Час second-hand (кінець червоної людини)

«Це були чудові, наївні роки… Ми повірили Горбачову, зараз уже нікому так легко не повіримо. Чимало російських людей поверталися з еміграції на Батьківщину… Був такий підйом! Гадали, що зламаємо цей барак. Побудуємо щось нове. Я закінчила філологічний факультет МДУ і вступила до аспірантури. Мріяла займатися наукою. Кумиром тих років був Авєринцев, на його лекції сходилася вся освічена Москва. Зустрічалися й підтримували одне в одному ілюзію, що незабаром буде інша країна, і ми за це боремося. Коли я дізналася, що моя однокурсниця їде в Ізраїль, дуже здивувалася: «Невже тобі не прикро від’їжджати? У нас усе тільки починається».

Чим більше говорили та писали: «Свобода! Свобода!», тим швидше з прилавків зникали не тільки сир і м’ясо, а й сіль, і цукор. Порожні крамниці. Страшно. Усе на талони, як за війни. Нас врятувала наша бабуся, вона цілими днями бігала містом і «отоварювала» ці талони. Увесь балкон був щільно заставлений пральним порошком, у спальні стояли мішки з цукром і крупою. Коли видали талони на шкарпетки, тато заплакав: «Це кінець СРСР». Він відчув… Тато працював у конструкторському бюро на військовому заводі, займався ракетами, і йому це шалено подобалося. Він мав дві вищі освіти. Замість ракет завод почав штампувати пральні машини та пилососи. Тата скоротили. Вони з мамою були завзяті «перебудовники»: писали плакати, розносили листівки – і ось фінал… Розгубилися. Не могли повірити, що свобода – вона ось така. Не могли із цим змиритися. На вулицях уже кричали: «Горбачову гріш ціна, бережіть же Єльцина!». Несли портрети Брежнєва в орденах, а портрети Горбачова – в талонах. Починалося царювання Єльцина: гайдарівські реформи й оце осоружне мені «купи-продай»… Щоб вижити, я їздила в Польщу з мішками лампочок і дитячих іграшок. Повний вагон: учителі, інженери, лікарі… Усі з мішками та торбами. Усю ніч сидимо й обговорюємо «Доктора Живаго» Пастернака… п’єси Шатрова… Як у Москві на кухні.

Згадую університетських друзів… Ми стали ким завгодно, але не філологами – топ-менеджерами рекламних агентств, банківськими службовцями, «човниками»… Я працюю в агентстві нерухомості в однієї пані, яка приїхала з провінції, колишній комсомольський працівник. У кого сьогодні фірми? Вілли на Кіпрі та в Маямі? У колишньої партноменклатури. Це до того, де слід шукати гроші партії… А наші лідери… шістдесятники… Вони крові на війні нанюхалися, але були наївні, як діти… Нам слід було днювати й ночувати на площах. Довершити справу до кінця – домогтися Нюрнберга для КПСС. Ми занадто швидко розійшлися по домівках. Фарцовщики та міняйла взяли владу. І всупереч Марксові, після соціалізму будуємо капіталізм. (Мовчить.) Але я щаслива, що жила в цей час. Комунізм завалився! Усе, він уже не повернеться. Живемо в іншому світі й дивимося на світ іншими очима. Вільне дихання тих днів я ніколи не забуду…»

Про те, як прийшло кохання, а під вікнами танки

«Я була закохана, ні про що інше не могла й думати. Жила винятково цим. І ось мама вранці будить: «Танки – під вікнами! Здається, переворот!». Я крізь сон: «Мамо, це навчання». Дуля з маком! Під вікнами стояли справжні танки, я ніколи не бачила танків настільки близько. По телевізору показували балет «Лебедине озеро»… Прибігла мамина подруга, вона дуже хвилювалася, що заборгувала партійні внески за кілька місяців. Говорила, що в них у школі стояв бюст Леніна, вона його винесла в підсобку, а тепер – що з ним робити? Усе одразу стало на свої місця: цього не можна й того не можна. Диктор зачитувала Заяву про введення надзвичайного стану… Мамина подруга при кожному слові здригалася: «Боже мій! Боже мій!» Батько плювався в телевізор…

