Галицька сага. Тінь незалежності

– Так, пане полковнику, ми маємо їхати! – підтвердив Вовк.

Але одразу від’їхати не вдалося. Підхорунжий почекав, поки Вишиваний з Луцьким зайняли задні місця в автомобілі і вже хотів сісти поруч водія, як позаду почулося:

– Левко! Левко Вовк!

Він озирнувся. З колони вийшов молодий стрілець, у якому Левко упізнав Федора Мороза.

– Федю! – крикнув він і кинувся назустріч.

Односельці обнялися. Зараз не існувало на світі найрідніших людей, хоч ця зустріч була першою після тієї достопам’ятної ночі на околиці рідного села.

– Ти як? Звідки? – допитувався Левко, тормосячи Федора.

– Та я з четвертого листопада у Львові! – говорив Мороз.

– А я тут прибув за тиждень перед тобою. Де воював?

– Цитадель!

– То ж треба! А я поруч був, на Головній пошті…

Позаду почувся звук клаксона. Це Семен Кульчицький нагадував, що пора від’їжджати.

– Мені пора! – сказав Левко.

– Та й мені прийдеться доганяти своїх! Ти зараз куди?

– У Тарнопіль.

– Та й ми приблизно туди ж! Мо’ здибимся! – відказав Федір.

Вони востаннє обнялися і розійшлися. Федір Мороз побіг доганяти свій рій, а Левко Вовк винувато сів поруч шофера.

– Знайомий? – поцікавився Василь Вишиваний.

– Сусід! – відповів Левко.

Йому було сумно, що так коротко тривала зустріч з Федором. Він мав багато чого розповісти Морозу, а найбільше подякувати за той синяк під оком, отриманий у перший день серпня 1914 року.

Із задуми його вивів голос Вишиваного.

– Ви знаєте дорогу, пане підхорунжий? – запитав він.

– Якщо їхати на північ… пане полковнику, то навіть дуже добре! Я з цих країв, – відповів Левко.

Його підтримав і Кульчицький.

– До того ж, пане полковнику, дорога на схід зараз заповнена нашим військом. Не думаю, що нам вдасться швидко добратися, – сказав водій.

– А якщо ми звернемо на північ, то через Жовкву і Кам’янку виїдемо на дорогу на Броди, – говорив Левко. – Дорога має бути безпечною, бо північні терени ще наші.

– Тоді везіть! – згодився Василь Вишиваний.

Зрештою з’ясувалося, що Левко був правий. Північний шлях виявився не тільки швидшим, але й, що найголовніше, безпечним. Польське військо затримали на околицях Рави-Руської, а на українській території панував порядок, якщо він взагалі можливий у час війни. Тим не менше, полковник Вишиваний відзначив, що на теренах Жовкви, яку вони проїхали, не зупиняючись, все виглядає так, наче і війни немає.

Зрештою, не все можна і побачити, рухаючись у критому автомобілі – а у Куликові довелося підняти тент, бо починав накрапати холодний дощик.

Полковник зауважив, що чим далі їхав автомобіль, тим сумнішим ставав підхорунжий. Коли ж стан Левка зауважив і Остап Луцький, Вишиваний поцікавився у чому справа.

– Недалеко звідси моє село, – нехотя відповів Вовк.

– Ми його проїдемо?

– Ні, нам не по дорозі.

Левко не бачив, як Василь Вишиваний подивився на Луцького, а той, одразу зрозумівши що до чого, байдуже знизав плечима. Мовляв, вирішувати вам.

– Від вашого села можна добратися до Бродів, куди, зрештою, ми і прямуємо? – запитав Вишиваний.

– Так, туди йде дорога, – відповів здивований таким запитанням Вовк.

– Тоді от що, Левку! Ми поїдемо через ваше село. Але лише проїдемо! Жодної зайвої хвилини затримуватися не будемо! Приїхали – ви побачили батьків, перекинулися декількома словами – і знову в дорогу! Згодні?

