Час second-hand (кінець червоної людини)

«У нас у класі вчилася бідна дівчинка, її батьки загинули в автомобільній катастрофі. Вона залишилася з бабусею. Увесь рік ходила в одній сукенці. Так от, її нікому не було шкода. Якось швидко стало соромно бути бідним…»

«Про дев’яності не шкодую… Це був буремний, світлий час. Я, що раніше не цікавилася політикою й не читала газет – пішла балотуватися в депутати. Ким були прораби перебудови? Письменники, художники… Поети… На Першому з’їзді народних депутатів СРСР автографи можна було збирати. Мій чоловік – економіст, він божеволів від цього: «Запалювати словом людські серця – це поети вміють. Революцію ви зробите. А далі, далі – що? Як будуватимете демократію? Хто? Тепер зрозуміло, що у вас вийде». Сміявся з мене. Ми через це з ним розійшлися… Але він мав рацію…»

«Страшно стало, тому народ і пішов у храми. Коли я вірив у комунізм, мені не потрібна була церква. А дружина моя ходить зі мною через те, що в церкві священик каже їй: “Голубонько”».

«Мій батько був чесним комуністом. Я комуністів не звинувачую, я звинувачую комунізм. Досі не знаю, як мені ставитися до Горбачова… До цього Єльцина… Черги та порожні магазини забуваються швидше, ніж червоний прапор над Рейхстагом».

«Ми перемогли. А кого? Навіщо? По телебаченню на одному каналі йде фільм, де «червоні» б’ють «білих», а на іншому – хоробрі «білі» б’ють «червоних». Шизофренія!»

«Увесь час говоримо про страждання… Це наш шлях пізнання. Західні люди здаються нам наївними, тому що вони не страждають, як ми, в них є ліки від будь-якої вавочки. Зате ми сиділи в таборах, під час війни землю трупами завалили, голими руками гребли ядерне паливо в Чорнобилі. І зараз сидимо на уламках соціалізму. Як після війни. Ми такі терті, ми такі биті. У нас своя мова. Мова страждання.

Пробував поговорити про це зі своїми студентами… Сміялися мені в очі: «Ми не хочемо страждати. Для нас життя – це щось інше». Нічого ще не зрозуміли про наш недавній світ, а живемо в новому. Ціла цивілізація – на звалищі…»

Десять історій у червоному інтер’єрі

Про красу диктатури й таємницю метелика в цементі

Єлена Юрієвна С. – третій секретар райкому партії, 49 років

Чекали на мене вдвох – сама Єлена Юрієвна, з якою ми домовлялися про зустріч, і її московська подруга Анна Іллінічна М., яка приїхала в гості. Вона одразу ж включилася в розмову: «Давно хочу, щоб хтось пояснив мені, що з нами відбувається». Нічого в їхніх розповідях не збігалося, крім знакових імен: Горбачов, Єльцин… Але в кожної був свій Горбачов і свій Єльцин. І свої 90-ті.

Єлена Юрієвна:

– Хіба вже треба розповідати про соціалізм? Кому? Ще всі – свідки. Слово честі, я здивована, що ви до мене прийшли. Я – комуністка… номенклатура… Нам же зараз не дають слова… закривають рота. Ленін – бандит, Сталін… Ми всі злочинці, хоча на моїх руках немає ні краплини крові. Але на нас тавро, на всіх…

Може, через п’ятдесят або сто років про те наше життя, яке називалося соціалізмом, писатимуть об’єктивно. Без сліз і проклять. Почнуть розкопувати, як стародавню Трою. Нещодавно взагалі сказати щось добре про соціалізм було неможливо. На Заході після краху СРСР зрозуміли, що марксистські ідеї не закінчилися, їх слід розвивати. Не молитися на них. Маркс не був там ідолом, як у нас. Святим! Спочатку ми його обожнювали, а потім проголосили анафему. Усе перекреслили. Наука теж принесла людству незчисленні лиха. Нумо тоді знищувати вчених! Проклянімо батьків атомної бомби, а ще краще – почнімо з тих, хто порох винайшов! Із них… Хіба я не маю рації? (Я не встигаю відповісти на її запитання.) Правильно… правильно, що з Москви вибралися. У Росію, так би мовити, приїхали. У Москві коли гуляєш, здається, що й ми Європа: розкішні машини, ресторани… Золоті бані сяють! А ви послухайте, про що в нас люди говорять у провінції… Росія – це не Москва, Росія – це Самара, Тольятті, Челябінськ… Дупінськ який-небудь… Що на московських кухнях можна дізнатися про Росію? На тусовках? Бла-бла-бла… Москва – столиця якоїсь іншої держави, а не тієї, що за кільцевою дорогою. Туристичний рай. Москві не вірте…