Подзвонила Олегові… «Їдемо до Білого дому?» – «Їдемо!» Почепила значок із Горбачовим. Зробила бутербродів. У метро люди були мовчазні, всі сподівалися чогось лихого. Скрізь танки… танки… На броні сиділи не вбивці, а перелякані хлопці з винуватими обличчями. Бабусі годували їх вареними яйцями та млинцями. На душі стало легше, коли біля Білого дому я побачила десятки тисяч людей! Настрій у всіх чудовий. Відчуття, що ми все можемо. Скандували: «Єльцин, Єльцин! Єльцин!» Уже формувалися загони самооборони. Записували тільки молодих, а старшим відмовляли, й вони були незадоволені. Якийсь дідусь сердився: «У мене комуністи життя вкрали! Дайте хоча б померти гідно!» – «Шановний, відійдіть…» Зараз кажуть, що ми хотіли захистити капіталізм… Неправда! Я захищала соціалізм, але якийсь інший… не радянський… І я його захистила! Я так вважала. Ми всі так гадали… Через три дні танки вирушили з Москви, це вже були добрі танки. Перемога! І ми цілувалися, цілувалися…»

Сиджу на кухні в моїх московських знайомих. Тут зібралася чимала компанія: друзі, родичі з провінції. Згадали, що завтра чергова річниця серпневого путчу.

– Завтра – свято…

– А що тут святкувати? Трагедія. Народ програв.

– Під музику Чайковського совдепію поховали…

– Перше, що я зробила, взяла гроші й побігла до крамниць.

Знала: хоч би чим воно закінчилося, а ціни зростуть.

– Зрадів: Горбі приберуть! Набрид уже цей базіка.

– Революція була декоративною. Спектакль для народу. Пам’ятаю цілковиту байдужість, хоч із ким не побалакаєш. Вичікували.

– А я подзвонив на роботу – і пішов робити революцію. Вигріб з буфету всі ножі, які були в домі. Розумів, що війна… потрібна зброя…

– Я був за комунізм! У нас в родині – всі комуністи. Замість колискових мама співала нам революційні пісні. Й зараз онукам співає. «Ти що, з глузду з’їхала?» – кажу. А вона: «Я інших пісень не знаю». І дід був більшовик… і бабця…

– Ви ще скажіть, що комунізм – гарна казочка. У мого тата батьки зникли в таборах Мордовії.

– Я пішов до Білого дому разом із батьками. Тато сказав:

«Ходімо. Бо ковбаси й гарних книжок не буде ніколи». Розбирали бруківку й будували барикади.

– Зараз народ протверезів, і ставлення до комуністів змінюється. Можна не приховувати… Я працював у райкомі комсомолу. Першого дня всі комсомольські квитки, чисті бланки та значки забрав додому і сховав у підвалі, потім картоплю нікуди було складати. Я не знав, навіщо вони мені потрібні, але уявив, як прийдуть опечатувати й усе це знищать, а це були дорогі для мене символи.

– Ми могли піти вбивати одне одного… Бог оборонив!

– Наша дочка лежала в пологовому. Я прийшла до неї, а вона:

«Мамо, революція буде? Громадянська війна почнеться?»

– Ну, а я закінчив військове училище. Служив у Москві. Дали б нам наказ когось заарештувати, то, без жодних сумнівів, ми б цей наказ виконали. І багато хто виконав би його із завзяттям. Набрид хаос у країні. Усе раніше було чітко та зрозуміло, все за приписом. Був порядок. Військові люблять так жити. Взагалі люди полюбляють так жити.

– Я боюся свободи, прийде п’яний мужик і спалить дачу.

– Та які, людоньки, ідеї? Життя коротке. Нумо, вип’ємо!

19 серпня 2001 року – десятирічний ювілей серпневого путчу. Я в Іркутську – столиці Сибіру. Беру кілька бліц-інтерв’ю на вулицях міста.

Запитання:

– Що було би, якщо б ГКЧП переміг?