Розчулений такою увагою до себе, Левко лише спромігся на подяку.

– Так, Ваша високосте! – сказав він.

Почувши таке, Василь Вишиваний тим не менше поправив його:

– От і добре! І давайте домовимось на майбутнє: жодних «високостей»! Не треба, щоб хтось знав про моє перебування тут!

Дорога додому проминула швидко, хоч їм і довелося дещо затриматися у Кам’янці: Семен Кульчицький заправляв спорожнілий бак бензином з однієї з трьох каністр, що віз із собою.

Перетин дійсно лежав осторонь їхньої основної дороги, але шлях до села виявився напрочуд хорошим, тому усі були певні, що сильно не затримаються. Саме через те Левко навіть не заїкнувся зупинитися, коли вони проїжджали повз церкву, де (він знав) саме відправляється вечірня. Авто без зупинки їхало дорогою до його рідного села.

Біля власних воріт Левко запримітив батька і наказав Кульчицькому зупинитися. Ще не встиг водій виконати цей наказ, як Левко зіскочив з підніжки і підбіг до батька.

Василь Вовк не встиг усвідомити, що відбувається, як побачив перед собою сина. Він міцно притиснув до себе Левка і поцілував. Востаннє вони ось так стояли далекого 1914 року, коли батька відвозила російська жандармерія. Тепер, по чотирьох роках, батько і син знову зустрілися.

– Ну, здрастуй, сину! – нарешті вимовив Василь.

– Тату, пробачте: не можу лишитися ні на хвилину, – винувато сказав Левко. – Пан офіцер, з яким я їду, дозволив лише повидатись! Покличте маму.

– Ой, сину, нема мами!

– Як нема? – не зрозумів Левко.

– Померла мама.

– Як померла? Коли?

– Вже місяць минув, як поховали. Від еспанської грипи.

На очах батька виступили сльози.

– Навіть поховати не зміг як належить, – винувато сказав він. – Лежить у Камінці разом з усіма.

– Тату, я маю їхати! – сказав, засмучений цією звісткою, Левко. – Коли все кінчиться…

– Коли сьи кінчит, вертай до своєї Марії, – перебив його батько. – І живіть там, де вам належит. А я вже якось сам сьи справлю… За мене не переживай: ковалі ніколи бідними не були!

– Як наші? – кинув погляд на гумно Левко. – Де вони?

– Та до церкви пішли! На вечірню. Нині ж Михайла! А у мене з нею особливі рахунки… А Роман знов в армії. Тепер вже в нашій…

– Тату, побачите когось з Морозів, передайте їм, що нині зранє у Львові я видів Федора. Скажите, що живий і здоровий.

Левко не став більше розпитуватися, які ще можуть бути особливі рахунки батька з церквою, на цей раз греко-католицькою, востаннє його обняв і швидко, щоб не передумати, повернувся до автомобіля. Хоч він і перебрав відведений йому ліміт часу, Василь Вишиваний вирішив не підганяти його.

Семен Кульчицький навіть не заглушив мотора, тому одразу рушив з місця. Левко востаннє обернувся, щоб ще раз побачити батька. Той продовжував стояти перед брамою і дивився услід синові, котрого – він відчував – більше не побачить.

А Василь Вишиваний, далекий від сентиментів, радів тому, що вдалося зберегти своє інкогніто і можна було спокійно продовжувати свій шлях.

Але він помилявся. Коли незвичний у цих місцях автомобіль проїжджав повз садибу Білецьких, на нього звернув увагу Тома. Військовий, що сидів на задньому сидінні, йому здався знайомим, але Тома не міг пригадати, коли його бачив. Вже коли приїжджі зникли за хутором Кандиб, Тома Білецький згадав.