До нас приїжджають й одразу: ну, це совок. Люди живуть дуже бідно навіть за російськими мірками. Лають багатих, зляться на всіх. Лають державу. Вважають, що їх обдурили, ніхто їм не казав, що буде капіталізм, вони думали, що соціалізм почнуть виправляти. Те життя, яке всі знали. Радянське. Доки вони на мітингах дерли горло: «Єльцин! Єльцин!» – їх обікрали. Без них поділили заводи та фабрики. І нафту, й газ – те, що, як то кажуть, від Бога. Але це тільки зараз зрозуміли. А в дев’яносто першому всі в революцію пішли. На барикади. Хотіли свободи, а що отримали? Єльцинську… бандитську революцію… Сина моєї подруги ледь не вбили за соціалістичні ідеї. Слово «комуніст» було образою. Свої хлопці у дворі ледь парубка не вбили. Знайомі. Сиділи в альтанці з гітарами й розмовляли: ось невдовзі, мовляв, підемо лавою на комуністів, вішати будемо їх на ліхтарях. Міша Слуцер – тато його в нас у райкомі працював – він хлопчик начитаний, процитував їм англійського письменника Честертона: «Людина без утопії набагато страшніша, ніж людина без носа…», і його за це – черевиками… чобітьми… «А, жидота! Хто революцію в сімнадцятому році робив?» Я пам’ятаю цей блиск в очах людей при початках перебудови, ніколи його не забуду. Комуністів ладні були лінчувати, висилати «по етапу»… У контейнерах для сміття валялися книжки Маяковського, Горького… Здавали на макулатуру твори Леніна. Я підбирала… Так! Отак!! Я ні від чого не відрікаюся! Нічого не соромлюся! Не змінювала масті й не перефарбовувалася із червоного кольору в сірий. Є такі люди: «червоні» прийдуть – вони радо зустрічають «червоних», «білі» прийдуть – вони радо зустрічають «білих». Відбувалися неймовірні кульбіти: вчора – комуніст, сьогодні – ультрадемократ. На моїх очах «чесні» комуністи перетворювалися на християн і лібералів. А я люблю й ніколи не розлюблю слово «товариш». Гарне слово! Совок? Прикусіть язика! Радянська людина була дуже гарною людиною, вона могла поїхати за Урал, у пустелю – заради ідеї, а не за долари. Не за чужі зелені папірці. Дніпрогес, Сталінградська битва, вихід у відкритий космос – це все вона. Великий Совок! Мені досі приємно писати – СРСР. Це була моя країна, а зараз я живу не у своїй країні. У чужій країні я живу.