Відповідь:

– Зберегли б велику країну…

– Подивіться на Китай, де комуністи при владі. Китай став другою економікою у світі…

– Горбачова та Єльцина судили б як зрадників Батьківщини.

– Залили би країну кров’ю… і залюднили би концтабори.

– Не зрадили б соціалізм. Не розділилися б на багатих і бідних.

– Не було б жодної війни в Чечні.

– Ніхто не смів би говорити, що Гітлера перемогли американці.

– Я сам стояв біля Білого дому. І в мене відчуття, що мене ошукали.

– Що було б, коли б путч переміг? А він і переміг! Пам’ятник Дзержинському скинули, а Луб’янка залишилася. Будуємо капіталізм під керівництвом КГБ.

– Моє життя не змінилося б…

Про те, як речі дорівнялися до ідей і слів

«Світ розсипався на десятки різноколірних друзок. Як нам хотілося, щоб сірі радянські будні чимшвидше перетворилися на солодкі картинки з американського кіно! Про те, як ми стояли біля Білого дому, вже мало хто згадував… Ті три дні вразили світ, але не вразили нас… Дві тисячі людей мітингують, а решта їде повз і дивиться на них, як на ідіотів. Багато пили, у нас завжди багато п’ють, але тоді особливо багато пили. Суспільство завмерло: куди рушимо? Чи буде це капіталізм, чи буде це гарний соціалізм? Капіталісти гладкі, страшні – це нам втовкмачили з дитинства… (Сміється.)

Країна вкрилася банками і торговельними ятками. З’явилися зовсім інші речі. Не якісь неоковирні чоботи та старечі сукні, а речі, про які ми завжди мріяли: джинси, дублянки… жіноча білизна й гарний посуд… Усе барвисте, гарне. Наші радянські речі були сірі, аскетичні, вони були схожі на військові. Бібліотеки й театри спорожніли. Їх замінили базари та комерційні крамниці. Усі захотіли бути щасливими, отримати щастя негайно. Як діти, відкривали для себе новий світ… Перестали умлівати в супермаркеті… Знайомий хлопець зайнявся бізнесом. Розповідав мені: вперше привіз тисячу банок розчинної кави – розхапали за кілька днів, купив сто пилососів – теж миттєво розмели. Куртки, светри, будь-яка дрібниця – тільки дай! Усі перевдягалися, перевзувалися. Змінювали техніку та меблі. Ремонтували дачі… Закортіло робити гарні парканчики й дахи… Почнемо іноді з друзями згадувати, так зі сміху вмираємо… Дикуни! Геть злиденні були люди. Усього слід було вчитися… За радянських часів дозволялося мати багато книжок, але не дорогу машину чи будинок. І ми вчилися гарно вдягатися, смачно готувати, вранці пити сік і йогурт… Я до цього зневажала гроші, тому що не знала, що це таке. У нашій родині не можна було говорити про гроші. Соромно. Ми виросли в країні, де гроші, можна сказати, були відсутні. Я, як усі, отримувала свої сто двадцять рублів – і мені вистачало. Гроші прийшли з перебудовою. Із Гайдаром. Справжні гроші. Замість «Наше майбутнє – комунізм» скрізь висіли розтяжки «Купуйте! Купуйте!» Хочеш – мандруй. Можеш побачити Париж… або Іспанію… Фієста… бій биків… Я про це читала в Хемінгвея, читала й розуміла, що ніколи цього не побачу. Книжки були замість життя… Так закінчилися наші нічні чування на кухнях і почалися заробітки, приробітки. Гроші стали синонімом свободи. Це хвилювало всіх. Найсильніші й найагресивніші зайнялись бізнесом. Про Леніна та Сталіна забули. Так ми врятувалися від громадянської війни, а то знову були би «білі» та «червоні». «Наші» – «не наші». Замість крові – речі… Життя! Вибрали гарне життя. Ніхто не хотів гарно вмирати, всі хотіли гарно жити. Інша річ, що пряників на всіх не вистачило…»