Це сталося півтора року тому у Талергофі якраз перед тим, як надійшов декрет про його закриття. Тоді з Відня прибула поважна делегація військових та цивільних, що, як з’ясувалося невдовзі, мали визначити доцільність перебування в’язнів. Серед прибулих виділявся молодий красивий офіцер, який хоч і тримався скромно, але все ж відчувалося, що саме він є головним. Тоді ув’язненим, звичайно, ніхто і не збирався повідомляти про все, що стосувалося їхньої долі, але коли комісія поїхала, вже за десять днів їм прочитали той пам’ятний декрет.

Так, Тома Білецький був переконаний, що тоді бачив саме цього військового. Хоч тепер на ньому був інший однострій і тут Перетин, а не Грац, це був той самий молодик. Але що він тут робить і яке він має відношення до Левка Вовка?

І хто він такий?

На ці питання Тома не мав відповіді.

8

Отець Петро Лісович востаннє оглянув церкву, що вже ховалася у вечірніх сутінках, і повернув у дверях масивний ключ. Одразу відчув, що за спиною хтось стоїть. Йому вистачило сили вийняти ключа із замка, покласти до кишені і тричі перехреститися. Лише після того обернувся.

Перед ним стояв Василь Вовк.

– Так можна і перестрашити, – з докором мовив священник.

– Пробачте, отче, я не хотів цього, – винувато відказав Василь. – Та й не думаю, що вас можна настрашити.

Отець Петро хотів було відповісти банальною фразою, на кшталт «Господь кріпость моя, кого боюся?», але зрозумів, що Василь Вовк прийшов до нього не для того, щоб почути двадцять шостий псалом. Стосунки з ковалем остаточно зіпсувалися від того нещасливого дня, коли у повітовому містечку Кам’янці від смертельної хвороби померла його жінка Ганна. Відтоді Василя неначе підмінили. В усьому він чомусь звинувачував церкву і демонстративно перестав її відвідувати. На прохання брата Гната поговорити з Василем отець Петро відповідав, що той ще не готовий до такої розмови, а якщо вона все ж відбудеться, то користі не принесе ніякої.

Як видно, Василь Вовк вже остаточно «дозрів» до неї, адже як інакше можна пояснити його появу тут?

– Я вас слухаю, Василю! – сказав отець Петро. – Я так розумію, що ви хочете запитати у мене якоїсь поради?

– Ви праві, отче! – відказав Василь і зам’явся.

– Я вас слухаю! – заохотив священник. – Прошу довіритися мені. Повірте: я, як ніхто інший, вмію тримати тайну.

– Я знаю, то й прийшов до вас. Але не знаю, чи дасьте ви ту пораду.

– Чого ви так рішили? – здивувався отець Петро.

– Та я ж не хожу до церкви!

– Не ви перший, Василю, і боюся припустити, що і не останній! Але церква без вас проживе, а от як ви будете жити без неї, важко сказати.

Василь Вовк хотів було сказати, що живе і без неї, але промовчав. Він боявся почути докір, мовляв, а чого ж тоді прийшов сюди, якщо її не потребуєш. Зрештою, отець Петро Лісович ніколи не сказав би таких слів, а пораду міг дати лише він.

– Я вас слухаю, – повторив священник.

– Отче, як ставитьсьи церква до шлюбу, якщо ще не пройшло сорок днів?

Петро Лісович уважно подивився на Василя. Йому не треба було пояснювати, про кого говорить Вовк. Хоч той останній місяць і перестав ходити до церкви (а священник був певен, що це не надовго), про коваля з Перетина знали всі. Не було таємницею і те, кого має на увазі Василь.

– Свята церква не має обмежень, як таких, про шлюб, – відповів священник. – Щодо цього ви, Василю, не будете мати перешкод.

Отець Петро одразу дав зрозуміти, що знає все.

– Перешкод вам варто чекати з іншого боку…

– Я знаю, про що ви говорите, – похитав головою Василь. – Що скажуть про нас люди.

– Вас то не хвилює?

– Нє.

– Чому?

– Мені все рівно, що про мене думають другі, – сказав Вовк. – Я про них взагалі не думаю.