Радянською я народилася… Наша бабуся не вірила в Бога, але вірила в комунізм. А наш тато до самої смерті чекав, що соціалізм повернеться. Уже впав Берлінський мур, розвалився Радянський Союз, а він все одно чекав. Навіки розсварився зі своїм найкращим другом, коли той назвав прапор червоною ганчіркою. Наш червоний прапор! Кумачевий! Тато був на фінській війні, за що вони воювали, він так і не зрозумів, але треба було йти, і він пішов. Про цю війну мовчали, називали її не війною, а фінською кампанією. Але тато нам розповідав… Тихо. Удома. Рідко, але згадував. Коли вип’є… Пейзаж його війни – зимовий: ліс і метрової глибини сніг. Фіни воювали на лижах, у білих маскхалатах, з’являлися скрізь несподівано, мов янголи. «Мов янголи» – це татові слова… Могли за ніч вирізати заставу, цілу роту. Мертві… У татових спогадах мертві завжди лежали в калюжах крові, із сонної людини крові виходить дуже багато. Крові було стільки, що вона проїдала метровий сніг. Після війни тато не міг зарізати навіть курку. Кролика. Дуже засмучувався від вигляду будь-якої вбитої тварини й теплого запаху крові. Він боявся великих дерев із густою кроною, на таких деревах зазвичай ховалися фінські снайпери, їх називали «зозулями». (Мовчить.) Хочу додати… від себе… Після Перемоги наше містечко потопало у квітах, це буяння якесь було. Найголовніша квітка – жоржини, її клубні взимку треба було зберігати, щоб не замерзли. Боже борони! Їх закутували, вкладали, неначе малу дитину. Квіти росли біля будинків, за будинками, біля колодязів і вздовж парканів. Після страху особливо хочеться жити, радіти. А потім квіти зникли, зараз цього вже немає. А я пам’ятаю… Згадала ось… (Мовчить.) Тато… Провоював наш тато лише півроку й потрапив у полон. Як він потрапив у полон? Вони наступали через замерзле озеро, а артилерія противника била по кризі. Мало хто допливав до берега, а ті, хто допливав, вони вже були без сил і без зброї. Напівголі. Фіни їм тоді протягували руки. Рятували. Хтось хапався за цю руку, а хтось… Було чимало таких, хто не приймав допомоги від ворога. Їх так учили. А тато схопився за чиюсь руку, його витягли. Я добре пам’ятаю татове здивування: «Вони дали мені шнапсу, щоб я зігрівся. Одягли в сухе. Сміялися й ляскали по плечу: “Живий, Іване!”» Тато раніше ніколи не бачив ворогів зблизька. Не розумів, чому вони радіють…

Сорокового року закінчилася фінська кампанія… Радянських військовополонених обміняли на фінів, які перебували в нас у полоні. Назустріч одні одним вони йшли колонами. Фінів, коли вони порівнялися зі своїми, почали обіймати, тиснути їм руки… Наших зустріли не так, їх зустріли як ворогів. «Братики! Рідненькі!» – кинулися вони до своїх. – «Стояти! Крок убік – стріляємо!» Колону оточили солдати з вівчарками й повели їх у спеціально приготовані бараки. Навколо бараків – колючий дріт. Почалися допити… «Як ти потрапив у полон?» – спитав слідчий тата. – «Мене фіни витягли з озера». – «Ти – зрадник! Ти рятував свою шкуру, а не Батьківщину». Тато теж вважав, що він винний. Їх так учили… Не було жодного суду. Вивели всіх на плац і зачитали перед шеренгою наказ: шість років таборів за зраду Батьківщині. Відправили до Воркути. Там вони будували залізницю у вічній мерзлоті. Боже мій! Сорок перший рік… Німці вже під Москвою… А їм не казали, що війна почалася – вони ж вороги, радітимуть. Уже вся Білорусь під німцями. Взято Смоленськ. Коли вони дізналися про це, одразу всі захотіли на фронт, писали листи начальнику табору… Сталіну… Їм відповідали: ви, мовляв, сволота, працюйте на перемогу в тилу, на фронті нам зрадники не потрібні. І вони… тато… я від тата це чула… вони всі плакали… (Мовчить.) Ось із ким би вам зустрітися… Але тата вже немає. Табір йому життя вкоротив. І перебудова. Він дуже страждав. Не розумів, що трапилося. Із країною, з партією. Наш тато… У таборі за шість років він забув, що воно – яблуко і капустина… простирадло та подушка… Тричі на день їм давали баланду, буханець хліба – на двадцять п’ять осіб. А спали – під голову поліно, замість матраца – дошки на підлозі. Наш тато… Дивний він був, не такий тато, як в інших… Не міг вдарити коня або корову, штовхнути ногою собаку. Мені завжди було тата шкода. А інші чоловіки з нього сміялися: «Ну, який ти чоловік? Баба!» Мама плакала, що він… ну, що він не такий, як усі. Візьме в руки капустину й роздивляється… Помідор… Спершу взагалі мовчав, нічим із нами не ділився. Років через десять заговорив. Не раніше… отак… Якийсь час у таборі він возив мертвих. За день збиралося десять-п’ятнадцять трупів. Живі поверталися в бараки пішки, а мертві – на санях. Із мертвих їм наказували знімати одяг, і мертві лежали на санях голі, як тушканчики. Це я говорю татовими словами… Плутано в мене виходить… Через почуття… хвилююся, так… Перші два роки в таборі ніхто з них не вірив, що виживе; про дім згадували ті, в кого був термін п’ять-шість років, а в кого десять-п’ятнадцять років про дім мовчали. Нікого вони не згадували: ані дружин, ані дітей, ані батьків. «Якщо почнеш згадувати, не виживеш», – татові слова. А ми на нього чекали… «Ось тато повернеться… і мене не впізнає…», «Наш таточко…» Хотілося ще раз вимовити це слово «тато». І він повернувся. Бабуся побачила біля хвіртки людину в солдатській шинелі: «Солдатику, кого ви шукаєте?» – «Мамо, ти мене не впізнала?» Бабуся де стояла, там і впала. Так тато повернувся… Весь був обморожений, ноги й руки він ніколи не міг зігріти. Мама? Мама говорила, що тато повернувся після табору добрим, а вона боялася… її лякали… що звідти повертаються злими. А наш тато хотів радіти життю. На всі випадки в нього була приказка: «Кріпися – найгірше ще попереду».