«Радянський час… Слово мало священний, магічний статус. І за інерцією на інтелігентських кухнях ще говорили про Пастернака, варили суп, не випускаючи з рук Астаф’єва та Бикова, але життя весь час доводило, що це вже неважливо. Слова нічого не значать. У дев’яносто першому… Ми поклали нашу маму до лікарні з важкою пневмонією, і вона повернулася звідти героїнею, вона там безперервно говорила. Розповідала про Сталіна, про вбивство Кірова, про Бухаріна… Її були ладні слухати день і ніч. Люди тоді хотіли, щоб їм відкрили очі. А нещодавно вона знову потрапила до лікарні, й скільки там була, стільки мовчала. Років п’ять усього й минуло, а реальність уже розподілила ролі інакше. Героїнею цього разу була дружина значного бізнесмена… Усім заціпило від її розповідей… Який у неї будинок – триста квадратних метрів! Скільки прислуги: кухарка, нянька, водій, садівник… Відпочивати з чоловіком їздять у Європу… Музеї – зрозуміло, а бутіки… Бутіки! Один перстень стільки карат, а інший… А підвіски… золоті кліпси… Повний аншлаг! Про ГУЛАГ або про щось таке ані слова. Ну, було й було. Що тепер сперечатися зі стариганами?

Я заходила за звичкою в букіністичний – там спокійно стояли всі двісті томів «Всесвітньої бібліотеки» й «Бібліотека пригод», та сама – оранжева, якою я марила. Дивилася на корінці й довго вдихала цей запах. Лежали гори книжок! Інтелігенти розпродавали свої бібліотеки. Публіка, звісно, зубожіла, але не через це книжки виносили з дому, не лише через гроші – книжки розчарували. Цілковите розчарування. Було вже непристойно запитувати: «А що ти зараз читаєш?» У житті занадто багато змінилося, а в книжках цього немає. Російські романи не вчать, як домогтися успіху в житті. Як стати багатим… Обломов лежить на дивані, а герої Чехова весь час п’ють чай і скаржаться на життя… (Мовчить.) Не дай Бог жити за доби змін – кажуть китайці. Мало хто з нас зберігся таким, яким був. Кудись зникли порядні люди. Скрізь лікті та зуби…»

«Якщо про дев’яності… Я б не сказав, що це був гарний час, він був огидний. Відбувся переворот в умах на сто вісімдесят градусів… Хтось не витримав і з’їхав з глузду, лікарні для душевнохворих були переповнені. Я навідував там свого друга: хтось волає: «Я – Сталін! Я – Сталін!», а хтось: «Я – Березовський! Я – Березовський». Таких ціле відділення – сталіних і березовських. На вулицях постійно стріляли. Повбивали величезну кількість людей. Щодня відбувалися розборки. Ухопити. Встигнути. Доки інші не встигли. Когось розорили, когось посадили. Із трону – в підвал. А з іншого боку, кайф – усе відбувається на твоїх очах…

У банках стояли черги людей, які бажали почати свою справу: відкрити хлібну крамницю, продавати електроніку… Я теж був у цій черзі. І мене здивувало, як нас багато. Якась тітка у плетеному береті, хлопчина в спортивній куртці, здоровило, який скидався на зека… Більш як сімдесят років учили: не в грошах щастя, все найкраще в житті людина отримує безкоштовно. Кохання, наприклад. Але варто було з трибуни промовити: торгуйте, багатійте – все забули. Усі радянські книжки забули. Ці люди зовсім не були схожі на тих, із ким я сидів до ранку та бринькав на гітарі. Три акорди я абияк вивчив. Єдине, що їх об’єднувало з «кухонними» людьми, це те, що їм теж набридли червоні прапори й увесь цей непотріб: комсомольські збори, політзаняття… Соціалізм вважав людину дурненькою.