– І все-таки вам буде тяжко з цим жити!

– А хіба буде ліпше, коли ми станемо жити без шлюбу? – скипів Василь, але одразу заспокоївся. – Я не спішив би, отче, якби не зима. Без мене вони не виживуть. Я не можу того допустити!

– Я вас розумію! Можливо, ви і правильно робите.

– Ви дасьте нам шлюб?

– У церкви нема заперечень, – повторив Петро Лісович. – Якщо ви твердо вирішили, то приходьте завтра разом з Ориною до мене. Обговоримо, як нам бути!

На тому і попрощалися. Отець Петро повернув до себе на плебанію, а Василь пішов до своїх коней, припнутих до штахет. Поправив збрую, лише потім сів на воза. Зрозумівши, що можна їхати, коні самі рушили з місця. Василь тим часом дістав з кишені файку, запалив тютюн і затягнувся.

Він сам розумів, на що наражає і себе, і Орину з дітьми своїм поспішним вчинком. Вже навіть випадкові й такі несміливі їхні зустрічі одразу ставали надбанням перетинців, і якщо чоловіки ставилися до них принаймні байдуже, то жінки не могли пробачити Василеві зради пам’яті Ганни і де можна й не можна поносили Орину.

Його вони чіпати боялися.

Іншим разом Василь зробив би все, щоб ні у кого не було навіть причини для осуду, але наближалася зима, у хаті Орини було холодно і хоч-не-хоч йому довелося привести на гумно жінки дров, а затим і порубати.

Після такого йому залишалося тільки піти до місцевого пароха за порадою, адже лише у церкві вони могли узаконити своє життя. Щоправда, чи заспокояться після того сусіди (і не в одному лише Перетині), він сумнівався.

Василь Вовк нагнав коней.

Снігу ще не було, зате давав про себе знати легкий морозець. Дорога була тверда і неслизька, тому до села дісталися швидко. На самому в’їзді його перестрів Андрій Валько. Після пам’ятної зустрічі зі своїм бойовим побратимом Андрій все ж поїхав до Кам’янки, звідки повернувся повноправним жандармом з досить-таки широкими повноваженнями. Зрештою, проявляти їх у Валька нагоди не випадало: сусіди законів не порушували не через боязнь потрапити на очі новому «шандару», а просто… у них не виникло й думки це робити. Андрій став чи не єдиною владою на території, що обмежувалася парафією храму великомучениці Варвари, тому люди його знали, як, власне, знав він і їх, а той факт, що недалеко пролягав фронт і час від часу через села проходили війська, озброєні зовсім не так, як Валько, також не сприяв бажанню погратися із законом у небезпечну гру хто кого перехитрить.

– Слава Ісусу Христу, вуйку! – привітався Андрій.

– Слава навіки, пане шандаре! – відповів Василь. – Тільки зразу попереджаю, що зброї у мене зараз нема!

Андрій засміявся.

– От коли буде, то й поговоримо про зброю, – сказав він. – А зараз у мене до вас просьба. Виконаєте?

– Якщо не посадиш до криміналу, то…

– Кажу ж: не нині! Коня підкувати треба. Одну підкову загубив зовсім, а друга тримаєсьи на одному цьвоху. А пішодрала всі села не обійду. То як?

– Добре, що не зробиш для наших шандарів! – згодився Василь. – Приводь свого Орлика десь за годину. До того часу я вже розпалю п'єца.

Андрій Валько попрямував вулицею далі, а Василь Вовк під’їхав до обійстя Орини Ребрик. Неспішно прив’язав коней до стовпця. Тим часом з хати вийшла жінка. Орина побоялася вийти на вулицю, а почекала, коли Василь зайде на обійстя.

– Що? – нетерпляче запитала жінка. – Що він сказав?

– Ксьондз сказав, щоб ми завтра прийшли до нього, – відповів Василь Вовк. – Він дасть нам шлюб.