Забула… Забула, де це відбувалося… в якому місці? У пересильному таборі, чи що? На карачках у великому дворі повзали та їли траву. Дистрофіки, пелагрики. При татові не можна було ні на що поскаржитися, він знав: «Аби вижити, людині потрібно три речі – хліб, цибуля та мило». Усього три речі… всього… Цих людей уже немає, наших батьків… Якщо хто залишився, то їх слід у музей, під скло, руками не торкатися. Скільки вони всього зазнали! Коли тата реабілітували, йому видали дві солдатські зарплати за всі страждання. Але в нас у домі дуже довго висів великий портрет Сталіна. Дуже довго… я це добре пам’ятаю… Жив тато без образи, він вважав, що це час був такий. Жорстокий час. Будували сильну країну. І побудували, і перемогли Гітлера! Татові слова…

Я зростала серйозною дівчинкою, справжньою піонеркою. Тепер усі вважають, що раніше в піонерську організацію заганяли. Нікуди не заганяли. Усі діти мріяли бути піонерами. Ходити гуртом. Із барабаном, з горном. Співати піонерські пісні: «Край родной, навек любимый, / где найдешь еще такой!», «У власти орлиной орлят миллионы, и нами гордится страна…» На нашій родині все ж була ця пляма, що тато сидів, мама боялася, що мене не приймуть у піонери або не одразу приймуть. А мені хотілося бути з усіма. Обов’язково, так… «Ти за кого: за місяць ясний, чи за сонце?» – влаштовували мені допит хлопці в класі. Тут треба не схибити! «За місяць ясний» – «Правильно! За радянський край прекрасний». А скажеш «За сонце» – «За проклятого японця». Засміють, задражнять. Клялися ми одне одному так: «чесне піонерське» або «чесне ленінське». Найбільша клятва – «чесне сталінське слово». Батьки знали, якщо я сказала «чесне сталінське», я не обдурюю. Боже мій! Згадую не Сталіна, а згадую наше життя… Я записалася в гурток і вчилася грати на акордеоні. Маму за ударну працю нагородили медаллю. Не лише гидота була… і казармене життя… У таборі тато часто бачив освічених людей. І вже ніде він таких цікавих людей не зустрічав. Деякі з них писали вірші, й вони частіше виживали. Як і священики, ті молилися. І тато хотів, щоб усі його діти отримали вищу освіту. Мрія його. Ми всі – нас четверо дітей – закінчили інститути. Але він навчив нас і ходити за плугом, і косити траву. Я вмію подати на віз сіно, скласти копицю. «Усе може стати в пригоді», – гадав тато. Він мав рацію.