Я дуже добре знаю, що таке мрія. Усе дитинство я просив купити мені велосипед, і мені його не купили. Бідно жили. У школі я фарцював джинсами, в інституті – радянською військовою формою плюс символікою різною. Іноземці купували. Звичайна фарца. За радянських часів за це саджали на термін від трьох до п’яти років. Батько бігав за мною з ременем і кричав: «Спекулянт! Я під Москвою кров проливав, а виростив оце гівенце!» Учора злочини, сьогодні – бізнес. В одному місці купив цвяхи, в іншому набійки – упакував у поліетиленовий мішок і продав як новий товар. Приніс додому гроші. Накупив усього, повен холодильник. Батьки очікували, що за мною прийдуть і заарештують. (Регоче.) Торгував побутовою технікою. Скороварками, пароварками… Приганяв із Німеччини машину з причепом цього добра. Усе йшло валом… У мене в кабінеті стояла коробка з-під комп’ютера, повна грошей, я тільки так розумів, що це гроші. Береш, береш із цієї коробки, а там ніяк не закінчується. Уже начебто все купив: тачку, квартиру… годинник «Роллекс»… Пам’ятаю це сп’яніння… Ти можеш виконати всі свої бажання, таємні фантазії. Я багато дізнався про себе: по-перше, що в мене немає смаку, а по-друге, що я закомплексований. Не вмію з грошима поводитися. Я не знав, що великі гроші мають працювати, вони не можуть лежати. Гроші – це ж випробування для людини, як влада, як кохання… Мріяв… І я поїхав до Монако. У казино Монте-Карло програв величезні гроші, дуже багато. Мене несло… Я був рабом своєї коробки. Є там гроші чи ні? Скільки їх? Їх має бути більше й більше. Мене вже не цікавило те, що цікавило раніше. Політика… мітинги… Помер Сахаров. Я пішов із ним попрощатися. Сотні тисяч людей… Усі плакали, і я плакав. А тут нещодавно читаю про нього в газеті: «Помер великий юродивий Росії». І я подумав, що він вчасно помер. Повернувся з Америки Солженіцин, усі кинулись до нього. Але він не розумів нас, а ми його. Іноземець. Він приїхав у Росію, а за вікном Чикаго…

Ким би я був, якби не перебудова? ІТРом із жалюгідною платнею… (Сміється.) А нині у мене своя очна клініка. Кількасот людей залежать від мене зі своїми сім’ями, дідусями, бабусями. Ви длубаєтеся в собі, рефлектуєте, а в мене цієї проблеми немає. Я працюю день і ніч. Закупив найновіше обладнання, відіслав хірургів до Франції на стажування. Але я не альтруїст, я добре заробляю. Усього досяг сам… У мене було тільки триста доларів у кишені… Починав бізнес із партнерами, від яких ви б зімліли, якби вони зараз увійшли до кімнати. Горили! Лютий погляд! Тепер їх уже немає, вони зникли, як динозаври. Ходив у бронежилеті, в мене стріляли. Якщо хтось їсть ковбасу гіршу, ніж я, мене це не цікавить. Ви ж усі хотіли, щоб був капіталізм. Мріяли! Не волайте, що вас ошукали…»

Про те, що ми виросли серед катів і жертв

«Ідемо ввечері з кіно. У калюжі крові лежить чоловік. На спині в плащі дірка від кулі. Біля нього стоїть міліціонер. Так я вперше побачив забиту людину. Невдовзі звик до цього. Дім наш великий, двадцять під’їздів. Щоранку у дворі знаходили тіло, й ми вже не здригалися. Починався справжній капіталізм. Із кров’ю. Я очікував, що буду приголомшений, але цього не було. Після Сталіна в нас інше ставлення до крові… Пам’ятаємо, як свої вбивали своїх… І про масові вбивства людей, які не знали, за що їх убивають… Це залишилося, це присутнє в нашому житті. Ми виросли серед катів і жертв… Для нас нормально – жити разом. Немає кордону між мирним і воєнним станом. Завжди війна. Увімкнеш телевізор – усі балакають «по фєнє»: і політики, і бізнесмени, і президент: відкати, хабарі, розпили… Людське життя – плюнуть і розтерти. Як у зоні…»