Після таких слів Орина якось одразу знітилася. Увесь час вона боялася, що Василь привезе негативну відповідь, а коли цього не сталося, у неї знову прокинувся природний жіночий страх.

– Ой, Василю, страшно мені! – призналася вона.

– Кинь то! Тебе ніхто не скривдить! Я не дам! Ні тебе, ні дітей! – пообіцяв Василь Вовк.

Так завдяки його наполяганням вони стали чоловіком і жінкою. Як і варто було очікувати, цей шлюб викликав неоднозначну реакцію у жителів села. Чоловіки поставилися до цього загалом байдуже, навіть раділи за коваля, хотіли було і відмітити цю подію, але… проти власних жінок піти не могли. Ті ж розділилися на дві нерівні частини: одна частина – більша – була переконана, що Василь міг просто почекати хоча б до весни і зробити те, що він зробив майже на сороковий день після смерті Ганни (а Петро Лісович все ж наполіг на тому, щоб шлюб Василь та Орина взяли вже після цього дня), а менша частина в особі Юстини Солтис, тільки дізнавшись про те, що сталося, одразу висловила своє ставлення й до Василя, і до Орини.

Щоправда, слово «висловила» зовсім не підходило до того тону, яким кричала жінка. Тоді чи не всі перетинці зібралися біля фігури хреста у центрі села. Зазвичай так відбувалося тоді, коли з війни приходили листи. Тоді їх читали перед усім селом з надією, що хтось дізнається про своїх. Тепер же, коли всі мобілізовані на фронт були разом, то й листи також адресувалися всім.

Після того, як Андрій Валько дочитав до кінця листа, що його написав брат Михайло, і обережно сховав до кишені, Юстина Солтис не втерпіла.

– Так, – сказала жінка. – Вони там воюють, а в Перетині таке сьи роби!

І подивилася на Василя з Ориною.

– Що ви говорите, цьотко Юстино? – нахмурив брови Андрій Валько, хоч що вона мала на увазі, здогадувався не лише він.

– А ніхто і не знає! Десь там воює і Левко Вовк. А навіт не знає, що батько не встиг поховати його матір, а вже живе з другою!

– Юстино! – з докором сказав Лука, але та тільки огризнулася.

– Що «Юстино»? Якщо вам всім все рівно, що робитсьи в Перетині, то я ціхо сидіти не буду! Та Василь навіть до Ганни не їздив, коли сердешна хорувала!

– Ви знаєте, цьотко Юстино, що того не можна було робити, – заступився за Вовка Андрій. – За нею ходила лікарка.

– Ага, така сама публíка, як його Орина! – не здавалася Юстина. – Нє, а? Одна публíка ту, друга в Камінці!..

Юстина Солтис замовкла, коли зустрілася поглядом з Василем. Стишилися заінтриговані інші селяни. Знаючи крутий норов Василя Вовка, люди боялися, щоб чого не сталося. Внутрішньо приготувався до чогось неприємного і «шандар». А Василь узяв заплакану Орину за руку і, вже збираючись піти до свого нового дому, мовив:

– Якщо ти хочеш називати свою дочку публíкою, то твоє діло! – сказав він. – Мертві очі моїй Ганні закрила твоя Ксеня!

І з Ориною залишив зібрання.

Андрій Валько – наперед жандарм – важко зітхнув. На ще одну проблему в нього побільшало. І навряд чи це колись припиниться.

Сусіди якщо і ставали ворогами – то назавжди!

1919 рік

9

Святвечір 1919 року шестеро перетинців зустріли не тільки далеко від своїх рідних, але навіть не в будинку чи окопі.

На початку січня фронт стабілізувався у тридцяти кілометрах на захід від Перетина, причому після місяця запеклих боїв довелося залишити Раву-Руську. Зараз українські війська окопалися у шести кілометрах на схід від крайніх хат міста, у якому вже були нові господарі. Розрізнені українські сотні і просто великі загони здебільшого пів партизанських порядків вирішено було об’єднати під спільним командуванням полковника Віктора Курмановича. Необхідність цього кроку підтвердилась майже одразу, адже навпроти, по ту сторону фронту, відбувалося подібне: польське командування утворило групу «Буг» на чолі з генералом Яном Ромером.

