курсі всіх справ у його сотні, тому згодився з пропозицією Кандиби. Наступного дня після того, як Миколу поховали на місцевому кладовищі разом з іншими двома стрільцями, що померли від ран напередодні, Михайла Смоляра відрядили в Кам’янку супроводжувати поранених стрільців до місцевого шпиталю. Дев’ятнадцятирічний Михайло розумів, що до цього доклалися його старші односельці, але поки що він навіть не мав сили перечити.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примечания

1

Тепер вулиця Дорошенка.

2

Ляндштурм – резерв збройних сил, який скликався на час війни.

3

Зараз це будівля Львівського національного університету ім. І. Франка.

4

Тепер початок вулиці Б. Хмельницького до Рогатки.