Мені зараз хочеться згадувати… Я хочу зрозуміти те, що прожито. Не тільки своє життя, а наше… радянське… Я не у захваті від власного народу. І від комуністів теж, і від наших комуністичних лідерів. Сьогодні особливо. Усі здрібніли, обуржуазилися, всі хочуть гарно, солодко хочуть жити. Споживати і споживати. Ухопити! Комуністи теж уже не ті. У нас є комуністи з річним прибутком у сотні тисяч доларів. Мільйонери! Квартира в Лондоні… палац на Кіпрі… Що це за комуністи? У чому ж їхня віра? Запитаєш – подивляться, як на несповна розуму. «Не розповідайте нам радянські казки. Оцього не треба». Зруйнували таку країну! Розпродали за безцінь. Нашу Батьківщину… щоб хтось міг лаяти Маркса та їздити по європах. Час такий же страшний, як і за Сталіна… Я відповідаю за свої слова! Напишете це? Не вірю… (І я бачу – не вірить.) Уже немає ні райкомів, ні обкомів. Попрощалися з радянською владою. А що отримали? Ринг, джунглі… Владу злодіїв… Хапали – хто швидше, пиріг великий. Боже мій! Чубайс… «прораб перебудови»… Тепер він хвалиться, лекції в усьому світі читає. Мовляв, в інших країнах капіталізм складався століттями, а в нас за три роки. Діяли хірургічним методом… А якщо хтось накрав, то і слава Богу, може, їхні онуки будуть порядними людьми. Бррр!! І це демократи… (Мовчить.) Американський костюмчик приміряли, слухали дядю Сема. А американський костюмчик не налазить. Криво сидить. Отак!! Не за свободою побігли, а за джинсами… за супермаркетами… Купилися на яскраві упаковки… Тепер і в нас у магазинах повно всього. Достаток. Але гори ковбаси ніяк не пов’язані зі щастям. Зі славою. Був великий народ! Зробили з нього крамарів і мародерів… лабазників і менеджерів…

Прийшов Горбачов… Заговорили про повернення ленінських принципів. Загальне піднесення. Збудження. Народ давно очікував змін. Свого часу повірили Андропову… Ну, кагебіст, так… Як вам пояснити? КПСС уже не боялися. Біля пивної ятки мужики могли партію материти, а КГБ – ніколи… Ви що! У пам’яті сиділо… Знали, що залізною рукою, розпеченим залізом, «єжовою рукавицею»… Ці хлопці наведуть лад. Не хочеться повторювати банальні речі, але Чінгісхан гени нам зіпсував… і кріпацтво… Звикли, що бити всіх потрібно, без биття нічого не вийде. Андропов із цього й почав – із закручування гайок. Усі розсобачилися: в робочий час ходили в кіно, в баню, бігали магазинами. Чаї ганяли. Міліція почала рейди проводити, облави. Перевіряли документи і хапали прогульників просто на вулицях, у кафешках, магазинах і повідомляли на роботу. Штрафували, звільняли. Але Андропов важко хворів. Швидко помер. Ми їх ховали, ховали. Брежнєв, Андропов, Черненко… Найпопулярніший анекдот до Горбачова: «Передаємо повідомлення ТАРС. Ви будете дуже сміятися, але помер черговий Генеральний секретар ЦК КПСС…» Ха-ха-ха… Народ на своїх кухнях сміявся, а ми на своїх. На п’ятачку свободи. Кухонні балачки… (Сміється.) Чудово пам’ятаю, як під час розмов вмикали голосно телевізор або радіо. Ціла наука. Учили одне одного, як прихитритися, щоб гебістам, які прослуховували телефонні розмови, нічого не було чути: прокручуєш диск – старі телефони були з дірочками для цифр – вставляєш в одну з них олівець і фіксуєш… можна пальцем тримати, але ж палець втомлюється… Напевно, вас теж учили? Пам’ятаєте? Треба щось «секретне» сказати, відходили на два-три метри від телефону, від слухавки. «Стукачі», прослухування – це було скрізь, у всьому суспільстві згори і донизу, і ми в райкомі гадали: хто в нас стукач? Як потім з’ясувалося, підозрювала я невинну людину, а донощик був не один, їх було кілька. Ось на цих я ніколи б не подумала… Одна з них – наша прибиральниця. Привітна, добра жінка. Нещасна. Чоловік – п’яниця. Боже мій! Сам Горбачов… Генеральний секретар ЦК КПСС… Читала в одному його інтерв’ю, як під час конфіденційних бесід у себе в кабінеті він робив те саме – вмикав телевізор на всю гучність або радіо. Взагалі, абетка. Запрошував для серйозних розмов на свою дачу за місто. І вони там… Там вони виходили в ліс, гуляли й розмовляли. Пташки не донесуть… Усі чогось боялися, боялися й ті, кого боялися. Я боялася.