На повірку виявилося, що сили у супротивників майже однакові, тому на «українське Різдво» бої практично припинилися. Правда, цей бій, якраз на Святвечір, перетинцям запам’ятається надовго. Усі вони потрапили до одної сотні сотника Стафіняка. Він і викликав до себе Семена Кандибу, як старшого за званням серед мобілізованих. Семен, вахмістр кавалерії, тим не менше потрапив до піхоти, але мало тим переймався. Зараз він стояв перед сотником Стафіняком та ще одним незнайомим йому офіцером й чекав, що той скаже.

– Отож, пане вахмістре, ситуація така, – почав сотник, неначе перед тим у них була довга розмова і залишилося лише підбити підсумок. – Ось тут, в оцьому районі, скупчилося небезпечне для нас угруповання неприятеля і, за нашими даними, поляки готові завтра зранку переправитися через річку. Підійдіть сюди. Ось це – міст через річку, по якому поляки завтра перекинуть до Рави підмогу. Ваша задача: підірвати його до бісової мами!

– Але я нічого не знаюся у цьому! – сказав Семен.

– Нам це відомо! Зрештою, цього від вас і не вимагається. Це зробить хорунжий Андрій Годинка.

При цьому сотник кивнув головою на незнайомого офіцера.

– Ваша задача забезпечити прикриття групи. За операцію відповідаєте ви! – закінчив Стафіняк.

І ось чота, у яку потрапили всі перетинці, залягла перед залізничним мостом в очікуванні наказу. Як на біду, ніч виявилася місячною, і на білому скрипучому снігу їхні темні постаті було видно здалеку, але, на їхнє щастя, поляки спокійно сиділи в себе у вартівницях по обидва боки мосту і не сподівалися, що у такий для українців день ті робитимуть щось інше, крім колядувати.

Неначе у підтвердження цього зі сторони найближчого села лунали дитячі голоси колядки, слів якої було важко розчути.

– Треба починати, а то повідморожуємо собі все, що можна, тоді нема чого і до жінок вертатися! – сказав Андрій Годинка. – Вахмістре, що плануєте робити?

– А що тут планувати? Тут плануй не плануй, а вартівниці треба захопити, – відповів Семен Кандиба. – І добре було б без шуму.

– Добре б! – сказав Годинка. – Але попереджаю: допомогти я вам не зможу!

– Справимось без вас! Робіть свою справу!

Кандиба підповз (а у їхньому становищі можна було лише повзати!) до Михайла Валька. Серед всіх перетинців він мав наступне після Семена звання.

– Хватить лежати, – сказав він.

– Починаємо? – запитав Михайло.

– Хватить лежати! – повторив Семен. – Михайле, ти береш свій рій і нападаєш на вартівницю. Я тобі не помагаю, а з іншими біжу через міст до вартівниці на тому березі.

– У вас можуть стріляти!

– Якщо ти зробиш все тихо, то поляки нічого не будуть знати. Бережи наших!

Невдовзі стрільці підповзли до самої штреки і, перевіривши, чи не стовбичить якийсь вартовий, піднялися зі снігу і мовчки побігли до будиночка колійного оглядача, у якому від морозу заховалися поляки. Вахмістр Кандиба не став перевіряти, чи справиться з поставленим завданням Михайло Валько, а, не стишуючи біг, повів свій рій мостом до протилежного берега, де на білому сніжному фоні чорніла інша вартівниця. Серед теперішніх його підлеглих з перетинців був лише Олекса Мороз. Роман Панас і брати Смолярі потрапили до Валька і зараз, всього видно, спокійно роззброювали польську залогу.