«Чому ми не засудили Сталіна? Я вам відповім… Щоб засудити Сталіна, слід засудити своїх рідних, знайомих. Найближчих людей. Розповім про свою родину… Тата посадили в тридцять сьомому, слава Богу, він повернувся, але відсидів десять років. Повернувся й дуже хотів жити… Сам дивувався, що йому після всього, що він бачив, хочеться жити… Так було не з усіма, зовсім не з усіма… Моє покоління виросло з батьками, які повернулись або з таборів, або з війни. Єдине, про що вони могли нам розповісти, так це про насильство. Про смерть. Вони рідко сміялися, багато мовчали. І пили… пили… І врешті спивалися. Другий варіант… Ті, кого не посадили, боялися, що посадять. Усе це не місяць або два, а роками тривало – роками! А якщо не посадили, то питання: чому всіх посадили, а мене ні? Що я роблю не так? Могли заарештувати, а могли скерувати на роботу в НКВД… Партія просить, партія наказує. Вибір неприємний, але багато хто мусив його зробити… А тепер про катів… Звичайних, нестрашних… Доніс на тата наш сусід… дядько Юра… Через дурницю, як казала мама. Мені було сім років. Дядя Юра брав на риболовлю своїх дітей і мене, катав на коні. Ремонтував наш паркан. Розумієте, зовсім інший портрет ката виходить – звичайна людина, навіть добра… Нормальна… Заарештували батька й через кілька місяців забрали батькового брата. За Єльцина мені дали його справу, там лежало кілька доносів, один написала тітонька Оля… Племінниця… Вродлива жінка, весела… Гарно співала… Вона вже була стара, я спитав: «Тітко Олю, розкажи про тридцять сьомий рік…» – «Це був найщасливіший рік у моєму житті. Я була закохана», – відповіла вона мені… Батьків брат не повернувся додому. Зник. У тюрмі чи в таборі – невідомо. Мені було важко, але я все ж запитав про те, що мене мучило: «Тітко Олю, навіщо ти це зробила?» – «Де ти бачив чесну людину за сталінських часів?» (Мовчить.) А ще був дядько Павєл, який служив у Сибіру, у військах НКВД… Розумієте, немає хімічно чистого зла… Це не тільки Сталін і Берія… Це і дядько Юра, і вродлива тітонька Оля…»

Перше травня. Цього дня комуністи проходять вулицями Москви багатотисячним маршем. Столиця знову «червоніє»: червоні прапори, червоні кульки, червоні футболки із серпом і молотом. Несуть портрети Леніна та Сталіна. Портретів Сталіна більше. Плакати: «В гробу ми видели ваш капитализм!», «Красное знамя – на Кремль!» Звичайна Москва стоїть на тротуарі, «червона» котиться лавиною по проїжджій частині. Між ними весь час відбуваються пересварки, місцями доходить до бійки. Поліція безсила розділити ці дві Москви. А я не встигаю записати все, що чую…

– Поховайте Леніна, причому без почестей.

– Американські лакеї! За скільки продали країну?

– Дурні ви, братове…

– Єльцин і його банда вкрали в нас усе. Пийте! Багатійте!

Колись це закінчиться…

– Бояться народу відверто сказати, що будуємо капіталізм?

Зброю ладні схопити всі, навіть моя мама-домохазяйка.

– Багнетом багато чого можна зробити, але сидіти на ньому незручно.

– А я би буржуїнів клятих танками давив!

– Комунізм придумав єврей Маркс…

– Урятувати нас може лише одна людина – товариш Сталін.

Його б нам на два дні… Розстріляв би їх усіх і нехай іде, лягає.

– І слава Тобі, Господи! Я всім святим поклонюсь.

– Сталінські с…и! У вас кров на руках ще не остигла. Царську родину навіщо вбили? Не пожаліли навіть дітей.

– Велику Росію не зробиш без великого Сталіна.

– Зас…ли народові мізки…

– Я проста людина. Сталін простих людей не чіпав. У нашому роду ніхто не постраждав – усі робітники. Летіли голови начальників, а проста людина жила спокійно.

– Червона гебня! Швидко договоритесь до того, що жодних таборів не було, крім піонерських. Мій дід був двірником.

– А мій землеміром.