Останні радянські роки… Що я пам’ятаю? Відчуття сорому не залишало. За обвішаного орденами і Зірками Брежнєва й за те, що Кремль у народі прозивали комфортабельним будинком для людей похилого віку. За порожні крамниці. Плани виконуємо й перевиконуємо, а в магазинах нічого немає. Де наше молоко? М’ясо? Я й дотепер не розумію, куди це все зникало. Молоко закінчувалося через годину після того, як відчинялися крамниці. З обіду продавці стояли біля чисто вимитих лотків. На полицях – трилітрові банки березового соку й пачки солі, чомусь завжди мокрі. Кілька в банках. Усе! Викинуть у продаж ковбасу – її моментально розметуть. Сосиски та пельмені – делікатес. У райкомі весь час щось ділили: цьому заводу – десять холодильників і п’ять шуб, а цьому колгоспу – два югославських меблевих гарнітури й десять польських жіночих сумочок. Кастрюлі та жіночу білизну ділили… колготки… Це суспільство могло триматися тільки на страху. На «чрезвичайці» – чимбільше стріляти й чимбільше саджати. Але соціалізм із Соловками і Біломорканалом закінчився. Потрібен був якийсь інший соціалізм.

Перебудова… Був момент, коли люди знову потягнулися до нас. Вступали в партію. Великі в усіх очікування. Усі тоді були наївні – ліві і праві, комуністи й антирадянці. Усі – романтики. Сьогодні за це соромно, за ту свою наївність. Моляться на Солженіцина. Великий старець із Вермонта! Не лише Солженіцин, багато хто вже розумів що так, як ми живемо, жити не можна. Забрехалися. І комуністи – вірите ви мені чи ні? – теж це розуміли. Серед комуністів було чимало розумних і чесних людей. Щирих. Я особисто знала таких людей, найчастіше вони зустрічалися в провінції. Як мій батько… Батька не прийняли в партію, він постраждав від партії, але він їй вірив. Вірив партії та країні. Кожен ранок у нього починався з того, що він розгортав газету «Правда» і прочитував її від і до. Комуністів без партквитків було більше, ніж із партквитками, вони душею були комуністи. (Мовчить.) На всіх демонстраціях несли гасло «Народ и партия – едины!» Ці слова – не вигадка, це була правда. Я нікого не агітую, я розповідаю, як воно було. Уже все забули… Багато хто вступав у партію по совісті, а не тільки через кар’єру або з прагматичних міркувань: якщо я безпартійний і вкраду – мене посадять, якщо я вступлю в партію й украду – мене виженуть із партії, але не посадять. Я обурююся, коли про марксизм говорять презирливо, насмішкувато. Мерщій його – у сміттєвий бачок! На звалище! Це велике вчення, воно переживе всі гоніння. І нашу радянську невдачу – теж. Тому що… є безліч причин… Соціалізм – це не тільки табори, стукачі й залізна завіса, це і справедливий, ясний світ: із усіма ділитися, слабких жаліти, співчувати, а не підгрібати все під себе. Мені кажуть: не можна було придбати машину, але ні в кого не було машини. Ніхто не носив костюми від Версаче й не купував будинок у Маямі. Боже мій! Очільники СРСР жили на рівні бізнесменів середньої руки, до олігархів їм не дотягти. Куди ж пак! Не будували вони собі яхт із душем з шампанського. Подумати тільки! По телевізору передають рекламу: купуйте мідні ванни – вартістю з двокімнатну квартиру. Для кого вони, скажіть? Позолочені дверні ручки… Це – свобода? Маленька, пересічна людина – ніхто, вона – нуль. На дні життя. А тоді вона могла написати в газету, піти і поскаржитися в райком: на начальника або на погане обслуговування… на зрадливого чоловіка… Були дурниці, не заперечую, але хто сьогодні цю пересічну людину взагалі слухає? Кому вона потрібна? Пам’ятаєте радянські назви – вулиця Металургів, Ентузіастів… Заводська, Пролетарська… Маленька людина… Вона була головною… Декларація, ширма, як ви кажете, а зараз і ховатися нікому не треба. Немає грошей – іди геть! Під лавку! Вулиці перейменовують: Міщанська, Купецька, Дворянська… Навіть ковбасу я бачила «Князівську», а вино «Генеральське». Культ грошей та успіху. Виживає сильніший, із залізними біцепсами. Але не всі здатні йти по головах, виривати шматок в іншого. У когось природа така, що вони не можуть, а іншим гидко.