Враз за спиною пролунав одинокий постріл. Не зупиняючись, Семен повернув голову, але нічого не побачив, лише декілька темних постатей, що бігли йому услід. Це були підривники Андрія Годинки, завданням яких було підірвати цей переїзд.

– Вилупцю хранцоватий! – крізь зуби прошипів Семен. – Казав же тихо!

Але більше пострілів не було, зате попереду з будиночка вибігли двоє темних постатей. Критися більше не було потреби, тому вахмістр Кандиба вистрілив перший. Невідомо, поцілив він чи ні, але обидві постаті кинулися назад, при цьому намагаючись закритися всередині будиночка, але це чомусь не вдавалося. Вже підбігаючи до нього, стало зрозуміло причину: Семен все ж вбив одного жовніра і він своїм тілом припер двері.

Забігши всередину вартівниці, українці застали двох поляків, причому один з них тримав в руці слухавку телефону.

– Połóż to na miejscu! – наказав Семен і навів на поляка рушницю.

Той без жалю виконав наказ. Тим часом Олекса Мороз роззброїв поляків.

– А тепер я хочу знати: ви підняли рев'ях? – запитав Кандиба.

На обличчі одного з поляків виникла їдка посмішка.

– Tak, і wkrótce umrzesz, Ukraińcy! – урочисто мовив він.

– Курва мать! – вилаявся Кандиба. – Олексо, зв’яжи цих «телефоністів» і бігом до мене! Зараз тут будуть поляки!

З боку недалекого села вже не було чутно колядок. Видно, туди долинули звуки пострілів. Семен Кандиба розставив своїх людей так, щоб не прогледіти появи поляків, які безперечно підійдуть на підмогу. Мінери Годинки тим часом вовтузилися на середині мосту: закладали вибухівку.

Семен не знав, скільки часу потрібно мінерам, щоб справитися з роботою, але сподівався, що це станеться до того моменту, коли поляки у селі спроможуться організувати підмогу.

– Бути готовими до бою! – сказав він своїм стрільцям. – Наша задача – не пустити поляків до того часу, поки мінери не закладуть свої міни!

Оскільки завдання було просте, ніхто не подав голосу. Хто де міг заховалися за усім можливим прикриттям і стали чекати.

Довго нічого з села не було чутно; складалося враження, що поляк обманув, намагаючись нагнати на них страх. Семен Кандиба хотів було вже ще раз розпитати полонених, чи говорять вони правду, але тут поруч виник Олекса Мороз.

– Чого так довго? – невдоволено запитав Семен.

– Довелося заспокоїти нашого «телефоніста», – виправдовувався Олекса. – Все хотів втекти.

– Не втече?

– Та нє! Я його надовго відключив!

Тут озвався стрілець, що лежав за мішком з піском. (Поляки завбачливо облаштували оборону.)

– Пане вахмістре! Хтось наближається.

Кандиба придивився уважніше. При блідому місячному світлі на снігу чітко виднілися з десяток темних постатей, які не могли бути ніким іншим, як польськими жовнірами.

– Не стріляти! – розпорядився Семен. – Най підійдуть ближче!

Він подумки сподівався, що до бою не дійде і що мінери встигнуть закласти вибухівку до того, як доведеться натиснути на спусковий гачок гвинтівки, але очікуваного свистка не прозвучало, тому командир зрозумів, що бою уникнути не вдасться.

Збагнувши, що близько підпускати поляків небезпечно, він першим відкрив вогонь. Одночасно прозвучало з десяток пострілів. Видно, стрільці тримали пальці на спуску і постріл командира став для них мимовільним поштовхом до бою. Невідомо, чи поцілили вони у когось, чи ні, але після такого початку бою всі поляки попадали на сніг. Через деякий час озивалася то одна, то інша гвинтівка.

Тривала звичайна перестрілка, яка рідко коли приносила перемогу, радше тримала обидві сторони на зайнятих позиціях. Семен Кандиба хотів було вже наказати стрільцям берегти набої, як позаду почувся звук свистка. Це був сигнал до відступу.