– Машиністом…

Біля Білоруського вокзалу почався мітинг. Натовп вибухав то оплесками, то криками: «Ура! Ура! Слава!» Зрештою вся площа вдарила пісню на мотив «Варшав’янки» – російської «Марсельєзи», з новим текстом: «Сбросим с себя либеральные цепи, / Сбросим кровавый преступный режим». Після цього, згорнувши прапори, хто швидко пішов у напрямку метро, хтось став у чергу до яток із пиріжками та пивом. Почалися народні гуляння. Танцювали й веселилися. Стара жінка в червоній хустині кружляла і тупотіла навколо гармоніста: «Мы весело пляшем / У елки большой. / На Родине нашей / Нам так хорошо! / Мы весело пляшем, / Мы звонко поем, / И песенку нашу / Мы Сталину шлем…» Уже біля метро мене наздогнали п’яні «частушки»: «От…ися все плохое, при…сь хорошее».

Про те, що нам слід обирати: велику історію чи банальне життя?

Біля пивної ятки завжди гамірно. Народ різний. Тут зустрінеш професора, робітника, студента, бомжа… П’ють і філософують. Про те саме – про долю Росії. Про комунізм.

– Я – людина питуща. Чому я п’ю? Мені моє життя не подобається. Я хочу здійснити немислимий кульбіт за допомогою алкоголю та якимось чином перенестися в інше місце. І там всі буде гарно й добре.

– Для мене питання стоїть конкретніше: де я хочу жити – у великій країні чи в нормальній?

– Я любив імперію… Для мене життя після імперії нудне. Нецікаве.

– Велика ідея потребує крові. Сьогодні ніхто не хоче помирати десь там. На якійсь війні. Як у тій пісні: «Всюду деньги, деньги, деньги. / Всюду деньги, господа…» А якщо ви наполягаєте, що ми маємо мету, то яка вона? Кожному – «мерседес» і путівка до Маямі?

– Російській людині потрібно у щось вірити… Вірити у світле, піднесене. У нашій підсвідомості сидять імперія й комунізм. Нам ближче героїчне.

– Соціалізм змушував людину жити в історії… Бути присутньою при чомусь великому…

– Б…!! Ми такі духовні, ми такі особливі.

– Не було в нас демократії. Які ми з вами демократи?

– Остання велика подія в нашому житті – перебудова.

– Росія може бути тільки великою або не бути зовсім. Нам потрібна сильна армія.

– Ну на біса мені велика країна? Хочу жити в маленькій, такій, як Данія. Без ядерної зброї, без нафти та газу. Щоб ніхто мене не бив револьвером по голові. Може, тоді ми теж навчимося тротуари шампунем мити…

– Комунізм – непідсильне для людини завдання… У нас завжди так: чи то конституції хочеться, чи то севрюжини з хріном…

– Як я заздрю людям, у яких була ідея! А ми зараз живемо без ідеї. Хочу великої Росії! Я її не пам’ятаю, але знаю, що вона була.

– Була велика країна з чергою за туалетним папером… Я добре пам’ятаю, як смерділи радянські їдальні й радянські магазини.

– Росія врятує світ! І сама так врятується!

– Мій батько до дев’яноста років дожив. Казав, що у його житті нічого гарного не було, тільки війна. Це все, що ми вміємо.

– Бог – це нескінченне, яке є в нас… Нас створено за образом і подобою…

Про все…

«У мені радянського було дев’яносто відсотків… Я не розуміла, що відбувається. Пам’ятаю, як виступав по телебаченню Гайдар: учіться торгувати… ринок нас врятує… Купив на одній вулиці пляшку мінеральної води й продав її на іншій – це бізнес. Люди слухали нерозуміючи. Я приходила додому. Зачиняла двері й плакала. У мами інсульт, настільки її все це налякало. Може, вони хотіли щось гарне зробити, але їм не вистачило співчуття до власного народу. Ніколи не забуду жебрущих старих, вони шеренгами стояли вздовж дороги. Запрані шапочки, залатані піджачки… Біжу на роботу і з роботи – боюся очі підвести… Працювала я на парфумерній фабриці. Замість грошей видавали нам парфуми… косметику…»