Із нею… (Киває в бік подруги.) Сперечаємося, звісно… Вона мені доводить, що для істинного соціалізму потрібні ідеальні люди, а їх немає. Ідея ця – маячня… казка… Наша людина вже нізащо не змінить свою уживану іномарку і паспорт із шенгенською візою на радянський соціалізм. А я вірю в інше: людство йде в бік соціалізму. До справедливості. Іншого шляху немає. Подивіться на Німеччину… Францію… Є шведський варіант. А які цінності в російського капіталізму? Зневага до «людців»… До тих, у кого немає мільйона, немає «мерседеса». Замість червоного прапора – Христос воскрес! І культ споживання… Людина засинає з думкою не про щось таке високе, а про те, що вона сьогодні чогось не придбала. Ви думаєте, що країна розвалилася тому, що дізналися правду про ГУЛАГ? Так думають ті, хто книжки пише. А людина… нормальна людина історією не живе, вона живе простіше: закохалася, одружилася, діти народилися. Дім збудувала. Країна пропала через дефіцит жіночих чобіт і туалетного паперу, через те, що апельсинів не було. Оцих джинсів проклятих! Тепер наші магазини схожі на музеї. На театри. І мене хочуть переконати, що ганчір’я від Версачі й Армані – це все, що необхідно людині. Що їй цього досить. Життя – це фінансові піраміди та векселі. Свобода – це гроші, а гроші – свобода. А наше життя копійки не варте. Ну, це… ну, це… розумієте… У мене навіть слів немає, як назвати… Мені шкода моїх маленьких онучок. Шкода. Їм це по телевізору щодня вбивають у голову. Я не згодна. Я була й залишаюся комуністкою.

Перериваємося ненадовго. Незмінний чай, цього разу з вишневим варенням, звареним за власним рецептом господині.

Вісімдесят дев’ятий рік… Я на той час уже була третім секретарем райкому партії. На партроботу мене взяли зі школи, я викладала російську мову та літературу. Моїх улюблених письменників – Толстого, Чехова… Коли запропонували – злякалася. Така відповідальність! Але жодної хвилини не вагалася, був щирий порив – служити партії. Того літа я приїхала додому у відпустку. Зазвичай я прикрас не ношу, а тут купила собі якесь намисто дешевеньке, мама мене побачила: «Ти – як цариця». Була від мене у захваті… ну, не від намиста ж! Тато сказав: «Ніхто з нас тебе ні про що просити не прийде. Ти маєш бути чистою перед людьми». Батьки пишалися! Були щасливі! А я… я… що відчувала я? Чи вірила я партії? Чесно відповім – вірила. І досі вірю. Із партійним квитком не розлучуся, хай би що трапилося. Чи вірила я в комунізм? Чесно скажу, брехати не буду: я вірила в можливість справедливого влаштування життя. І зараз… я вже казала… вірю. Мені набридло слухати розповіді про те, як нам погано жилося за соціалізму. Я пишаюся радянським часом! Розкішного життя не було, але нормальне життя було. Були кохання та дружба… Сукні та черевички… Жадібно слухали письменників та артистів, а тепер уже ні. Місце поетів на стадіонах зайняли ворожбити й екстрасенси. Ворожбитам вірять, як в Африці. Наше… радянське життя… це була спроба альтернативної цивілізації, якщо хочете. Якщо з пафосом… Влада народу! Ну, не можу заспокоїтися! Де ви сьогодні побачите доярок, токарів або машиністів метро? Немає їх – ні на сторінках газет, ні на екранах телевізорів, ні в Кремлі, коли вручають ордени та медалі. Ніде їх немає. Всюди нові герої: банкіри та бізнесмени, моделі й інтердівчата… менеджери… Молоді ще можуть пристосуватися, а старі помирають мовчки, за зачиненими дверима. У злиднях умирають, у забутті. У мене пенсія – п’ятдесят доларів… (Сміється.) І в Горбачова, я читала, п’ятдесят доларів… Про нас кажуть: «Комуністи жили в хоромах, їли чорну ікру ложками. Собі вони побудували комунізм». Боже мій! Я вас водила своїми «хоромами» – звичайна двокімнатна квартира, загальна площа – п’ятдесят сім метрів. Нічого не сховала: радянський кришталь, радянське золото…